Особливості розвитку парламентаризму в Україні (1996-2004 pp.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості розвитку парламентаризму в Україні (1996-2004 pp.)

Полякова Л.І.

Вчені політологи, правознавці, історики у різні історичні моменти, в часи складних політичних процесів намагаються осмислити важливі питання сутності та природи представницьких законодавчих органів, парламенту, співвідношення влад, природи парламентаризму. З розвитком суспільства удосконалюється і парламентаризм. Багато присвячено праць вивченню парламентаризму, які дають можливість вдосконалювати парламентську діяльність,-- розкрити і пояснити її природу та зміст, поглибити розуміння парламентських функцій.

Мета даного дослідження визначити поняття «парламентаризму», проаналізувати особливості розвитку українського парламенту в 2004 pp., а також з'ясувати роль виборчої системи для подальшого розвитку органу законодавчої влади в Україні.

Парламентаризм розглядається, як система взаємодії держави і суспільства, для якої характерне визнання провідної або особливої і достатньо важливої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійного представницького органу (парламенту). Парламентаризм не пов'язують з конкретними формами державного правління. У кожній країні його форми визначаються історично.

Ю. Шемшученко визначає парламентаризм як систему «організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її здійсненні» [1,с,17].

Український дослідник-конституціоналіст В. Шаповал вважає, що під парламентаризмом слід розуміти таку систему взаємодії держави й суспільства, для якої історично характерними є визнання провідної, а в наш час -- особливої і суттєвої ролі вищого і постійно діючого представницького органу в здійсненні державно-владних функцій. «Таке визначення парламентаризму, -- додає він, -- означає, що його не слід пов'язувати з якимись конкретними формами держави і передусім формами правління. Явище парламентаризму в тій чи тій формі притаманне кожній сучасній демократичній країні»[2,с.4].

Відома дослідниця Л. Кривенко вважає, що він «відображає і втілює вищі, фундаментальні цінності світової цивілізації. У будь-якій державі парламент виступає необхідним, серцевинним способом опосередкованої реалізації доктрини народного суверенітету» [3,с.29].

Парламентаризм, характерний для епохи домонополістичного капіталізму, за визначенням Л. Кривенко, «являє собою таку форму державного керівництва, якій властиві провідне становище представницького органу в системі державних органів, контроль парламенту за виконавчою владою, поділ праці законодавчої та виконавчої, привілейоване становище депутатів та їхня юридична незалежність від виборців».

Л. Кривенко підкреслює, що сучасному парламенту має належати провідна роль у системі органів державної влади, роль «сильного, конструктивного, дійового, авторитетного парламенту, який наділений традиційними прерогативами і повнокровно здійснює їх у своїй практичній діяльності, що забезпечує і виражає провідне місце загальнонаціонального представницького органу в механізмі державного керівництва країною» [4;5,с.20--21 ]. Ось чому уявлення про сучасний парламентаризм, на її думку, неможливо погодити з уявленням про парламент, який відігравав би не провідну роль, а роль значно нижчого порядку.

Таким чином, парламентаризм -- це система організації і функціонування вищої державної влади, що характеризується поділом законодавчих і виконавчих функцій за зверхності парламенту, наявності у нього виключних прерогатив і повноважень. Також під парламентаризмом можна розуміти систему організації державної влади, яка характеризується вагомою і значною роллю парламенту, передбаченими конституцією можливостями його активного впливу на суспільне життя завдяки наявності демократичних функцій (законодавчої, бюджетної, установчої, контрольної), процедур та механізмів взаємодії з іншими органами державної влади тощо. В поняття парламентаризму в широкому розумінні входить також сукупність поглядів, ідей, спрямованих на утвердження верховної ролі парламенту в системі організації державної влади. Таке визначення парламентаризму передбачає можливість вивчення історії розвитку ідей про парламентаризм, становлення реального парламентаризму як системи організації та функціонування вищої державної влади, ролі парламенту в конституційній системі влади, його структури і характерних рис структурних елементів, зв'язку з елементами державного політичного режиму тощо.

Розуміння парламентаризму в такому сенсі дає можливість приєднатися до позитивної оцінки В. Шаповала, В. Борденюка і Г. Журавльової, до визначення парламентаризму І. Котелевською, за яким це поняття, з одного боку, відображає місце парламенту в механізмі поділу влади і в цьому значенні наближене до поняття політичного режиму, а з іншого -- є відображенням принципів устрою парламенту [6,с.24].

Дослідник А.О.Мишин визначає парламентаризм як особливу систему державного керівництва суспільством, що характеризується поділом влади, законодавчої і виконавчої, при привілейованому становищі парламенту. Юридичним вираженням парламентаризму є контроль парламенту за діяльністю уряду, саме в ньому є відображення привілейоване становище парламенту.

А.З.Георгіца визначає парламентаризм як таке поняття: «Парламентаризм - це визначення в конституції та інших законах і відповідними чином трансформована у практичну площину організація влади в державі і суспільстві, в якій парламент, побудований на демократичних засадах, володіє юридичним статусом і реальними повноваженнями представницького, законодавчого, контрольного і установчого характеру в бюджетно-фінансовій і зовнішньополітичній сферах і своєю діяльністю виступає гарантом захисту інтересів як більшості, так і меншості громадян країни» [7].

Конституція У країни 1996 р. закріпила загально визначений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Таким чином, змінився статус і взаємовідносини між гілками влади. Верховна Рада втратила статус найвищого державного органу і стала рівноправною і незалежною серед гілок влади. Сьогодні Верховна Рада є єдиним представницьким, колегіальним, виборним, однопалатним, постійно діючим органом законодавчої влади в Україні.

Відповідно до Конституції Верховна Рада здійснює не лише законодавчу, а й установчу та контрольну функції, провідною ж залишається законодавча. Установча функція парламенту реалізується через участь у формуванні органів державної влади на паритетних началах з Президентом. Як вже зазначалося в попередніх дослідженнях, всі посадові особи виконавчої влади призначаються Президентом України за подання Прем'єр-міністра, але самого Прем'єр-міністра призначає Президент за згодою Верховної Ради. В даному випадку проявляється пряма взаємодія гілок влади в У країні.

В розгляді процесу становлення українського парламентаризму через місце самого парламенту в системі органів державної влади важливу увагу привертають відносини Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Президента. До 2010 р. роботу цих гілок влади не можна було назвати співпрацею. Всі намагалися діяти на користь держави, але йшли своїми шляхами, часто вступаючи у суперечки.

Важливу роль повинна відігравати парламентська більшість, на цьому постійно наголошували Президенти Л.Д. Кучма та В.А.Ющенко. Aлe за їх президентство формування більшості і конструктивна робота гілок влади тривала недовго. Причинами цього вважають відсутність об'єднавчого стрижня, переважання ситуативного чинника, намагання різних політичних груп зайняти лідируюче положення в парламенті. Більшість істориків, політологів вважають, що парламент, уряд, отримавши довіру від народу на першому етапі формування органів влади незалежної України поступово її втрачають, тому як нездатні на плідну співпрацю на користь цього ж народу.

Президент України у 1994-2004 pp. Л.Д. Кучма констатував, що формування сталої і дієздатної більшості є найефективнішим способом стабілізації у Верховній Раді і всьому суспільстві, прискорення та поглиблення перетворень [8]. Твердження Л.Д.Кучми є актуальним і на сучасному етапі роботи парламенту.

Виборча система впливає на ефективність роботи парламенту. 14 жовтня 1997 р. був прийнятий новий Закон про вибори народних депутатів, а 25 жовтня, в день офіційного опублікування, закон набув чинності. Законом запроваджено змішану, пропорційно-мажоритарну систему [9].

Більшість істориків, політологів критикували змішану систему виборів, вважали її причиною неефективної діяльності українського парламенту [10]. Пропонували різні шляхи виходу з даної ситуації - від внесення змін до Конституції, що мали на меті унеможливити перехід з однієї фракції до іншої, до переходу на суто пропорційну систему виборів до Верховної Ради.

25 травня 2004 р. Законом про вибори народних депутатів був здійснений перехід до пропорційної системи виборів. Історія показала, що проблема протистояння у парламенті не була вирішена. He відбулося створення стабільних фракцій, оскільки депутат перебуваючи у складі однієї фракції, може перейти до іншої, всупереч волі фракційного керівництва.

Одним з найсуттєвіших політичних протистоянь 1998 р. - є вибори до Верховної Ради третього скликання. Які проходили на основі нової змішаної, мажоритарно-пропорційної системи. Більш гострішою була боротьба у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Причина цього, що на 225 місць до парламенту претендували основні політичні партії України. Із 53 партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України станом на 14 січня 1998 p., рішення про участь у виборах прийняли 44 партії, з яких 19 вирішили створити виборчі блоки. До ЦВК подали необхідні документи 34 політичні партії і виборчі блоки партій. З них Партію більшовиків-комуністів, Партію слов'янської єдності - позбавили участі у виборах, а політичним партіям «Жінки України» та Партії національного врятування У країни - відмовили у реєстрації. Tаким чином до виборів дійшли ЗО українських політичних партії.

В одномандатних виборчих округах на день виборів було зареєстровано 3362 кандидати, прізвища яких були внесені до бюлетенів до голосування [ 10]. З 450 депутатів -- 225 обрано в одномандатних виборчих округах на підставі відносної більшості (мажоритарна система), а 225 -- за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на підставі пропорційного представництва (пропорційна система).

Аналітики вважають, що жодна політична сила не отримала абсолютної більшості у парламенті. Спостерігалася тенденція зміни політичних настроїв українців. Окрім комуністичних і радикальних поглядів, відбувався перехід до центризму. Також вибори до Верховної Ради показали і те, що політичні конфлікти в Україні мають місце і носять гострий характер. Основним моментом залишаються протистояння виконавчої влади і реформаторських сил, що її підтримують у партіях та серед громадських, і лівих сил, які виступають проти ринково-демократичного курсу [ 12,с. 132].

Історичне значення виборів в тому, що відбулися ряд змін у суспільстві і державі, оновлення парламенту, вихід на політичну арену нових політичних партій і блоків. Відбулася зміна поглядів на статус народного депутата і природу депутатського мандата, про що свідчить відмова від його імперативного характеру з усіма наслідками, що звідси випливають. До цих наслідків слід віднести право виборців на дострокове відкликання депутата, який не виправдав довір'я. Запроваджено принцип несумісності депутатського мандата, здійснено перехід до виконання повноважень депутата на постійній основі, надано народному депутату широкі права при прийнятті законодавчих актів, у контрольному, установчому і бюджетному процесах.

Крім прогресивних здобутків українського парламентаризму, виявилися й недоліки, що зумовлюються незавершеністю концепції конституціоналізму: недостатнє обґрунтування ролі та місця парламенту в системі органів державної влади, неврегульованість відносин окремих гілок влади та органів державної влади.

О.М.Бандурка, В.А.Греченко вважають, що певні перекоси у соціальному представництві в парламенті не можуть не призвести до деяких соціально-політичних конфліктів. Доводять це тим, що краще представлятимуть інтереси певної соціальної групи і лобіюватимуть їх тільки ті депутати, які самі належать до цієї групи, або близькі до неї [ 12,с. 134].

Інші дослідники, вчасності М.І.Панов, О.Г.Данильян, С.І.Максимов, доводять, що функцію представництва інтересів не слід прямо пов'язувати чи ототожнювати з соціальним складом парламенту, адже політичні обов'язки і погляди народних обранців та їх соціальна належність до певного стану чи групи в суспільстві не є абсолютно залежними величинами. Соціальний склад парламентів більшості країн не відбиває пропорційно ані соціальної структури, ані складу самого виборчого корпусу: серед парламентарів мало вихідців із кола робітників і селян, жінок і молоді [13,с.270].

Автор вважає, що парламент має представницькі функції і повинен мати у своєму складі представників різних соціальних груп, які б були знайомі з існуючими соціально-економічними проблемами у суспільстві і мали певні можливості їх вирішення.

Для повного розуміння питання взаємодії гілок влади, статусу Верховної Ради У країни, її місця в системі органів державної влади буде важливим питання оцінки статусу та її повноважень. Статус парламенту - це його місце у системі органів державної влади,що визначається Конституцією України та іншими законодавчими актами. Верховна Рада згідно ст..75 Конституції України за своїм статусом є єдиним законодавчим органом.

Таким чином, законодавча влада репрезентована парламентом, що відіграє особливу роль у політичній системі державного управління. Представницький характер влади парламенту пояснює конкуренцію та конфліктні ситуації навколо його ролі в системі органів державної влади.

Наступний важливий елемент статусу парламенту - його компетенція, яка складається із напрямів діяльності, функцій та конкретних повноважень.

Ст..85 ч. 1 Конституції України встановлює перелік повноважень Верховної Ради України (законодавчих, установчих, контрольних, бюджетних). Нерідко, як показує історичний досвід та аналіз діяльності парламенту, саме обсяг повноважень парламенту і межі їх застосування викликають конфлікти між гілками влади.

Третім елементом статусу парламенту України є організація його внутрішнього устрою. Нормативну базу цього елемента статусу складають відповідні положення Конституції України, що покликані забезпечувати діяльність органу законодавчої влади. Парламентська діяльність передбачає управління законодавчим процесом, організацію роботи апарату законодавчого органу, процедуру контролю за виконавчою владою. Законодавчий орган впливає на всі державно-управлінські акти через участь у формуванні разом з Президентом органів виконавчої влади і відповідальність за їхні дії, розробку засад зовнішньої і внутрішньої політики України, створення законодавчої бази для регулювання суспільних процесів і визначення статусу органів державного управління, здійснення парламентського контролю за адміністративно-виконавчими органами.

Отже, аналіз процесу становлення органу законодавчої влади дозволяє констатувати непрості кроки Верховної Ради як вищого законодавчого органу і виявити соціальні передумови конфліктних ситуацій в українському парламенті.

- Зниження довіри в суспільстві до парламенту, невіру в сумлінне виконання парламентарями своїх обов'язків. Вчені історики, політологи, правознавці останнім часом аналізують діяльність парламенту з критичної точки зору, парламенти попередніх скликань, мабуть і нинішнього також, не виконують у повному обсязі своїх обов'язків, в наслідок чого гальмується продуктивність нормотворення, не працювала парламентська більшість.

- Певна політико-правова незрілість українських парламентарів, стереотипи «посттоталітарної», «провінційної», «хуторської» культури. Наявність протистояння в самому парламенті і в інших гілках влади, яке тривалий час гальмувало і гальмує роботу законодавчого органу.

- У масовій свідомості парламент як представницький орган суттєво програє виконавчий владі за критерієм швидкості прийняття і впровадження рішень, оперативності реагування на проблеми, у здатності до контролю за власними рішеннями. А все це надає переваги рішенням виконавчої влади, посилення критики парламенту, його здатності у проведенні необхідних реформ.

- Низька ефективність роботи парламенту через протистояння гілок та інститутів влади, незлагодженість дій між ними. Парламент протягом 1994-2004 pp. був неспроможним стати домінантною силою у проведенні реформ у країні [ 13,с.285].

Розглядаючи питання місця парламенту серед гілок влади і в системі органів державної влади, варто брати до уваги існуючу в Україні форму правління та можливості її вдосконалення. В юридичній літературі правильно вказується на те, що змішана форма правління в У країні, якщо її розглядати через призму швидкого і рішучого реформування суспільних відносин, не є достатньою в умовах, коли суспільство є політично неоднорідним і ця неоднорідність відбивається у політичній надбудові.

Із запровадженням поста президента і обранням його у грудні 1991 р. змінилася і форма правління в Україні. Україна стала парламентсько-президентською. Але статус Президента як глави держави і глави виконавчої влади (згідно з доповненнями до діючої Конституції 1978 р.) привів до того, що фактично держава набула рис президентської республіки. З прийняттям нової Конституції 1996 р. країна набуває рис змішаної форми правління, президентсько-парламентської республіки. Верховна Рада останнього скликання піднімає питання про внесення змін у Конституцію України які б значно розширили повноваження Президента.

Як вважає В.С.Журавський, існують політичні, правові та організаційні недоліки змішаної форми правління. З Конституції України, яка визначає особливості змішаної форми правління в Україні, випливає висновок про те, що парламент і політичні партії в Україні усуваються від участі у формуванні уряду, незважаючи на те, що вони можуть здобути більшість у парламенті в результаті виборів. І в цьому разі вони не будуть здатні реалізувати свою програму діяльності через уряд, взяти відповідальність на себе за стан розвитку держави і суспільства, втілити власну державну політику у життя.

Негативною рисою змішаної форми правління, яка особливо яскраво проявилась в Україні, є те, що парламентська більшість не має твердої коаліційної основи, а є здебільшого ситуативною. Це призводить не тільки до дестабілізації діяльності парламенту, ай в силу погіршення відносин між парламентом, Президентом та урядом справляє негативний вплив на систему відносин парламент -- уряд та Президент -- уряд. Слід також зауважити, що за такої форми правління жоден із суб'єктів -- як Президент, так і парламент -- не несуть політичної відповідальності за наслідки діяльності уряду. При цьому уряд відповідальний перед Президентом, який користується правом призначення членів Кабінету Міністрів, утворення, реорганізації і ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, правом дачі прямих доручень уряду з усіх питань його діяльності. Парламент у свою чергу, використовуючи конституційне право щодо підзвітності уряду (ст. 113 Конституції), а також право на прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів (ст. 87 Конституції), теж здатний впливати на діяльність уряду, створюючи альтернативи впливу Президента на уряд.

Потрібно згадати також інші побічні впливи на уряд за такої форми організації влади, а саме: зростання можливостей апаратного впливу на урядові рішення з огляду на заповнення вакууму, що виникає в результаті протиборства за виконавчу владу, бюрократичних, кабінетних форм впливу на рішення, що приймаються урядом; втрата монолітності виконавчої влади в результаті підпорядкування окремих органів виконавчої влади безпосередньо Президентові України і наявності двох осередків (президентського і урядового) формування кадрової політики у сфері виконавчої влади. Негативним за таких умов є й те, що це було підставою для посилення протистояння між парламентом і Президентом у боротьбі за вплив на уряд [ 14,с. 124].

Таким чином, аналізуючи політологічні, історичні дослідження дійшли висновку, що парламентаризм розглядається, як система взаємодії держави і суспільства, для якої характерне визнання провідної або особливої і достатньо важливої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійного представницького органу (парламенту). Становлення парламентаризму в У країні проходить складний шлях і як показує історія існує потреба значного посилення ролі українського парламенту в системі органів державної влади і існує необхідність посилення принципу верховенства парламенту в законодавчій діяльності.

парламентаризм виборчий законодавчий влада

Список використаних джерел

1. Шемшученко Ю.С. Теоретичні засади реалізації Конституції України / Ю.С. Шемшучеико//Вісиик Академії правових наук України. - 1997. - №4. -С, 12-18

2. Шаповал В. Зарубіжний парламентаризм/В.Шаповал - К.:Основи,1993. - 143с.

3. Кривенко JI. Світовий досвід і утвердження парламентаризму в Україні/ Л.Кривенко//Віче. - 1996. - №2. - C .28-39

4. Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних/Л.Кривенко//Віче. - 1994. - №7(28). - С,17-33

5. Кривенко JI. Парламент без парламентаризму/Л.Кривенко//Віче. - 1997. - №4.-С. 13-32

6. Шаповал В.М. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні: Навч. посіб. /В.М.Шаповал, В.І.Борденюк, Г.С.Журавльова - К.:Вид-во УАДУ, -216 с.

7. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. Автореферат на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук/А.З.Георгіца - К.:Київ. унів-т ім. Т.Шевченка - 1999. - 31 с.

8. Нові політичні реалії України. Заключне слово Президента України Л.Д.Кучми на науково-практичній конференції 16 червня 2001 року//Урядовий кур'єр. - 2001. - 19 червня.

9. Закон про вибори народних депутатів. //Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №43. - Ст.280

10. Бульба О. Законодавча влада як один з елементів принципу розподілу влади/О.Бульба//Право України. - 2002. - №6. - С.113--117.

11. Парламент України: Вибори - 98. - Інформаційно-аналітичне видання. 4.1.

12. Бандурка О.М. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть/ О.М.Бандурка, В.А.Греченко - Харків: УВС, 2000. - 303 с.

13. Проблеми влади і права в умовах посттоталітарних трансформацій: міждисциплінарний аналіз/М.І.Панов, О.Г.Данилян, С.І.Максимов та ін..; За заг.ред. М.І.Панов, О.Г.Данилян. Монографія. - Харків. Право, 2003. - 360 с.

14. Журавський B.C. Становлення і розвиток українського парламентаризму/ В.С.Журавький. - Парламентське вид-во, 2002. - 344 с.

15. Конституція України. - Харків «Парус»., 2007.

Размещено на Allbest.ru