Державотворча функція моралі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державотворча функція моралі

Шаповалова LB

У світовій соціально-політичній думці щодо співвідношення моралі та політики існують різні точки зору. Одні вважають, що політика має повністю підпорядковуватись моралі: і за цілями, і за принципами, і за засобами (моральний абсолютизм), другі виходять з того, що мораль і політика автономні і не повинні втручатися у компетентності одна одної, треті наполягають, що мораль і політика непримиренні протилежності, четверті наголошують, що політика має бути моральною настільки, наскільки це можливо. Останній підхід як найбільш компромісний і виважений, сьогодні переважає серед вчених, політиків, хоч і піддається критиці з боку прихильників іншої точки зору. Його суть полягає у тому, що політичні лідери мають враховувати конкретну ситуацію, нести моральну відповідальність за результати політики, виходячи при цьому з принципу найменшого зла, ухилятися, по можливості, від ситуацій порушення моральних норм, поважаючи права людини, у яких акумульовано загальнолюдські моральні цінн0сті[9,с.33-34].

Співвідношення моралі і політики, зазначає О.Лавренко, настільки багатоаспектне і різнопланове, що його не можна вкласти у просту формулу на кшталт «політика протилежна моралі» або «політика визначає мораль». Проте сенс їх взаємодії полягає у посиленні історичної дії. Мораль сама по собі не може формувати економічні й історичні події, тому їй доводиться постійно користуватися арсеналом засобів політики. Особливість сфери політики полягає в тому, що вона дозволяє виявити й обрати такі шляхи і засоби, які надають дієвості моральним орієнтаціям. Мораль діє на політику подвійно: з одного боку, ніби «згори», через зміну політичних ідеологій, коригування управлінських рішень тощо, що здійснюється шляхом запровадження обмежень на певні форми і методи досягнення та використання влади. З іншого боку, мораль впливає на зміст політики «знизу», за рахунок зміни панівних ціннісних орієнтирів масової свідомості. Тому влада, яка має монополію на використання сили, може нею ефективно користуватися лише тоді, коли забезпечить свою легітимність; тобто якщо моральні почуття народу матимуть збіг з нормами офіційної моралі[9,с.35-36].

Багато дослідників сходяться у думках про те, що в Україні політичною подією, що сприяла формуванню державотворчої спрямованості нової суспільної моралі була Помаранчевої революції. Хоча оцінки наслідків Майдану неоднозначні та суперечливі, можна цілком погодитись з

А.Гальчинским у тому, що Майдан суттєво сприяв звільненню української людини від політичних і економічних кайданів тоталітарного суспільства, процесу становлення індивіда, самоствердження особистості[2,с.49].

Відомий вітчизняний психолог В.Васютинський, досліджуючи причини Майдану зазначає, що найчастіше йдеться про прагнення соціальної справедливості, або про національно-патріотичні устремління. He заперечуючи значення одного і другого, вчений наголошує на тому, що його мотиваційним ядром вибуху був саме моральний чинник. Майдан 2004 року він вважає єдиним прикладом з новітньої історії, коли «суспільна моральність набула достатньої сили для того, щоб емоційно збурити і спонукати до активних дій широкі верстви населення»! 1,с.23]. Адже за кілька років до Майдану убивство Георгія Гонгадзе безумовно набагато аморальніша дія, ніж фальсифікація результатів президентських виборів 2004, вивела на вулиці Києва 30-50 тисяч учасників акцій проти кучмівської влади. Ці події не стали Майданом, масова свідомість до нього не дозріла. А жодний з післямайданних «майданів» ні за кількістю учасників, ні за духом не наблизився до Майдану справжнього! 1,с.24].

До майдану, зазначає В.Васютинський, суспільство жило в одній дійсності, другою жила тодішня кучмівська влада, дедалі більше відриваючись від народу і протиставляючи йому, третю дійсність якусь нову, іншу, несправжню влада намагалась породити і нав'язати через (насамперед через ЗМІ) широким верствам населення. Інтуїтивно громадяни відчували невідповідність між тим життям, яким жили вони, і тим, яке їм «показували по телевізору» [1,с.25].

Дійсно, демонтаж тоталітарної системи, яка обмежувала людину і водночас забезпечувала їй почуття (звісно відносне) впевненості, спокою та безпеки, не приніс людині на попередньому етапі нашого розвитку (до подій 2004 року) очікуваної свободи, психологічного комфорту. Людина виявилась ізольованою від суспільного життя. Дедалі вона відчувала безсилля, тривогу, невпевненість у майбутньому. Участь у подіях Майдану, зазначає А.Гальчинський, створювала особі реальну можливість подолати страх насамперед перед самою собою, утвердити власне «Я». У суто психологічному плані для людини був важливим сам факт такої участі, а не її результат[2,с.49].

Результат, безперечно був, можливо не таким, якого очікували учасники революційних подій. He такий, тому що не відбулося миттєвого покращення життя, прозорості у діяльності органів влади і прийнятті політичних рішень. Проте результат Майдану дуже важливий для подальшого державотворення та формування нової суспільної моралі, бо він полягає у тому, «помаранчева революція зробила кожного українця не просто мешканцем, а насамперед громадянином своєї країни»[2,с.60], «помаранчева революція змінила народ»[8,с.337]. Окрім того, зазначає М.Гордієнко, помаранчеві події утверджують парадигму регулювання суспільних відносин та консолідації української нації за допомогою політичної етики, винайдення компромісу засобами моралі і порозуміння, а не війни і конфронтації[5].

Інша справа у тому, що технології «вуличної демократії», які застосовувались під час помаранчевої революції, з одного боку не є морально виправданими, оскільки спирались переважно на чинники психологічного тиску, з іншого далекі від оптимального механізму реалізації особистості. «Щоб сприяти дійсному самоствердженню особистості, зазначає

А.С.Гальчинський, необхідний пошук нового, відмінного від технологій «вуличної демократії», діалогу між людиною і суспільством, суспільством і владою, владою і особою <...> Треба виходити з того, що головне для суспільства обмежувати всіма доступними засобами контроль держави над особою. Свобода особи починається насамперед з цього»[2,с.53].

Таким чином, формування державотворчої спрямованості нової суспільної моралі може бути пов'язано передусім з механізмами демократії. Причому демократії «не лише як форми управління, узгодження інтересів та прийняття відповідних рішень, а й як особливого способу суспільної організації життя, як інструмента реалізації не лише політичних, а й усього комплексу суспільних свобод людини, як специфічного типу гуманістичного світогляду та культури>>[2,с.55]. Оскільки розвиток людської особистості є визначним мірилом загально цивілізаційного прогресу, його основним критерієм.

У свою чергу, синтезним показником цієї міри є свобода, яку суспільство здатне гарантувати особі. Свобода особи є визначальною умовою її саморозвитку і самореалізації. Свобода формується на базі об'єктивних детермінант, її основою є розвиток продуктивної сили людини. Водночас особиста свобода людини є субстанційною основою маралі. Саме свобода дає змогу індивіду проявляти власну ініціативу, робити вибір у своїх вчинках, враховуючи інтереси інших членів суспільства, їхню можливу протидію чи навпаки підтримку. Адже мораль покликана регулювати взаємини між людьми, що вільно діють, узгоджувати їхній взаємовплив у річищі спільних потреб. Це дало підставу І.Канту стверджувати: «автономія волі є спільною основою всіх моральних законів і відповідних їм зобов'язань» [7,с.350].

Проте нажаль, як вказують чимало дослідників на основі спостережень за реаліями життя, поки в Україні свобода ще не є об'єктивною необхідністю, а здебільшого асоціюється із вседозволеністю. Як вказують автори монографії «Український соціум», в У країні свобода «це свобода порушувати закон і не нести за це відповідальності. А ще свобода для обраних. Свобода діяти на користь країни у нас відсутня»[ 10,с.365].

Саме тому слід поставити чіткий водорозділ між демократією і вседозволеністю, між відкритістю суспільства і духовною експансією, яка прикривається цією відкритістю. Лише за таких умов свобода стане чимось більшим, ніж об'єктивна необхідність і усунення зовнішніх обмежень. Оскільки набагато більш істотною є внутрішня свобода, свобода у виборі істин, добра, справедливості, гуманізму. Адже свобода безпосередньо співвідноситься з феноменом відповідальності, який носить безпосередньо духовно-ціннісний характер та виражений у моральних імперативах та духовно-особистому змісті, що детермінує поведінку соціальних суб'єктів.

Цілком підтримуючи думку про значний вплив подій помаранчевої революції на процес демократизації масової свідомості, слід визнати, що вона не сприяла загальнонаціональній консолідації, поглибивши розмежування на осі «Захід-Схід». Тобто суттєвого загострилось питання громадянської ідентифікації, з вирішенням якого нерозривно пов'язана державотворча спрямованість нової суспільної моралі.

Громадянська ідентифікація забезпечує громадянську спрямованість, яка розкривається через різні характеристики свідомості особистості, серед яких є громадянські цінності, суспільні мотиви, патріотизм, соціально-політичні настановлення тощо. Взаємозв'язок моральності та громадянськості розкривається в площині соціально-політичних настанов, які формуються у людини в процесі інтеріоризації соціально-політичних норм. Дієвість норм громадянського суспільства ґрунтується на визнанні їх моральними переважною більшістю громадян. При зміні суспільного ладу соціально-політичні норми зазнають змін, що призводить до суперечностей в соціокультурному середовищі, а це породжує кризу моральних орієнтацій. За таких умов фундаментальні норми залишаються найбільш стійким компонентом масової свідомості та забезпечують перехід суспільства до іншої формації.

З часів здобуття незалежності України питання громадянської ідентичності є найактуальнішим питанням державотворення. Історично склалося так, що населення західної України більше зберегло національні традиції, звичаї, загалом національну свідомість, чим населення східної У країни. T ому на заході країни відновлення громадянської ідентифікації відбувалася швидше, адже питання мови, національної культури та національних героїв відразу отримали однозначну відповідь у сприйнятті масовою свідомістю населення. Натомість на сході країни громадянська ідентифікація відбувається складно: населення цих регіонів багато років перебувало в тісному взаємозв'язку із Росією. В результаті чого їх культура набула проросійського змісту, а українська культурна традиція сприймається масовою свідомістю неоднозначно.

Як зазначають, Е.Головаха і Н.Паніна, на Заході України населення консолідується на основі своєї історичної пам'яті та відповідного їй почуття «вирватись з-під гніту Росії», а консолідація населення Східної України здійснюється на основі історичної пам'яті та відповідного їй почуття «соціально-культурного зв'язку з Росією». Населення Центру України за таких умов, балансуючи між Заходом і Сходом, відчуває подвійний прес соціальної невизначеності (аномічна невизначеність і проблема вибору спрямованості історичної ідентичності), схиляючись більше у бік Сходу, але не консолідуючись з ним повністю в силу відмінного історичного досвіду[4,с.51].

В.Васютинський питання громадянсько-етнічної ідентичності підіймає в контексті самовизначення україноі російськомовних спільнот. Він вказує на те, що у сьогоденній Україні переважають два основні типи громадянсько-етнічної ідентичності, що набувають виразу у формі психоідеологічного тяжіння до україноабо російськомовного дискурсу. В основі більш чи менш наполегливої україномовності лежить переживання й утвердження власне української ідентичності більш тривкої й усталеної на заході, менш ґрунтовної, але такої, що дедалі більше посилюється, у центральних регіонах. Підставу більш чи менш принципової російськомовності становить раніше набута мішана, строката ідентичність радянсько-російсько-українсько-регіональна. При цьому носії української (та україномовної) ідентичності перебувають у процесі подолання своєї вторинності і відображення перспектив позитивного утвердження ідентичності цілісної, упевненої, захищеної. Російськомовні громадяни, навпаки, опинилися в ситуації, яку більшість їх переживає як загрозу своїй ідентичності. Раніше сформована як варіант такої собі «зразкової» ідентичності, сьогодні вона наражається на різного роду переоцінки зовнішні і внутрішні! 1,с.26].

Протистояння ідентичностей завжди перешкоджало процесу консолідації українського народу, а після подій помаранчевої революції це протистояння відкрито перейшло у політичну площину, оскільки, за висловлення В.Васютинського, у результаті ідеологічної боротьби останніх років політична система України виразно структурувалася за ознакою представлення українськомовної і російськомовної спільноти[ 1,с.27]. Дійсно, конкуренція двох основних політико-ідеологічних світоглядів найвиразніше відбувається по лінії мовних відмінностей. В ситуації, що склалася, цінності, зразки поведінки представників своєї спільноти трактуються переважно як виправдані, а отже, і моральні, а представників іншої спільноти як необгрунтовані й неморальні[1,с.27-28].

Для пояснення морального рівня такої поведінки слід звернутися до теорії американського психолога Лоуренса Кольберга. Згідно з цією теорією, досить поширеною у психології, соціальній філософії та філософії моралі, існують три основні рівні морального розвитку особистості: доконвенційний, конвенційний та постконвенційний, кожен з яких містить по дві стадії. Перший рівень доконвенційний оснований на страху покарання. Стадія 1: правильно те, що задовольняє чиїсь потреби. Правильність з точки зору моралі дії вчиняють для того, аби задовольнити власні потреби. Стадія 2: правильність дії визначають за її фізичними наслідками. Правильні з точки зору моралі дії вчиняють для того, аби уникнути покарання. Другий рівень конвенційний, оснований на соромі перед оточуючими. Стадія 3: правильним є те, що схвалюють інші люди. Правильну з погляду моралі дію вчиняють таким чином і для того, щоб бути хорошим в очах інших. Стадія 4: правильним є те, що законно. Правильні з точки зору дії вчиняють таким чином і для того, щоб дотримуватися законів і коритися владі. Третій рівень: постковенційний оснований на совісті. Стадія 5: правильно поважати права інших людей та соціальні угоди. Правильні з точки зору моралі дії вчиняють для того, щоб дотримуватися соціальних контрактів. Стадія 6: правильність визначається універсальними нормами. Правильні з точки зору дія ґрунтується на визнанні принципів справедливості, неупередженості та загальних прав людини[Цит. за: 11,с.42]. Автор концепції стверджував, що люди рухаються послідовно від одного ступеня до іншого, хоча кожен може зупинитись у своєму розвитку на будь-якому із них. Дитина керується першим, підліток другим. У ранній юності більшість переходить на третій, а потім на четвертий ступінь. Перехід на п'ятий ступінь відбувається вже в юнацькому віці (якщо відбувається взагалі). Мало хто, за твердженням Л.Кольберга, досягає шостого рівня[12].

Застосовування даної теорії по відношенню до моральної поведінки представників вище згадуваних мовних спільнот, що протистоять одна одній, як на рівні пересічних громадян, так й на рівні влади, свідчить, що її рівень моральності не підіймається вище третьої-четвертої стадій конвенційного рівня, тобто, за Кольбергом, на рівні підліткового віку. Це означає, що певна автономна мораль, бажання відповідати власним моральним принципам та власній системі моральних цінностей у них відсутня.

На щастя не усе населення України ідеологічно заангажоване та відчуває непорозуміння по відношенню до представників іншої ідентичності. Чимало сьогоднішніх українців у прийнятті рішень керуються власними моральними принципами. Хоча в умовах, коли в країні майже не існує представницьких інстанцій, які б могли бути джерелом незаангажованих, об'єктивних оцінок і виконувати в суспільстві роль третейського судді, та бракує моральних авторитетів на зразок російського О.Солженіцина або чеського В.Гавела, яким би довіряла переважна більшість не тільки громадян країни, а й представників кожної з двох мовних спільнот[ 1 ,с.28], робити це дуже складно.

Буде набагато краще, якщо формування нової суспільної моралі в українській державі відбуватиметься поза політико-ідеологічними чинниками. Це зовсім не означає, що ми підтримуємо точку зору про повну автономність моралі і політики, навпаки ми наголошуємо на необхідності моральності політики, наскільки це можливо. В умовах загострення протистояння різновекторних політичних сил, як це відбувається в українському суспільстві, мораль має відгравати роль досить чутливого лакмусового папірця: як тільки політика сповзає на шлях торгів, мораль відразу «сигналізує», закликаючи відійти від політиканства, безпринципного інтриганства[9,с.36]. Це має стати імперативом сьогодення, про який мріяв І.Кант, працюючи над трактатом «До вічного миру». «Істинна політика не може зробити й кроку, заздалегідь не віддавши належне моралі, і хоча політика сама по собі складне мистецтво, однак поєднання її з мораллю зовсім не мистецтво, оскільки мораль розрубує вузол, який політика не могла розв'язати, поки вони були в суперечці»[6,с.302].

Формування державотворчої спрямованості нової суспільної моралі на нашу думку, слід пов'язувати із загальними процесами націотворення «завершенням процесу консолідації української політичної нації, утвердженням її ідентичності, подоланням жахливих наслідків політики денаціоналізації, яка упродовж трьох століть (XVIII-XX ст.) насаджувалась українському народові»[3,с.26], у поєднані із загальнолюдськими цінностями й ідеалами. Нова суспільна мораль українського суспільства повинна наблизитись до загальнолюдського розуміння категорій добра і зла, обов'язку і гуманності, справедливості, чесності тощо, змістом яких є потреба і необхідність узгоджувати особистісні цілі, засоби їх досягнення з цілями членів інших спільнот, ставитися до загальних цілей як до вищих, священних, непорушних. У такому випадку на перший план виходить антиегоїзм, недопустимість виграшу за рахунок програшу інших, прагнення про єднання з іншими, турбота про їх благо[9,с.31-32].

Отже, національні ідеали у поєднані із загальнолюдськими цінностями й ідеалами можуть стати чинником національної консолідації на державотворчій основі, сприяє формуванню національної єдності в процесі досягнення закладених у ній цілей і цінностей, що поділяються усіма або більшістю членів спільноти. Оскільки, як зазначив відомий український мислитель В.Липинський: ніяка людська громада, здатна до життя і творчості, не може існувати без власної внутрішньої моралі, без свого власного твердого поняття про добро і зло і без такого ж твердого переконання, що те, що вона хоче робити, єсть добро, і те, з чим вона бореться, єсть зло. Тільки таке тверде переконання в правоті своїх бажань дає кожній громаді моральну силу, без якої ніяке творче діло неможливе.

Список використаних джерел

мораль політика демократія громадянський

1. І.Васютинський В. Самовизначення мовних спільнот в сучасній Україні: між ідеологією і мораллю / Вадим Васютинський // Соціальна психологія. - 2007, Спецвипуск. С.23-29.

2. Гальчинський А.С. Помаранчева революція і нова влада / А.С.Гальчинський. K.: Либідь, 2005. 368с.

3. Гальчинський А. Час національного пробудження. Публіцистичне есе / А.Гальчинський. K.: НІСД, 2004. 152с.

4. Головаха Е. Панина Н. Основные этапы и тенденции трансформации украинского общества / Е.Головаха, Н.Панина // Социология: теорія, методы, маркетинг. 2006. №3. С.32-51.

5. Гордієнко М. Етико-моральні імперативи політичного процесу // http:// www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=l&n=88&c=2198

6. Кант И. К вечному миру / И. Кант // Соч. в 6т. Т.6. М.: Мысль, 1966.

7. Кант И. Критика практического разума // Соч. в 2-х т. Т.2. М.: Мысль, 1965.

8. Кульчицький С. Українська революція 2004р./ С.Кульчицький. К.: Генеза, 2006, -368с.

9. Лавренко О. Діалектика моралі і політики / Ольга Лавренко // Соціальна психологія. 2007. Спецвипуск. С.30-36.

10. Україиський соціум / Олександр Степанович Власюк, Валентин Семенович Крисаченко, Михайло Тимофійович Степико, Анатолій Олександрович Астаф'єв и Національний інститут стратегічних досліджень; Вступ, слово І.О.Гринів. K.: Знання України, 2005 . 792с.

11. Фролов П. Стан і тенденції розвитку суспільної моралі в інформаційному суспільстві / Павло Фролов // Соціальна психологія. 2007. Спецвипуск. С.3743.

12. Шайгородський Ю. Суспільна мораль як система цінностей // Правові засади захисту особистісних цінностей та суспільної моралі: збірник нормативних актів України /Уклад.: Ю.Ж. Шайгородський, К.П.Меркотан. К: Український центр політичного менеджменту, 2007. 440с,Режим доступу: http://www. politik.org.ua/vid/bookscontent.php3?b=20&c=405

Размещено на Allbest.ru