Архітектоніка політичної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Архітектоніка політичної культури

Курняк О.А.

Політична культура явище поліструктурне, багаторівневе. Розмаїті зв'язки політичної культури з різними соціальними і політичними процесами зумовлюють її складну будову й організацію. Різні внутрішні структури політичної культури відображують технологію формування політичної поведінки суб'єктів, етапи становлення культурного цілого (тобто політичної культури окремої країни, регіону), наявність різнобарвних субкультурних утворень тощо. Рясногранність політичної культури не дозволяє належним чином структурувати її. Tому серед дослідників немає однозначного розуміння структури політичної культури.

Г. Алмонд та С. Верба висловили думку, що політична культура обмежується сферою свідомості та є сукупністю психічних станів індивіда, які виявляються на трьох рівнях: когнітивному (пізнання), афективному (емоції) та оціночному (судження). Отже, засновники досліджуваного явища вважають його сукупністю сталих політичних уявлень, переконань, почуттів та оцінок. Відтак вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не зараховують до неї політичну діяльність.

А. Кардинер і С. Байт, на противагу згаданим вченим, акцентують увагу на об'єктивному аспекті, а саме: на політичній діяльності та поведінці носіїв політичної культури. Є. Вятр та Д. Пол переконані, що разом із «зразками» політичної свідомості до політичної культури обов'язково мають належати також «зразки» політичної поведінки. На їх погляд, не все в нашій діяльності контролює і фіксує свідомість, а отже, не всі моделі поведінки індивідів і груп можна пояснити моделями їхньої свідомості. З огляду на це Р. Такер зазначає: «Культура звичний спосіб життя суспільства, яке містить не тільки загальноприйняті способи мислення, переконання, але й загальноприйняті зразки поведінки. Політична культура це ті елементи культури, які стосуються правління та політики».

Щоб уникнути простого перерахування фрагментів структури, У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані «компоненти ядра», тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Tакі компоненти він розбив на три основні групи: орієнтація щодо урядових структур ставлення суб'єкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм; політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до «політичних одиниць» нації, держави, міста; політична довіра і «правила гри» (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти); політична орієнтація щодо власної політичної діяльності або «політична компетентність» і «політична ефективність» (відчуття можливості вплинути на політичний процес).

У вітчизняній філософії і політології переважають уявлення про компонентну структуру політичної культури. Вони ґрунтується на погляді на політичну культуру як єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки і політичних дій. Своєю чергою, у політичній свідомості та політичній поведінці громадян також виокремлюється власна внутрішня структура. Такий підхід до структурування політичної культури є цілком правомірним, оскільки в політичній практиці складаються досить стійкі політичні знання та уявлення, які набирають форми зразків або стереотипів. Як компонент політичної культури вони спроможні відігравати істотну роль у соціальній практиці, багато в чому визначаючи стан політичної свідомості.

Важливий компонент політичної культури політичні цінності й ціннісні орієнтації, котрі розглядаються людиною як невід'ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинків, орієнтують її дії в політичному житті.

«Політичні цінності є мотиваційним базисом політичної культури, їх руйнування часто переживається людиною як особиста трагедія, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. Коли це відбувається, колишня політична культура перестає бути авторитетною інстанцією, яка спроможна регулювати поведінку людей, і в суспільстві починається інтенсивний пошук іншої системи цінностей і політичних орієнтацій».

He менш важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови як своєрідні ставлення суб'єкта до політичних явищ. Серед них і настанови на активну політичну діяльність або, навпаки, на пасивну участь у політичній діяльності. З огляду на це в структурними компонентами політичної культури виявляються політична активність і політична поведінка.

Своєрідними знаками політичної культури є політичні символи, які сприяють згуртуванню великих мас людей, чіткій орієнтації їхньої політичної поведінки.

Варто наголосити, що політична символіка це надзвичайно могутній засіб соціалізації особистості, акцентування соціальної уваги на найбільш важливих для суспільства цінностях.

Політичні символи стають у суспільному житті певними образами найважливіших політичних ідеалів, важливими засобами їх пропаганди й реалізації, свідчать про ставлення до певної політичної позиції. Залежно від того, яких сфер, інститутів, етапів політичного процесу стосуються ціннісні орієнтації суб'єктів політики, виокремлюються різні види політичної культури: правова культура, культура політичного мислення, політичної організації, управління і самоуправління, політичної діяльності, політичної критики і самокритики, політичного лідерства тощо.

Більш адекватним, на наш погляд, є виокремлення в структурі політичної культури таких її загальних елементів, як культура політичної свідомості, культура політичних відносин, культутра політичної діяльності та культура функціонування політичних структур. Усі вони своєю чергою розподіляються на низку елементів, конкретизуючи різні аспекти політичної культури.

Більш чітке уявлення про структуру політичної культури подано на рис.:

Рис. - Структура політичної культури:

Така будова політичної культури побіжно відтворює її рівневу структуру, в якій зазвичай виділяють три основні рівні: світоглядний, громадський і політичний. У запропонованій схемі можна також віднайти структурування політичної культури щодо різних суб'єктів соціальної дії і суспільних відносин. Але не слід забувати, що засновник концепції політичної культури Г. Апмонд дотримувався функціонального підходу та трактував її як важливу частину політичної системи, насамперед як психологічний феномен. На його думку, кожну таку систему можна зіставити з особливим зразком орієнтацій на відповідні дії, які і є політичною культурою. Співавтор Г. Алмонда С. Верба, розвиваючи цю думку, припустив, що політична культура суспільства складається із системи емпіричних переконань, експресивних символів та цінностей, які визначають ситуацію, в якій відбувається дія. Вона формує суб'єктивну орієнтацію на політику.

Отже, політична культура має складну багаторівневу структуру, основними компонентами якої є: знання про політику, ознайомленість із політичними фактами, інтерес до них; оцінка політичних явищ, нормативні судження про те, якою повинна бути влада; емоційна сторона політичних позицій, наприклад, любов до батьківщини, негативне ставлення до її ворогів; загальноприйняті у цьому суспільстві зразки політичної поведінки, які визначають норми прийнятного і необхідного у політичному житті.

Зазначені позиції відомих фахівців вимагають певних узагальнень. Адже зі структурного погляду, політична культура це єдність політичної свідомості та політичних знань, а також політичної поведінки і дій. Водночас політична свідомість та поведінка громадян також мають свою внутрішню структуру. Зокрема, в межах гносеологічного підходу із застосуванням критерію впорядкованості політичних знань та уявлень про політичні процеси, виокремлюють емпіричний і теоретичний рівні політичної свідомості. Емпіричний рівень політичної свідомості є сукупністю уявлень і поглядів, стереотипів та переконань, які виникають внаслідок повсякденної практики людей; ґрунтується на поширених у певній соціальній (національній) групі уявленнях про природу політики як соціального явища. Він характеризується чітко вираженими соціальнопсихологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Безпосередній зв'язок із практикою та соціально-політична визначеність надають цьому рівню рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності чутливо реагувати на політичні зміни, інколи суттєво, а то й вирішально впливає на перебіг політичних процесів. Його особливість полягає в істотному впливі на формування громадської думки, яка є важливим політичним інститутом, функціонування якого позначається на здійсненні політичної влади і є сукупною думкою різних верств населення щодо тих чи інших соціально-політичних явищ та подій політичного життя.

Емпірична політична свідомість тісно узалежнена з теоретичною політичною свідомістю. Це вищий рівень політичної свідомості, який є сукупністю політичних теорій, поглядів та ідей, котріі формуються на базі наукових досліджень, що вивчають різні політичні процеси та явища. Теоретична свідомість стрижень політичної ідеології, до структури якої належать насамперед наукові знання, які відіграють істотну роль у соціальній практиці.

Іншим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації. Це мотиваційний базис політичної культури, руйнування якого людина часто переживає як особисту трагедію, а в масштабах суспільства ці процеси можуть призвести до духовної катастрофи. До політичних цінностей належать, наприклад, демократія, політична свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх гарантії.

Органічним елементом політичної культури є культура політичної самосвідомості. Серцевиною політичної культури будь-якої нації є усвідомлення потреби власної держави, ідеал цієї держави, тобто найкращі з національного погляду форми державного правління й устрою, функції держави в суспільстві. Крім того, в кожному суспільстві існують зразки політичної самоідентифікації його членів, тобто здатність зіставляти себе з існуючими у суспільстві інститутами і ролями, політико-ідеологічними течіями, а також потреба в такому зіставленні. Залежно від країни, люди визнають свою політичну ідентичність на основі таких порівнянь: «ліберал консерватор», «унітарист федераліст», «комуніст антикомуніст», «націоналіст інтернаціоналіст» тощо. Треба також мати на увазі, що політична культура складне системне утворення, в якому функціонують світоглядні, нормативно-ціннісні, ітактично-поведінкові та інституційні компоненти. Певною мірою вони близькі за змістом до ментальних настанов нації, є їх конкретним втіленням і проявом у політичному житті суспільства.

Орієнтації суб'єкта політичного процесу лягли в основу типології політичної культури, яку запропоновали свого часу Г. Алмонд і С. Верба. Аналізуючи і порівнюючи політичні системи п'яти сучасних демократій Англії, Італії, ФРН, СІЛА і Мексики вони виділили три «чисті» типи політичної культури: патріархальну, громадянську і активістську політичну культуру. Патріархальну політичну культуру інколи ще називають «приходськок», оскільки вона спрямована на племінних вождів і не відокремлена від їх релігійних, соціально-економічних та інших орієнтацій. їй притаманна повна відсутність знань про політику, абсолютний відрив від неї.

Другий тип громадянська політична культура, в якій існують спеціалізовані політичні інститути. На них орієнтуються члени суспільства, проявляючи принагідно різні відчуття: гордості, неприязні, сприймаючи їх як законні або як незаконні. Цей тип культури показує низьку індивідуальну політичну активність суб'єктів.

Третій тип активістська політична культура або «політична культура участі». Орієнтовані на таку політичну культуру члени суспільства не лише формулюють власні вимоги політичного характеру, але й беруть активну участь у політичному житті.

Зазвичай, у реальному політичному житті ці типи в чистій формі не проявляються. Взаємодіючи між собою, вони утворюють змішані форми з домінуванням того або іншого елементу. Тому разом з виділеними чистими типами Г. Алмонд і С. Верба запропонували три типи систематично змішаних політичних культур: патріархально-громадянську, громадянсько-активістську і патріархально-активістську.

На підставі емпіричних досліджень в рамках порівняльної політології досвіду політичного розвитку низки держав (Австрії, Бельгії, Канади, Нідерландів і Швейцарії) А. Лейпхарт піддав сумніву типологію політичних систем Г. Алмонда і С. Верби. На думку вченого, така типологія пов'язана головним чином із гомогенними або гетерогенними культурами. Але якщо для англо-американських систем характерна однорідність, то європейські континентальні системи відрізняються роздробленістю політичної культури. Останнє може стати чинником політичної нестабільності в суспільстві.

Тому, розвиваючи типологію Г. Алмонда і С. Верби, В. Розенбаум запропонував виділяти фрагментарні та інтегровані типи політичної культури. Фрагментарний тип характеризується відсутністю консенсусу щодо базових принципів політичного устрою суспільства. Цей тип панує у більшості африканських та латиноамериканських держав, частково у Північній Ірландії, СІЛА та Канаді. В його основі лежить соціокультурна, конфесійна, національно-етнічна та інша фрагментація суспільства. Це продукує сприятливі умови для ідеологічної нетерпимості і безкомпромісної налаштованості конфліктуючих груп, створює перешкоди для формування й інституалізації загальноприйнятих правил політичної гри тощо.

Інтегрований тип відрізняється наявністю порівняно високого ступеня консенсусу з базових питань політичного устрою, переважанням громадянських процедур в залагоджені суперечок та конфліктів, низьким рівнем політичного насилля, високим ступенем різних форм плюралізму.

Цей тип переважає у більшості країн Західної, Північної та Центральної Європи, в Японії, Австралії, Новій Зеландії. Польський політолог Є. Вятр висунув інший критерій типології політичної культури характер здійснення владних відносин у суспільстві. Під цим оглядом основними він визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну політичну культуру (остання тотожна громадянському типу Г. Алмонда і С. Верби).

Російський вчений В. Коновалов на підставі наявної у суспільстві соціальної диференціації виділяє наступні типи політичної культури:

1) політична культура сегментованого суспільства примітивних архаїчних народів;

2) політична культура стратифікованого (наявність ієрархічних впорядкованих прошарків) суспільства;

3) політична культура сучасного функціонально диференційованого суспільства.

Така типологія ґрунтується на розчленовуванні типів політичної культури за рівнем диференціації суспільства й індивідів. Базисним є розподіл соціокультурного життя на дві основні форми політичну культуру в умовах різних типів традиційного суспільства і політичну культуру в умовах сучасності. Запропонована модель спирається на концепцію модерну (сучасності) і є цілком прийнятною для дослідження політичної культури постсучасного суспільства.

Отже, дослідники здійснюють типологізацію політичної культури на підставі різних критеріїв. З огляду на це у сучасній науковій літературі можна знайти посилання на такі типи політичної культури як замкнений на противагу відкритому, прогресистський реакційному, ліберальний як антитеза до консервативного, консенсусний до конфронтаційного та ін. Наприклад, залежно від типу політичної системи виділяють тоталітарну, авторитарну і демократичну культуру. В тоталітарній культурі домінують такі ознаки, як дихотомічне сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні «своїх» і «чужих»; відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя; заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів; сакралізація вождів, створення їх культів; домінування у суспільній свідомості міфів, зокрема, про комуністичний або расовий рай; фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою тощо. Для демократичної культури притаманні толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору; схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів; згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.

Для опису політичних культур у політичній науці сформувався також підхід до класифікації політичних культур щодо згоди або незгоди громадян із приводу майбутньої концепції розвитку держави, у якій вони живуть: поляризована політична культура і консенсусна політична культура. Першу прийнято позначати «discordia», а другу «concordia». На тлі подій 2004 року українську політичну культуру доволі важко назвати консенсусною, але водночас можна констатувати зрушення від громадянського до активістського типу української політичної культури. Ane хоча в Україні і проголошений курс, орієнтований на «активістську» політичну культуру, проте він здебільшого залишається лише декларованим. Адже в нашій країні насправді має місце функціонування культури фрагментарної, такої, що не відображає цілісної картини політичної дійсності, реальності динамічних змін у всіх сферах суспільного життя, які свідчать про їх демократизацію. Можна назвати в цьому контексті тільки свободу слова і яскраві заклики до змін, котрі не виконуються.

Під час виокремлення типів політичної культури відкривається можливість зрозуміти її основні функції в суспільстві. Однією з важливих є прогностична, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різних соціальних груп. Вона найважливіша частина соціального клімату, яка сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативність включає людину в сферу прийнятної для певного режиму влади політичної поведінки. Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадкоємність у суспільному розвитку.

Отже, політична культура явище динамічне, вона змінюється разом з розвитком суспільства, хоча зміни культурних цінностей, традицій відбуваються значно повільніше, ніж зміни технологічних, економічних і соціальних аспектів життя. Це зумовлено специфічним поєднанням у політичній культурі консервативних і динамічних компонентів, нового і старого. Консервативний компонент виражають традиції, в яких концентрується минулий політичний досвід. Традиції забезпечують спадкоємність у функціонуванні політичних систем. Реформа суспільства це реалізація нових ідей, тобто інновація. Її механізм містить не тільки знищення старого і звичного, але й ствердження нового. Ці процеси можуть набути форми конфлікту між звичними системами вірування, традиціями і новою системою цінностей та нормами. Тому головною проблемою будь-якої реформаторської діяльності є знаходження оптимального співвідношення традицій та інновацій. Отже, врахування культурного фактору є важливим під час аналізу трансформаційних політичних процесів, які відбуваються у суспільстві. З огляду на це дослідження теоретико-методологічних засад аналізу політичної культури в сучасній політологічній теорії передбачає з'ясування відмінностей політичних культур трансформаційного і стабільного суспільства.

У сучасих наукових дослідженняхсталий розвиток суспільства постає не системою показників, котрі мають бути досягнуті у визначені терміни на відповідній території, а насамперед духовним духовно-інформаційним напрямом, «в якому мають рухатися суспільства, народи, держави й окремі індивіди вже сьогодні, завтра і в далекому майбутньому». Теорія сталого розвитку на будь-якому його рівні (країни або регіону, нації чи окремої особистості) має цілісно і всебічно охоплювати весь комплекс стратегічних пріоритетів та базових чинників, які уможливлюють такий розвиток стосовно збереження для наступних поколінь не тільки національної окремішності, але й розмаїття світу. Її предметом не можуть бути лише завдання, які сьогодні стоять перед економістами, захисниками природного середовища або працівниками соціального захисту. Царина досліджень такої теорії насущні для людини і нації проблеми духовно-морального, інформаційно-мовного, етнокультурного, демографічного, соціально-психологічного, а зрештою, і політико-культурного спрямування, без розв'язання яких немає сталого розвитку суспільства. Стабільність останнього зберігається доти, доки незмінними залишаються ідеї, цінності, норми, правила та процедури прийняття рішень, моделі поведінки, які стають до певної міри неусвідомленими, автоматичними, стандартизованими. Вони, незалежно від їх якостей, відтворюються політичними акторами. Відтак базовими, елементарними компонентами політичної системи виявляються саме різні політичні статусно-рольові стандарти.

Руйнування цих стандартів як підґрунтя інгредієнтів політичної системи зумовлює знищення чинних соціальних інститутів. Умовою збереження стабільності в традиційному суспільстві є чітке визначення статусу кожного його члена і виконання ним рольових приписів. Тому виразно визначеними були політичні статуси й ролі в феодальному суспільстві. А ось класове, демократичне суспільство стало більш відкритим. Така відкритість має різні виміри політичний, соціологічний, економічний. Останній визначає міру відкритості залежно від свободи конкуренції. Соціологічний вимір виявляє, існують чи ні чіткі межі між класами, можливість переходу з одного класу в інший. Політичний вимір визначає відкритість крізь призму наявних форм взаємодії держави і громадянського суспільства.

В умовах розвиненої, консолідованої демократії виникли нові форми такої взаємодії на підставі створеної мережі комунікацій та інформаційних потоків. У сучасній політичній культурі інформація стала одним із найважливіших ресурсів розвитку суспільства. В основі відтворення політичної системи лежать безперервні комунікативні процеси, завдяки яким стає можливим поширення в соціумі інформації про політичний нормативний порядок, пізнання індивідами політичних патернів, сигналізування про наміри, інтереси, очікування політичних акторів і, зрештою, відтворення в діях людей політичних структур, використання об'єктивованого досвіду попередніх поколінь, інтегрованого в системну тканину політичних відносин. «Комунікації відіграють важливу роль в політичній соціалізації. Нині в цьому процесі громадянин розвиненого демократичного суспільства засвоює багато ролей виборця, представника групи інтересів, групи тиску, члена територіальної громади, можливо й депутата тощо. Саме це сприяє формуванню консенсусної демократії, толерантності, зближенню держави і громадянського суспільства. Зміна політичних ролей дозволяє учасникам політичного процесу краще розуміти одне одного. Сьогодні, наприклад, соціальні психологи використовують такий метод корекції комунікативних порушень, як обмін ролями між учасниками «психодрами». Мета, з якою використовується цей метод, сформувати в учасників спілкування краще розуміння одне одного. Ti ж наслідки має і обмін ролями учасників політичного процесу. Чим більше політичних ролей громадянин виконує, тим толерантнішим він буде».

Список використаних джерел

1. Tucker R. Political Culture and Leadership in Soviet Russia. From Lenin to Gorbachev. N.Y., L., 1987.

2. Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібник. Вид. 2-ге, перероб. і доп. K.: КНЕУ, 2000. 312 с. політичний держава нація

3. Атмонд А., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // Полис. М., 1992. -№ 4. С. 25-31.

4. Rozenbaum W. Political Culture. New York, 1975.

5. Вятр E. Социология политических отношений. М., 1979.

6. Коновалов В.Н. Культура политическая // Словарь по политологии (электронная версия) / Отв. ред. В.Н. Коновалов. М., 2006. С. 108-110.

7. Стоян О. Екологія духу в соціальній і економічній сфері (в контексті стратегії безпеки, сталого розвиту) // Схід, 2002, № 5. С. 12-17.

8. Пушкарева Г.В. Политическая система: синергетический подход // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. М., 2001. № 6.

Размещено на Allbest.ru