Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичне лідерство у політико-культурному вимірі

Копитова Л.C.

Проблема лідерства, як в гуманітарних, так і в політичних науках впродовж культурно-історичного розвитку суспільства завжди викликала інтерес. He слабшає він і сьогодні, особливо в сучасній Україні в умовах розпаду колишніх культурно-політичних, соціальних і економічних відносин та створення і впровадження нових програм, спрямованих на подолання кризи, модернізації суспільства, політичної системи, управління як країною в цілому, так і окремими галузями культурного й політичного розвитку.

Дискусії про роль особистості в розвитку суспільства ведуться протягом усієї світової історії. Ane лише останнім часом, у зв'язку з демократизацією суспільства, активною участю засобів масової інформації в політичних процесах, проблема особистості політичного діяча виходить на перший план. Фігури політичних лідерів стають надзвичайно важливими для публіки, оскільки вони дозволяють звести всі складні процеси політичного життя до боротьби окремих особистостей. Політики, і особливо політичні лідери, стають уособленням популярних ідей, певного курсу дій, надій на майбутнє. Останнім часом політичні курси країн починають сприйматися персоніфіковано, через призму особистих якостей конкретних політичних лідерів. Усе актуальнішим стає всебічне вивчення інституту політичного лідерства, а відповідно, й дослідження особистості політичних лідерів.

"Лідерство таке ж старе, як і людство, воно універсальне й неминуче. Воно існує скрізь: у великих і в малих організаціях, у бізнесі та у релігії, у профспілках і в благодійних організаціях, у компаніях і університетах. Лідерство, за своїми намірами та цілями, є ознакою номер один будь-яких організацій. Для того, щоб існувало лідерство, необхідна наявність групи; і скрізь, де виникають групи, з'являється лідерство" [1, с.7].

Історично політичне лідерство пов'язане не лише з формуванням категорії інтересів, але й з появою особистості як одного з потенційних суб'єктів політичної дії. Tак, архаїчним суспільствам політичне лідерство не властиве через не виокремлення індивідуального "Я" з родової, колективної свідомості. В античні часи лідерство мало особистісний характер, являючи собою вплив, заснований на авторитеті конкретного індивіда, його достоїнствах і силі. Взаємини лідера та його послідовників були близькі до відносин "учитель учень", оскільки політичне життя безпосередньо пов'язувалося з вирішенням світоглядних питань. У середньовічній Європі політичне лідерство поступово втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на особистій гідності, скільки на здатності до керівництва конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагалось бути не стільки моральним зразком, скільки вміти згуртувати групу для досягнення поставлених цілей, сформувати груповий інтерес.

Політичний лідер у сучасному суспільстві індивід, здатний до консолідації різних груп для розв'язання проблем суспільного розвитку. За лідером суспільство визнає право на прийняття рішень, найбільш значимих з погляду групового інтересу.

Дослідник політичного лідерства Ю. Ірхін виокремлює наступні значення категорії "лідер":

1) це суб'єкт, який має яскраво виражені особисті якості, максимально корисні для відповідної групи людей, завдяки яким його вплив є найбільш продуктивним, і слугує зразком для наслідування, людина, яка здатна випливати на інших членів групи;

2) індивід, якому відповідна соціальна група надає право прийняття найбільш важливих рішень, що відбивають інтереси та виражають основні цінності цієї групи [2]. Це визначення найбільш точно відповідає нашому розумінню категорії політичного лідерства й включає два основних моменти: це звернення до особистості лідера та активність суб'єктів політичної комунікації.

Лідер розглядається також як символ спільності та зразок поведінки групи. Він висувається знизу, переважно стихійно та сприймається послідовниками. Ця позиція поширена у сучасній політичній науці. Дослідники феномену політичного лідерства розрізняють власне політичне лідерство та політичне керівництво, стверджуючи той факт, що лідер з'являється стихійно, а керівник за заздалегідь установленими правилами [3].

Поряд із цим, у науковій літературі намітилася тенденція розрізняти поняття "менеджер" (адміністратор) і "лідер". Й. Коттер вважає, якщо менеджер повинен піклуватися про те, щоб співробітники максимально ефективно виконували доручені їм завдання, то лідери покликані вчасно прораховувати виклики та вимоги часу, розвивати інноваційні системи, необхідні для успішного розв'язання проблем майбутнього. Лідери покликані концентрувати думки не на тих або інших подіях, а загострювати свою увагу на розв'язанні окремих приватних проблем [4]. Інакше кажучи, з поняттям "менеджер" асоціюють формальне лідерство, стандартизовану, шаблонну поведінку. А з поняттям "лідер" неформальне лідерство, інноваційну, творчу поведінку.

Вивчення поняття "лідер" нерозривно пов'язане з розглядом різних підходів до феномену "політичного лідерства". Сучасні концепції лідерства при всьому розходженні підходів до проблеми одноголосно визнають факт впливу одного або декількох індивідів на значну більшість людей. При цьому в науковій літературі поки не існує єдності в поглядах на цю проблему. Так, одними дослідниками лідерство класифікується як різновид влади, специфікою якої є її спрямованість зверху донизу і одноособове володіння нею. На думку Ж. Блондель, "лідерство це влада, тому що воно полягає в здатності однієї особи (або декількох осіб), які знаходяться "на вершині", змушувати інших робити те позитивне або негативне, що вони не робили б або, в крайньому разі, могли б не робити взагалі. Лідерством є влада, яка здійснюється "зверху донизу". Лідер це той, хто за тих або інших обставин виявляється "над" нацією. Стає можливим визначити політичне лідерство як владу, здійснювану одним або кількома індивідами для того, щоб спонукати членів нації до дій" [1, с.9].

В деяких дослідженнях лідерство розглядається як вплив на інших людей і основний акцент ставиться на його неформальність. Лідерство в цьому випадку повинне відповідати наступним вимогам: а) вплив повинен бути постійним; б) керівний вплив лідера повинен здійснюватися на всю групу (тобто організовано); в) лідер повинен мати явний пріоритет у впливі; г) вплив лідера, особливо організаційно, повинен опиратися не на пряме застосування сили, а на авторитет або хоча б на визнання правомірності керівництва [5]. Лідерство це неформальний вплив, саме цим воно відрізняється від керівництва, яке передбачає жорстку систему відносин підпорядкування панування.

Лідерство розуміється і як управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана з прийняттям рішень, це керівна посада. Така інтерпретація лідерства випливає зі структурно-функціонального підходу, який розглядає суспільство як складну, ієрархічно організовану систему соціальних позицій і ролей. Л. Даунтон писав, що лідерство це "посада у суспільстві, яка характеризується здатністю особи, яка її посідає, направляти та організовувати колективну поведінку деяких або всіх його членів" [6].

Політичне лідерство розглядається і як "особливий тип підприємництва, який здійснюється на політичному ринку, де політичні підприємці в конкурентній боротьбі обмінюють свої програми розв'язання суспільних завдань і передбачувані способи їх реалізації на керівні посади (Дж. Опенгеймер, Н. Фроліх та ін.)" [5]. При цьому специфіка політичного підприємництва складається з персоналізації "політичного товару", його ототожнення з особистістю потенційного лідера, а також у рекламуванні цього "товару" як загального добра.

Проблема політичного лідерства складна й багатопланова. Її необхідно розглядати як досить складний інститут, соціально-політичний організм, який займає особливе місце в політичному житті суспільства й держави та складає цілеспрямовану керівну діяльність владних суб'єктів, які спираються на інституційно закріплену позицію та неформальний авторитет. У цьому зв'язку нам уявляється актуальним і необхідним концептуальний аналіз лідерства як феномену сучасної політичної культури, який допомагає систематизувати історичні та гуманітарні знання, зрозуміти явища громадського життя в єдиному значеннєвому контексті.

Це підтверджується й думкою відомого російського політолога С. Іконникової: "Сучасний світ вирізняється особливою напруженістю, динамізмом, суперечливими тенденціями та альтернативними позиціями. Культура має більший потенціал у пошуку злагоди, утвердження пріоритету загальнолюдських цінностей" [7].

У різні історичні періоди в суспільно-політичних науках і напрямках, у різноманітних культурних і суспільних співтовариствах і навіть у різних людей, можна зустріти неоднакове уявлення та вживання понять "лідерство влада", "лідерство керівництво", "лідер вождь". Тому, ми вважаємо за необхідне, насамперед, дати порівняльний аналіз сутності цих понять у межах нашого дослідження.

Природно, виникає питання про те, що таке лідерство і як воно співвідноситься з владою, зокрема, з політичною. Поза сумнівом те, що лідерство завжди є влада, неважливо, чи вона підкріплена механізмами права, моралі, релігії, чи існує на чисто емоційному рівні. Але лідерство завжди пов'язано зі здійсненням влади. He випадково, що особливий інтерес до лідерів і влади виникає у переломні епохи соціального розвитку, коли реальною стає загроза дестабілізації механізму соціального управління і багато чого залежить від функціонування політичної системи та розподілу влади в суспільстві.

Крім того, влада має здатність проявлятися у всіляких формах, зокрема: як сила безпосередній вплив на психіку, або обмеження дій об'єкта; як примус загроза використовувати негативні санкції; як переконання використання різного роду аргументацій; як маніпуляція здійснення прихованого впливу на об'єкт або його оточення; як авторитет на основі статусного стану суб'єкта або на основі його знань і вмінь.

Політична влада це комплексне поняття, яке охоплює широкий спектр різноманітних відносин. Основним її різновидом є легальний авторитет, джерелом якого є визнання людьми наявності в суб'єктів політичної влади законного права керувати та, в свою чергу, підкорятися їм. Однак, вона не зводиться лише до легітимних видів контролю, оскільки відбиває різноманіття політичних відносин у суспільстві. Політична влада завжди розглядається як "влада над.".

Таким чином, лідерство є одним із проявів влади, відмінною рисою політичної діяльності, правом висувати керівника, який її здійснює. Обов'язковою умовою лідерства є володіння владою в конкретних формальних або неформальних організаціях різних рівнів і масштабу. Формалізована влада лідера закріплюється законом. Але у всіх випадках лідер має соціальну, психологічну та емоційну опору в суспільстві або в тих колективах людей, які за ним ідуть.

Треба зазначити, що лідерство це соціальна позиція, пов'язана з прийняттям владних рішень, це вплив однієї або декількох осіб, які займають владні позиції; лідерство є скрізь, де є влада, нарешті, лідерство є рух до самої влади.

Специфіка поняття лідерства наочно простежується при аналізі та порівнянні двох феноменів лідерство і керівництво. Необхідно відзначити, що керівництво, насамперед, стосується організації діяльності та процесу управління. Більш повно різниця між цими поняттями розглядається в роботі Б. Паригіна [3, с.85]. Найбільш важливою відмінною рисою є те, що лідер, в основному, покликаний здійснювати регуляцію міжособистісних відносин у групі, в той час як керівник здійснює організацію офіційних відносин групи, як соціальної системи.

Лідерство розглядається як характеристика психологічних відносин, які виникають у групі "по вертикалі", тобто відносин домінування та підпорядкування. Поняття ж "керівництво" стосується організації діяльності групи, процесу управління нею.

Лідера, навіть якщо він споконвічно запропонований кимсь із боку, визнає, приймає, нарешті, обирає, керована ним група. У цьому сенсі лідер завжди висувається "знизу", більш-менш демократично. Керівник, навпаки, призначається "зверху", так чи інакше, пропонується або нав'язується. Це призначення може мати політичний або адміністративний характер, підлеглі можуть по-різному виражати своє до нього ставлення, за певних умов навіть блокувати його.

Крім цього, необхідно зазначити, що керівництво, на відміну від лідерства, володіє більш визначеною та широкою системою різних санкцій, які відсутні у лідера.

Процес прийняття рішень керівником більш складний і опосередкований безліччю різноманітних факторів, таких як, посадові інструкції, внутрігрупова культура, соціально-психологічний клімат тощо. Лідер ухвалює більш безпосередні рішення, які стосуються групової діяльності, за можливості формування й підтримки як соціально-психологічного клімату, так і внутрігрупової культури.

У цьому відмінності керівництва та лідерства, але є й загальне, те, що їх об'єднує. По-перше, керівництво та лідерство засоби координації взаємовідносин членів соціальної системи. По-друге, обидва феномени реалізують процеси соціального впливу в колективі. І, нарешті, керівництву, як і лідерству властива певна субординація відносин: у першому випадку відносини чітко визначені й закріплені посадовими інструкціями, а в другому, відносини жодним чином не обкреслені.

Особиста відданість керівникові соціальної системи важлива умова лідерства. Але якщо лідера пов'язують із оточенням лише особисті відносини або навіть особиста залежність, то лідер перестає бути раціональним. Тоді в поведінці лідера домінують підбор і зміцнення відданого йому оточення, а його ефективність вимірюється міцністю цих зв'язків.

Історія знає найпростіший спосіб зміцнювати їх сімейними, кровно родинними, родоплемінними узами, а в сучасній формі дружніми, товариськими або земляцькими. Це призводить до ідейних, партійних, групових зв'язків, що, у свою чергу, веде до переродження лідерства у вождізм, самого лідера у проводиря, а його оточення в клан.

Вождізм як тип владних відносин, заснований на особистому пануванні та особистій відданості носію верховної влади. Він типовий для традиційних і квазі-традиційних, ідеологізованих, жорстко централізованих, нединамічних, авторитарних і тоталітарних суспільств. Вождізм характеризується розвинутою системою неюридичних регуляторів поведінки та стійкою закріпленістю соціальних ролей. Для вождізму типовими є ірраціональні моменти сприйняття політичних відносин носіями буденної свідомості. Серед них харизматизація та атрибутизація вождя, який наділяється надзвичайними здатностями (наприклад, знанням майбутнього). Після смерті вождь канонізується, а спадкоємці використовують його ім'я.

У порівнянні з лідером, вождь користується найбільш доступними маніпуляціями суспільною свідомістю, яка сприймає все нове як чуже й далеке, вороже. Ірраціональним стає прагнення оточення наділити вождя надзвичайними здібностями, надзвичайною мудрістю та прозорливістю, знанням усього того, до чого повинні прагнути його близькі та підлеглі.

На відміну від вождізму, лідерство не успадковується, і кожний новий лідер народжується заново. Хоча він і може успадковувати сформоване оточення, але обов'язково повинен бути носієм нових ідей. Новаторство основа ротації лідерів у нормально функціонуючій соціальній системі. Воно реалізується в демократичному механізмі регулярної системи зміни влади.

Існує досить широкий спектр як уявлень про лідерство, що змінювалися впродовж розвитку культурно-історичного процесу, так і різноманітних досліджень культурологічних, соціологічних, політологічних, психологічних, які не лише відрізняються між собою, але й, часом, абсолютно суперечливі, що обумовлено різними етапами розвитку політичної культури, підходами до досліджуваної теми, відповідно й вимогами до лідера.

політичне лідерство влада особистість

Уявлення про лідера, про його необхідні риси та вимоги до нього почали формуватися ще в стародавні часи, зокрема, в античній культурі, потім у Середньовіччі, в епоху Просвітництва тощо, як узагальнення політико-культурного досвіду.

Серед теоретиків, які досліджували проблеми лідерства та влади, необхідно в першу чергу відзначити Б. Рассела, який розглядав владу як фундаментальне, об'єднуюче всі соціальні науки пояснювальне поняття, аналогічне поняттю енергії у фізиці. Він трактував лідерство як "досягнення намічених ефектів" [8, с.35].

М. Вебер інтерпретував лідерство як". будь-яку встановлену соціальними відносинами можливість наполягати на своєму, навіть при наявності опору, незалежно від того, у чому ця можливість виражається" [9, с.146].

З вищезгаданим визначенням солідаризується й психолог К. Левін, аналізуючи лідерство з математичної точки зору: "Владу В над А можна визначити, як відношення максимальної сили впливу В на А, до максимального опору з боку А" [10, с.93].

У політичній теорії розроблені системна та структурно-функціональна концепції влади, які пов'язані, насамперед, з роботами Т. Парсонса, М. Крозьє та ін. За Парсонсом, лідерство, скоріш за все, є особливою інтегративною властивістю соціальної системи, метою якої є підтримка її цілісності, координація загальних колективних цілей з інтересами окремих елементів, а також забезпечення функціональної взаємозалежності підсистем суспільства на основі консенсусу громадян і легітимізації лідерства [11].

До цих концепцій примикають і так звані інтеракціоністські теорії, згідно яким владні стосунки виконують роль особливого способу обміну ресурсами між людьми (П. Блау) або асиметричної взаємодії зі зміною ролей акторів при розподілі зон впливу (Д. Ронг). При цьому постійно регулюються конфлікти, які виникають з приводу розподілу матеріальних, ідеологічних та інших ресурсів, забезпечується соціальна рівновага і політичний консенсус.

Нарешті, до найбільш складних і комбінованих підходів можна віднести комунікативні (Х. Арендт), а також неоструктуралістські (П. Бурдьє) моделі лідерства. Х. Арендт вважала, що "влада означає здатність людини не стільки діяти самому, скільки взаємодіяти з іншими людьми" [12, с.73]. У П. Бурдьє лідерство це багаторазово опосередкований та ієрархізований механізм спілкування між людьми, що розгортається в соціальному полі та просторі комунікації^ 13].

Цікаву позицію висловили Чарльз К. Манц і Генрі П. Сімс, автори книги "Business Without Bosses". Вони вважають, що кращий лідер це суперлідер, тобто той, хто перетворює більшість людей, які за ним ідуть, у лідерів для самих себе. Основна передумова суперлідерства полягає в тому, що людина повинна спочатку стати лідером для самої себе, а лише потім передати ці навички підлеглим [14].

Аналізуючи дослідження проблем політичного лідерства українськими політологами, потрібно визнати, що тема лідерства та її розробка цілком залежали від соціально-економічної та політичної обстановки в той або інший історичний період. Першим таким періодом став початок XX ст., коли українська політична думка формувалася, з одного боку, під соціальним і політичним гнітом царату, а з другого в умовах росту національної самосвідомості українського народу. Видатні суспільні й політичні діячі того часу М. Грушевський, Д. Донцов, В. Липинський, М. Міхновський досліджували менталітет української нації як найважливішу передумову, яка впливає на характер політичного лідерства в Україні.

Наступним історичним періодом, що викликав інтерес до проблеми політичного лідерства, став час після розпаду СРСР, час становлення незалежної У країни. На межі тисячоліть представники української політичної школи демонструють певні досягнення в теоретичному осмисленні проблеми лідерства. Українські політологи аналізують політичне лідерство, пов'язуючи його основні функції, типи й характер прояву з процесами трансформації й модернізації сучасного українського суспільства. У цьому зв'язку великий інтерес викликають роботи В. Бебика, М. Головатого, Ю. Зущика, О. Кривошеєнка, Г. Почепцова, В. Яблонського та інших.

Заслуговує на особливу увагу монографія Б. Кухти та Н. Теплоухової "Політичні еліти і лідерство" [15], а також робота Б. Кухти "Феномен політичного лідерства" [16], в яких дається вичерпний аналіз політичного лідерства як явища, визначається значення цього інституту в житті суспільства, а також пропонуються підходи до типології лідерства.

Однак, незважаючи на певні успіхи української політичної науки в дослідженні проблеми політичного лідерства, за межами залишилося багато аспектів цього феномену.

Отже, аналіз лише деяких визначень політичного лідерства, висловлених представниками різних епох, політичних, філософських, психологічних та інших гуманітарних наук, свідчить про широку розмаїтість підходів до цього питання. Однак, всі вони, на нашу думку, не враховують культурно-історичних особливостей розуміння, формування та відношення до поняття лідерства. Щоб діяльність сучасних політичних лідерів була дійсно ефективною, вони повинні додати до своїх знань, навичок, емоційного розуму також і міжкультурні виміри. Національна культура, як така, тотожна організаційній. їм обом притаманні цінності та ідеї, які сповідуються представниками однієї нації і спрямовують їх поведінку. Найчастіше це називають національним характером, який базується на загальних для представників відповідної нації поведінкових установках.

Вищесказане дозволяє констатувати, що реалізація функцій політичного лідерства відбувається в конкретній соціальній системі й залежить від ступеня зрілості її політичної, культурної, економічної сфер, від рівня політичної культури населення, від характеру або типу політичного режиму й, нарешті, від індивідуальних якостей самого політичного лідера.

Список використаних джерел

Размещено на Allbest.ru

1. Блондель Ж. Политическое лидерство. Путь к всеобъемлющему анализу. М.: Российская академия управления, 1992.135с.

2. Ирхин Ю.В. Психология и политика. М.: Изд-во РУДН, 1993.160с.

3. Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. М.: Мысль, 1971. - 351с.

4. Kotter J. P. Force for Change. How Leadership Differs from Management. N. Y. London: Free Press, 1990.192p.

5. Запольский Д.Н. Политическое лидерство как социальный феномен. СПб.: КультИнформПресс, 2002.240с.

6. Downton L., RebelJr. Leadership Commitment and Charisma in the Revolutionary Process. N. Y. - London, 1973.220p.

7. Иконникова C. H. История культурологических теорий. СПб.: Питер, 2005.473с.

8. Rassell В. Power: A new Social Analysis. London: Allen and Unwin, 1938.258p.

9. Вебер М. Харизматическое господство // Социологические исследования. 1998. №5. - С, 139-147.

10. Левин К. Динамическая психология: Избранные труды. М.: "Мысль" 2001. - 572с.

11. Парсонс Т. О структуре социального действия. М.: Академический Проект, 2000.880с.

12. Arendt Н.communicative Power. S. Lukes. Oxford, 1986. P.59-74.

13. Бурдье П. Социология политики: Пер. с франц. М.: Социо-Логос, 1993.333с.

14. Charles С. Manz, Henry P. Sims Business Without Bosses. 2001.256р.

15. Кухта Б., Теплоухова Н. Політичні еліти і лідери. Львів: Кальварія, 221с.

16. Кухта Б. Феномен політичного лідера. Львів: Кальварія, 2000.232с.