Аналіз зовнішньополітичного курсу Б. Клінтона

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз зовнішньополітичного курсу Б. Клінтона

В умовах ключової ролі США набуває актуальності дослідження мотивів та поглядів, що впливають на політику американських президентів. Вагомим є прогнозування подальших кроків американських політиків, що впливають не тільки на європейську, але й геополітичну ситуацію.

Власне актуальним і раніше не досліджуваним виявляється аналіз політичних поглядів та чинників, що вплинули на зовнішню діяльність американського політика, колишнього президента США Б. Клінтона.

Зовнішню політику Б. Клінтона досліджувало чимало науковців, які акцентували увагу на різних аспектах цієї проблеми. Серед них слід окремо виділити політично-психологічний аналіз діяльності американських президентів за працями О. Сгорової-Гартман [2], політичний аналіз американських політиків за працями 3. Бжезінського [1], Г. Кіссінджера [3], історичні аспекти зовнішньої політики США за працями Е.О. Іваняна [3], осмислення геополітичної ситуації у працях М.М. Лебедєвої [6], М. Паренті [7] С.Н. Конопатова [5], В.О. Рукавішнікова [8] тощо.

Однак політичні погляди Б. Клінтона та мотиви, що суттєво впливали на формування зовнішньої політики залишилася поза увагою науковців. Ми вбачаємо наше завдання у висвітленні зовнішньополітичної діяльності президента Б Клінтона за умов зміни стратегії та формування нового політичного курсу США протягом 1993-2001 років.

Метою даної статті є вивчення тих чинників, що сприяли формуванню уявлення президента Б. Клінтона, зовнішньої політики США.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

• Виявити та описати політичні погляди та переконання екс-президента США Б. Клінтона, що впливали на формування зовнішньої політики країни;

• Здійснити аналіз зовнішньополітичного курсу колишнього американського президента.

В. Клінтона, який заступив на посаду президента в 1993, перебував на посту до 1997, а потім з 1997 по 2001 рік. Клінтон вибрав ветеранів попередньої демократичної адміністрації для того, щоб заповнити посади в його адміністрації. Більшість в адміністрації президента Клінтона дотримувалася центристських поглядів на зовнішню політику. Вони вірили, що світ змінився після холодної війни. Вони вважали, що США відігравали провідну роль у світі і були єдиною наддержавою, і що глобалізація та торгова експансія були важливими моментами зовнішньої політики. Вони також вірили в військову силу для досягнення своєї мети [20, с. 321].

У 1993 міжнародні проблеми для американського президента здавалося випарувалися з пилом зруйнованої Берлінської стіни. Він висміював попереднього президента за спроби втілити американські ідеали в післявоєнному Іраку та Китаї після придушення демократії на площі Тяньанмень. Він звинувачував Білий Дім за загравання зі старою комуністичною владою у Китаї [12, с. 138]. Йому вірилося, що економічні санкції були відповідним заходом для впливу на порушення громадянських прав у Китаї. Коротше кажучи, молодий губернатор видавав себе за досвідченого у міжнародній політиці президента, реаліста, якому не був притаманний американський ідеалізм і який вірив у поширення демократії за кордоном. Проте, обійнявши посаду президента, без досвіду міжнародних відносин, Білл Клінтон шукав допомоги в інших стосовно питань зовнішніх зносин. Президент вибрав Уоррена Крістофера своїм Державним Секретарем, зважаючи на його досвід у держдепартаменті адміністрації Дж. Картера [14, с. 58].

У своїй інавгураційні промові Б. Клінтон висловив ідею про зростаючу міжнародну роль США. Він вжив стандартну вже зараз фразу про те, що Вашингтону слід вдаватися до воєнних засобів коли «кинуто виклик нашим життєвим інтересам». До того ж 42 президент США повторив зауваження Вільсона про те, що Америка не стоятиме осторонь, якщо буде кинуто виклик міжнародній спільноті, то "ми будемо діяти шляхом мирної дипломатії допоки це буде можливо, а коли необхідно то й застосовуючи силу". Цією заявою американський президент визначив роль глобального охоронця порядку від імені міжнародної спільноти. Насправді президент уникав міжнародних справ на початку своєї політичної кар'єри, передавши обов'язки своїм підлеглим [13, А5]. Закордонна політика не привертала увагу Клінтона допоки вона не торкалася національної економіки. Йому здавалося, що період по закінченню холодної війни дав можливість оживити економіку шляхом посилення міжнародної торгівлі. Цей підхід переріс у концепцію глобалізації, яка стала на порядку денному у ході його правління. Роками по тому, коли радикальний Іслам дав початок тероризму, глобалізація стала вагомим чинником, що спричинив криваву реакцію проти глобальної торгівлі, західних цінностей та універсальної демократії, тому що вона стала загрожувати догматам Ісламського екстремізму [14, с.59].

Політика антитероризму яку проводив президент Клінтон була ознакою того, що президент мав намір покращити стосунки з прихильниками односторонньої політики. Хоча, в деяких ситуаціях він залишався вірним принципам багатосторонньої політики, особливо в питаннях контролю за озброєнням та міжнародного закону [10, с. 246]. Акцент Клінтона на співробітництві з OOH був іншою сферою конфлікту між президентом та прихильниками односторонньої політики. Між 1992 та 1996 роками Клінтон намагався використати OOH для досягнення певних американських цілей за кордоном. Починаючи з 1996 року консерватори розпочали агресивно критикувати участь США в ООН. Критика стосувалася надто великих внесків та ще й здійснення миротворчих місій (до 1996 року американський уряд заборгував OOH 1 мільярд доларів). У широкому аспекті американські політики підняли питання і висловили заперечення співробітництву між США та ООН. Консерватори заявляли, що OOH не виконує своїх функцій і добивається влади, що, в свою чергу, негативно відбивається на американському суверенітеті та обмежує силу США [10, с. 251]. Президент та його радники були переконані, що OOH відіграла важливу роль в узаконенні застосування сили США і стояли на позиції, що повне членство було необхідним для встановлення міжнародних норм співпраці. У 1999 році стосунки між США та OOH продовжували погіршуватися, оскільки борг США зостав, то інші делегацію попередили, що США втратять місце в Генеральній Асамблеї, якщо не покриють борг. США заплатили значну частину боргу OOH в 1999 та 2000 роках [10. С. 252].

Інший конфлікт виник через Міжнародний Кримінальний Суд (МКС), орган, що відповідав за переслідування військових злочинців по всьому світі. Ідея полягала в міжнародній кооперації по дотриманню прав людини і базувалася на принципах нового світового порядку. Клінтон спочатку її підтримав, проте Пентагон вимагав гарантій того, щоб американські військові, які вчинили військові злочини бути притягнути до американських судів а не судів тих країн, де вони вчинили ці злочини. Опозиція примусила Клінтона змінити свою думку і до кінця 1997 року американські посадовці вимагали щоб Рада Безпеки наклала вето на переслідування військових, що вчинили злочини під час здійснення миротворчих операцій [10, с. 252].

В основі консервативної ворожості до OOH та MKC був зростаючий односторонній погляд і підхід до вирішення питань у зовнішній політиці. Захищаючи американську свободу дії та боячись непевної, нестійкої ситуації в світі, американські політики виступали проти будь-яких заходів, що могли обмежити застосування сили США. їм здавалося, що в однополярному світі єдиною загрозою американській безпеці було не існування загрози, а можливість того, що лідерам нації може не вистачити сили волі застосувати сильні, можливо, й односторонні засоби. Відступ у 1990-х вони стверджували, породив хибну обіцянку багатостороннього підходу до вирішення питань у зовнішній політиці. І така політика зазнала невдачі оскільки не попередила небезпек з якими зіткнулася нація. До кінця 1990-х такий підхід був популярним серед політичних оглядачів. Прихильники цієї точки зору доклали зусиль до того, щоб створити конфлікти через зазначені вище питання і до певної міри їм вдалося добитися успіху в переорієнтації американської політики в напрямку більшої незалежності у питаннях зовнішньої політики [19, с. 198-247]. Зростаюча опозиція консервативної крила американських політиків виникла як наслідок безладу, який існував в зовнішній політиці Клінтона.

Президент Клінтона не мав конкретної програми та концепції зовнішньої політики, тому його опоненти чинили опір його пропозиціям. В певні моменти між 1997 та 2000 роками окремі груп політиків зіграли на падінні громадського інтересу до питань зовнішньої політики і чинили опір президенту в питаннях які стосувалися самої основи зовнішньої політики, їхні зусилля привели до формування настрою закінчення холодної війни, звели нанівець вагомі питання порядку денного президента, і призвели до формування одностороннього підходу до вирішення питань зовнішньої політики кінця 20-го століття [10, с. 256].

Міра і контроль над зовнішньою політикою стали очевидними в обговоренні договору по національній ракетній обороні (HPO) та анти-балістичних ракетах (ДАБР). У 1993 році Клінтон, намагаючись покращити американсько-російські стосунки, припинив дію діючої Стратегічної Оборонної Ініціативи періоду Рейгана. Ідея більш обмеженої ракетної оборони була привабливою, хоча, починаючи з першої війни в Перській Затоці 1991 р. стало зрозумілим, що СІЛА та їхні союзники в певних регіонах залишалися вразливими до ракетних атак. СІЛА планували підписати договір по ракетній обороні з такими союзниками як Японія та Ізраїль щоб зменшити загрозу від ракет малого та середнього радіусів дії. У 1996 та 1997 роках адміністрація досягла розуміння з Єльциним, що дозволило СІЛА укласти договір по ракетній обороні не порушуючи Договору по Анти-балістичних ракетах (ДАБР). Намагаючись врятувати стосунки з Росією водночас із розширенням НАТО і питанням Косово, президент хотів здійснити іншу ініціативу, що певно б зміцнила позицію кремлівських прихильників жорсткого курсу. Агресивно налаштовані політики та Пентагон виступали за втілення програми національної ракетної оборони (НРО), проте Клінтон боявся, що це зашкодить стосункам між СІЛА та Росією. Намагаючись врятувати договір по анти-балістичним ракетам і втримати контроль над зовнішньою політикою Клінтон погодився на компроміс. Адміністрація намагалася втримати баланс між стурбованістю Конгресу та Росії. Мета Клінтона полягала в модифікуванні позиції обох сторін, він намагався переконати росіян переробити договір ДАБР, а Конгрес у прийнятті чогось на кшталт найповнішої концепції НРО. Проте, навіть його пом'якшена позиція не змогла переконати Єльцина та його наступника Володимира Путіна. Москва мала досить теплі стосунки з Іраком та Іраном двома країнами, що входили до списку СІЛА як одні з країн, що володіють балістичними ракетами, та Путін просто не вірив в те, що загроза ракетного удару була настільки страшною, що загрожувала безпеці СІЛА. А коли Клінтон здійснив останню спробу переконати Путіна в зробити поправку до ДАБР у 2000 році, то російський президент уникнув відповіді [21, с. 375-396].

Дейтонська дипломатія. Коли спалахнула війна в Югославії, то незважаючи на складну ситуацію і розбіжність поглядів в адміністрації Клінтона, президент дійшов висновку, що СІЛА не можуть стояти осторонь спостерігаючи як балканська трагедія дестабілізувала Європу. Щодо поглядів самого Клінтона, то він схилявся до думки про застосування воєнної сили, що не було притаманно його першому терміну перебування на посаді президента. Кризи в Боснії та Руанді переконали президента в необхідності застосовувати військову силу як антидот балканському вірусу [11, с. 632-633]. Президент Клінтон хотів стабілізувати Європу, виявити американську солідарність з союзниками по НАТО та вберегти спадковість ефективної президентської влади вдома [14, с. 112].

Невдачі на саміті в Рамбуль'є у питанні мирного врегулювання косовського конфлікту стало ще одним підтвердженням максими Клаузевіца про те, що війна є продовженням політики іншими способами. НАТО вдалося до застосування сили, щоб втілити в життя політичне рішення 24 березня 1999 року, розпочавши другу американську військову інтервенцію на Балканах, випередивши натовську коаліцію. З військової точки зору, сама операція була з помилками. Перші атаки спричинили жахливі руйнування. Замість цього атаки поступово зростали, від 400 літаків на початку, до 1000 в кінці на відміну від масованого удару у першій війні в Перській Затоці, коли 2700 літаків нанесли бомбовий удар на протязі першого тижня [18, с. 181-232]. Американські натовські сили здійснили 40% від усіх вильотів, за підтримки Франції, що забезпечила сто літаків, зайнявши друге місце після СІЛА у цій кампанії. Америка домінувала в плануванні повітряної війни, оскільки вона сама володіла розвідувальною інформацією і аналізувала ситуацію. Разом з оцінкою можливих втрат. 91% цілей було визначено завдяки розвідувальних даних СІЛА [14, с. 113]. Військова стратегія СІЛА передбачала руйнування електричних, водних і виробничих потужностей разом зі знищенням ворожої сили і техніки. Вибираючи заводи, мости і електростанції означало і можливі помилки і жертви серед цивільних. Приблизна оцінка втрат цивільних коливалася між 500 і 2000, плюс 6000 поранених [16, с. 258].

Коаліція і військова дипломатія. Дипломатія є вагомим чинником, та в умовах війни вона набуває критичної, виняткової ролі. Незважаючи на конфлікти між членами НАТО, альянс тримався, не розпався. Окрім НАТО, у СІЛА, проблеми виникли і з Росією, оскільки напруження у сосунках знову могло призвести до ситуації конфронтації холодної війни. Строуб Tелбот, який за посадовими обов'язками відповідав за російсько-американські відносини, пізніше писав, що бомбардування Косово "було найжорстокішою, найнебезпечнішою і найбільш нерозсудливою кризою в американсько-російських стосунках за весь період після холодної війни" [21, с. 297]. Держдепартамент Клінтона і віце-президент Ел Гор мали клопоти з Росією з того моменту, як прийшли до влади. Разом з Віктором Чорномирдіним, Гор співпрацював у спільній американсько-російській комісії економічної та технологічної співпраці щодо розвитку торгівлі та інвестицій з Росією. Як наслідок, адміністрація Клінтона виділила 0,5 мільярда доларів на розвиток Росії у 1997 році, не рахуючи сотні мільйонів, що вже вклали в розвиток країни. Клінтон і російські політики визначили мету, згідно з якою Росія мала стати дружньою і стабільною країною, якщо не близьким союзником [14, с. 116].

Російсько-американські тертя розпочалися після початку бомбардувань. Депутати Думи вимагали від Єльцина послати добровольців до Югославії; і Кремль відкликав своїх представників з НАТО. Ta, Росія не погіршила своїх стосунків ні з альянсом ні з СІЛА. Вихід було знайдено. Підписавши Акт на протязі 1997 року між HATO і Росією, який передбачав регулярні консультації між Кремлем і штабом HATO з метою уникнути тертя, Єльцин хотів зберегти стосунки та економічні вигоди від співпраці з Заходом [14, с. 116].

СІЛА знали, що Москва робила спроби припинити бомбардування, телефонуючи в столиці країн Європи, членів НАТО. Коли НАТО все ж таки витримало натиск внутрішніх незгод через війну у Косово, Єльцин і Клінтон відкрили канал Гор-Чорномирдін щоб вирішувати питання Косово. І росіяни і американці вирішили знайти третього члена процесу перемовин щоб вести їх безпосередньо з Мілошевичем [21 ,с.314]. Мадлен Олбрайт прийняла пропозицію щодо фінського президента Марті Ахтісаарі, представника з країни, що не була членом НАТО. Троє - Телбот, Чорномирдін і Ахтісаарі консультувалися декілька раз щодо стратегії шляхів як переконати Мілошевича, який опирався двом суттєвим вимогам НАТО - повністю вивести 50 тисяч сербських військ і військової поліції і прийняти натовські війська як основний контингент миротворчого процесу у Косово. Зважаючи на те, що тільки Росія мала вплив на сербського лідера, цю місію поклали на Чорномирдіна здійснювати регулярні візити до Белграда для того, щоб переконати Мілошевича мудро зважити ситуацію і у никнути марних втрат до того як НАТО захопить Сербію як і Косово. Троє політиків зустрілися в Петербурзі на зустрічі Росія-НАТО. Росіяни вимагали окремого командування і військового сектора в Косово. Вашингтон опирався, тому що боявся, що серби мігруватимуть у російську зону створюючи сербський анклав у провінції. Нарешті росіяни погодилися на підпорядкування своїх військ американському офіцеру, і тому тільки опосередковано натовському командуванню. Без підтримки Росії, президент ФРЮ був ізольованим [14, с. 117]. Як тільки питання домовленості було погоджено в Белграді і в Москві, обидві країни спробували добитися поступок щодо втілення угоди.

НАТО припинила бомбардування 9 червня 1999 року, і Рад Безпеки OOH прийняла відповідну постанову 1244. Резолюція OOH санкціонувала інтервенцію натовських військ у Косово і їх розміщення у провінції під наглядом ООН. І хоча резолюція відклала питання про остаточний статус Косово, його суверенність була невизначеною. Після цього настав час дипломатичних перемовин на високому рівні між Росією та СІЛА. Обидві сторони досягли угоди, згідно з якою Москві відмовили у її секторі в Косово, та дозволили тримати свій контингент там в межах 3600 військових (спочатку йшлося про 10 тисяч) [14, с. 118].

Американське рішення щодо Косово зупинило нестабільність не дало поширитися конфлікту за межі Балкан, що в свою чергу могло піддати небезпеці НАТО і спричинити конфронтацію з Росією періоду холодної війни. Незважаючи на стратегічні інтереси у стабілізації Косово і Боснії, Клінтона різко критикували політики, які звинуватили Америку в «стратегічній непослідовності, « глобальній «турботі « як зовнішній політиці [15. А 39].

Американська, за підтримки НАТО, окупація забезпечувала мир. Унаслідок розміщення сил НАТО і Дейтонської угоди СІЛА повернули собі рішучість [14, с. 99]. Американська сила гарантувала мир, економічне покращання та стабільність на цій зруйнованій війною території.

Проте, незважаючи на вплив СІЛА у ході війни в колишній Югославії, наступні події, зокрема судове розслідування, що ледве не закінчилося імпічментом В. Клінтона в 1998 році, напружені вибори 2000-го, та скандальна війна в Іраку підтвердили думку, про те, що американська політика знаходиться майже у кризовому стані. Це підтвердили і соціологічні опитування, що продемонстрували високий рівень громадської недовіри до основних урядових інституцій країни [17, с. 281].

Коли Клінтон закінчував свій термін як президент, вплив Конгресу у питаннях зовнішньої політики був найбільший за останні 25 років. Недолік Клінтона полягав у тому, що у нього була відсутня концепція і цільне бачення зовнішньої політики, що зрештою призвело до втрати влади в дипломатії і обороні.

Окрім суперечностей у його дипломатії, він ще до того ж і був нездатний контролювати американську політику, що вказувало на провал у вирішенні дилеми успадкованої від періоду після холодної війни. Як і Буш Клінтону не вдалося лад і сформувати чітке уявлення громадськості по питаннях зовнішньої політики. Його другий термін перебування при владі засвідчив, що відсутність ясності також може завдати шкоди. Для його наступників Клінтон може слугувати навчальним прикладом.

У ширшому контексті труднощі Клінтона показали, що американські лідери зазнали невдачі, намагаючись вести націю по дорозі періоду після холодної війни. Спроби спростити боротьбу за провідну роль у зовнішній політиці і право наддержави, так само як і відхід від парадигми цільності і послідовності у політиці зазнали невдачі. Невдача в запровадженні порядку в новому світі як і спроби Клінтона нової стратегії американського лідерства підтверджують такий висновок. Американське стратегічне бачення було неповним. Навіть після десятиліття після закінчення холодної війни не змінило ситуації в світі, і США належало знайти концепцію своєї ролі за кордоном.

Перспективу подальших розвідок вбачаємо в аналізі зовнішньої політики наступного президента США Дж. Буша молодшого.

клінтон політика зовнішній президент

Список використаних джерел

1. Бжезінський 3. Вибір: світове панування чи світове лідерство. - Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2006. - 203 с.

2. Егорова-Гартман Е. Игры в солдатики. Политическая психология президентов. - М.: Группа компаний «Николо М.», 2003. - 336 с.

3. Иванян Э. А. История США. - М.: Дрофа, 2006. - 571 с.

4. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика?: пер с англ. под ред. В.JI. Иноземцева. - М.: Ладомир, 2002. - 352 с.

5. Конопатов С.Н. Военно-политическая ситуация в современном мире: Истоки, состояние, перспективы. - М.: КомКнига, 2005. - 240 с.

6. Лебедева М.М. Мировая политика. - М.: Аспект Пресс, 2006. - 365 с.

7. Паренти М. Власть над миром. Истинные цели американского империализма; пер. с англ. Л. Афанасьевой. - М.: Поколение, 2006. - 288 с.

8. Рукавишников В.О. Холодная война, холодный мир. Общественное мнение в США и Европе о СССР / России, внешней политике и безопасности Запада. - М.: Академический проект, 2005. - 864 с.

9. A Transcript of the President Bill Clinton's Inaugural Address appeared entitled «We Forcethe Spring» / The NewYork Times₁January 21, 1993. - 80 p.

10. Brands H. From Berlin to Baghdad: America's search for purpose in the post- Cold War world. - Lexington: The University Press of Kentucky, 2008. - 416 p.

11. Blumenthal S. The Clinton Wars. - N.Y.: Farrar, Straus, and Giroux, 2003. - 822 p.

12. Drew E. On the Edge. The Clinton Presidency. - N.Y.: Simon and Schuster, 1994. - 462 p.

13. Friedman T. L. Foreign Policy Cooks on Back Bruner / New York Times, February 8,1993. - 80 p. A5.

14. Henriksen Т.Н. American power after the Berlin Wall. - New York: PALGRAVE MACMILLAN, 2007. - 250 p.

15. Hoagland J. «The Trouble with Playing Global Cop,»/ Washington Post, September 2,1999. - P. A 39.

16. Judah T. Kosovo: War and Revenge. - New Heaven, CT: Yale University Press, 2000. - 348 p.

17. Keller M. America's Three Regimes. A New Political History. - Oxford: Oxford University Press, 2007. - 336 p.

18. Lambeth B.S. Transformation of American Air Power. - Ithaca, New York: Cornell University Press, 2000. - 337 p.

19. MannJ. Rise of the Vulcans: The History of Bush's War Cabinet. - New York: Viking, 2004. - 426 p.

20. Schultzinger R.D. U.S. Diplomacy since 1900. - N.Y.: Oxford University Press, 2008. - 419 p.

21. Talbott Strobe. The Russian Hand: A Memoir of Presidential Diplomacy. - N.Y.: Random House, 2002. - 478 p.

Размещено на Allbest.ru