Модернізація України: єдність теорії і практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модернізація України: єдність теорії і практики

Мельник А.І.

Сьогодні Україні вже не можна посилатися на тяжке минуле і на невизначене майбутнє. Майже два десятка років вона сама господар своєї історичної долі. Ane до цього часу в країні працюють радянські стереотипи про щасливе життя в СРСР, незважаючи на десятки мільйонів закатованих, на голодне і холодне життя. До цього часу ідеологічно не визначено, яку ж державу ми будуємо, немає стратегії розбудови незалежної держави. Внутрішні конфлікти дестабілізують політичне, економічне і культурне життя.

Проблему модернізації України актуалізує і політична ситуація після президентських виборів 2010 року, створення нової коаліційної більшості в парламенті та визначення головних пріоритетів розвитку українського суспільства. Проблематика модернізації України знаходить свій глибокий та системний аналіз в працях В. Андрущенка, П. Кравченка, В. Кременя, В. Крисаченка, В. Мадіссона, М. Михальченка, М.Степики, В. Ткаченка та ін.

Загальновідомим є той факт, що так звана «свідома розбудова комунізму» не відбулася не тільки тому, що більшовицька бюрократія стала новим правлячим класом, який експлуатував народ і державу, не тільки тому що «соціалістична держава» виснажувала себе в експорті «пролетарських революцій», не тільки тому, що соціалістична економіка виявилася неефективною, а й ще тому, що народ не став справжнім творцем своєї історії, а ідеологія, яка це обіцяла, виявила свою практичну неспроможність. Тут ми розглядаємо ідеологію не тільки як сукупність міфів, утопій, що живлять прогресистські утопічні проекти перебудови суспільного життя, але й як форму реальної духовної мотивації практичної діяльності з реалізації позитивних цінностей рівності, справедливості, які частково проповідував марксизм-ленінізм.

Aлe історично вийшло так, що у всіх формах «соціалістичного» тоталітаризму, соціального романтизму, прожектерства утопія бере гору над раціонально-практичним змістом у поглядах на історію, інтерпретує історію у своїх цілях, орієнтує діяльність людей на здійснення красивого, але не реального майбутнього. На нашу думку, соціалістичну систему розвалили не стільки імперіалісти, і зовсім не Б. Єльцин, Л. Кравчук і Є. Шушкевич. Вона програла змагання з капіталістичною системою і розвалилася під вагою своїх власних проблем, які розв'язати у принципі не могла. Зовнішній фактор - глобальне протистояння США і СРСР - відігравав другорядну роль, хоча й важливу.

Аналізуючи причини розвалу соціалістичної системи, слід відзначити, по-перше, СРСР стратегічно програв капіталістичним США та їхніми союзникам не тому, що у соціалістичного табору було менше матеріально-технічних ресурсів і був гірший людський матеріал. А тому, що, як ми підкреслили раніше, була неправильна суспільна теорія, яка лежала в основі економічної і політичної стратегії. Комунізм - це не тільки ідеологічна утопія, але й економічна, політична, моральна. По-друге, наука в СРСР, особливо суспільна, була зорієнтована не на реальні потреби та інтереси населення, а на ілюзорні - перемоги в світовій революції. Tому суспільне виробництво головним чином було зорієнтовано на військову перемогу, а не на перемогу за рівнем життя населення. По-третє, розвал соціалістичного табору в той же час не призвів до науково вивірених стратегій постсоціалістичних країн ні в економіці, ні в політиці, ні в духовно-культурних сферах. Усі країни, в тому числі Україна, важко шукають шляхи в майбутнє, а деякі з них до цього часу знаходяться в ситуації вибору стратегій розвитку. По-четверте, українське суспільство зі скептицизмом оцінює результати функціонування ринкової економіки в країні, особливо результати розподілу власності між членами суспільства і рівень диференціації в рівні доходів громадян. Держава у наш час значною мірою регулює рівень доходів, особливо рівень зарплат, пенсій, стипендій, допомоги соціальним аутсайдерам і тимчасово непрацюючим громадянам.

Отже, хоч ринок, безумовно, є могутнім і ефективним механізмом погодження індивідуальних інтересів, однак регулююча функція поки що не зовсім правової, соціальної держави суттєво не знижується, особливо в площині «суспільство - держава - особа» і в сфері соціальних відносин. Регулююча функція держави зберігається і в розвинених суспільствах, і в так званих суспільствах перехідного типу. Наприклад, найбільш успішні в економічному розвитку постсоціалістичні країни - Польща, Угорщина, Чехія, Словакія, Хорватія, Словенія, незважаючи на ліберально-ринкову риторику більшості теоретиків, скеровують 40-45% на соціальні цілі.

Закономірне питання: яке відношення ці тези мають до економічних, політичних і культурних реалій в Україні? Безпосереднє. Так, у нашому суспільстві останні роки спостерігалось економічне зростання, стабілізувалася фінансова сфера, почав повільно зростати життєвий рівень населення. Aлe вал економічної кризи відкинув економіку нашої держави на багато років назад. Це зайвий раз підтверджує наявність нестабільності та складних внутрішніх проблем і протиріч в Україні.

Практика показує, що Україна виявилась найбільш вразливою за наслідками сучасної кризи. Однією з причин цього, на нашу думку, є величезний розрив між теорією і практикою, небажання політичної еліти прислуховуватися до еліти наукової, відсутність у політичному істеблішменту державної волі, патріотизму, наполегливості у впровадженні політичних і економічних реформ. Аргументуючи цю позицію, наведемо деякі висновки українських вчених В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка про проблеми українського суспільства, які були зроблені ще в 1996 році. А саме, 1) У країна переживає глибоку соціально-економічну та політичну кризу; 2) Україна завершила перший етап проголошення незалежності, але запізнилася з переходом до етапу соціально-економічного влаштування; 3) Україна не має цілісної та ефективної системи влади; 4) перед Україною гостро стоїть проблема вибору форм державного правління; 5) У країна як держава не стала органічною системою; 6) У країні не вдалося уникнути «дитячої хвороби» державності; 7) Україна не визначилася з концептуальними засадами подальшого суспільного розвитку. Окрім того, визначається тенденція посилення соціального напруження та настроїв невпевненості і зневіри [2,с.542-549].

Можна висновувати, що, на жаль, актуальність вище зазначених проблем залишається для України майже незмінною.

Особливе занепокоєння викликає рівень демократії в суспільстві, розвиток освіти, науки, культури, які теж недостатньо розвинені. Невирішені економічні, політичні, освітянсько-наукові і культурні проблеми не дозволяють сьогодні оптимістично оцінювати ситуацію в Україні і вимагають прийняти скореговані стратегічні рішення в різних сферах суспільного життя. При цьому визріла думка більшості економічних, політичних і духовних еліт, що такі рішення будуть ефективними тільки у випадку: а) збереження стабільності в країні; б) консолідації нації на базі пануючих у суспільстві уявлень про внутрішньополітичні і зовнішньополітичні цілі; в) при достатній політичній волі всіх гілок влади; г) при сприятливій щодо У країни міжнародній ситуації. Більшість цих умов існує реально.

В економічній сфері ліберальна стратегія реформ не повинна суперечити створенню «мережі соціальної безпеки», щоб не допустити дарвінівської боротьби за існування. Тому соціальна політика держави повинна бути помітною і результативною.

Європейська орієнтація країни й експорт промислової продукції, на нашу думку, не повинні стати перепоною зв'язкам з Росією та іншими східними економічними партнерами. Стратегія опертя «на два крила» в розвиткові економіки є ознакою виваженості економічного курсу України. Зберігаючи такий економічний курс, суспільство повинно усвідомлювати його реальні наслідки: по-перше, нам сировина, паливно-енергетичні ресурси потрібні не тільки для нарощування економічної динаміки в традиційних сферах виробництва, хоча це теж важливо, а більше для завоювання нових позицій у сферах фундаментальної і прикладної науки, високих технологій, завоювання ринків збуту для наукомісткої продукції; по-друге, не треба нехтувати найсильнішим аргументом У країни як країни з чудовими земельними ресурсами і сприятливими умовами розвитку сільського господарства. Завдання економічної модернізації України - це багаторівневе, комплексне завдання.

Бажано, щоб була досягнута згода щодо пріоритетів розвитку. Кожен із представників влади, опозиції, науки й освіти має право дотримуватись будь-яких ціннісних установок щодо шляхів розвитку. Aлe некоректною є позиція, коли з ідеологічних міркувань одному шляху розвитку приписуються всі «плюси», а іншому - усі «мінуси». Як це відбувається, наприклад, навколо політичних подій квітня 2010 року, зокрема до підписання, так званих, Харківських угод. Надмірна ідеологізація й політизація економічних стратегій - хибна позиція. Це відомо всім поміркованим людям і перевірено історичною практикою.

Важливо також розуміти, що модернізація У країни не може відбуватися без модернізації держави, без реформування законодавчої, виконавчої і судової влад.

По-перше, потрібен перерозподіл повноважень між Президентом, Урядом і Верховною Радою України. Але є велика різниця в підходах політичних партій, науковців, груп політичних еліт на межі цього перерозподілу. Крім того, є група депутатів Верховної Ради, які вважають, що голосування по політичній реформі не відповідало Конституції України, оскільки не було здійснено постатейне голосування й зміни до Конституції голосувалися в пакеті з доповненнями до Закону «Про вибори Президента України».

По-друге, необхідно законодавчо визнати функції різних інститутів центральної й регіональної влади.

По-третє, правова реформа загальмувала. Без неї модернізації держави не досягнути.

Повноцінна і чесна політична конкуренція є основою демократії і важливим стимулом суспільного розвитку. Причому конкуренція не стільки окремих осіб, скільки проектів суспільного розвитку. Без цього держава не зможе бути мотором модернізації країни. Отже, суспільству потрібно зрозуміти, що вирішення питань державного будівництва може стати засобом розв'язання проблем модернізації країни. Провідна роль держави в модернізації процесів у постсоціалістичних країнах залишається, оскільки активність інститутів громадянського суспільства є невисокою і вони не можуть стати флагманами реформ.

При оцінці поточної ситуації в країні й перспектив її розвитку нам треба системно подивитись на долю існуючої Конституції України. Чи забезпечує вона необхідну модернізацію держави?

За оцінками вітчизняних і зарубіжних експертів вона є однією з найкращих у Європі. При всіх своїх недоліках вона дозволяє модернізувати державу, забезпечити гарантії основних прав і свобод громадян і ефективну діяльність органів влади. Крім того, не варто забувати, що в країні з нестійкою традицією ставлення до права усталеність основного закону - самостійна політична й правова цінність. Тому зміни в Конституцію України варто вносити обережно й виважено.

Потрібна додаткова дискусія про форму держави й оптимальну систему взаємодії гілок влади. До того ж в дискусії повинні брати участь не тільки депутати Верховної Ради, а й весь народ. Тут можливі плебісцити й референдум з окремих питань конституційних змін.

Одним із завдань модернізації держави є приборкання української бюрократії в центрі й регіонах. Тут потрібні не тільки гасла і заклики, а й відповідні закони і заходи ефективного контролю. Потрібні ефективні закони про опозицію, про лобізм та інші.

Але і сьогодні очевидно, що не достатньо механізмів формування Кабінету Міністрів України спільними зусиллями Президента і Верховної Ради, особливо при наявності коаліційної більшості в парламенті.

Найбільш ефективні політично однорідні уряди, які долають політичну і відомчу роз'єднаність правлячих груп еліти, розробляють урядову політику на основі партійних програм. Але сьогоднішня реальність України - це коаліційний уряд, з усіма його перевагами і недоліками. Головним завданням у цьому випадку є - не допустити протистояння уряду і парламенту, уряду і президентської адміністрації, зберігати коаліційну дисципліну, не допускати серйозних розходжень в оцінці перспектив країни між фракціями, які входять до парламентської більшості. Тим більше, що в останні роки парламентська більшість в Україні формувалася неприродно: партії великого капіталу об'єднувалися з комуністами, праві радикали з лівоцентристами і т.д.

Варто зазначити, що важливою проблемою законодавчої і виконавчої влади є адміністративна реформа. Тут багато невирішених питань на центральному і регіональному рівнях, особливо через розходження національного інтересу та інтересів бюрократії. Нація зацікавлена в оптимізації територіального поділу країни, системи управління. Бюрократія хоче залишити все так, як є. У радянські часи ці проблеми вирішувалися волюнтаристські. Сьогодні потрібні інші підходи - демократичні. Але й розгулу демократії тут не повинно бути. Національний інтерес, оптимізація систем управління країною - це фактори, які повинні бути на першому місці. Потрібна системна корекція законодавства про регіони, про місцеве самоврядування, потрібна політична воля парламенту й уряду в проведенні виваженої адміністративної реформи.

Безумовно, ми окреслили лише частину проблем, які треба вирішити, щоб модернізувати державу. Це іноді особиста точка зору автора. Тим більше, що дискусія з цих проблем в Україні йде постійно і кожен має право висловити свою точку зору, тим більше в дослідженнях, які відносяться до визначення шляхів історичного розвитку.

Важливим і небезпечним фактом теперішнього суспільного розвитку є відсутність стратегічного соціального замовлення на розвиток суспільствознавства. Якщо ж суспільствознавство розвивається хаотично, то не існує наукового забезпечення реформ. Тому все частіше в ЗМІ піднімаються питання щодо перспектив розвитку суспільної науки в Україні, ролі науки й освіти в здійсненні сучасної модернізації України.

Сьогодні також на всіх рівнях суспільства виникла дискусія щодо стану взагалі усієї системи науки і освіти в Україні та її організації не тільки на академічному рівні. Ці питання широко дискутувалися у ВНЗ наприкінці 80-х - початку 90-х. А потім дискусія майже вщухла. Хоча організаційні проблеми науки, кадрове забезпечення науки, зв'язок освіти й академічної науки - ці проблеми залишалися актуальними.

Хоча якщо залишити в стороні корпоративні дискусії в науці, боротьбу за адміністративні «крісла», то можна констатувати: 1) природничі науки ще в XX ст. не тільки довели практичне значення наукового знання, але й інтелектуально, і матеріально перетворили світ; 2) суспільні науки теж довели свою практичну значимість, коли вони значною мірою забезпечили Заходу перемогу в «холодній війні». Є потреба їхнього розвитку і в Україні, якщо ми дійсно хочемо збудувати демократичну, правову, соціальну та інформаційну вільну державу.

Дійсно, існує багато проблем, пов'язаних з новими організаційними технологіями в науці, потрібно більш ґрунтовне фінансування науки, зокрема і суспільної, але поки що держава не може, а інколи не бажає надати потрібне фінансування науці. Щодо оптимізації організаційних форм наукових досліджень, то тут держава може спонукати наукове співтовариство до реформ більше фінансовими засобами через держзамовлення, законодавством і менше, звичними для нашого суспільства, командно-адміністративними методами управління.

На початку XXI ст. потреба на нове знання, на інновації в матеріальному і духовному виробництві стала життєво необхідною. Суспільство, держава, які розвивають освіту і науку, швидко прогресують. Які не розвивають - стають науково-технічними та інтелектуальними аутсайдерами, сьогодні освіта і наука - головний цивілізаційний фактор. Хто з політиків України не розуміє цього, той не розуміє перспективи країни.

Нова українська влада, в переважній більшості, орієнтується на помірковану (інколи мляву) стратегію підтримки освіти і науки, хоча інколи і звучать слова, що освіта і наука є пріоритетами державної політики. Кожний новий уряд заявляє, що в наступні роки планується значно покращити фінансування освіти і науки. Такі заяви свідчать, що дійсно визріла проблема нового підходу не тільки до природних, але й до суспільних наук. Суспільство і держава готові піти на їхнє більш масштабне фінансування. Але тільки у випадку, коли вони готові виконувати великі й актуальні практичні проекти. Будь-якому сучасному демократичному суспільству фундаментальна (теоретична) суспільна наука потрібна, але ще більш потрібне наукове обґрунтування економічної, політичної, правової й адміністративної реформ, потрібні практичні рекомендації у сферах внутрішньої й зовнішньої політики.

Суспільні науки, на нашу думку, повинні жити на умовах накопичення і розвитку раціонального знання, а не ірраціонального. Tому треба досить критично ставитись до псевдонауковців. Розуміння істинного значення суспільної науки прийде обов'язково, але й самі науковці повинні довести, що вони потрібні й ефективні.

При цьому науковці повинні переглянути деякі свої позиції. В першу чергу це стосується критичного ставлення до можливостей наближення до істини, розуміння того, що істина відносна на кожному історичному етапі, хоча можна прагнути наблизитись до абсолютної істини. Необхідно зауважити, що і не треба притримуватися наукової догми про існування «істинної побудови українського суспільства», наводячи деякі історичні ідеалізовані приклади. Слід розуміти, що не була ідеальною демократією Запорізька Січ, не була ідеальною держава Б. Хмельницького. Сьогодні стоїть завдання розбудови демократичної, соціально-правової держави - України - через розуміння і критичне ставлення до минулого і сьогодення. У суспільній науці необхідно виробляти фундаментальні й утилітарно-прикладні знання, щоб реалізувати цей історичний проект.

Варто підкреслити також, що стратегія демократичного розвитку України - утвердження демократичних цінностей, збалансованої й ефективної взаємодії гілок влади, подолання конфліктогенності суспільства. На це повинна бути зорієнтована громадська думка і діяльність еліти.

Демократичний шлях розвитку У країни - це не чергова модель передвиборчої стратегії й не інтерес однієї частини політичної й духовної еліти країни. Це цивілізаційний процес об'єктивного характеру. Історія світу і Європи після Другої світової війни свідчить: по-перше, демократизація процесів внутрішньополітичного й зовнішньополітичного життя країн, регіонів, усього світу - це глобальна тенденція розвитку людської цивілізації; по-друге, нові країни, особливо ті, які пройшли етап тоталітаризму, досягають найбільших успіхів якраз через демократизацію суспільного життя в політиці, економіці, культурі; по-третє, значна частина конфліктів у країні, нерозв'язаних проблем в економіці, політиці та культурі породжена гальмуванням процесів демократизації.

Стан демократії в Україні не може задовольнити ані демократично орієнтованих політиків, ані український народ, ані міжнародні організації, які спостерігають за становленням України як сучасної держави і які бажали б бачити нас у колі демократичних країн. Дійсно, наші досягнення в цій сфері ще досить скромні. Свобода слова зупинилася на етапі свободи простого говоріння й взаємних образ, права людини реально не гарантовані владою, судом та іншими правоохоронними органами, громадянське суспільство маловпливове. Навіть ЗМІ втрачають роль захисника прав і свобод громадянина. Виникають питання: чому у нас такий стан демократії? що заважає утвердженню демократичних цінностей в Україні? Чому багато статей, розмов, інтерв'ю про демократію, а народ сприймає владу як антидемократичну, інколи навіть як антинародну? Без відповіді на ці питання важко робити наступні кроки в демократизації суспільного життя.

В першу чергу слід констатувати, що в Україні на сьогодні низька ступінь демократичності, а відповідно й ефективності системи влади. Різні гілки влади по-своєму трактують національні інтереси, конфліктують між собою за політичний і економічний вплив на суспільні процеси, нерідко з різних позицій тлумачать наші інтереси перед зарубіжними партнерами. Недостатньо демократична, розколота влада не може повести за собою народ на досягнення нових історичних рубежів, не може створити позитивний імідж України у світі. Отже, найголовніше завдання сьогоднішнього моменту - це продовження процесу створення демократичної, народної влади, яка б була єдиною у відстоюванні докорінних українських інтересів у внутрішній і зовнішній політиці. Без розв'язання цього завдання неможливо отримати довіру ні українського народу, ні зарубіжних партнерів, неможливо реалізувати історичний проект нової, незалежної України.

Для розуміння складності ситуації в піднятті рівня демократичності й ефективності влади варто назвати ще декілька факторів, які заважають утвердженню демократичних цінностей в Україні:

• бюрократизованість апаратів і управлінських процедур у державній владі й самоуправлінні на тлі ще низької політичної й управлінської культури чиновництва;

• низька законослухняність усіх рівнів влади, навіть на вищих щаблях політичного управління. Через це все більше громадян України, не знаходячи захисту в Україні, звертаються до Європейського суду;

• корупція не тільки у верхніх ешелонах влади, але й на низовому рівні, коли так звана «побутова» корупція стає звичним стилем повсякденного життя;

• на жаль, недостатньо розвинена політична й правова культура населення, яке не може внаслідок цього відстояти свої права й свободи, потрапляє в неправову залежність від чиновника, правоохоронця, підприємця й просто нахабного правопорушника.

Можна було б називати й інші фактори. Ane й перерахованих достатньо, щоб показати наявність комплексу суперечливих проблем у перетворенні нашої держави в дійсно демократичну, правову, соціальну.

Заважає утвердженню демократичного процесу в Україні до цього часу методологічно й історично не розв'язана проблема вибору дійсних зразків. Ми взяли курс на розбудову демократичної, правової, соціальної держави. Але які зразки її брати -- чужі: європейські, американські, японські, російські; свої - які треба шукати в історії козацтва? Може, за кордоном правильні зразки демократії, а в нас неправильні? Тут, мабуть, правильне рішення в теоретичному й практичному планах підказують наші предки: «чужого навчайтесь й свого не цурайтесь». Нам потрібно уважно дивитися на свій національний ґрунт - що на ньому буде рости, а що не буде. Побудувати нормальне демократичне суспільство без поглибленого аналізу власних і зарубіжних цінностей демократії буде важко.

Таким чином, мова йде про подальший розвиток української моделі демократії, яка б поєднала національний і світовий досвід демократизації суспільного життя. А це означає, що нам не потрібна стратегія імпорту демократії в У країну, в розрахунку, що наші світові партнери прийдуть і збудують нам демократію. Потрібно просувати процес демократизації, у першу чергу спираючись на внутрішній потенціал країни, на її історію, освіту, науку, а вже потім на залучення світового досвіду. Без позитивної трансформації національного характеру, ціннісних орієнтацій населення країни будь-які обмежені інформаційно-пропагандистські кампанії дадуть короткочасний ефект.

політичний модернізація україна економічний

Список використаних джерел

1. Кравченко П. А. Вітчизняний культурно-історичний досвід у системі сучасного державотворення (Соціально-філософські аспекти) / П. А. Кравченко. - K.: Ґенеза, 2001. - 332 с.

2. Кремень В.Г. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). / Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. - К. : ARC-UKRAINE, 1996. - 793 с.

3. Мадіссон В. В. Сучасна українська геополітика / В. В. Мадіссон , В. А. Шахов. - К.: Либідь, 2003. - 176 с.

4. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / М. Михальченко. - Дрогобич : ВФ «Відродження», 2004. - 488 с.

5. Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы?/ М. Михальченко. - К. : Інститут соціології HAH України, 2001.-440 с.

Размещено на Allbest.ru