Вплив політичної віри на демократичну трансформацію українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив політичної віри на демократичну трансформацію українського суспільства

Косьмій О.М.

Основною ознакою сучасного українського суспільства є його трансформаційний характер. Для того, щоб зрозуміти сутність перетворень, необхідно з'ясувати роль політичної віри в цих процесах, адже остання є основою легітимізації існуючого режиму.

Проблему нерелігійної віри і, частково, сутності політичної віри розкривали у своїх працях наступні зарубіжні дослідники: Дж. Стур, Р. Грановська, К. Флад, Е. Фромм, К. Ясперс. Дослідженням менталітету українців та трансформаційних процес в Україні займались такі науковці як М. Михальченко, С. Кримський, М. Попович, О. Донченко, Ю.Романенко, І. Попова, А.. Данілов, Д. Видрін, В. Карасьов та інші.

Метою даної статті є розкриття ролі та змісту політичної віри в процесі трансформації українського суспільства, а також механізмів її впливу на демократизацію.

Для того, щоб дослідити політичну віру в українському суспільстві необхідно дати характеристику останньому. Найбільш статичними в даній ситуації виступають характеристики української ментальності. Українцям в цілому притаманні такі риси як кордоцентризм, індивідуалізм, толерантність, екзекутивність, персоналістична інституціоналізація. В процесі трансформації всі ці національні особливості впливають на світосприйняття та політичну діяльність. Розглянемо кожну рису окремо.

Характерний для українців кордоцентризм визначається перевагою емоцій та почуттів над мисленням і волею. Своїми особливостями має неусталеність емоційних реакцій на одні і ті ж самі стимули, а також створення своєрідного замкненого кола, тому що в більшості випадків емоції не спрямовані на об'єкт. Таким чином переконаність більшою мірою залежить від емоційної насиченості певних постулатів, що спричиняє тяжіння до продукування міфів [5,с.248].

Особливістю українського індивідуалізму є його споглядально-пасивна форма, на відміну від цієї ж риси американського суспільства, яка проявляється в активній діяльності. Наш індивідуалізм спонукає до пристосування, що зумовлено історичним досвідом.

У тенденціях до цілевиконання проявляється екзекутивність менталітету - небажання творити унеможливлює реалізацію месіанських ідей українського народу. Для будь-яких змін необхідним є зовнішній поштовх, при цьому зміни відбуваються поривчасто, імпульсивно та здебільшого це є зміна зовнішнього характеру, а не внутрішньої сутності. Щодо трансформації політичного режиму, то вищезазначене проявляється у зовнішній підтримці демократизації та гальмуванні її на практиці. Екзекутивність, хоча і несе в собі необхідність збереження родини та роду, проте є передумовою антидержавних тенденцій, через ідентифікацією індивіда з малою соціальною групою.

Персоналістична інституалізація проявляється у переважанні суб'єктивних чинників при формуванні політичних інститутів: довіра до «свого хлопця» домінує над його професійними та моральними якостями. Політичні інститути формуються з людей, які безпосередньо пов'язані з тими, хто приймає рішення, а не з тих, хто має здібності до виконання певних функцій.

В радянський період у свідомості українців відбулось нашарування власного національного менталітету та відображення суспільних практик тоталітарного періоду, що виявилось у традиційному прагненні до загальної матеріальної рівності, міцній вірі у патерналістські зобов'язання держави перед народом, зневірі в тому, що громадяни можуть долучатись до управління державою, боязні брати на себе відповідальність та діяти без дозволу керівництва, нетерпимість до неординарних політичних ідей та форм активності.

В Україні з часів Перебудови почалась трансформація політичного режиму, що передбачала проходження таких стадій:

- переоцінка існуючого стану суспільства та масштабів кризи, яка має системний характер;

- соціальна діагностика - неупереджена об'єктивна оцінка теперішнього, його коріння в минулому, можливостей та шляхів виходу із кризової ситуації;

- демонтаж старої системи, ліквідація її очевидних невідповідностей наявному стану суспільного розвитку та його тенденціям;

- нове самовизначення суспільства, висунення та обґрунтування шляхів подальшого розвитку [4,с.10].

Хоча процес Перебудови почався ще у 80-х роках, проте переоцінка існуючого стану суспільства та масштабів кризи, що отримала системний характер, почалась після прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, а також Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. В цих документах було закріплено за Україною статус незалежної держави з неподільною та недоторканою територією, на якій мають чинність Конституція та закони України. Хоча останні нормативно-правові акти ще не були прийняті, проте це спрямувало державотворчий процес.

Під час зміни політичного режиму досить важливим є ставлення до них політичної еліти, адже вона здатна як прискорити даний процес, так і загальмувати. Джерелами формування владної еліти на той час були: частина Компартії, комсомол і студентські опозиційні організації, вихідці із Спілки письменників і наукових кіл України, представники великого промислового директорату - з чого можна робити висновки про їх бачення подальшого майбутнього країни. Еліта не була консолідованою і не мала єдності щодо стратегії розвитку. В цей час громадяни розуміють, що відбуваються глобальні зміни суспільного устрою, а комуністична ідеологія не виправдала очікувань. Досить велика частина населення була втомленою від постійного тиску з боку держави і прагнула отримати хоча б мінімальний, але реальний набір основних прав і свобод. Результатом чого можна було відзначити появу політичної віри, що за змістом була демократичною, хоча сам термін «демократія» ще не так часто зустрічається в повсякденному житті.

Перші вибори Президента України констатували перемогу політичної програми, що містила в собі цінності державності, демократії, добробуту, духовності, довіри. Перемога Л.Кравчука яскраво засвідчила перевагу традиційно-харизматичної легітимності влади - це довіра до людини, яка була у вищих ешелонах влади в СРСР і одночасно була здатна побудувати незалежну Україну.

Проведений Л. Кравчуком референдум, де 92% населення висловились за державну незалежність, легітимізував початок глобальних перетворень. Також ці результати підкріпили віру в те, що зміни є необхідними та правильними. В цей час у свідомості як еліти, так і мас відбувся перехід до етапу соціальної діагностики - неупередженої оцінки теперішнього, його коріння в минулому та можливостей виходу з кризи. Основним шляхом виходу з кризи була побудова незалежної, демократичної держави. Перші роки незалежності хоча і були кризовими в економічному плані та ознаменувались крахом попередніх ідеалів, проте тоді чітко прослідковується високий рівень політичних очікувань та віри в цей шлях.

Слід відзначити, що в Україні фактично існують два типи суспільної свідомості - елітарна і масова. Елітарна свідомість має значну теоретико-методологічну складову, масова - повсякденно-психологічну. Тому, досліджуючи політичну віру, слід окремо давати характеристику віруванням еліти та народу. Через відсутність механізмів впливу народу на прийняття рішень визначальну роль у формуванні курсу державного розвитку відігравала еліта. Хоча можна було констатувати її поділ на прихильників комуністичних, демократичних та націонал-демократичних поглядів, проте не завжди була присутня віра у проголошувані ними ідеї. Частина комуністично налаштованих політиків не вірили у реалізацію проголошених ними цінностей, адже сімдесят років намагання практично втілити їх в життя завершились невдачею, але вони прагнули втримати ту реальність, в якій комфортно себе почували та бачили шляхи для подальшої особистої реалізації. Прихильниками демократичних ідей була та частина еліти, яка або розчарувалась у принципах комуністичного устрою, або вважала їх неефективними для функціонування українського суспільства. І лише вихідці з шістдесятників вірили у необхідність відродження української мови, культури та утвердження державності. Більшість політичних партій і рухів, а також пануюча еліта погоджувались з тим що, необхідно було будувати незалежну державу, а яку за типом, формою та структурою керування - на це не існувало узгодженої відповіді.

Трансформаційний процес складається з ланцюга послідовних трансформаційних станів, кожен з яких є реально досягнутими змінами в конкретний проміжок часу. Здебільшого цей процес є не лінійним, а спіралеподібним. Час від часу відбувається перехід до стадії переоцінки існуючого стану суспільства, соціальної діагностики та демонтажу старої системи, де старим виступає попередній етап розвитку.

У механізмі впливу політичної віри на процес трансформації політичного режиму слід виокремити такі етапи:

- етап виникнення та вербалізації політичного ідеалу, що міг би об'єднати як частину населення, так і всіх громадян;

- етап самоорганізації, на якому прихильники того чи іншого ідеалу можуть об'єднатись у своїх діях та планах;

- етап ідентифікації себе з групою тих, хто має ті, чи інші переконання - це призводить до того, що реалізація цього ідеалу сприйматиметься суб'єктами віри як власна самореалізація;

- етап активної діяльності по досягненню окресленого ідеалу;

- етап взаємопідтримки у спільних переконаннях (є досить важливим, адже почалась виснажлива діяльність, а результатів ще не помітно). На індивідуальному рівні це відбувається в процесі міжособистісної комунікації, а у відносинах «держава-громадянин» можливе застосування політичної реклами та агітації;

- етап закріплення тих змін, що відбулись, може проявлятись в інституційному оформленні нового політичного режиму;

- етап реалізації ідеалу - він завжди є бажаним, але ніколи не здійснюється на практиці.

За президентства Л. Кравчука були здійснені спроби окреслити ідеал, до якого прямує країна в своїх перетвореннях, проте формування національної ідеї що могла б об'єднати все суспільство, так і не відбулось. Продовженням конструювання ідеального проекту держави була і Конституція України.

Не можна заперечити того факту, що політична віра пришвидшує процес будь-яких змін в державі, проте не слід забувати про зовнішньополітичні фактори, що впливають на зміни в державі. Західна Європа та Америка декларували свою віру в те, що Україна може мати демократичний політичний режим і всіма способами сприяли процесу його становлення. Це не означало, що Україна може стати членом Європейського Союзу, але сприяло проведенню багатьох культурно-освітніх проектів, а також розповсюдженню інформації про існування України на політичній мапі світу.

Наступні вибори Президента України відбулися у два тури 26 червня та 10 липня 1994 року. За результатами другого туру Л. Кучма набрав 52,14% голосів, Л. Кравчук - 45,06%. Отже, Л.Кучма став другим всенародно обраним Президентом України. Він вів передвиборчу боротьбу під гаслами: 1) відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, 2) надання російській мові статусу офіційної, 3) боротьба проти корупції та організованої злочинності [1,с.222]. Такі результати свідчать про розкол в середині суспільства - одна частина прагнула продовжувати демократичні реформи та задекларований політичний курс, а інша була не проти повернутися до союзу з Росією.

Економічна і соціальна криза посилює прагнення до сильної державної влади, яка на рівні буденної свідомості ототожнюється із тією або іншою формою авторитаризму. Під час застійних криз відбувається зниження мотиваційного потенціалу політичної віри населення. Спонукальний вплив віри залежить також від цілеспрямованості особи - чіткого визначення нею, чого вона прагне. Цілеспрямована особистість черпатиме натхнення з політичної віри, що стимулюватиме її до більш ефективної політичної діяльності.

Із прийняттям Конституції в Україні було визначено базові координати та орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує нову політико-економічну систему. Це, у свою чергу, спонукало до переходу на стадію демонтажу старої політичної системи - відбувалась побудова нових політичних відносин та інститутів.

Вже на цьому етапі простежується відхід від реалізації принципів демократії та початок здійснення державної політики авторитарними методами. Як на рівні політичної еліти, так і на рівні народу виголошується підтримка демократичний ідей, і в той же час на практиці заперечуються реформи лібералізації економіки. Громадяни бажають демократії, але проти ринкової економіки, що було парадоксом трансформаційного періоду. Відсутність досвіду існування в інших умовах крім авторитарних призводить до продовження функціонування усталених схем керівництва та підкорення.

Така риса українського суспільства як індивідуалізм в його пасивній формі разом з вірою у демократію породжують масову міграцію в країни, де такий лад вже побудовано. Насправді це мало значний вплив на майбутнє країни, не тільки з точки зору кількісних втрат, але й якісних. Виїхала соціально активна частина населення, яка мала всі передумови стати національною елітою і виконувати консолідуючу та функцію взаємопідтримки у процесі державного будівництва.

Чергові президентські вибори відзначились суперництвом Л.Кучми та П.Симоненка, в результаті чого Л.Кучму було обрано на другий термін. Це свідчило про те, що країна в цілому не бажала повертатись до комуністичного минулого, але продовжував існувати поділ суспільства за ідеологічними поглядами. У передвиборчій платформі Л.Кучми було проголошено зміцнення держави, забезпечення правових гарантій діяльності політичної опозиції, конструктивну співпрацю уряду, профспілок, роботодавців, а також у сфері міжнародної політики гарантувалось стабільне партнерство з Росією.

Щодо сприйняття демократичної ідеології, то українські соціологи виявили що саме розуміє населення під «демократією». Люди, перш за все, і в основному мають на увазі найможливішу свободу (особистості, дій, слова, совісті, переміщення тощо - 60%), в значно меншій кількості - народовладдя, участь громадян в управлінні (19%) і практично не пов'язують з цим поняттям «порядок і дисципліну» (3%). Вважаючи, що «демократія» характеризує «рівність перед законом» (19%), ніхто не вважав за потрібне вказати, що це і відповідальність перед законом, і його неухильне виконання, незалежно від посади та становища [9,с.126].

Передбачення частиною суспільствознавців зростання популярності національної ідеї у формі відстоювання суверенітету України і зростання ролі національно-патріотичних партій у державному виробництві виявилися помилковими. Друга половина 90-х років характеризувалася різким падінням цієї ролі, оскільки ідея суверенітету не була підкріплена економічним піднесенням у країні, зростанням матеріального добробуту населення, гарантіями прав та свобод особистості. Ідеологічна опора національно-патріотичних перетворень в Україні почала руйнуватися, оскільки її економічний, правовий і моральний фундамент розмивався і вичерпувався [8 с.191]. Фактично на території України будувалась авторитарна держава, що унеможливлювало демократичні перетворення.

Отже, пройшовши стадію формування, ідеал демократії об'єднав своїх прихильників, проте процесу ідентифікації українського народу з демократичним суспільством в повному обсязі не відбулось, що і завадило переходу до активних дій зі зміни політичного режиму. Результатом політичної віри еліти та народу стало проголошення основних прав і свобод, фіксування системи поділу влади, а також створення інститутів необхідних для існування демократичного режиму.

Через відсутність переходу до активних дій щодо зміни режиму, а також взаємопідтримки, створені політичні інституції не були ефективними суб'єктами політики та не виконують своїх прямих функцій. Процес демократизації відбувався по інерції, без цілеспрямованої діяльності його будівництва. Міцно утвердилось у масовій свідомості переконання про глибоку байдужість і пасивність української громадськості відносно всього, що стосується сфери державного управління, дедалі сильніше спростовувало себе по мірі виходу учасників президентського марафону на фінішну пряму.

Наступною хвилею демократизації в Україні стала «Помаранчева революція», що відбулась під час виборів 2004 року. На той час спостерігався низький рівень довіри до органів влади. Причини того, що громадянське суспільство в Україна пробудилося і заявило про свою силу саме в ході виборів - 2004, є декілька. Перше - визріли об'єктивні передумови для того, щоб український соціум досягнув тієї міри інтегрованості, що дозволяє переживати певні політичні події спільно (в єдиному інформаційному та культурному просторі), а також повною мірою виявляти в ньому свої інтереси, потреби та пріоритети. Друге - своїми діями влада перейшла ту невидиму межу, за якою обман, насильство і несправедливість ставали для народу настільки очевидними, що з ними або треба було б остаточно змиритися, або виступити проти них відкрито. Третє - вибори президента є ключовою подією в політичному житті України, оскільки в силу несформованості політичних інституцій, більшість відносин у державній сфері і тісно пов'язаній з нею сфері економічній мають неформальний характер і вибудовуються навколо особи президента. Відтак, обрання нового лідера - носія інших принципів державної влади - найкоротший і чи не єдино можливий спосіб змінити ситуацію в країні реально, а не на рівні декларацій [10,с.118-119].

Також, 2004 рік став першою всенародною акцією протесту, що не є характерним для українського суспільства з його пасивним індивідуалізмом та тяжінням до підкорення, а не творення майбутнього. На цьому етапі відбулась самоорганізація суспільства та активна діяльність з метою встановлення принципів демократії у політичному житті. Щодо трансформаційного процесу, то ці події відповідали стадії демонтажу старої політичної системи під якою розумілось правління Л.Кучми.

«Помаранчева революція» чи не вперше з часів незалежності створила передумови для успішного розв'язання хронічної для українського соціуму хвороби, ім'я якій - «криза довіри». Відтак, головним завданням державної влади було підтримати заданий імпульс шляхом налагодження ефективного діалогу з громадянським суспільством, в якому зосереджений значний потенціал легітимації діяльності можновладців. Необхідною умовою побудови та функціонування демократичного політичного режиму є домінування раціонально-легальної легітимності, проте всі президентські вибори демонструють значну перевагу харизматичної легітимності - українське суспільство вірило, що має прийти людина, яка здатна вирішити всі політичні та економічні проблеми.

Перемогу команди В.Ющенка у «третьому турі» президентських виборів забезпечили консолідаційні гасла, що виголошувались на Майдані. Наголос на загальнонаціональних, а не етнічних пріоритетах вселяв надії на можливість зближення Заходу та Сходу України, формування зрілої політичної нації й дієздатного громадянського суспільства. Відбулось нове самовизначення суспільства та обґрунтування подальших шляхів його розвитку, проте не було втілено в життя тих шляхів розвитку, що обґрунтовувались.

Утім реалізованим виявився не сценарій демократичних змін, а поступового згасання та перетворення романтики на скепсис, стрімкого розчарування та акумулювання негативної енергії. Серед об'єктивних причин досить швидкого згасання віри у можливість побудови демократичного суспільства виступає нездатність політичної еліти діяти в умовах перемоги - консолідованість і грандіозні плани змін існують лише під час виборчих перегонів. В цей час переважна більшість населення була налаштована здійснювати рішучі кроки на зустріч демократії.

Напередодні президентських виборів 2010 року прослідковувалась девальвація самого поняття «демократія». Частково це можна пояснити тим, що маятник суспільного розвитку після того, як досяг свого максимально можливого демократичного розвитку, починає рухатись в бік авторитаризму. Процес трансформації політичного режиму повертається на стадію переоцінки існуючого стану. Чергові вибори Президента України були призначені на 17 січня 2010 року. Всього було зареєстровано 18 кандидатів. У повторному голосуванні взяли участь: В.Янукович та Ю. Тимошенко, набравши 48,95% та 45,47% відповідно.

В.Янукович переміг у виборчих перегонах, активно використовуючи геополітичний порядок денний та розігруючи карту підвищення соціальних стандартів. Досить вдало було спроектовано його імідж у різних регіонах країни: одночасно поширювались суперечливі тези аби догодити виборцям зі Сходу та Заходу країни.

Внаслідок численних економічних криз більшість населення країни не має інших уподобань, окрім соціально-економічних: більші зарплати і пенсії, дешевші комунальні витрати та проїзд у транспорті, щоб держава давала більше, а брала менше, але такий народ не дуже перспективний для подальшого розвитку країни. У такого «народу» пам'ять вкрай коротка: він забуває попередні обіцянки політиків і вправно голосує за того, хто останній йому щось підкинув, хоч ця подачка і не помітна на тлі витрат сімейного бюджету, а «даруватель» взяв собі набагато більше, ніж «кинув» масам [ 3,с.6].

Політична віра, яка виникла в період останніх виборів за своїм змістом була не демократичною, а соціально-економічно спрямованою. Проте основна частина виборців розчарувалась у тому, що сталось після перегонів - владна еліта і не думала збільшити соціальне забезпечення. І як завжди, українці відчувають себе ошуканими, про що свідчить стрімко падаючий рейтинг Президента.

Щодо ідеологічного забарвлення сучасного політикуму, то не можна не погодитись з думкою українського політолога В. Карасьова, що на сьогодні Партія регіонів більшою мірою дотримується правої політичної лінії: захищає інтереси великого бізнесу, орієнтується на зовнішні, в тому числі і МВФівські, фінансові кредитні запозичення, вибирає правий ультраліберальний економічний курс. Таким чином, внутрішня ідейна та структурна суперечність Партії регіонів у тому, що вона політекономічно - «західна», ліберально-реформаторська, геополітично «східна», тобто проросійська. У національному та гуманітарному питаннях Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) швидше права сила, а в соціально-економічному - навпаки, швидше ліва, ніж права. Отже, у БЮТ із партією регіонів, по суті, немає ідеологічних точок дотику, а отже не може бути спільного порядку денного [6].

Ідеологічні та структурні суперечності, які переживає влада, свідчать, що режим не може знайти міцної ідейно-політичної опори в межах самої еліти, щоб вийти на стадію демократичного закріплення та укорінення.

Отже, зміст політичної віри українського суспільства за останні дев'ятнадцять років проходить шлях трансформації від комуністично - авторитарного змісту до демократичного. Позитивна динаміка цього процесу простежується в період отримання незалежності - початок 90-х років, а також під час «Помаренчевої революції» (2004 рік). Після таких сплесків завжди відбувався відкат у підтримці демократичних ідей.

Активізація політичної віри завжди відбувалась під час виборчих процесів. Значний відсоток українського суспільства вірив у передвиборчі обіцянки, тому довіра до керівників держави завжди була високою після виборів, потім (з інтервалом в 1-2 роки) рівень підтримки вибраного курсу знижувався. Також слід відмітити відсутність єдності у політичних переконаннях в середині правлячої еліти, що гальмує процес демократизації.

Проте, демократія, хоча і формально, але стала цінністю та абстрактною метою, в яку час від часу вкладався різний зміст. Слід відмітити, що відбувалась інституційні зміни в структурі державного управління та громадянського суспільства, проте вони так і не почали працювати на користь демократичних ідей, що можна пояснити відсутністю досвіду їхнього функціонування. Проте, досить швидко виникали нові неформальні практики взаємовідносин держави та громадянського суспільства, що розвивало корупційні схеми.

Щодо механізму впливу політичної віри в процесі побудови нового режиму, то на кожному етапі відбувалась конструювання нового ідеалу суспільного устрою, що позначилось у відсутності цілісної стратегії державного розвитку. Хоча на деяких стадіях трансформації українського суспільства можна прослідкувати самоорганізацію громадян навколо певного політичного ідеалу і навіть перехід до етапу активної діяльності, що не мала системного характеру та була недовготривалою через відсутність взаємопідтримки у досягненні запланованих змін.

політичний віра авторитарний демократичний

Список використаних джерел

1. Брецко Ф. Ф., Дрік А. Л., Майор Л. П. Незалежна Україна: хроніка державотворчого процесу (1991-2009). - Ужгород: Гражда, 2009. - 264 с.

2. Видрін Д. Україна на порозі ХХІ століття: Політичний аспект. - К.: Либідь, 1995.- 294 с.

3. Галушко К. Народи, етноси, нації: Популярне видання. - К.: Темпора, 2008. - 72 с.

4. Данилов А.Н. Переходное общество: проблемы системной трансформации. Минск 1997, - 431 с.

5. Донченко О. А., Романенко Ю.В. Архетипи соціального життя і політика: (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). - К.: Либідь, 2001.- 334 с.

6. Карасьов В. Авторитаризм Януковича: між «мати» і «бути»// Дзеркало тижня №32 (812) 4 вересня 2010р.

7. Кокотюха А.А. Леонід Кравчук - Х.: Фоліо, 2009 р. - 119 с.

8. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи, Дрогобич-Київ 2004, - 488 с.

9. Попова И.М. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и исчезают. -К.: Институт социологии НАН Украины, 2000.- 162 с

10. Розумний М. М. Ідея і нація в інформаційну епоху - Х.: Майдан, 2006. - 340 с.

Размещено на Allbest.ru