Концепції державної регіональної політики: політичний та теоретичний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепції державної регіональної політики: політичний та теоретичний дискурс

Танчук Н.В.

Після парламентських виборів у липні 1998 року Кабінетом Міністрів України було подано до Верховної Ради України проект Закону України «Про Концепцію державної регіональної економічної політики». Її обговорення відбувалось за активною участі створеною через рік після виборів нової політичної сили - депутатської групи «Відродження регіонів». До її складу увійшли представники різних регіонів, яких об'єднало розуміння необхідності проведення виваженої регіональної політики в інтересах своїх виборців. На відміну від попередніх регіональних ідеологів, депутати даної групи позиціонувались як активні прибічники центральної влади та унітаризму. Так один з лідерів депутатської групи у інтерв'ю газеті «Регіон» висловив думку, що український унітаризм має удосконалюватись через децентралізацію та розширення ролі та повноважень регіонів, що не виходить за межі Конституції України; лише через розширення повноважень регіонів та самостійності ми можемо досягнути єдності українського народу, єдності через багатоманітність.

Окрім того, у 1998-1999 роках на політичній арені з'явились не лише традиційні суб'єкти регіональної політики (держава, самоврядування та їх органи), але й добровільні об'єднання, громадські організації. Йдеться про «Асоціацію сільських, селищних та міських влад України», «Асоціацію міст України», «Українську асоціацію місцевих і регіональних влад», «Спілку лідерів місцевих і регіональних влад в Україні» та інші. Саме тільки створена «Спілка лідерів місцевих і регіональних влад в Україні» у 1999 році рішучо пропагувала регіональну ідею, пов'язуючи її з особою діючого Президента. Саме за ініціативи Спілки, до складу якої увійшли голови обласних адміністрацій, мери міст й інші представників місцевих влад, Президент України і регіональні лідери за місяць до президентських виборів підписали Декларацію щодо вдосконалення державної регіональної політики.

Основними засадами державної регіональної політики, згідно підписаної Декларації, є законодавче визначення регіону як територіального утворення з широкими правами самоуправління, відповідними повноваженнями, матеріальними і фінансовими ресурсами; чітке розмежування законами України повноважень між центральними та місцевими органами влади; положення про те, що управління регіоном має включати представницький орган, а також виконавчий орган, який очолюватиме особа, що призначатиметься Президентом України з урахуванням пропозицій представницького органу, беручи до уваги, що в перспективі ця особа може обиратись зі складу представницького органу або прямим таємним голосуванням на основі рівного та загального виборчого права (фактично повернення схеми, що існувала до 1994 року); прискорення фінансових та організаційно-правових умов для повної реалізації визначених Конституцією і законами України повноважень органів місцевого самоврядування; заснування другої палати парламенту як дієвого механізму участі місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у процесі прийняття рішень на державному рівні (що фактично передбачає формування другої палати через непрямі вибори). З усіх перелічених пунктів Декларації той, де передбачалась у майбутньому можливість виборності голів обласних адміністрацій, ніяк не збігався з попередніми висловлюваннями Президента, який завжди був супротивником виборності «губернаторів». Саме цей пункт сформульовано досить гнучко з використанням формулювань «в перспективі», «бо» тощо.

Хоча дотепер жодний пункт Декларації так і не було втілено в життя, регіональна ідея продовжувала «набирати обороти» не без участі обох сторін, що підписували Декларацію. А на тлі підготовки Всенародного референдуму за народної ініціативою, який відбувся 16 квітня 2000 року, одним з питань якого було запитання про можливість запровадження двопалатного парламенту, словосполучення «регіональні інтереси» стійко увійшло у суспільно-політичний обіг. На порядок денний знов постало питання про підготовку та законодавче затвердження Концепції державної регіональної політики. Згідно розпорядженню Президента вже у 1999 році було створено Комісію з розробки концепції державної регіональної політики на чолі з віце-прем'єр-міністром Ю.І. Єхануровим та головою Луганської облради В.М. Тихоновим. Попередній законопроект 1998 року уряд відкликав з Верховної Ради України, оскільки він не відповідав тодішнім новим вимогам і реаліям. Перший варіант підготовленої Комісією концепції було розглянуто в грудні 1999 року. Паралельно з Комісією концепції регіональної політики розробляли громадські об'єднання - добре відома за подіями осені 1999 року «Спілка лідерів регіональних та місцевих влад в Україні», «Асоціація міст України», «Асоціація регіонального та місцевого розвитку».

Таким чином, в України сформувалось два підходи до здійснення регіональної політики, які повністю відповідають тим, що існують у світовій практиці. Державна Комісія обрала шлях «політики вирівнювання» та досягнення «регіональної справедливості», недержавні організації у розробці своїх проектів керувались переважно принципом економічної ефективності, віддаючи пріоритети підтримці і зміцненню економік розвиненіших регіонів.

Протягом 1999-2001 років було запропоновано декілька варіантів Концепції державної регіональної політики, причому більшість з них належали державній комісії. Проекти Комісії Верховної Ради відрізнялись один від одного формулюваннями, внутрішньої структурою, але сутність зберігали однакову - описували принципи та заходи «політики вирівнювання». У кожному з варіантів проектів Комісії особлива увага приділялась заходам державного регулювання регіонального розвитку. Зокрема, в одному з проектів окремий розділ було присвячено державному сприянню розвитку лише депресивних (проблемних) регіонів. У ньому визначені три типи регіонів, які можуть розраховувати на допомогу держави: регіони, які постраждали від структурних деформацій, економічно слаборозвинуті регіони та ті, що постраждали від стихійного лиха чи техногенних катастроф.

У свою чергу у проекті концепції «Спілки лідерів регіональних та місцевих влад в Україні» пропонувалося здійснювати фінансове вирівнювання, виходячи з принципів економічної зацікавленості регіонів-донорів, консолідованої відповідальності за збільшення податкових надходжень, рівних стартових умов, стабільності та самодостатності. В цілому, характеризуючи проект Спілки, можна сказати, що він являв собою логічне продовження намірів, про які було заявлено в згадуваній Декларації, яку разом з Президентом підписала ця організація восени 1999 року. За оцінками багатьох експертів саме проект Спілки вигідно відрізнявся від інших детальною розробкою питання про розподіл повноважень між різними рівнями влади. Усі зміни у владній організації, що пропонувались у проекті спілки, були спрямовані на посилення водночас як представницької, так і виконавчої влади. Зокрема автори даного проекту вважали, що найбільш прийнятною для України є французька модель, яка передбачає запровадження посади префекту - голови державної адміністрації, якого має призначати президент, та відведення державним адміністраціям ролі контролюючих органів. Окрім того, ця схема передбачала здійснення місцевого самоврядування на регіональному рівні, яке в проекті визначено категорією «регіональне самоврядування». Згідно проекту, останнє мало спиратися на органи регіонального самоврядування (представницькі - облради і виконавчі - облвиконкоми). Також передбачалась зміна порядку формування та функцій обласної ради, уточнення статусу голови обласної ради, на якого мала лягти функція представництва регіону. Обласна рада мала утворювати виконавчій орган регіонального самоврядування, який мав очолювати голова виконавчого органу, що призначався би радою за погодженням з Кабінетом Міністрів України. На цей орган покладалася реалізація самоврядних та делегованих повноважень з вирішення питань регіонального значення. Досить детально в тексті проекту було розглянуто питання організації влади на загальнодержавному рівні - формування і повноваження Ради Регіонів - другою палати парламенту, формування Кабінету Міністрів і функції позавідомчого органу - Національної агенції з питань регіональної політики, а також на усіх рівнях адміністративної організації (1).

Цілком відповідали ідеї національної конвергенції та принципу економічної ефективності пропозиції, закладені в проекті концепції, яку розробляли представники «Асоціації міст України». Їх концепція передбачала при здійсненні регіональної політики ураховувати усі переваги конкретного регіону (від рекреаційного ресурсу в Криму та Закарпатті, до промислового в Донецьку, Дніпропетровську, Харкові). У даному проекті також були детально описані проблеми кожного з регіонів: незадовільна екологічна ситуація у східних областях, аграрний характер західних областей тощо. Заслуговували на увагу пропозиції авторів з «Асоціації міст», спрямовані на забезпечення стабільних умов роботи органів місцевої влади: виборність голів облдержадміністрацій населенням; можливість дострокового усунення голів облдержадміністрацій зі свого поста Президентом лише за умов наявності рішення суду про порушення ними закону [2]. Проте представники «Асоціації міст» мало уваги приділили конкретизації інших положень програми: як будуть розподілені повноваження, за якими принципам будуть формуватися бюджети та ряду інших питань.

Одним з найгостріших моментів в усіх запропонованих проектах був принцип формування другої палати парламенту. Якщо проект державної комісії лише скромно говорив про необхідність утворення палати регіонів для «представництва регіональних інтересів», то автори інших концепцій приділили цьому питанню набагато більше уваги, пропонуючи кількісні та якісні характеристики регіонального представництва у верхній палаті, різноманітні моделі виборів тощо.

Після тривалих дискусій в наукових та політичних колах та піврічної роботи над проектом уряду Віктора Ющенка останнє слово в затвердженні тексту концепції державної регіональної політики залишилось за Адміністрацією Президента. Вона взяла за основу проект Комісії Верховної Ради та з певними доробками запропонувала Президенту. Отже, 25 травня 2001 року тодішній Президент України підписав Указ «Про Концепцію державної регіональної політики». В результаті суспільство отримало документ, де закріплені основні напрямки діяльності держави без чіткої деталізації понять та процедур. Те, що у процесі його підготовки пропонувалися більш детальні і радикальні варіанти сьогодні визнається багатьма експертами. Зокрема, відхилений проект «Спілки лідерів місцевих і регіональних влад в України» відповідав баченню Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи. Розробники ж затвердженого проекту чітко не визначили параметри розподілу повноважень між центральною і місцевою владою та механізми представництва інтересів регіонів у парламенті, навколо яких велись гострі дискусії.

Затверджена Концепція містить чотири розділи. У першому висвітлені загальні положення концепції - мета, принципи та основні завдання державної регіональної політики, які прагнуть поєднати «політику вирівнювання» з активізацією всього ресурсного потенціалу регіонів як основи підвищення їх конкурентності. Другий розділ містить заходи вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів, а саме удосконалення державного стратегічного регіонального планування, поліпшення механізму державної підтримки розвитку регіонів, стимулювання розвитку депресивних регіонів чи їх частин, транскордонних та міжрегіональних економічних зв'язків, поетапне реформування бюджетної системи та між бюджетних відносин на основі бюджетного унітаризму в поєднанні з елементами бюджетної децентралізації, що між іншим передбачає поступовий перехід до взаємовідносин державного бюджету безпосередньо з не лише бюджетами Автономної Республіки Крим та областей, але й районними бюджетами та бюджетами територіальних громад. Третій розділ присвячений механізмам підвищення ролі та відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в соціально-економічному розвитку регіонів, які базуються переважно на економічних важелях та не передбачають істотних змін в організації владних відносин як на рівні центр-регіон, так і усередині регіону. Четвертий розділ описує етапи реалізації Концепції: перший етап 2001-2003 роки, другий - з 2003 року [3].

Слід віддати належне авторам концепції, що заходи з її реалізації більш реалістичні, ніж були окреслені в чисельних проектах, хоча менш конкретизовані. Їх реалізація в багатьох випадках залежить від міри відповідальності органів місцевого самоврядування та державного управління на рівні регіону. Тому можна стверджувати, що на сьогодні в окремих регіонах, населених пунктах певні заходи втілені в життя. Зокрема, створено інформаційні системи і бази даних в окремих галузях народного господарства, агентства регіонального розвитку в окремих областях (Чернігівська, Донецька, Полтавська, Тернопільська та інші) тощо. Проте пункт про розроблення та вдосконалення законодавства з питань регіональної політики та місцевого самоврядування, особливо відносно розмежування функцій і повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, на сьогодні, на жаль, не реалізовано.

З прийняттям Концепції державної регіональної політики ще не можна поставити крапку у її політико-правовому визначенні. Окрім внесення змін, яких потребують Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» та інші, попереду адміністративно-територіальна реформа, яка остаточно визначить суб'єкти та об'єкти регіональної політики. Спроба здійснити таку реформу у 2005 році під концепцію, розроблену тоді профільним віце-прем'єром Р. Безсмертним за польським зразком, виявилась слабко підготовленою, мало відповідала потребам регіональних еліт і внаслідок цього повністю провалилася, а адміністративно територіальна реформа замість прогресу отримала регрес. Частково ця невдача пояснюється суб'єктивними чинниками, частково ж тим, що специфікою перехідних суспільств є те, що політико-правові засади не завжди є визначним фактором у становленні та розвитку того чи іншого інституту, процесу чи явища. Часто ключова роль належить елітам. Це показав як приклад з провалом реформи Р. Безсмертного, так і непереконливість спроб тоді першої політичної персони у країні екс-Президента В. Ющенка реанімувати намагання іншого екс-Президента Л. Кучми створити другу, вищу палату парламенту, яка об'єднувала би представників регіональних еліт. Розглянемо, який вплив на регіональну політику здійснювала за останні роки нова політична еліта України, центральна і регіональна.

Виходячи з досить поширеного визначення еліти, згідно якому елітою є коло осіб, які приймають суспільно значущі рішення або здійснюють істотний вплив на процес їх прийняття, можна прийти до висновку, що навколо центральних органів влади формується те коло посадових осіб, яких можна вважати центральною елітою, а навколо територіальних органів влади відповідно - те коло посадових осіб, яких можна вважати регіональною елітою. Зокрема, до кола представників регіональної еліти відносять керівний склад обласних адміністрацій та обласних рад та впливових бізнесменів. В багатьох випадках обласні функціонери займають водночас ключові позиції в економіці, володіють значною кількістю акцій різних прибуткових підприємств, є власниками фірм, зареєстрованих на інших осіб. Цілком можна погодитись з думкою про наявність певної закономірності між величиною економічного потенціалу тієї чи іншої області та чисельністю її елітного загону. Чим більші ці два показники, тим сильніший вплив регіональна еліта має на загальнодержавний стан справ та відповідно можливості інтегруватися до національної еліти [4 с.67].

Частково проблему аналізу сутності регіональних еліт вже було досліджено вітчизняними науковцями - передусім слід згадати дослідження політико-управлінської еліти України О.І. Крюкова. У його монографії окремий розділ присвячено аналізу регіональних політико-управлінських еліт [5,с.179-229]. І все ж їх роль у формуванні і здійсненні регіональної політики держави, а особливо в контексті завдання активізації участі громадян у процесах державотворення була висвітлена у цьому дослідженні фрагментарно. І все ж це вже значний прогрес, оскільки у спеціалізованому словнику-довіднику з методології державного управління (за ред.. В.І. Лугового, В.М. Князєва, В.Д. Бакуменка) саме родове поняття «регіональна політика» навіть не згадується.

Загалом можливості розвитку регіональних еліт дуже диференційовані і визначаються багатьма чинниками кожного конкретного регіону. Невипадково, частіше за все виокремлюють шість міст-центрів - Київ, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одесу і Харків, в яких елітні угрупування в тій чи іншій мірі мають можливості здійснювати вплив на загальнонаціональну політику. При цьому кожен із цих регіонів відрізняється економічним потенціалом, величиною території і населення, що там проживає, демократичними традиціями та культурою. Якщо Львів намагається будувати громадянське суспільство, вільний ринок і рухатися в Європу, то донецький клан уже побудував для себе оснований на авторитаризмі олігархічний капіталізм [6].

Структура теперішнього українського парламенту, в якому чимало фракцій сформовано саме за регіональним принципом (донецьке, дніпропетровське, харківське, київське, закарпатське лобі), яскраво демонструє регіональну диференціацію України. В результаті такого «лобізму» інтереси певних регіонів просто ігноруються. На сьогодні в силу економічної міцності Донеччини та Дніпропетровщини у боротьбі за домінування в загальнонаціональних масштабах донецький та дніпропетровський сегмент політичної еліти себе вже реалізував. Щоправда, чергові президентські вибори в Україні сильно хитнули шальки терезів на користь саме донецької регіональної еліти. На перший погляд, прийшовши до влади з гаслами посилення регіоналізму, ця еліта має реалізувати більш послідовну політику регіонального розвитку. Втім, як показує історичний досвід, слід очікувати швидше те, що увесь потенціал регіонального ресурсу переможців виборів буде спрямовано не на розвиток усіх інших регіонів, але навпаки - на ще більше зміцнення центральної влади, хоча вже й на користь нових можновладців. І хоча подібні амбіції безумовно мали, або й мають харків'яни, львів'яни та одесити, але в силу того, що у них немає такої економічної бази, а тепер втрачено надії здобути ще й базу політичну, їх інтенції можуть набувати виключно перспективного характеру.

Певні спроби консолідації регіональних еліт були, але не достатньо потужні. Зокрема, регіональна еліта намагалась лобіювати державницькі інтереси через Раду Регіонів, що діяла при Президентові України до 2001 року, і через «Спілку лідерів місцевих і регіональних влад в Україні» та інші громадські об'єднання, про які йшла мова вище. До того ж існували і існують десятки регіональних, муніципальних, фондів підтримки місцевого самоврядування, відбуваються щорічні з'їзди регіональних лідерів та всеукраїнські муніципальні слухання. Як свідчить практика, вплив цих організацій і заходів на державну політику не великий, а очікується його зменшення. На доказ цього можна навіть не згадувати амбіції донецької еліти нині, а досить пригадати участь «Асоціації міст України» та «Спілки лідерів регіональних та місцевих влад в Україні» у розробці Концепції державної регіональної політики, про яку йшлось вище.

Отже, сьогодні вести мову про консолідований регіональний рух в Україні було б передчасно, оскільки надто значними є розбіжності між економічними і політичними інтересами різних регіональних груп. Це довела й участь у парламентських виборах 1998 року Партії регіонального відродження України, яка не змогла подолати 4-відсотковий бар'єр, а у виборах 2002 року - Партії Регіонів, яка хоча в блоці політичних партій «За Єдину Україну!» пройшла в парламент, але справедливо кажучи не була тією політичною силою, що об'єднувала регіональних лідерів. Перемога ж Партії регіонів на виборах 2006 та 2007 років засвідчила швидше зростаюче посилення донецької регіональної еліти, яке закономірно призвело до перемоги її представника на президентських виборах 2010 року.

На початку XXI сторіччя стало зрозуміло, що еліта окремих регіонів готова відігравати значну роль не тільки в економічному житті країни або впливати на рішення виконавчої влади, - вона готова до стабільної інтеграції у законодавчі структури, хоча ще не готова оформити свої інтереси в єдиному політичному русі.

Все ж таки сьогодні набагато міцніші важелі впливу центральної еліти на регіональну. Причому ці важелі знаходяться виключно в руках виконавчої влади. Голови місцевих адміністрацій та весь їх склад перебувають, формально, в подвійному підпорядкуванні - Президента й уряду. Однак, останній не має права приймати рішення щодо звільнення з посад голів обласних державних адміністрацій, не може навіть ініціювати подання щодо їх відставки - це прерогатива глави держави. За експертними оцінками, такий стан речей знижує ефективність управління. В свою чергу Президент своїм правом не нехтує. Наприклад, лише в 1999 р. - після президентських виборів - Президент України змінив 16 голів обласних державних адміністрацій та 61 їх заступника; було також звільнено 144 голови районних державних адміністрацій (28% від загального числа) [6]. Навіть після введення в дію конституційної реформи нинішній Президент В.Янукович після свого обрання також у перший же місяць після інаугурації здійснив практично повну ротацію голів облдержадміністрацій. Отже, ситуація склалась так, що гарантією збереження своїх крісел для місцевих чиновників є лояльність до Президента та сумлінна праця на нього під час виборчої кампанії, ефективність якої демонструють результати виборів. Тому великою популярністю серед регіональних лідерів користується ідея виборності голів адміністрацій, яка безумовне несе за собою перегляд їх функцій. Бо сьогодні голова адміністрації з одного боку повинен проводити політику центру в регіоні, а з іншого - захищати інтереси регіону в центрі. Ці функції суперечливі й конфліктні за своєю суттю. При такій постановці питання захист інтересів регіону можливий лише в певних суворо обмежених рамках. Можливо, ефективнішою була б схема з елементами французької моделі адміністрування, за якої в регіоні існували б дві приблизно рівні за політичною вагою фігури. Одного регіонального лідера, який захищатиме інтереси регіону в центрі, мають обирати жителі регіону або обласна рад (як пропонувала в своєму проекті Концепції державної регіональної політики «Спілка лідерів регіональних та місцевих влад в Україні»), другого - призначати згори. Останній реалізовуватиме в регіоні інтереси центру, інтереси держави. При цьому неодмінно треба чітко розділити повноваження й докладно виписати права та обов'язки кожного. Що стосується органів самоврядування на рівні регіону, то можливості впливу на нього з боку центральної еліти обмежені, принаймні законодавчо. Проте, вплив на ці органи може здійснюватися опосередковано - через місцеві державні адміністрації, яким згідно ст. 44 Закону Україну «Про місцеве самоврядування в Україні» ради делегують частину своїх повноважень, бо для них не передбачені власні виконавчі органи.

Окрім об'єктивних відносин, які складаються між представниками центральної і регіональної еліти, існують ще суб'єктивні показники сприйняття одної та другої населенням. Як показували соціологічні опитування ще 8 років тому, баланс довіри значно схиляється на користь регіональної еліти порівняно з центральною, хоча треба усвідомлювати що показники як у першому, так і другому випадках невисокі.

Незважаючи на небагатий досвід української державності, регіональна політика та регіоналістика, яка уособлює собою регіональні дослідження, вже зайняли гідне місце у вітчизняному політичному та науковому просторі. Що стосується регіональних досліджень, то в них на сьогодні найбільших успіхів досягли економісти та економічні географи. Саме їм належить велика кількість робіт з регіональної проблематики. Але ураховуючи багатоаспектність регіональної політики та міждисциплінарність регіональних досліджень їх результати є корисними для інших наукових дисциплін. Окрім того, регіональні дослідження вже багато років проводяться в межах соціології, держави та права, державного управління та політичної науки, яка часто узагальнює досягнення інших наук для побудови власного предметного поля.

Отже, в межах регіональних досліджень підіймаються питання: світового та вітчизняного досвіду регіональної політики, її напрямків, соціально-економічного розвитку регіонів, економіко-географічного районування України, моделей суспільно-економічної макрорегіоналізації України, особливості масової свідомості мешканців різних регіонів та їх ставлення до тих чи інших аспектів регіональної політики, взаємовідносини центральних і регіональних владних інтуїцій, повноваження органів місцевої виконавчої влади та самоврядування різних рівнів, правового забезпечення управління регіоном, теорія і практика регіоналізації та політико-територіальної організації держави тощо.

На цій основі було уточнене визначення регіональної політики як такої, що має на меті таке управління регіональним розвитком, яке забезпечує активну політичну участь громадян країни у державотворенні завдяки сполученню виконання загальнонаціональних та регіональних політичних завдань. Це можливо через узгодження їх підтримки загальнонаціональних політичних програм, з їх діяльною участю у реалізації політичних проектів розвитку власного регіону, що у кінцевому результаті гарантує розвиток країни в цілому. Політичний напрям здійснення регіональної політики полягає в уточненні поділу владних повноважень на рівні регіональної компетенції, а також оптимізації функціонування місцевого самоврядування і раціоналізації процесів регіоналізації.

Сучасні концепції регіонального розвитку балансують між двома підходами: -політикою вирівнювання» рівня розвитку регіонів, яку здійснює переважно центральна влада, з одного боку, а також політику мобілізації внутрішнього потенціалу регіонів, яку здійснюють переважно регіональні еліти і громадяни регіонів. Оптимальною на цьому фоні постає реалізації моделі регіональної політики, яка включає узгоджені концепції адресного інноваційно-інвестиційного розвитку кожного регіону, коли зусилля регіональних еліт отримують сприяння з боку держави.

Історія світової регіональної політики бере початок у 20-30 роки, а української - у 90 роки минулого сторіччя. Тому Україна має можливість скористатись світовим досвідом, але політична практика не завжди засвідчує вміння «вчитись на чужих помилках». Перші кроки здійснення національної регіональної політики розпочались приблизно в середині 90-х років, але не відразу вона являла собою низку послідовних заходів. Спочатку про неї згадували лише під час виборчих кампаній, використовуючи регіональну ідею виключно в PR-івських цілях.

Тривалий час формувалась нормативна-правова база функціонування суб'єктів регіональної політики, а сама вона набула концептуального визначення лише у 2001 році. Проте затверджена Концепція державної політики, за визнанням багатьох експертів, являє собою не кращій варіант з тих, що були запропоновані. В концепції червоною ниткою проведена ідея -політики вирівнювання», але водночас йдеться про активізацією всього ресурсного потенціалу регіонів як основи підвищення їх конкурентності.

З прийняттям Концепції державної регіональної політики ще не можна поставити крапку в її політико-правовому визначенні. Попереду реформування політичної системи України з цілком ймовірною адміністративно-територіальною реформою, яка остаточно визначить суб'єкти та об'єкти регіональної політики. До того ж на здійснення регіональної політики впливають взаємовідносини центральної та регіональної еліт, серед яких в її реалізації по-справжньому зацікавлені лише другі. Саме регіональні еліти забезпечують через реалізацію безпосереднього управління регіональним розвитком формат участі громадян конкретного регіону у загальнонаціональних політичних проектах, в тому числі й у їх інтегральному результаті - державотворенні. Але регіональні еліти на сьогодні недостатньо консолідовані, на першому плані стоїть боротьба за домінування в загальнонаціональних масштабах, особливо це стосується елітних угрупувань економічно розвинутих регіонів. На тлі конкурентної боротьби між центральними та регіональними елітами, більшість населення діяльність і перших, і других оцінює невисоко, віддаючи перевагу, хоча невелику, регіональним органам влади.

державний регіональний політика

1. Концепція державної регіональної політики України: Затверджено II Всеукр. з'їздом Спілки лідерів місц. та регіон. влад України 9 верес. 2000 р. // Голос України. - 2000. - 4 листоп. .

2. Стойко Е. Концепция региональной политики: а был ли мальчик? //www. part.org.ua

3. Указ Президента України Про Концепцію державної регіональної політики від 25 травня 2001 року № 341/2001.

4. Бутирська І. Проблеми формування регіональної підприємницької еліти: український варіант// Регіональні та національні еліти: хто формує політику? Матеріали Міжнародної наукової конференції . Чернівці, 6-7 грудня 2001. - Чернівці: Букрек, 2002. - 280с.

5. Крюков О.І. Політико-управлінська еліта як чинник державотворення. Монографія. - К.: Видавництво НАДУ, 2006. - 252 с.

6. Павлів В. Автономія для Галичини// www.polityka ,17.06.2002

Размещено на Allbest.ru