Предмет та еволюція науки про політику. Історія світової політичної думки і становлення сучасної політології. Розвиток політичної думки в Україні
Об’єкт і предмет політології; закони, принципи, категорії; завдання та функції політичної науки. Методи політологічних досліджень. Історія світової політичної думки, становлення сучасної політології; вчення і концепції видатних філософів і мислителів.
| Рубрика | Политология |
| Вид | лекция |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 25.10.2012 |
| Размер файла | 148,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Лекція 1
Предмет та еволюція науки про політику. Історія світової політичної думки і становлення сучасної політології. Розвиток політичної думки в Україні
План
1. Політологія як інтегрована наука. Об'єкт і предмет політології
2. Закони, принципи, категорії політичної науки
3. Основні завдання та функції політології
4. Політичні вчення Стародавньої Греції
5. Політична думка часів середньовіччя
6. Політичні концепції Нового часу
7. Політичні вчення кінця ХVIII - початку ХІХ ст.
8. Політична думка України ХІХ - поч. ХХ ст.
9. Націонал-демократична політична думка
1. Політологія як інтегрована наука. Об'єкт і предмет політології
Що таке політика та політичне життя? Який вид діяльності, відносин між людьми називається політикою? У чому полягають її найбільш суттєві риси, без яких політичні відносини просто не виникають?
Питання про предмет є одним із найскладніших у політології, як і в більшості інших наук про суспільство. Здавалося б, відповідь на це питання лежить на поверхні: політологія (від грецьк. «політика» -- державні й суспільні справи і «логос» -- слово, поняття, вчення) -- це наука про політику. Проте таке визначення є досить абстрактним і само по собі ще нічого не говорить про предмет цієї науки. У міру розмежування громадянського суспільства й держави, появи інституціональних засобів впливу цього суспільства на державу -- політичних партій, груп інтересів, засобів масової інформації тощо -- коло інституціональних суб'єктів політики розширилося, що зробило очевидним обмеженість трактування політології як науки лише про державу. Вона стає наукою про політику в цілому. Одні вважають таким предметом владу, другі -- політичну систему, треті -- демократію, четверті -- політичну культуру тощо.
Об'єктом політології як науки виступає політична сфера суспільного життя, основний зміст якої складають політико-владні відносини як відносини з приводу влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політико-владні відносини, або політика, є об'єктом дослідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами й засобами. Так, філософія, як відомо, є теоретичною основою світогляду людини. Відповідно, політична філософія, ґрунтуючись на нормативно-ціннісному підході, з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Якщо, наприклад, наука про політику досліджує політичну свободу, аналізуючи й систематизуючи сукупність різних видів конкретних свобод, класифікуючи їх тощо, то політична філософія розглядає політичну свободу як гуманістичну цінність в її зв'язках з іншими цінностями. Нормативно-ціннісний підхід політичної філософії орієнтований на розробку ідеалу політичного устрою та шляхів його практичного втілення. Цей підхід більшою мірою виходить із того, що повинно бути або є бажаним, аніж із дійсного, і вимагає спиратися в політичних рішеннях на етичні цінності й норми. Політична філософія, отже, формулює ціннісно-нормативні критерії політики.
Складаючи теоретичну основу світогляду людини, філософія водночас виступає загальною методологією пізнання спрямованою на розкриття найбільш загальних закономірностей розвитку природи, суспільства і людського мислення. Відповідно, політична філософія аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, сутність політичних явищ, причинно-наслідкові зв'язки політики і влади та з'ясовує, як виявляються ці найбільш загальні закономірності в політичній сфері суспільного життя. У значенні найбільш загальної методології пізнання політичної сфери суспільного життя політична філософія виступає як філософія політики. Світоглядна й методологічна сторони філософського підходу до аналізу політики свідчать про те, що політична філософія є світоглядно-методологічною основою досліджень політики. Вона забезпечує цілісність у вивченні політики, з'ясовує її сутнісні характеристики, дає оцінку сенсу і значення різних політологічних концепцій, з'ясовує принципи й закономірності у взаємовідносинах індивіда, суспільства і влади, мотиваційну основу й моральні критерії політичної поведінки. Політична філософія є найбільш загальним і абстрактним рівнем пізнання політичної сфери суспільного життя й тому виступає складовою філософії, а не політології.
Тісними є зв'язки політології з історичною наукою, історією, зокрема з політичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його конкретності й багатоманітності. За всієї багатоманітності минулого головним ньому для історії є політичні події, процеси і факти. Загальна історія є передусім історією політики -- вона вивчає головним чином процеси виникнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, революції тощо і в цій іпостасі виступає як політична історія. Принципова відмінність історичного дослідження від політологічного полягає в тому, що перше йде від вивчення конкретних подій, процесів і фактів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже існуючі теоретичні узагальнення -- форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, концепції, теорії, парадигми тощо) при аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія -- це теорія політики, а не її історія.
Отже, дослідження конкретних подій, процесів, фактів політичного життя суспільства як у минулому, так і сьогодні саме по собі не є політологічним. Таким воно стає тоді, коли використовує притаманний політології методологічний і теоретичний інструментарій. Якщо, наприклад, процес становлення багатопартійності в сучасній Україні досліджується зі з'ясуванням того, коли і як конкретно виникали політичні партії, якими були їхні дії, хто їх очолює, як відбувається боротьба за керівництво в партіях тощо, то це -- історичне дослідження. Політологічне дослідження процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання, зокрема, основних положень партології як галузі науки про політику, що вивчає політичні партії, до аналізу цього процесу. Політолог повинен, наприклад, з'ясувати, як співвідноситься процес становлення багатопартійності в Україні з уже відомими закономірностями такого процесу, чи відповідають політичні партії України існуючим теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні тощо. Якщо ж не проводити таке розмежування між політичною історією і політологією, то політологічними виявляться більшість історичних досліджень, зокрема дисертацій, і більшість істориків стануть політологами.
Ще один аспект співвідношення політології та історії стосується історії політичних учень. Остання виступає невід'ємною складовою політології як історія виникнення, становлення і розвитку цієї науки і не входить ні до історії взагалі, ні до політичної історії, зокрема. «Історія різних сторін культури, науки і техніки, -- зазначають автори енциклопедичного словника, -- вивчається історичними розділами відповідних наук (історія математики, історія фізики тощо) і видів мистецтва (історія музики, історія театру тощо)».
Найскладнішим є зв'язок політології з соціологією, зокрема з політичною соціологією. Досить поширене ототожнення політології і політичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політологія розвивалась у складі соціології. Політологія справді тісно пов'язана з соціологією, проте вона, на нашу думку, не може бути включена до неї ні як власне така, ні як політична соціологія. Як зазначалось вище, хоча соціологія у найбільш загальному, етимологічному її визначенні і є наукою про суспільство, вона зовсім не претендує на всю сукупність Наукових знань про суспільство, а виступає як окрема суспільствознавча наука з притаманним лише їй предметом. Стосовно предмета соціології, як і щодо предмета політології, також немає єдиної точки зору. Одним із найбільш прийнятних вважається визначення, за яким соціологія -- це «наука про становлення, розвиток і функціонування соціальних спільностей, соціальних організацій і соціальних процесів як модусів їхнього існування, наука про соціальні відносини як механізми взаємозв'язку і взаємодії між багатоманітними соціальними спільностями, між особою і суспільством, наука про закономірності соціальних дій і масової поведінки».
За цим визначенням соціологія є наукою не про всю сукупність суспільних відносин, а лише про соціальні відносини як один із їхніх різновидів. Соціальні відносини -- це не всі наявні в суспільстві відносини, а лише ті, які складаються між історично та об'єктивно сформованими спільностями людей: класові, етнічні, демографічні тощо (див. гл. VI). Виокремленні на основі їхніх суб'єктів, соціальні відносини складаються з приводу різних об'єктів: виробництва, власності, політичної влади, цінностей культури тощо і виступають, відповідно, як соціально-економічні, соціальне-політичні, соціально-культурні та інші відносини. А це означає, що соціологія вивчає не всю багатоманітність виявів політичного життя суспільства, а лише ті з них, суб'єктами яких є соціальні спільності. Соціальні організації і процеси, в тому числі політичні, вона розглядає як «модуси існування соціальних спільностей», тобто як похідні від останніх.
Іншими словами, в дослідженні політичної сфери суспільного життя соціологія йде від соціального до політичного, тобто від відносин між соціальними спільностями до відносин з приводу політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи притаманні їй методи й засоби дослідження -- анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики.
Політологія, навпаки, йде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно вивчає в основному інституціональний аспект політики, передусім організацію та діяльність держави, весь механізм політичної влади. Органічним є зв'язок політології з правознавством, насамперед з такими його складовими, як теорія держави і права та наука конституційного права. Політологія й теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження -- державу. Політологію іноді називають державознавством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути -- політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо, всю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галузей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регулюють політичні відносини, -- це передусім норми конституційного права.
Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відносини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми й види політичних відносин, використовуючи притаманні їй методи й засоби пізнання.
Зазначене щодо розмежування філософії, історії, соціології, правознавства й політології стосується також інших суспільствознавчих наук, які досліджують політичну сферу суспільного життя. Так, політична психологія досліджує роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо при вивченні громадської думки, політичних конфліктів, електоральної поведінки тощо. Політична економія розробляє методи, прийоми, засоби державної політики стосовно функціонування економічної системи суспільства в цілому, основи і напрями державного регулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики. Політична антропологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини, її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особливостей його національної культури. Політична географія вивчає залежність політичних процесів від їх просторового розташування, обумовленість політики розмірами, економіко-географічними, кліматичними та іншими природними чинниками. Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук -- психології, економічної теорії, антропології, географії, а не політології.
Отже, політологія як наука про політику -- це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.
Основними структурними елементами політичної системи є політичні інститути і політичні відносини. Політичні відносини -- це відносини з приводу влади в суспільстві, а політика є діяльністю, спрямованою на завоювання, використання та утримання влади. Тому політологія може бути визначена і як наука про владу в суспільстві.
2. Закони, принципи, категорії політичної науки
Політологія як наука має систему закономірностей, які характеризують найбільш істотні та сталі тенденції розвитку та використання політичної влади. У політологічній літературі виділяють три групи закономірностей, в залежності від сфери їх прояву: Політико-економічні закономірності, які відбивають співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були сформульовані К. Марксом та Ф. Енгельсом. З погляду марксизму, політична влада є лише породженням економічної влади. І політика, і вся система політичної, державної влади зумовлені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не повинна породжувати культ політичної влади, ілюзій стосовно її реальних можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу "обійти" економічні закони не сприяють досягненню поставленої мети. Політико-соціальні закономірності, які характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи, з власною внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є зміцнення стабільності політичної влади, причому в різних системах ця закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для зміцнення стабільності об'єктивно потребує максимальної концентрації влади, застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична система передбачає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу. Політико-психологічні закономірності, що відбивають комплекс існуючих зв'язків та відносин між особистістю та владою. Найбільший інтерес з даної групи становлять закономірності, пов'язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані ще Н. Макіавеллі. У політологічній літературі існують і інші підходи до визначення закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так, слід виділити закони структури, функціонування та розвитку. Закони структури визначають способи організації політичних систем, їх внутрішню визначеність та взаємообумовленість. Закони функціонування - це істотні, необхідні зв'язки між політичними суб'єктами в процесі їх часових змін. Закони розвитку - це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, від одного стану структури до іншого. Г.Т. Тавадов у систему законів (закономірностей) політології включає: а) закономірності виникнення та розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленість з економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства; б) закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади; в) закономірності виникнення, функціонування та розвитку політичних відносин, процесів, явищ, подій; г) закономірності взаємовідносин особистості і влади.
Методи політологічних досліджень
Поряд з категоріями важливими інструментами пізнання політичних явищ і процесів є методи політологічних досліджень. Метод -- це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їхні конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією.
Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи експерименту, методи обробки емпіричних даних, методи побудови наукових теорій та їх перевірки тощо. Методи поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична філософія вважає діалектику і матеріалізм.
Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах природи, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єктивних зв'язків. Діалектика є науковим методом матеріалістичної філософії і всієї науки в цілому, оскільки вона формулює найбільш загальні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності і боротьби протилежностей; заперечення. Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз і синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, індукція і дедукція тощо. Водночас окремі науки використовують спеціальні методи пізнання.
Так, у соціології це такі методи збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні опитування, обробка документів тощо.
Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється: виокремлюються десятки різних методів, які об'єднуються в групи.
Однак якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, яким є політична система суспільства чи політична влада, то коло основних методів політологічних досліджень можна окреслити більш-менш чітко. Такі методи зумовлюються передусім предметом політології. До них належать насамперед системний, структурно-функціональний, порівняльний і біхевіористський методи.
Звичайно, політологія використовує багато інших методів -- соціологічних, логічних, емпіричних тощо, однак перелічені випливають зі змісту її предмета, який має системний, структурний і функціональний аспекти, а тому є в ній основними. Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагальненою характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати.
Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя -- економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття «політична система суспільства». Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатоманітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх у єдину теоретичну конструкцію. Водночас системний метод аналізу політики, політичної системи вимагає детального вивчення її складових, структури та функціонування. Це досягається застосуванням поряд із системним підходом структурно-функціонального методу.
Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.
Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняльних моделей, які б групували і класифікували політичні явища за певними ознаками. Це досягається використанням порівняльного методу. Порівняльний аналіз орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак. Головна проблема використання порівняльного методу пов'язана з необхідністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорідної і згуртованої політичної структури. На використанні у першу чергу порівняльного методу ґрунтується особлива галузь політологічних знань -- порівняльна політологія. Суть біхевіористського підходу до вивчення суспільних явищ і процесів полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. означає «поведінка»). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Якщо раніше політологи акцентували свою увагу на формально-правовому аналізі політичних інститутів, формальній структурі політичної організації суспільства, то об'єктом аналізу біхевіористського методу в політології стали різні аспекти поведінки людей як суб'єктів політики. Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має передусім особистісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв'язки. Домінуючими мотивами політичної поведінки індивідів є їхні психологічні орієнтації, а політичні явища так само, як і природні, можуть і повинні вимірюватися кількісно. Ґрунтуючись на цих засадах, біхевіористський підхід передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо. За допомогою таких методів досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.
Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки. Однак, наголошуючи на вивченні поведінки індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних класів чи націй, як суб'єктів політики. У цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу.
3. Основні завдання та функції політології
Функції політології
У суспільствознавстві під функцією розуміють роль, яку виконує певний соціальний інститут або процес стосовно цілого. Оскільки така роль реалізується за багатьма напрямами, то звичайно виокремлюються декілька функцій того чи іншого інституту або процесу. Відповідно, функціями політології є основні напрями її впливу на суспільство. В літературі іноді виокремлюються цілі групи функцій політології з включенням до них і конкретних дослідницьких прийомів. Слід мати на увазі, що в навчальній літературі з політології не знайдеться бодай двох підручників чи посібників, у яких виокремлювалися б однакові групи функцій того чи іншого політичного інституту чи процесу. Різні думки висловлюються навіть щодо функцій головного політичного інституту -- держави. Такі розбіжності пов'язані, з одного боку, з багатоманітністю напрямів впливу політичних інститутів і процесів на суспільство, а з іншого -- з відсутністю єдиного підходу до виокремлення функцій, методологічних принципів і методичних прийомів їх визначення.
Узагальнюючи наявні точки зору, можна виокремити п'ять основних функцій політології: теоретичну, методологічну, практичну, виховну і прогностичну. Теоретична, або концептуально-описова, гносеологічна, пізнавальна, функція політології полягає у розробленні нею різних теорій, концепцій, гіпотез, ідей, категорій, понять, формулюванні закономірностей, які описують і пояснюють багатоманітні явища і процеси політичного життя суспільства.
З теоретичною функцією політології тісно пов'язана її методологічна функція, яка полягає в тому, що категорії й поняття цієї науки, а також формульовані нею закономірності використовуються іншими науками як теоретичний інструментарій у дослідженні політичних явищ і процесів.
Наприклад, категорії «політика», «політична влада», «політична система суспільства», «політичний процес», «політичний режим», «політична партія» тощо розробляються саме політологією, однак широко використовуються й іншими науками. Політологія дає цим наукам дослідницькі схеми, прийоми пізнання політичних явищ і процесів.
Практична, або прикладна, функція політології полягає у її зорієнтованості на вирішення конкретних практичних політичних завдань і проблем. На основі розроблюваних нею теоретичних положень політологія формулює рекомендації
Щодо здійснення політики, проведення тих чи інших заходів і кампаній. Найповніше практична функція політології проявляється у прикладній політології, основний зміст якої складає розроблення різних політичних технологій. Політологія впливає на формування світогляду індивіда, даючи йому знання про політичну сферу суспільного життя, про політичні інститути, права, свободи та обов'язки громадянина, політичну культуру. Вона відіграє вирішальну роль у політичній соціалізації як процесі засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, впливає на формування навиків політичної поведінки. У формуванні світогляду особи, її політичній соціалізації полягає виховна функція політології.
Важливою є також прогностична функція політології, яка полягає у її здатності передбачати, прогнозувати перспективи розвитку політичних процесів, найближчі й віддалені наслідки прийняття і виконання політичних рішень. Реалізація цієї функції передбачає моделювання політичних процесів і відносин, завчасне проведення наукових експертиз найвагоміших політичних рішень на предмет реальності очікуваного від них ефекту.
4. Політичні вчення Стародавньої Греції
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття -- аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона. Марк Туллій Цицерон (106--43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки. Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва -- республіка (лат. республіка). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності. Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів* (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів -- мудрість, у влади народу -- свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.
Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу. Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян. Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки. У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августин (354--430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий». Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий -- «градом Божим».
Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне». В очікуванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні порядки, але лише тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві. Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді, коли ґрунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були народом і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості. Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію -- клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.
5. Політична думка часів середньовіччя
Вчення Фоми Аквінського про державу
Вершини своєї могутності і вплив римо-католицька церква, папство досягли у XIII ст. Тоді ж завершилось створення системи схоластики -- релігійної філософії католицизму, спрямованої на виправдання постулатів віри раціональними, формально-логічними засобами. У створенні цієї філософії велику роль відіграв домініканський монах, учений-богослов Фома Атінський (Аквінат) (1225--1274), який намагався пристосувати вчення Арістотеля для обґрунтування католицьких догматів. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик» (1265--1266) і «Сумма теології» (1266--1274). Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі.
З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.
Питання походження, сутності і форми держави Фома Аквінський розглядає з позицій і в інтересах католицької церкви. За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».
Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки, на його думку, піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи. Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі.
Римо-католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського, яке дістало назву «томізм» (від лат. -- Фома), проголосивши його автора святим і присвоївши йому титул «доктора ангельського».
Політичне вчення Марсилія Падуанського
Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII--XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади, заперечували втручання церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відобразив у своїй праці «Захисник миру» (1324--1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270--1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.
На думку вченого, церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності я засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.
Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди -- в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку -- держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо. Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом учений розумів не всіх громадян держави, а лише представників впливових і заможних суспільних станів -- військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників.
Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені -- обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.
Політичне вчення Марсилія Падуанського відіграло значну роль у формуванні уявлень про демократичний політичний устрій суспільства.
Вчення Жана Бодена про державу
Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530--1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.
Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, Щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна. Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки.
Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів,обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.
Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.
Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі -- Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму.
Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.
Таким чином, доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади. Політичні ідеї На відміну від Ж. Бодена, який захищав утопічного абсолютизм і приватну власність, предсоціалізму ставники так званого утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.
Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478--1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки -- злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави. Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним.
Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство. Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.
В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568--1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина.
Подобные документы
Система наукових понять та категорій у політології, взаємодія з соціально-політичними науками. Роль політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології. Основні етапи розвитку політичної думки та політологічні концепції сучасності.
реферат [23,3 K], добавлен 14.01.2009Напрями досліджень методів в зарубіжній політології. Розвиток американської політичної науки, вплив об'єктивних зовнішніх дій на її становлення. Етапи політичної науки після Другої світової війни. Особливості політичної науки в США, Німеччині та Франції.
реферат [27,7 K], добавлен 20.06.2009Політичні знання та культура політичної поведінки. Політика, як теорія і соціальне явище. Предмет політології, її функції. Методи політології, категорії, закони та принцип політичної науки. Суб’єкти і об’єкти політики. Основні функції політики.
реферат [30,3 K], добавлен 12.01.2008Концепції політичних учень Стародавнього Сходу та Античності. Особливості розвитку політичної думки у феодальній Європі та Новому часі. Політична думка в США У XVIII ст. Погляди "позитивістів", концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації.
курсовая работа [40,9 K], добавлен 06.06.2010Історія розвитку політичного знання. Формування ідей про суспільство і владу в стародавні часи в Індії, Китаї та Греції. Форми правління за Платоном та Аристотелем. Особливості політичної думки Середньовіччя. Концепції Макіавеллі, Мора, Гоббса, Локка.
презентация [291,7 K], добавлен 28.12.2012Пам'ятки політичної думки Київської Русі. Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток політичної думки. Політична думка в Україні за литовсько-польської, польсько-литовської доби. Суспільно-політичні засади козацько-гетьманської держави.
реферат [32,4 K], добавлен 07.11.2008Поняття "політологія" та об’єкти дослідження політології. Соціальні функції та методи політології. Поняття, категорії, закони (закономірності) політології. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології.
реферат [30,4 K], добавлен 14.01.2009Суспільно-політичні уявлення Давнього світу. Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н.е. Розквіт політичної думки в Давньому Китаї. Ідеальна держава за Платоном. Політичні вчення епох Раннього християнства і Середньовіччя.
реферат [86,7 K], добавлен 26.02.2015Основні етапи розвитку політичної думки. Політичні ідеї Стародавнього світу, вчення епох Середньовіччя і Відродження та Нового часу. Політологічні концепції сучасності. Раціоналізм політичного життя. Концепція тоталітаризму та політичного плюралізму.
реферат [64,1 K], добавлен 14.01.2009Суспільно-політичні уявлення давнього світу, процес накопичення знань про людину та її взаємовідносини із соціумом, поява політології як науки. Політична думка Нового часу і виникнення буржуазної ідеології. Характеристика політичних теорій ХХ століття.
реферат [21,6 K], добавлен 13.10.2010
