Концепція "інтегрального націоналізму" Дмитра Донцова: витоки, сутність, історія. Микола Міхновський - романтик української ідеї

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. КАРАЗІНА

Кафедра політології

НАУКОВА РОБОТА НА ТЕМУ:

Концепція “інтегрального націоналізму” Дмитра Донцова: витоки, сутність, історія

інтегральний націоналізм донцов

План

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНЦЕПЦІЇ “ІНТЕГРАЛЬНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ”

1.1 Загальний зміст концепції “інтегрального націоналізму”

1.2 Аналіз політичної сутності “Націоналізму” Д. Донцова

РОЗДІЛ 2. ”ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ”: ТЕОРЕТИЧНА ЗНАЧИМІСТЬ ТА ІСТОРИЧНІ НАСЛІДКИ РОЗВИТКУ КОНЦЕПЦІЇ

2.1 Теоретична значимість концепції “інтегрального націоналізму”

2.2 Історичні наслідки розвитку концепції “інтегрального націоналізму”

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Актуальність теми роботи. Питання про еволюцію “інтегрального націоналізму” заслуговує особливої уваги з трьох причин.

По-перше, саме цей різновид українського націоналізму залишається предметом надзвичайно гострих дискусій у наукових колах. І це зрозуміло: в самій Україні і в зарубіжжі діють політичні організації, які вважаються представниками цього напряму націоналізму. У них є свої прихильники і противники, тож науковці, часом не по своїй волі, опиняються в центрі цих протистоянь.

По-друге, є суто науковий аспект проблеми: потребують уточнення термінологія і поняття, що застосовуються в аналізі “інтегрального націоналізму”, і, зрештою, необхідно з'ясувати місце і роль цього напряму в загальній еволюції українського націоналізму.

По-третє, український націоналізм у формі організованого політичного руху розвивався здебільшого саме як “інтегральний націоналізм”.

Об'єкт дослідження: концепція “інтегрального націоналізму” Дмитра Донцова.

Предметом дослідження виступають передумови створення та основні положення концепції, її вплив на розвиток української держави.

Мета роботи полягає у тому, щоби дати коротку характеристику концепції “інтегрального націоналізму” Дмитра Донцова. Мета роботи передбачає вирішення наступних завдань:

- визначити правомірність застосування терміну “інтегральний націоналізм”, як синоніма до “чинного” націоналізму Д. Донцова;

- проаналізувати витоки та сутність концепції “інтегрального націоналізму”;

- охарактеризувати головні положення концепції, дослідити її історичний розвиток;

- висвітлити позитивні та негативні наслідки, що їх спричинила поява концепції “інтегрального націоналізму”.

Теоретико-методологічну основу роботи склали загальнодослідницькі принципи - об'єктивності й історизму, а також комплекс емпіричних та спеціальних методів дослідження - логічний, порівняльний, історичний, хронологічний, аналітичний та пошуковий метод.

Історіографія проблеми. Серед науковців, що найглибше займалися цією темою можна виділити Віктора Поліщука - доктора гуманітарних наук (Вроцлавський університет), політолога, що висвітлює концепцію негативно, називаючи її “проявом фашизму” та “ідеологією, що потрібно заборонити на державному рівні”. В роботі використані матеріали серії його лекцій, що розміщуються на сайті (http://poliszczuk.narod.ru)[1] [12], під назвою “Український інтегральний націоналізм як різновид фашизму”. На противагу Віктору Поліщуку в роботі використовувалися доробки Георгія Касьянова, провідного наукового співробітника Інституту історії України, його стаття “Український націоналізм”, де дається досить позитивна оцінка розвитку концепції “інтегрального націоналізму”, що спирається на дослідження Дж. Армстронга. Даний текст був взятий з сайту (http://probudjennya-org.mylivepage.com)[2] [4]. Також у роботі були використані аналітичні матеріали відповідних розділів університетських посібників і підручників з політології Ф. М. Кирилюка, Ю.І. Кулагіна, П.П. Шляхтуна. Ще одним автором, що досліджував український “інтегральний націоналізм” є Петро Кононенко - доктор філологічних наук, професор, академік АН ВШ, УАПН та Міжнародної слов'янської академії наук, у роботі використана його книга “Нація, національна ідея, націоналізм”, де він визначив концепцію “інтегрального націоналізму”, як концепцію, що виникла “на ґрунті боротьби за відродження національної держави, мови, культури, еліти, перспективи” [6, с.273]. У роботі використана стаття Ореста Субтельного, доктора історії і філософії (Йоркський університет) - “Революційний рух”, що розміщена на сайті (http://probudjennya-org.mylivepage.com)[3] [16]. При аналізі “Націоналізму”, були використані доробки Лисого І. [9], Мандрика М. [10], Масловського В. [11], Поспелоського Д. [13], та. Політичний портрет Д. Донцова, описаний М. Сосновським [15] був використаний у першому розділі та першому підпункті другого розділу, як головне джерело політичної біографії Д. Донцова. Уривки зі статей А. Білинського, І. Лисяка-Рудницького, Д. Донцова були взяті з електронної бібліотеки “Ізборник” (http://izbornyk.org.ua)[4] [2].

Джерельна база роботи. Базовим матеріалом, для написання роботи є твори Дмитра Донцова: “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Де шукати наших традицій” (1938), “Дух нашої давнини” (1944). Найповніше концепція “інтегрального націоналізму” знайшла своє висвітлення в творі “Націоналізм” (1926), тексти яких були взяті з хрестоматії по українській політології за редакцією О.І. Семківа та електронної бібліотеки “Ізборник”.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її основні положення й результати можна використовувати в якості аналітичного довідника з зазначеної теми. Отримані результати можна використати на наукових та науково-практичних конференціях, тематика яких наближена до теми роботи, для розробки учбових доповідей на тематику, що наближена до теми роботи.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів (кожен з яких має по два підпункти), висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальна кількість сторінок 30, загальна кількість використаних джерел - 17.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНЦЕПЦІЇ “ІНТЕГРАЛЬНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ”

Сова Мінерви, яка вістує мудрість, казав

Геґель, вилітає в сутінках. А те, що вона

кружляє довкола націй і націоналізму, слід

вважати доброю ознакою. Ерік Гобсбаум

1.1 Загальний зміст концепції “інтегрального націоналізму”

Передусім, мабуть, варто прокоментувати сам термін “інтегральний націоналізм”. Як відомо, він виник у Франції на початку XX ст. і застосовувався для ідентифікації екстремального напряму французького націоналізму, в якому змішувалися елементи тоталітаризму і монархізму. Дослідники здебільшого використовують термін “інтегральний націоналізм” як родове поняття, в рамках якого об'єднуються європейські праворадикальні тоталітаристські рухи першої третини XX ст. [12]. На початку ХХ ст. “інтегральний націоналізм” поширюється не тільки в Західній, а й у Східній Європі. Особливе його піднесення припадає на 20-30-ті роки, коли в багатьох країнах утверджувалися диктаторські і тоталітарні режими. Найбільшим впливом націоналізм цього типу користувався в так званих запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія) [5, с.151].

Дж. Армстронг, дає такі характеристики “інтегрального націоналізму” [4]:

1. Віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані усі інші, тобто йдеться про тоталітаризм.

2. Апеляція до містичної ідеї єдності всіх особистостей, що складають націю, зазвичай основаної на тому припущенні, що в одне органічне ціле їх об'єднують біологічні характеристики або необоротні наслідки спільного історичного розвитку.

3. Підпорядкування раціональної аналітичної думки “інтуїтивно правильним” емоціям, ірраціональність.

4. Наявність харизматичного лідера чи еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням “волі нації”.

5. Культ дії, війни та насильства, які вважаються вираженням “вищої біологічної життєздатності нації”.

Дж. Армстронг також зазначив, що в українському варіанті “інтегрального націоналізму” можна знайти “міцні елементи ліберальних, демократичних, а також і християнських принципів, навіть якщо учасники руху на словах заперечували їх. У практичній діяльності навіть найрадикальніших груп ніколи не бракувало пошани щодо формальної освіти, установленого авторитету, права на індивідуальний та громадський вибір” [4].

Приймаючи до уваги слушне зауваження О. Субтельного про правомірність застосування терміну “інтегральний націоналізм” в ході роботи буде висвітлено правомірність застосування цього визначення до українського радикального націоналізму 1920-30-х років, а зараз нагадаємо лише, що самі представники цього напряму користувалися іншими самоназвами: “організований націоналізм”, “революційний націоналізм” тощо. Термін “інтегральний націоналізм” тут означає “робочий” [16].

Для того, щоб не було термінологічної плутанини в роботі ми будемо називати націоналізм Д. Донцова “інтегральним націоналізмом”, як це прийнято загалом, хоча розуміти під націоналізмом Д. Донцова ми повинні саме концепцію “чинного націоналізму” - теорію Дмитра Донцова, ідеологію ОУН. Слово “інтегральний” тут означає чинний (дія, справа).

На Україні “інтегральний націоналізм” веде свій родовід насамперед із невдач 1917-1920 рр. Як зауважує Олександр Мотиль, “український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державність і як належить відвоювати її” [16]. Частина діячів української революції переконані в тому, що соціалістичні й демократичні підходи сприяють міжпартійній ворожнечі, неефективному керівництву, розходженню в цілях, відсутності чіткої спрямованості, що в сумі призводить до поразки, молоді ветерани війни за незалежність відкинули стару ідеологію. Натомість вони закликали до створення нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро Донцов (1883-1973) - український політолог, публіцист, громадський діяч, автор чисельних творів, доктор юриспруденції (Львівський університет), в період з 1919 по 1921 був представником УНР в Берні (Швейцарія) [14, с.492], потім емігрував із Східної України до Львова. Дмитро Донцов - колишній соціаліст, що став головним ідеологом українського “інтегрального націоналізму” [7, с.80-81].

У 1918 р., коли Д. Донцов прибув до Києва після березневого відновлення влади Центральної Ради, відбулася остаточна ідейна еволюція Д. Донцова у бік націоналізму. Граничне безладдя, яке застав він в Україні, стало каталізатором його розриву з соціалізмом та українською демократією. Соціалісти, які складали більшість Центральної Ради, не контролювали ситуацію в Україні і, на думку Д. Донцова, не могли бути провідниками консолідації нації, яку вже починала терзати громадянська війна. Це й зумовило його вступ до Української Партії Хліборобів-Демократів, яка об'єднувала заможних українських селян і які, на думку дослідника, могли стати серйозним політичним чинником стабілізації. Д. Донцов вважав, що захистити Українську Самостійність зможе тільки якась одна партія з чіткою політичною програмою та сильна людина на чолі держави [15, с.149].

Чашу терпіння Донцова переповнило проголошення угоди про федерацію з Росією, яку гетьман оприлюднив 14 листопада 1918 р. Ідея “сильної руки” і “твердої влади” втратила підстави для реалізації. Саме на цьому етапі відбулося чітке усвідомлення неможливості здійснення української ідеї неукраїнською елітою. “По проголошенні федерації, - писав Донцов, - уважав свої відносини до гетьманського уряду за зірвані” [15, с. 149]. Невтішні наслідки національно-визвольних змагань стали для Донцова підтвердженням необхідності докорінної зміни української політичної доктрини, яка домінувала в той період.

Також, саме у цей період значно радикалізуються погляди Донцова щодо того, яким чином має бути досягнена українська державність. Зокрема, він відкрито висловлював своє захоплення фашистами та більшовиками. Лібералізм “ставить інтереси маси як збиння одиниць понад інтереси нації як вищого цілого” [3, с.51]. Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць, і для цього “щось” готові вони жертвувати навіть життям цих одиниць. Для українського провансальства, просякненого наскрізь дрібно-міщанськими ідеалами звироднілого гуманітаризму, навпаки, життя одиниць було найвищим “клейнодом”, що стояло над усякими вартостями” [3, с.53]. У полі критики Донцова опинився і демократизм, “що ставить інтереси “народу” як неорганізованої, безформної юрби понад інтереси нації” [3, с.51]. Демократизм Донцов бачив як феномен “збірного егоїзму” на відміну від егоїзму індивідуального, що має вираз у лібералізмі. Інакше кажучи, на переконання дослідника, демократія - “це збільшення щастя і добробуту даного покоління у першу чергу” [3, с.56].

“Інтегральний націоналізм” Д. Донцова не спирався на ретельно обґрунтовану систему ідей. Він скоріше ґрунтувався на ряді ключових понять, основна мета яких полягала не в тлумаченні дійсності, а у спонуканні людини до дії. Донцов стверджував, що нація - це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Оскільки політика - це по суті дарвіністська боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі [16]. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти міфологізували українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму. Ми зустрічаємо в рядках: “За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифічну, що ставить мир у рабстві понад усе, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації […] лише за Україну стародавнього князівського Києва. Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка” [14, с.506]. Расизм складав відносно другорядний компонент цієї ідеології, хоч у писаннях деяких її прибічників можна було відшукати сліди антисемітизму, увага на ньому не загострювалася. Наприклад: “Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужими, ні перед власними “маловірами”. Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря...”[5] [14, с.493].

“Інтегральний націоналізм” сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом [16]. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути “сильними особистостями”, які ні перед чим не спинились би для досягнення тих чи інших цілей [5, с.153]. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об'єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності (національній єдності), відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства [14, с.504]. Інтегральні націоналісти закликали “пробиватися у всі царини народного життя, у всі його закутки, у всі установи, товариства, групи, в кожне місто і село, в кожну родину” [16]. Разом із прагненнями монополізації всіх аспектів життя нації прийшла й нетерпимість. Переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності, інтегральні націоналісти були готові воювати з кожним, хто стане їм на заваді.

Донцов з іншими ідеологами націоналістичного руху не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони бажали б мати після здобуття незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, зазначаючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, приватним капіталом та кооперативами. Політична система майбутньої держави засновувалася на владі однієї націоналістичної партії, серцевину якої складали випробувані “борці” й “кращі люди”. На чолі руху стояв верховний керівник, або вождь, котрий мав безумовну і необмежену владу [16], [1]. Але, також ідеалом державного ладу Д.Донцов вважав “селянську дрібнобуржуазну республіку”. Це єдине, що могла врятувати Україну від російського комунізму, який “оперує лише рабами” й прагне “запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє” [5, с.152].

Таким чином, “чинний” націоналізм Д. Донцова повністю відповідає характеристикам “інтегрального націоналізму”, що їх визначив Дж. Армстронг і застосування терміну “інтегральний націоналізм” для позначення “чинного” націоналізму Донцова є цілком виправданим, адже: найвища цінність у цій концепції - нація (1); міфологізація історії України - об'єднавчий чинник спільного історичного розвитку (2); офіційна єдина державна ідеологія - підпорядкування раціональної аналітичної думки “інтуїтивно правильним” емоціям (3); влада єдиної національної партії - наявність еліти націоналістів-ентузіастів, які вважаються уособленням “волі нації” (4); “За Україну не пацифічну, що ставить мир у рабстві понад усе, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації” - культ дії, війни та насильства (5).

Отже, можна наголосити, що “чинний” націоналізм Донцова є синонімом “інтегрального націоналізму” і має наступні характеристики (подано в таблиці):

1.2 Аналіз політичної сутності “Націоналізму” Д. Донцова

Головним джерелом українського “інтегрального націоналізму” є книга Д. Донцова “Націоналізм”, яку перший раз видали в 1926 році. Якщо порівнювати значимість цієї книги для становлення українського націоналістичного руху, то вона буде тотожною “Моїй боротьбі” (нім. “Mein Kampf”) [13, 2] А. Гітлера чи “Доктрині фашизму” (італ. “La dottrina del fascismo”)[6] Б. Муссоліні (хоча остання скоріше була потрібна для пояснення існуючого режиму ніж для пропагування нових ідей), в плані ідеологічного забезпечення своїх партій. Головна різниця між ними полягає в тому, що Б. Муссоліні та А. Гітлер написали свої праці вже після оформлення організаційних структур власних партій, Д. Донцов написав “Націоналізм”, як спробу створення подібного руху, подібної партії.

До речі біографії правих ідеологів дуже схожі: по-перше всі вони походили з “порубіжних регіонів” власних держав, де питання етнічної ідентичності - тільки почуттєве світосприйняття, як “німця”, “італійця” чи “українця”. Пригадаємо, що Д. Донцов народився у Мелітополі, а згодом він навчався у Росії - Петербурзі, А. Гітлер, народився в Австро-Угорщині, свою “освіту” (що складалася з самонавчання) здобув у Відні (хоча з дитинства вважав себе німцем), Б. Мусоліні народився в Романьї, після отримання освіти у віці 18 років емігрував до Швейцарії а згодом працював у Австрії [13, 1]. По-друге: молоді роки, що їх автори крайніх правих ідеологій провели не на території своїх батьківщин, залишили помітний слід у їхній творчості, бо в процесі соціалізації, який найактивніше протікає в молоді роки, вони були зайняті внутрішньою боротьбою між уособленням себе, як частини могутнього народу (якнайменше) та реально існуючим устроєм у світі де: Німеччина - країна, що програла світову війну, Італія - перестала бути одним з провідних геополітичних гравців, не маючи достатньої військової могутності, і де українська революція 1917-1920-х років закінчилася повною поразкою національних сил.

Цікаво, що Д. Донцов на початку ХХ століття асоціював себе з соціалістичним рухом так само, як і Б. Муссоліні, а от А. Гітлер описуючи участь євреїв у соціалістичних та марксистських організаціях (за часів, що він працював у Відні) зазначав, що це одразу виховало у нього антагоністичне ставлення до лівих ідеологій.

Відповідно не можна недооцінювати швидкого розвитку правих сил у Європі, що відбувся у період між двома світовими війнами, та вплинув на становлення поглядів Д. Донцова. Нагадаємо, що вперше “Націоналізм” побачив світ у 1926 році, “Майн Кампф” Гітлера також у 1926 році (хоча перший том вийшов, ще влітку 1925 року), щодо праць Б. Мусоліні, то вони почали виходи з зародженням фашистського руху, як організованої політичної сили - у 1919 році, наприклад, стаття “Маніфест фашиста” (італ. “Il manifesto dei fasci di combattimento”), що вийшла у світ 6 червня 1919 року, заклала головні поняття та категорії, якими користувався Б. Муссоліні, та все ж головним джерелом фашизму, що було потрібне для описання італійського політичного устрою початку 30-х років, була “Доктрина фашизму” 1932 року. Ми можемо зробити припущення, що на творчість Д. Донцова вплинули європейські тенденції у розвитку політичних доктрин, що у міжвоєнний період орієнтувалися на побудову тоталітарних держав, а враховуючи той факт, що Д. Донцов писав біографічні нариси А. Гітлера і Б. Муссоліні, та переклав на українську мову їх твори (“Dottrina del Fascismo” та частину “Mein Kampf”)[7], наше припущення отримує необхідну доказову базу для того щоб стверджувати, що концепція “інтегрального націоналізму” стала ідеологічним нащадком європейських тоталітарних доктрин, які Д. Донцов намагався застосувати переробивши їх, через призму проблеми боротьби української нації за свою незалежну державу. Саме тому існує багато подібних речей у ідеології Д. Донцова та інших європейських провідників правих ідеологій.

Окремі положення “Націоналізму” були взяті за основу при формуванні ключових засад українського націоналізму (як організованого політичного руху). Зокрема, це стосується сформульованих Д. Донцовим головних підстав національної ідеї - волюнтаризму (антиінтелектуалізму) в розумінні волі нації до життя, до влади, войовничості (антипацифізму), романтики, що включає в себе ілюзіонізм та релігійність, фанатизму як захоплення абстрактним, як заперечення існуючого порядку речей, “аморальності” - не в розумінні відкидання моралі взагалі як такої, швидше у макіавеллівському тлумаченні: етичним є все те, що приносить користь нації і сприяє її подальшому розвою. Це - перелік тих основних підвалин, на яких, на думку Д. Донцова, мав базуватися націоналістичний світогляд, щоб звільнитися від нашарувань і рухати націю вперед [10].

Донцовський націоналізм призвів в кінці-кінців до зміни базових парадигм у розвитку самостійницького напрямку української політичної думки. Його книга, що вийшла у 1926 році - це вершина шляху Донцова, як політика, вона уособлює його досвід, як учасника української революції, людину, що від ідеології соціалізму перейшла до консерватизму, і за неспроможності останнього сформувати українську незалежну державу вивела власну формулу політичної ідеології - чинний націоналізм.

Основні ідеї “Націоналізму” - це антитези драгоманівському “молоросіянству” [9]. Замість федерації на правах автономії з Росією, Д. Донцов пропонував боротьбу за незалежну державу, замість єдності слов'янських народів - розбрат, обумовлений еволюційною боротьбою між націями, замість “малоросіянства” - національну самобутність та фанатичну боротьбу за неї, замість демократії - диктатуру. Якщо пригадати, то кінець ХІХ століття, як і початок ХХ в українській політичній думці був сповнений почуттям революційних перемін, що у плані встановлення української національної держави, як незалежної - обмежувалися тільки вимогою федерації. Навіть найсміливіші ідеологи і політичні діячі не могли уявити Україну, як незалежну і суверенну державу, і 1917 рік - тому доказ! Центральна рада, що представляла собою легітимну владу в Україні, була (після ІІ універсалу) тільки крайовим органом, а УНР, як незалежна республіка була утверджена тільки ІV універсалом (і за наступні чотири доби УНР, як реально існуюча держава зникла, на її зміну прийшов Гетьманат, в якому, згодом і працював Д. Донцов). І після програної революції Д. Донцов, вважаючи себе “фанатиком” української незалежності, почав шукати корені проблеми нездатності українців до створення чогось надіндивідуального, загальної національної ідеї. Його “Націоналізм” - це не просто теоретичне обґрунтування проблем самостійності в політичній культурі українців, це практичний посібник на тему: “Якими нам бути для того, щоб створити свою незалежну державу?”.

Ідеологи ОУН посилалися на Д. Донцова у прямій чи завуальованій формі. Приміром, у матеріалах пропагандистського характеру, що використовувалися для ідейно-політичного виховання членів ОУН та доросту протягом 1930-х рр., поряд з аналізом рис націоналізму акцентовано увагу на волюнтаризмі та енергодинамізмі, тобто поєднанні волі та чину, ідеалізмі, а також подано донцовське розуміння засади провідництва. Не можна заперечити той факт, що для покоління 1920-1930 рр. публіцист Д. Донцов відіграв значною мірою роль популяризатора західноєвропейської соціологічної, політико-філософської спадщини, що не могло не відобразитися на світосприйнятті ідеологів українського націоналізму. Так, за словами М. Мандрика, у публіцистичних творах М. Ніцкевича, Є. Онацького, О. Зибачинського, Д. Андрієвського, М. Сціборського, Л. Костаріва обґрунтування політичного ідеалу, творчої волі, свободи, інтегралізму, політичного провідництва, харизматичного лідерства було побудоване на концепціях К. Ясперса, Г. Лебона, Д. Мацціні, Ф. Ніцше, Н. Макіавеллі, К. Юнга та ін [10].

Вплив “Націоналізму” спостерігається у працях одного з фундаторів ідеології націоналізму - Ю.Вассияна. Зокрема, в “Рефлексіях” (1927) та “Ідеологічних основах українського націоналізму” (1929) відчувається не лише донцовський дух, емоційне напруження, але і переосмислення та поглиблення окремих положень “Націоналізму”. Ю. Вассиян акцентує на основних засадах націоналізму - чинній волі - як факторі, що спонукає націю до руху шляхом поступу, чинному ідеалізмі - ідеї як творчій силі (чин - у розумінні реального втілення цієї ідеї), індивідуалізмі - “організуванні людських індивідуальностей, але не колективу однородців”. На його думку, вирішення долі української нації в майбутньому залежить від “витворення сильного типу одиниці”. Крім того, Ю. Вассиян був добре обізнаний із західноєвропейською філософією, на яку так часто посилається Д. Донцов, - екзистенціалізмом, ірраціоналізмом, особливо - з волюнтаризмом А. Шопенгауера, дескриптивною психологією, феноменологією Ф. Брентано та Е. Гуссерля [10], [9].

Виходячи з положення, що історичний досвід нації є ключем для розв'язки тодішньої дійсності, було визначено ряд обов'язкових моментів, які б мали бути відображені в націоналістичній ідеології. Зокрема, це аналіз суб'єктивних і об'єктивних умов зародження та занепаду української державності, історії українського війська, національно-визвольної боротьби, причин та наслідків перебування земель під владою окупаційних режимів, становлення політичної свідомості українства, стану політико-державницької думки тощо. Проте практична реалізація цієї засади виглядала досить примітивно, поверхово, пристосовуючи виклад історичного минулого до досить фрагментарної реферативної форми.

Отже, “Націоналізм” Д. Донцов став основним ідеологічним текстом інтегральних націоналістів, що здебільшого були представлені в ОУН. Ця концепція була розроблена на основі тогочасних європейських тоталітарних ідеологій з унаслідуванням принципів класичних філософів, що придавало йому авторитетності, при простоті базової ідеї.

РОЗДІЛ 2. “ІНТЕГРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ”: ТЕОРЕТИЧНА ЗНАЧИМІСТЬ ТА ІСТОРИЧНІ НАСЛІДКИ РОЗВИТКУ КОНЦЕПЦІЇ

“Безсила є та ідея, яка обмежується лиш

“альтруїзмом” до себе, а позбавлена

“скаженої злоби” проти чужого світу.”

Дмитро Донцов

2.1 Теоретична значимість концепції “інтегрального націоналізму”

Засновником “інтегрального націоналізму” (від фр. nationalisme integrale) більшість вчених вважають Шарля Морраса, що першим проголосив лозунг: “Справжній націоналіст ставить свою державу над всім” (він був одним з організаторів націоналістичної організації у Франції, ще у 1899 році, назва якої: “Аксьон франсез”[8]). Він пропагував благодійність наслідування монархії та католицизму, відстоюючи перевагу (у расистському розумінні) “латинської раси” на усіма іншими [13, 3]. Не випадково, що Д. Донцов використовував термін “інтегральний”, для того, щоб зв'язати свою теоретичну модель націоналізму з більш авторитетними європейськими моделями. Так він запозичив і ряд інших назв у Шарля Морраса, наприклад Донцов часто вживає термін “провансальство”, хоча з точки зору його змістовного наповнення він не підходить до обозначення примітивізму та пасивності в тогочасній Україні. А історія цього терміну наступна: Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін “провансальство” з поваги до свого ідейного метра - в українській мові не знайшлось відповідного слова). Тому цілий ряд категорій, якими користується Д. Донцов у своєму “Націоналізмі” і виглядають штучними, так такими, що були привнесені за меж традиційної української політичної думки. Подібна знахідка ставить під сумнів оригінальність всієї Донцовської концепції, що у свою чергу вимагає детального розгляду філософських витоків концепції Д. Донцова.

В 1923 році в статті “Чи ми фашисти?” Д. Донцов беззастережно заявляв, що той “політичний і морально-психологічний дух”, яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийшла в тому ж “Літературно-науковому віснику”, який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Донцова [11, 1]. Згодом цю ж саму позицію він відстоює і в “Націоналізмі”. А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як “щось своє”: “Ви і ваші приятелі, - відповідав він своїм опонентам, - завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу “франсистів”, або “огневиків” в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про “Вогнистий хрест” полковника де ля Рока). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я” [11, 1].

Аналізуючи поведінку Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті “Колабораціонізм у Другій світовій війні”: “Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка “Народної волі”. Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі “ідеї дев'ятнадцятого століття” і почав славити дивну концепцію “героїв”, включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра.” (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.)[9].

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, “творчого” насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги “Націоналізм” уточнював: “Націоналізм - се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм - се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд - праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис - в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)” [11, 2]. Таким чином, ми бачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні настрої в ідеології Д. Донцов.

Донцов розділяв ідеї Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: “В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду “Вісник” і “Літературно-науковий вісник” від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз “Книгозбірня Вісника” вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів” [15, с. 292.].

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана “Книгозбірня Вістнйка” - серія брошурок, в яких пропагувались “фюрери” європейського фашизму: М. Островерха - “Муссоліні: людина і чин”, М. Макіявель - “Володар”, Р. Єндик - “А. Гітлер”, Л. Мосендз - “Штайн: ідея і характер”, В. Темляк - “Вогнистий хрест: полковник ля Рок”, М. Антонович - “Маршал Вперед (Блюхер)”, Р. Керч - “Франко - вождь еспенців”, Д. Варнак (Донцов) - “О'Коннель”, Д. Варнак (Донцов) - “Кардинал Мерсіє”, Д. Донцов - “Партія чи орден” та інші.

М. Сосновський зауважує: “Захоплений їхньою (тобто фашистською) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні “фасади” й “куліси”, познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером”.

З іншого боку, у період між першою та другою світовою війною, фашизм вважався нормальною практикою і не носив того негативного відтінку, що його виробили в період Другої світової війни а згодом і в повоєнну добу. Наприклад, в середовищі молодого покоління радянсько-українських письменників фашизм сприймався, як можливість духовного збагачення, як шлях до розвитку більш високої культури. Згадаємо слова Миколи Хвильового з його головного твору-критики “Україна чи малоросія?”: “Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику” т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої “малоросєйщини”[10], і інший уривок: “Колись Коперник вносив у світогляд сумніви, Ньютон зв'язував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію”[11]. Нагадаємо, що М. Хвильовий, що був одним з провідних радянських українських письменників періоду 1920-х років (він був членом КП(б)У з 1919 року, він приймав участь і громадянській війні на боці комуністів), а працю “Україна чи малоросія?” він написав, ще у період літературної дискусії (1925-1928 рр.). Тому звинувачення у бік Д. Донцова, про те, що його концепція “фашистська” (прив'язуючи до слова “фашизм” весь можливий негатив, бо зміст самого слова “фашизм” зникає, а залишається лиш уявлення тоталітарних та воєнних практик часів Другої світової війни) у тому історичному контексті не носила такий антагоністичний відтінок, який вона носить зараз.

Цікаво, що Степан Ленкавський, пишучи про філософські підстави “націоналізму Донцова” виділяє його основним поняттям “ідеалізм”, що в силу своєї багатозначності може означати ідеалізм епістеміологічний (як напрям теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу), ідеалізм метафізичний (що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або волі чи розуму), ідеалізм історичний (що узнає впливи ідей на біг історичних подій) та ідеалізм ненауковий (що заперечує вартість миттєвих матеріальних благ, підносячи духовність над всім). Потім С. Ленкавський аналізує, яка сутність терміну “ідеалізм” у Д. Донцов. Спочатку він відкидає ідеалізм епістемологічний: “…про який у Донцов немає мови. […] У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значіннях: метафізичний, історичний і ненауковий.” [8].

Найбільшу вартість для ідеології “інтегрального націоналізму” має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він є виробленою філософською системою, що може дати ідеології найзагальніші наукові підстави й що з неї випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм. Метафізична підстава ідеології Донцова є однорідною, бо в склад її входить одна лише філософська система, а саме ідеалізм, хоч побіч ідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енергетизм”, “динамізм”, а навіть також елементи дарвінізму [8].

Все ж, проблема аналізу концепції Д. Донцова, полягає у невизначеності категоріального апарату, до того ж та заплутаність, яка була привнесена “запозиченнями” Д. Донцова з інших правих ідеологій та класичних європейських філософських доктрин додатково ускладнила подальший процес аналізу феномену українського “інтегрального націоналізму”.

2.2 Історичні наслідки розвитку концепції “інтегрального націоналізму”

Дивно, але Д. Донцов практично піддав сумніву майже всіх своїх попередників, заявивши: “Інстинкт наповнювання (“примусу”) властивий усякій великій ідеї, і ніколи вона жодною “ніжністю” Винниченка, ані “сопілковою” філософією Федьковича, ані “антиберкутівством” Франка, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичинковою “музикою”, ані “народолюбством” соціалістів не здобуде собі права на буття. Мало ми хотіли підважити (чужу) волю, треба поставити на її місце свою…” [6, с.277].

Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у Чехословаччині виникли розпорошені групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця - галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі за незалежність [16].

Загалом у 20-30-х роках, коли в Європі поширювався фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій [17, с.138].

В дусі проблеми формування із “малоросів” українців пишуть свої твори А. Головко (“Можу!”) і М. Хвильовий (“Вальдшнепи”), (“Редактор Кларк”), І. Сенченко (“Записки холуя”) й М. Івченко (“Робітні сили”) [6. стр.277], і безперечний шедевр Івана Багряного “Тигролови”, що окрім патріотичних поглядів відображає українську культуру, традиції, силу української нації. Всі ці твори проводили популяризацію українського, і були написані під впливом патріотичної течії в українському суспільстві.

Тоталітаризм у 20-40 роки правив політичним балом в Європі, і Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги (“Націоналізму”) підпорядкувати його ідеології український національний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успіху “Націоналізму” в молодіжному середовищі один з лідерів ОУН С. Ленкавський. Завданням політичних діячів, які намагалися очолити рух спротиву на Галичині, було, за його висловом, опанування течій, “що нуртують у душах покоління, яке шукає шляхів. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як негація наявної дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обґрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця. Ґрунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний”[12] [2]. На хвилі цієї “негації”, використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла 1929 року ця організація. Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом став Донцов .

Для діячів ОУН з емігрантського середовища 1920-х - 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича деструктивність його настанов стала об'єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

Під час Другої світової війни, коли в середовищі ОУН під впливом політичних реалій розпочалася ревізія базових ідейних і політичних настанов передвоєнного періоду розходження з “чинним націоналізмом” Д. Донцова стало очевидним. Зауваження Д. Донцова до програмних настанов III Надзвичайного Великого Збору ОУН (б) (серпень 1943 p.), які він зробив на прохання організаторів, були проігноровані. У другій половині 1940-х років Д. Донцов, вдався до жорсткої критики як згаданих програмних настанов і доповнень до них 1950 p., так і праць підпільних публіцистів ОУН(б) - ця критика була настільки упередженою, що Провід ОУН на українських землях виступив із засудженням Д. Донцова.

Хоча політична частина донцовського “інтегрального націоналізму” базувалась на класичних доктринах фашизму, Організація Українських Націоналістів скоріше нагадувала аналогічні формування в країнах Східної Європи. Відомий український політолог І.Лисяк-Рудницький зазначав з цього приводу: “Найближчих родичів українського (інтегрального) націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних та урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР... тощо”[13] [2].

З програмних постанов ОУН [12]:

1. Постанова І-го (основуючого) Конгресу ОУН з 1929 року виходить з положень, що Український націоналізм [...] організований на принципах чинного націоналізму. Постанова передбачала: Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції.

2. Постанова ІІ-го (римського) Великого збору українських націоналістів (ВЗУН) від серпня 1939 р. передбачала: “Устрій Української Держави будуватиметься на засадах націократії [...] Диктатура Вождя Нації забезпечить державі внутрішню силу [...] На чолі Держави стане [...] Голова Держави - Вождь Нації [...] Єдиною формою політичної організації населення Держави буде ОУН”.

3. Із “Маніфесту Вождя з нагоди ІІ-го ВЗУН»: Кожен українській патріот підчиняється в усьому ОУН”.

4. З “Відозви ІІ-го ВЗУН: Слава Вождеві Андрієві Мельнику! Слава Україні!”.

5. З постанов ІІ-го (краківського) ВЗОУН: “ОУН бореться [...] (за) рівність усіх українців у правах і обов'язках супроти нації і держави [...] українська земля - українським селянам, фабрики й заводи - українським робітникам, український хліб - українському народові [...] Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму [...] ОУН уживає свого окремого організаційного прапору чорної і червоної краски [...] Організаційний привіт має форму піднесення випростованої руки в право-скіс вище висоти вершка голови. Зобов'язуючі слова повного привіту: “Слава Україні” - відповідь - “Героям слава”.

Донцов розробляв і теорію організаційної побудови ОУН. Саме цій проблемі присвячено його передвоєнні брошури (які пізніше увійшли до збірника “Хрестом і мечем”, Торонто, 1967 рік).

В одній з них (“Об'єднання чи роз'єднання”) автор закликає силоміць накинути волю ОУН всім іншим течіям українського політичного життя. Для цього, на його думку, слід “... сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір'я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього - нема ніякого об'єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає - нічого дивного”[14] [2]. Окреслює Донцов і те, як потім зв'язати підкорену спільноту: “Передусім - встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірного життя, різко очерчених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну... Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими вправами мозки того загалу, без жалю поборюючи недовірків... В ролі того магнету (об'єднуючого. -- Авт.) все з'являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він -- зорганізований не в партію, не в об'єднання, а в карний Орден -- веде ту масу”[15] [2].

Таке кредо Д.Донцова дорого коштувало Організації Українських Націоналістів, яка, принаймні до 1943 року, беззастережно сприймала його ідеологію. Український політолог Андрій Білинський вважає, що у згаданий період догмати Донцова склали “зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Д.Донцова як ідеолога українського націоналізму... “Донцовізм” проголосила ОУН своєю політичною релігією”[16] [2].

В сучасній Україні загальне поняття “націоналізм” - штамп. Передусім це підміна понять і негативний зміст, який більшість наших співвітчизників вкладають у слово “націоналізм” (підсвідомо маючи на увазі саме концепцію Донцова ). Те, що в нас іменується націоналізмом, насправді має цілком іншу назву - ксенофобія (яка насправді далека і від “інтегрального націоналізму”). В Україні немає розуміння того, що націоналізм - це не вузькоетнічна ідеологія войовничих українців. І що українськими націоналістами можуть бути представники інших національностей. У принципі, так воно й було в 30-х роках, коли активними діячами ОУН виступали напівполяк Євген Коновалець, поляк Микола Сциборський, напівєврей-напівсловенець Ріко Ярий, росіяни Кожевников, Костарьов, Олена Теліга... Або коли етнічний росіянин Іван Лозовягін ставав активним націоналістичним, а згодом - націонал-демократичним діячем Іваном Багряним... Націоналізм - це політична течія, спрямована на створення політичної нації, а не на насильницьке перетворення, приміром, євреїв на українців [14]. Специфіка націоналізму Д. Донцова полягає в тому, що його націоналізм - націоналізм поневоленої нації - радикальний, він слугує для того, щоб відродити національну ідею, і тому користується всіма можливими методами.

Та все ж, “інтегральний націоналізм” став тією ідеєю, що змогла підняти людей на супротив окупантам і загарбникам, вона була викликана потребами часу, і змогла створити організацію, яка ще чверть століття боролася за українську незалежну державу.

ВИСНОВКИ

“Чинний” націоналізм Донцова зіграв важливу роль у становленні української держави. Донцов своїм гнівом у статтях та книжках стимулював розвиток українського націоналістичного руху на західній Україні, що в процесі власної еволюції перетворився в Організацію Українських Націоналістів. ОУН у свою чергу створила Українську Повстанську Армію (УПА) - одну з найсильніших партизанських силу у Європі, що майже протягом 10 років після закінчення Другої світової війни залишалася реальною бойовою силою.

У першому розділі ми охарактеризували головні положення концепції “чинного” націоналізму Д. Донцова, які зводяться до базових характеристик представлених в кінці першого розділу, а саме:

1) Форма державного правління - народна держава (республіка) на чолі якої має стояти вождь з необмеженою владою.

2) Тип політичного режиму - національна диктатура як перехідна форма державного будівництва.

3) Національна ідея - нація (етнічна) - це об'єднувальний і єдиний чинник суспільного та державного буття.

4) Політична еліта - провідна верства українських патріотів, котрі покликані будувати свою державу і керувати нею.

5) Ієрархія цінностей - нація (етнічна) - держава - суспільство.

У другому розділі ми визначили, що витоками “інтегрального націоналізму” Д. Донцова є французький “інтегральний націоналізм”, італійський фашизм та німецький нацизм, а методи впливу (націоналістична організація) більш схожі на відповідні організації в східній Європі: хорватські усташі, румунська залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР і т.д.

Ми висвітлили позитивні і негативні аспекти, що були наслідком розвитку концепції “інтегрального націоналізму” - до позитивних можна віднести: розвиток національної самосвідомості, популяризація патріотичних погляді в Україні, поява ОУН, що стала провідником (найвпливовішим) незалежності української нації, створення української держави; до негативних можна віднести: тоталітаризм, яким була “прошита” концепція - це і тип політичного режиму майбутньої держави (національна диктатура) і форма державного правління (народна держава на чолі якої має стояти вождь з необмеженою владою), і постійні заклики Д. Донцова про те, що потрібно “…сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір'я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього - нема ніякого об'єднання, ніякої збірності… ”, з чим раціонально мислячі люди аж ніяк не можуть погодитися і прийняти, як практичну діяльність.

“Чинний” націоналізм Дмитра Донцова, або як його ще називають “інтегральним” (щоб показати спільність з європейськими рухами 20-30-х років ХХ століття) є однією з тих концепцій, що зрештою призвели до появи нашої держави. Специфічна войовнича ідеологія, сформована Д. Донцовим, стала головним джерелом для ідеології УПА (що сама по собі є наслідком діяльності ОУН, яка приймала своєю ідеологією “чинний націоналізм”, звісно у більш ліберальному вигляді ніж її описував автор). Світогляд діячів української революції здебільшого був сформований у часи популярності М. Драгоманова, з його культурним федералізмом, який заперечував потрібність суверенізації України, чи будь-якого зі слов'янських народів (що знаходилися у залежності від Російської імперії). Цей світогляд є одним з тих чинників, що заважав утвердженню України, як незалежної держави (спочатку за часів існування Центральної ради, потім Гетьманату а згодом і дерикторії УНР). Першим, хто обґрунтував необхідність заснування суверенної держави і боротьби за неї був саме Д. Донцов, стверджуючи, що це є вища воля нації..

Зміни в світогляді, спричинені ідеологією “чинного” націоналізму - залишилися у традиціях західної України, як частина історичної спадщини, що зараз знайшла своє відображення у багатьох організаціях і рухах націоналістичного спрямування.

Список використаних джерел і література:

1. Булгак П. Интегральный националист [Електронний ресурс] : аналітичний портал “Актуально”. http://www.aktualno.at.ua/publ/11-1-0-28