Тоталітаризм як тип політичних режимів
Тоталітаризм як всезагальний контроль держави над усіма суспільно важливими аспектами життя громадян. Форми мобілізації мас. Концепції тоталітаризму в працях західних вчених. Тоталітарний тип політичного режиму у науковому доробку українських політологів.
| Рубрика | Политология |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.10.2012 |
| Размер файла | 40,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Курсова робота з теми:
ТОТАЛІТАРИЗМ, ЯК ТИП ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ
ВСТУП
Актуальність теми: Розгляд недемократичних політичних режимів передбачає дослідження авторитаризму й тоталітаризму, їх становлення, розвитку та можливостей потенційної трансформації у режими демократичні. Проте деякі автори через нечітке формулювання критеріїв співставлення ототожнюють ці поняття або нехтують різницю між ними.
Окрім значної кількості спільних рис, існують принципові розбіжності, які стосуються сутнісних аспектів ідентифікації політичних режимів як авторитарних чи тоталітарних.
Переважна більшість розвинених країн світу є державами демократичними. Проте історія існування режимів, принципи функціонування яких кардинально протилежні принципам демократії, є надзвичайно тривалою. Цим пояснюється постійне зацікавлення дослідників причинами виникнення таких режимів, тенденціями, наявними у відповідних суспільствах, та можливостями їх трансформації. Проте, звертаючи увагу на недемократичність принципів управління в авторитарних і тоталітарних державах та протиставляючи їх демократіям, автори деяких праць не наголошують на відмінностях між цими, різними за сутністю, диктатурами. Це спричиняє неточності в їх оцінці, тому що, наприклад, становлення авторитаризму у деяких країнах, за певних умов розвитку, може бути виправдано, у той час як тоталітарні диктатури не мають жодних переваг порівняно з іншими режимами.
І авторитаризм, і тоталітаризм мають свої різновиди. Проте всі їх сутнісні риси враховано у загальних теоретичних моделях. Вони чітко визначають аспекти, які дозволяють відокремити тоталітарні режими від авторитарних.
Авторитаризм можна визначити як недемократичний політичний режим, який передбачає концентрацію влади в руках окремої особи або групи осіб, котрі не прагнуть досягнення суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. При цьому відбувається зменшення ролі представницьких інститутів влади і громадян в цілому, вони усуваються від процесу прийняття політичних рішень.
Темою роботи є Феномен тоталітаризму в дослідженнях західних і вітчизняних політологів. Завданням роботи дослідження даного феномену у працях українських та зарубіжних вчених.
Об'єктом даної курсової роботи є тоталітарне суспільство як специфічний соціальний порядок.
Предметом курсової роботи є з'ясування особливостей вивчення тоталітарного політичного режиму у вченнях зарубіжних та вітчизняних вчених.
Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків і використаної літератури.
Розділ 1. Тоталітаризм як тип політичних режимів: політичний аналіз
Тоталітаризм - це всезагальний контроль держави над усіма суспільно важливими аспектами життя громадян, включаючи їх спосіб мислення. Тоталітаризм - це режим особистої несвободи, коли політика, економіка, духовна сфера життя - все підпорядковано державі. Звідси - командно-адміністративна система, монополія на владу й істину, насильство та репресії проти тих, хто крокує не в ногу. Фундаментом тоталітаризму, його базою стало цілковите одержавлення основних знарядь та засобів виробництва, відчуження працівника від власності, перетворення його на придаток системи, націоналізація свідомості.
Всесилля партократичної держави з'явилося тоді, коли компартії, знищивши приватну власність, оволоділи всім національним багатством.
Найхарактерніші ознаки тоталітаризму: державна власність на знаряддя та засоби виробництва, централізована планова економіка, панування розподільчих принципів над вартісними, однопартійна система, в основі якої "єдино вірне вчення", відсутність поділу влади і правової держави, псевдопредставницька система, що насправді є механізмом само призначення партійно-державної номенклатури на всі посади державної влади й управління зверху донизу, підміна соціальної справедливості лозунгами соціальної рівності, демагогічна пропаганда диктатури робітничого класу, який насправді поставлений у жалюгідне та безправне становище, панування класових пріоритетів у зовнішній політиці. Усі ці ознаки виявилися і діяли упродовж більш як сорокарічної історії тоталітаризму в країнах народної демократії.
Тоталітаризм є політичним режимом, якому притаманні політичне, економічне, ідеологічне панування правлячої еліти, організованої у цілісний бюрократичний партійно-державний апарат (очолюваний лідером), тотальний контроль над суспільством, втручанням в усі його сфери з метою здійснення такого контролю. (Запропоноване визначення є одним з можливих, оскільки автори багатьох досліджень з питань тоталітаризму, підручників, словників наводять різні визначення цього поняття).
До різновидів тоталітаризму належать:
комуністичний тоталітаризм (як штучна форма соціальної інтеграції, заснована на приматі класового підходу, запереченні права на приватну власність, заборону автономії особистості тощо);
фашизм (який у первісному варіанті італійської ідеократії тяжів до забезпечення національної єдності під владою сильної держави, передбачав синтез концепції нації як цінності та догматизованого принципу справедливості);
націонал-соціалізм (як синтезований тип ідеократії, який передбачає втілення ідей расизму, шовінізму, зовнішньополітичної експансії) [1].
Таким чином, тоталітарними можна вважати режими у нацистській Німеччині, в СРСР (досталінський та сталінський періоди), у Китаї за часів правління Мао Цзедуна, у Камбоджі за часів правління Пол Пота, в Італії за часів правління Муссоліні та деякі інші.
Деякі дослідники тоталітарних режимів схильні відносити їх до авторитарних диктатур. Причиною цього є нехтування принципових відмінностей цих режимів, зокрема, особливостей їх приходу до влади, цілей державного панування та механізмів управління суспільством. Проте деякі автори звертають увагу на недоцільність підміни понять. Зокрема, у праці “Джерела тоталітаризму” Х. Арендт наголосила на принципових розбіжностях між тоталітарним правлінням, диктатурами і тираніями. Деспотії та тиранії, на її думку, передбачають рівність умов для підвладних, але для тоталітарного правління таке зрівнювання не було достатнім, оскільки не зачіпало неполітичних суспільних зв'язків між підвладними. М. Драхт вказував, що тоталітарні диктатури, на відміну від авторитарних, намагаються впровадити у суспільстві радикально нову систему цінностей. М. Кертіс визначив тоталітаризм як “специфічний тип сучасного режиму за часів масової демократії, який тримає населення під контролем за допомогою різноманітних засобів, особливо терору”. Автор зазначив, що існують інші диктатури, де має місце “елітистське управління, довільне використання політичної влади, зведення до мінімуму особистих прав індивідів, ієрархічні інститути” [2]. Я. Корнаї у праці “Соціалістична система” звернув увагу на те, що часто соціалістичну систему ототожнювали із військовою диктатурою [4]. Але необхідно зважати, що за умов військової диктатури влада перебуває в руках військових, а у класичній соціалістичній системі управління суспільством здійснює партія. Проте варто враховувати важливу роль, яку у такій державі відіграють армія та поліція під контролем партійних органів. Водночас військові диктатури у Латинській Америці, Африці та Азії, які здійснюють терор, за своїм характером, як зазначив автор, не виступають тоталітарними, оскільки не прагнуть контролювати всі без винятку сфери суспільства.
Протягом 30-х, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні та наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.Фашизм як терористична диктатура ультраправих сил, що має свої національні різновиди, у період між двома світовими війнами утвердився в таких країнах, як Італія, Німеччина, Болгарія, Румунія, Греція, Іспанія, Португалія, Японія, Еквадор, Гватемала. Політичний лад у цих країнах спирався на силу абсолютного підкорення особи державі, а також на войовничий комунізм, шовінізм, расизм, демагогічний псевдосоціалізм. Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор, насильство. Саме через зовнішню агресивність фашизму, що привела до розв'язання ним другої світової війни, цей тоталітаризм (особливо в Італії та Німеччині) проіснував порівняно недовго, та був розгромлений силами СРСР та західних демократичних держав. Розчленування Німеччини, позбавлення Японії та Німеччини права мати значну власну армію, створення Ради Безпеки та ін.). У деяких країнах - Іспанії, Португалії, Греції - фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х [12, с.322].
Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і існував значно довше, ніж фашизм. До певної міри фашизм був реакцією саме на комуністичні претензії щодо всесвітнього панування здійснення світової соціалістичної революції), хоча мав, звичайно серйозні причини для свого виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР, що з'явився на світ внаслідок жовтневого перевороту в Росії 1917 р. Під гаслами диктатури пролетаріату тут була встановлена диктатура партії більшовиків, яка після перевороту перейменувала себе з "соціал-демократичної" в „комуністичну”, ввела режим так званого "воєнного комунізму" і оголосила війну усім "недостатньо комуністичним" чи некомуністичним партіям, які утворились того часу на теренах колишньої царської імперії: Україні, Грузії та на інших національних окраїнах). Війна велась під гаслами звільнення трудящих мас від гнобителів та їх інтернаціонального єднання з метою побудови комуністичного (соціалістичного) ладу. Наслідком перемоги більшовицької Червоної Армії було відновлення імперії майже у тих самих кордонах, у яких вона існувала до 1917-18 рр. (за винятком Польщі та Фінляндії) і встановлення репресивної диктатури комуністів, що спирались на відновлений ними (всупереч теорії) апарат таємної поліції [12, с.342].
Комунізм будував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії переважно протії власного населення, не сильно зачіпаючи Інтереси інших держав, принаймні до закінчення другої світової війни Реалізувати експансіоністські наміри у цей період йому перешкоджали спочатку внутрішні економічні проблеми, а потім - війна, розв'язана фашизмом. Іншою причиною відносної стійкості комунізму було створення ним власної економічної бази - повністю одержавленої економіки, яка попри постійні збої у механізмах, що вимагали різного роду екстрених заходів і репресій, усе ж таки протягом певного часу задовольняла потребу у форсованій модернізації країни. Одержавлена (або командна, тобто керована адміністративними методами згори) економіка дозволяла концентрувати в "одному кулаці" порівняно невеликі (у розрахунку на душу населення) матеріальні ресурси і вирішувати такі завдання, як індустріалізація, мілітаризація, піднесення освітнього рівня населення, розвиток науки і тих видів мистецтва, які "прославляли" режим Протягом певного часу це сприяло його зміцненню.
Після воєнної перемоги над фашизмом комунізм розширив свою географію і, внаслідок цього, здобув нове дихання У другій половині 1940-х років у залежність віл СРСР потрапили країни Центральної та Східної Європи: Болгарія, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка, які змушені були виконувати розпорядження з Москви під загрозою збройного вторгнення принаймні двічі це було реалізовано: у 1956 р. стосовно Угорщини 1968 р. - Чехословаччини). Дещо дистанційовано, але тим самим шляхом розвивались Румунія та Югославія. В Азії тоталітарні режими комуністичного зразка встановились у Китаї, Північній Кореї, В'єтнамі, Камбоджі та Лаосі; у Латинській Америці - на Кубі. В окремих пах вони збереглися й дотепер, хоч тоталітаризм у вигляді найвпливовіших режимів занепав, починаючи з кінця 80-х років. Подібно до фашизму, крах комуністичного тоталітаризму як масовoгo явища настав внаслідок поразки у війні, але не "гарячій", а „холодній”. Суть її полягала у жорсткому військовому (а, отже, і економічному) протиборстві з розвиненими демократичними країнами. Комунізм не зміг виграти цю війну саме через нежиттєздатність своєї економіки, через відсутність внутрішніх причин її розвитку, які забезпечили б належний (зіставлений з тим, що існував у західних державах) рівень добробуту людей [14, с.261].
Тоталітаризм в обох його різновидах став причиною величезних людських страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 мли. людських життів. І хоч між фашизмом та комунізмом є чималі відмінності (в ідеології, економічному устрої, методах зовнішньої політики тощо), як політичні системи ці два різновиди деспотичного господарювання мають багато спільного, що й дало змогу політологам звести їх під одне визначення тоталітаризму [11, с.465].
Однією з найсуттєвіших особливостей тоталітарного режиму, яка виступає його метою і водночас засобом функціонування, є встановлення тотального контролю над усіма сферами суспільства. (Легкість здійснення контролю над суспільством під час виникнення тоталітарних рухів та встановлення тоталітарних режимів зумовлюється пошуком членами суспільства контролюючої сили, а потреба у зовнішньому контролі, у свою чергу, виникає через невпевненість у своєму становищі та небажання брати на себе відповідальність). Авторитарне ж правління не претендує на таку монополію. Йому притаманне обмежене адміністративне втручання, збереження автономності особистості та суспільства у неполітичних сферах.
В цілому, політична несвобода особи безпосередньо пов'язана із сутністю феноменів як тоталітаризму, так і авторитаризму. Проте вона є “пасивною” за авторитарних режимів та “активною” за режимів тоталітарних. Останні потребують не лише усунення опору з боку населення, але й висловлення лояльності до режиму у формі активної підтримки, яка є подібною до поведінки членів масового суспільства. Таку підтримку громадяни мають висловлювати на мітингах, маніфестаціях, інших масових зібраннях: це має формувати ілюзію долученості особи до ширших суспільних процесів та ілюструє прагнення тоталітарного режиму мобілізувати маси на реалізацію поставлених ним завдань, зумовлене потребою використання рис маси та її атомізованих індивідів.
Стосовно проблеми мобілізації населення у тоталітарних державах та простоти її здійснення, то це обумовлюється маргіналізацією індивідів (внаслідок суспільно-політичних та економічних криз, які мали місце у ХІХ - на початку ХХ ст.), яким притаманне прагнення забезпечити стабільність свого становища, та виникненням масового суспільства. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори (які є формальними), урочисті збори, мітинги, паради (оскільки маніпулювати масою набагато легше через наявність спільного для неї настрою та зменшення схильності її членів критично сприймати інформацію) [8]. Тут важливу роль відіграє й патерналістська свідомість, для якої будь-яка влада є законною та виправданою, оскільки може гарантувати стабільність. (Наявність патерналістської свідомості також має суттєве значення у деяких авторитарних державах).
Формування такої свідомості не належить до цілей авторитарних диктатур, які потребують лише усунення опору з боку населення. Тому за умов авторитаризму має місце так звана «пасивна» несвобода особи, коли громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але і не зобов'язані відкрито підтримувати режим.
Оскільки тоталітарна влада спирається на підтримку народу, то такому режимові притаманний культ вождя. Наявність у мас мотивації пошуку вождів, які можуть відновити суспільну стабільність, можна пояснити за допомогою психології атомізованої маси. Маса не лише прагне знайти контролюючу силу, але й сама звеличує лідерів. За допомогою такого ірраціонального зв'язку з вождями маса відчуває себе суб'єктом історії. Зокрема, Х. Арендт звернула увагу на таке явище, як ідентифікація мас із лідерами. Тому велич вождів маси сприймали як власну велич.
Варто відзначити й іншу причину виникнення культу вождів у тоталітарних суспільствах - активне впровадження у свідомість народу за допомогою засобів пропаганди міфів про героїзм вождів. Такий лідер має відчувати настрої маси. У свою чергу, вождь формує маси, хоч вони цього не усвідомлюють.
Лідери маси є харизматичними. Про харизматичність диктаторів авторитарних держав можна говорити лише у деяких випадках (коли йдеться про вождистські диктатури тощо). При авторитаризмі, наприклад, коли йдеться про держави Південної Америки або деякі європейські диктатури, зберігається дистанція між народом та диктатором - політичним лідером, якого він не підтримує і який такої підтримки не потребує, оскільки спирається на суто силові методи захоплення влади та управління. (На силові структури влади при здійсненні управління суспільством спираються і тоталітарні, і авторитарні режими). Проте нехтувати підтримкою населення може не кожен авторитарний правитель.
В цілому для тоталітарної влади питання її легітимації є визначальним. Натомість авторитарні режими зазвичай нехтують ним. Саме для доведення своєї законності тоталітаризм використовує ідеологічні доктрини, які містять відповідні положення.
При розгляді особливостей ідеологій, до речі, увагу привертає питання наявності етатистських доктрин. У авторитарних державах вони відіграють суттєву роль у діяльності режимів. Стосовно тоталітарних держав, про аналогічні доктрини може йтися лише у деяких з них. Щодо наявності етатистських доктрин у комунізмі і фашизмі, згідно з ідеями італійського фашизму, держава виступала як самоціль та цінність, а комуністична ідеологія розглядала державу як засіб розв'язання класових суперечок та побудови комуністичного суспільства.
Авторитаризм для пояснення доцільності своєї влади використовує інші аргументи, засновані на підтримці традицій, націоналістичних лозунгах, необхідності швидкої модернізації, боротьби з військовою загрозою тощо (використанні харизми лідера - у випадках, коли становлення авторитаризму може бути підтримане народом). При цьому, масова підтримка, забезпечення якої є визначальним для тоталітаризму, не завжди має значення, оскільки авторитарні режими приходять до влади переважно за допомогою використання силових методів. Тобто, авторитаризм набагато менше цікавиться питанням легітимації влади і не здійснює інтенсивної мобілізації народу з метою її підтримки. Отже, населення сприймає його, як правило, як нелегітимний режим. Натомість населення тоталітарних держав визнає легітимність тоталітаризму.
Засобом мобілізації мас та легітимації режиму при тоталітаризмі виступає відповідна ідеологія. Тому наявність єдиної офіційної ідеології є ще однією визначальною рисою тоталітарного режиму. Ідеологію, настанови якої стосуються всіх сфер суспільства і для якої притаманне несприйняття старих порядків та заклик будувати новий світ (за необхідності - й насильницьким шляхом), мають підтримувати всі громадяни.
Імплементація такої ідеології в масову свідомість, а також здійснення тотального контролю над суспільством є метою тоталітарної влади. Для цього тоталітаризм використовує ідеологічну пропаганду, індоктринацію та методи політичної соціалізації, коли індивіди опановують форми політичної поведінки, суспільні норми та цінності. І якщо для функціонування тоталітарного режиму суттєвою є дієвість тоталітарної пропаганди (в реальності - заміна пропаганди ідеологічною обробкою) для формування тотальної відданості, яка виступає психологічною основою тоталітарного панування, то, як зазначено вище, у авторитарних державах проблема підтримки режиму населенням, як правило, нехтується. Також, якщо наголошувати на розбіжностях режимів, політизації суспільства (освіти тощо) при тоталітаризмі можна протиставити деполітизацію населення в авторитарних країнах. Такі заходи спрямовуються на формування відповідного типу особистості, психологія якої і дозволяє тотальне домінування (як здійснення мети режиму).
Зазначені цілі не притаманні авторитарним диктаторам, які, як правило, не керуються певною ідеологією при захопленні влади і не прагнуть контролювати неполітичні сфери.
При розгляді цього питання потрібно зважати на те, що, наприклад, складнощі модернізації посткомуністичних країн пов'язані з наявністю слабких держав, аморфних політичних партій, монополізованих, неефективно керованих економік, нерозвиненого сільського господарства, слабких соціальних служб. До того ж, труднощі розвитку громадянського суспільства обумовлюються скасуванням суспільних механізмів, які існували протягом тривалого часу, - тобто йдеться про його створення практично „з чистого аркуша”. В цілому відбувається перехід від однієї економічної та політичної системи до принципово іншої, а не лише про усунення структурних диспропорцій.
Зважаючи на відмінні від тоталітаризму особливості авторитарних держав, відповідні трансформаційні процеси у них відбуваються швидше. Суттєве значення має можливість прискорення переходу від авторитаризму до демократії через наявність елементів громадянського суспільства, існування незалежних від держави економічних інтересів, на основі яких можуть бути сформовані інтереси політичні. Необхідно зважати на те, що при такій трансформації повинні відбуватися не лише політичні, але й комплексні економічні реформи. Централізоване керування економікою за допомогою бюрократичної координації її складових є обов'язковим для всіх типів тоталітарних режимів, незважаючи на їх відмінності у цій сфері. Натомість для авторитарних режимів може бути характерною наявність як ринкової (а не лише її елементів), так і командної економіки, що, у свою чергу, може зумовити відносну легкість здійснення реформування. І якщо тоталітарні режими, порівняно з іншими, не мають переваг, то такі риси авторитаризму, як спроможність забезпечити суспільний порядок, здійснити реорганізацію суспільних структур, зосередити зусилля на розв'язанні стратегічних питань (завдяки концентрації повноважень) тощо за певних умов (коли режим виступає втіленням не сваволі, а сильної влади, зосередженої в руках окремої особи або групи осіб) можуть виступати ефективним засобом здійснення реформ. Тому встановлення авторитарних режимів часом виправдовується за умов суспільно-політичних криз, військової загрози державі тощо, коли жорсткі методи управління є необхідними для досягнення суспільної стабільності, подолання кризової ситуації або необхідності мобілізації ресурсів для боротьби із загрозою. Йдеться про сильну владу, концентрацію владних повноважень, яка призводить до встановлення або відновлення демократії, розвитку інститутів ринкової економіки, економічного зростання, формування громадянського суспільства.
РОЗДІЛ 2. КОНЦЕПЦІЇ ТОТАЛІТАРИЗМУ В ДОСЛІДЖЕННЯХ ЗАХІДНИХ ВЧЕНИХ
Окремі елементи тоталітарної системи історично виявляються у багатьох типах диктатур так в східних деспотіях можна було бачити жорстокість правління і абсолютний авторитет владики, в середньовічних державах Європи вимоги церкви дотримуватися одних і тих самих вірувань від народження до смерті. Однак в цілісному вигляді все те, що органічно притаманне цьому політичному порядку виявилося в певний історичний період.
Цілісні тоталітарні політичні системи сформувалися історично, самостійно і якісно з відповідних диктаторських режимів, які штучно збудували однотипні юридичні, соціальні і економічні відносини. У цілому тоталітаризм був альтернативою яка була у країн опинилися в умовах кризи. Депресія, втрата населенням соціальних орієнтирів, розповсюдження злиднів, злочинності, економічний занепад при наявності діяльності добре організованих партій з жорсткою дисципліною, а також розповсюдженням ідеологічних доктрин, за наявності цих та багатьох інших факторів суспільство ставати на шлях створення тоталітарних систем. Важливими передумовами та умовами утвердження тоталітарної системи є розмивання традиційної соціальної стратифікації, досягнення культурної, моральної, соціальної і навіть етнонаціональної (в теорії)однорідності шляхом знищення всіх об'єднань, організацій, класів, станів, спілок, які могли служити для людини притулком і опорою.
Безперервність ідеологічної боротьби за чистоту помислів виражалася в систематичному застосуванні репресій проти цілих соціальних і національних шарів. Знищивши або придушивши на час конкурентів у суспільстві, правлячі партії незмінно переносили вістрі очисної ідейної боротьби всередину своїх рядів, переслідуючи недостатньо лояльних членів, домагаючись повної відповідності їх поведінки та особистого життя проголошуваних ідеалам.
Така найважливіша для збереження режимів політика супроводжувалася кампаніями «З промивання мізків», заохочення доносів, контролю над лояльністю.
На догоду вкорінення нової системи цінностей тоталітарні режими використовували власну семантику, винаходили символи, створювали традиції і ритуали, що передбачали збереження і зміцнення неодмінною лояльності до влади, множення поваги і навіть страху перед нею. На основі ідеологія не тільки проектувалося майбутнє, а й переосмислялось, а точніше, переписувалося минуле і навіть справжнє. Як влучно писав В. Гроссман, «... Державна міць створювала нове минуле, по-своєму рухала кінноту, наново призначала героїв вже доконаних подій, звільняла справжніх героїв. Держава володіла достатньою потужністю, щоб наново переграти те, що вже було один раз і на віки віків скоєно, перетворити і перевтілити граніт, бронзу, відлунали мови, змінити розташування фігур на документальних фотографіях. Це була справді нова історія. Навіть живі люди, що збереглися від тих часів, по-новому переживали своє вже прожите життя, перетворювали самих себе з сміливців в трусів, з революціонерів у агентів закордону ».
Крім зовнішньополітичних і пропагандистських резонів важливо і те, що тоталітарний режим зобов'язаний був забезпечити правові гарантії тим, на кого він спирався, тобто партії. Формально закони охороняли права всіх громадян, але насправді тільки тих, хто не потрапив до розряду "ворогів народу" або "ворогів рейху".
Якщо він сам називав себе ворогом, тоді теза підтверджувалася. "Московські процеси " - це найбільш гротескний і кривавий приклад судово-юридичного фарсу в комунізмі. Зазвичай політичні процеси затівались по "рознарядкою". Таємна поліція (НКВД, ГПУ, і ін) отримувала число необхідних до арешту "ворогів народу" і починала діяти. Ніяких доказів не було потрібно - потрібно було лише визнання.
На відміну від авторитаризму, приклади якого можна віднайти в тиранічних режимах минулого, тоталітаризм з'являється в XX ст. При дослідженні проблеми тоталітаризму виникає ряд запитань, зокрема:
Де необхідно шукати коріння тоталітаризму: в економіці, в ідеології чи в самій свідомості людей?
Дослідники дають різні варіанти відповідей на ці запитання. Нижче наведені найбільш типові підходи, які пояснюють феномен тоталітаризму. Згідно з першою версією, потенційна можливість тоталітаризму ховається у розширенні функції державного контролю і регулювання. Вже сам собою державний капіталізм, що з'явився на рубежі ХІХ-ХХ ст., є авторитарною тенденцією. Є думка, що якщо процес регулювання з боку держави заходить достатньо далеко, то суспільство губить здатність до самоконтролю і прирікає себе на тоталітаризм. Подібного погляду притримувався К. Поппер, який розглядав тоталітарну систему такою, а держава присвоює собі функції управління у всіх сферах, насильницьки регулює їх у дусі пануючої, орієнтованої на ідеальне майбутнє, ідеології. Серед інших причин дослідники називають концентрацію ресурсів у руках держави в період Першої світової війни, що потенційно посилило можливості держави в управлінні іншими суспільними процесами. На цю причину вказував у 40-х pp. Ф.Хайєк, який побачив у посиленні планового регулювання "дорогу до рабства" [23].
Деякі дослідники розглядають тоталітаризм як перемогу тоталітарних ідеологій, які виявилися затребуваними масами. Духовну передумову подібних ідеологій XX ст. намагаються вивести з ідей минулого, зокрема, з політичних ідей Платона, Н. Макіавеллі, Ж.-Ж. Руссо, Ф. Гегеля. Встановлюється генетичний зв'язок ліворадикального тоталітаризму з соціалістичною теорією К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна, а право радикального тоталітаризму - з теорією Гегеля.
Виникає запитання: чому тоталітарні теорії виявилися затребуваними на початку XX ст.? Відповідь на нього передбачає вивчення стану самого суспільства, що і роблять представники соціально-політичного підходу, згідно з яким тоталітаризм - результат активності "масової людини" і розширення форм її політичної участі. Цей ракурс дослідження бере початок з робіт Х. Ортеги-і-Гассета, Х. Арендт, М. Бердяєва. Масове суспільство починає формуватися з кінця XIX - початку XX ст., як результат процесу модернізації. Під модернізацією розуміють процес переходу від аграрного до індустріального типу виробництва, урбанізацію, розвиток засобів масової комунікації, підвищення загального рівня грамотності тощо. Одночасно модернізація призвела до різного розмивання традиційних структур (сільської общини, сім'ї) і звичного укладу життя, до ерозії традиційних культурних і моральних цінностей та викликала підйом соціально-політичної активності масової людини.
У перекладі з пізньолатинської "тоталітарний" означає "як такий, що відноситься до цілого". Зміст тоталітаризму обґрунтував ідеолог італійського фашизму Дж. Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування людини державі і розчиненню індивіда в політичній історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б. Муссоліні 1925 p., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В подальшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Таймс" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР [23].
Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є. Замятіна, О. Хакслі, Дж. Оруелла. Роман Є. Замятіна "Ми" - це прогноз розвитку суспільства, побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства - особистість (замість неї - номер). О. Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж. Оруелла "1984" [25, с. 241].
З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х. Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К. Фрідріха і З. Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К. Фрідріхом і З. Бжезинським, найбільш популярна в політології.
Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954):
офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;
масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;
монополія партії над ефективними засобами комунікації;
концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;
централізований контроль і керівництво економікою;
система терористичної поліцейської влади.
Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополізує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "приводними ременями" в механізмі влади партії, приводити її генеральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б. Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий".
Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х. Арендт, при тоталітаризмі був реалізований принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції - контролюється з єдиного центру.
Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А. Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики "великого стрибка" і "культурної революції" (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.
Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: досягнення "народного капіталізму" і завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на політичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного виробництва, централізованого розподілення робочої сили [24].
Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.
Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.
1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зверху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію.
2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе "партію влади").
3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким виступають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвитку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.
4. Тоталітарна влада опирається на широку підтримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмою, йому приписуються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тоталітаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфестацій і смолоскипову ходу А. Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному настрої. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму характерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада знаходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємницьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера [23].
5. Необхідно відзначити ще одну принципову відмінність режимів. Авторитарний режим не намагається встановити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторитарні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).
Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися політичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна економічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі нових соціальних верств.
Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших формах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних аристократичних режимів.
тоталітарний режим громадянин мобілізація
РОЗДІЛ 3. ТОТАЛІТАРНИЙ ТИП ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ У НАУКОВОМУ ДОРОБКУ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТОЛОГІВ
Одна з найскладніших та драматичних сторінок нашої політичної історії - 20-ті роки ХХ століття. Саме в цей період почала формуватися політична та економічна структура країни, її ідеологічне «обличчя», які протягом семи десятиріч визначали долю країни та мільйонів її громадян. У цей же час було закладено перші цеглини у монумент радянського тоталітаризму, який став своєрідним негативним феноменом ХХ століття. Генеза тоталітаризму тісно пов'язана з усіма основними соціально-політичними процесами, що відбувалися в цей час в країні, в тому числі з початком та еволюцією непу, створенням величезної фактично унітарної держави - СРСР, ідейно-політичною боротьбою всередині самої правлячої партії, перетворенні її у складову тоталітарного режиму, формуванні командно-адміністративної системи.
Нові підходи до дослідження вказаного періоду з'явилися ще наприкінці 80-х років. Взагалі період 1988-1991 був піком інтересу до цього етапу вітчизняної історії, коли з'явилася значна кількість праць, де багато питань історії 20-х років було переосмислено, розроблено з нових методологічних позицій. Разом з тим, в умовах існування СРСР (хоч і в стадії агонії) багато публікацій мали сенсаційно-кон'юнктурний характер, звертаючи основну увагу на діяльність Сталіна, а не на хибність комуністичної системи в цілому.
З проголошенням незалежності України інтерес до цього періоду значно зменшився, хоча тематика продовжує розроблятися.
В історичній літературі значного поширення набуло визначення цього етапу історії СРСР та України як такого, що пов'язаний, перш за все, з формуванням сталінізму. Західні історики та політологи уже кілька десятиліть використовують поняття «сталінізм» як у широкому, філософському трактується, так і в локально-буденному. У першому випадку сталінізм розуміється як тоталітарний різновид соціалізму, а в другому - як синонім особистого диктаторства і тиранії.
Юрій Шаповал - автор кількох монографій, присвячених вказаному періоду, вважає, що поняття «сталінізм» слід використовувати насамперед з метою «узагальнення вирішальних ознак діяльності Сталіна як керівника. У цьому плані слід визнавати також наявність ленінізму, хрущовізму, брежнєвізму». На наш погляд, раціональність цієї думки полягає в тому, що вона дозволяє виявити те особливе, що характеризує даний історичний період, його відмінність від попереднього, врахувати особистий фактор та його вплив на політичний розвиток країни.
Все ж, як нам здається, точнішим буде використання загальноприйнятої політологічної термінології, особливо щодо періоду 20-х років. Адже тут мова йде не лише про сталінізм, але й про ленінізм, про витоки, передумови, суть та особливості формування радянського тоталітарного режиму.
Думається, правильно зазначає у своїй книзі «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 роки)» Сергій Білокінь, коли пише, що «один з міфів, який введено в обіг спільними зусиллями, саме й полягав у тому, щоб усі злочини режиму персоніфікувати в одній-єдиній особі».
Разом з тим, на наш погляд, несправедливими є дорікання С. Білоконя на адресу Ю. Шаповала, який нібито «не наважився сказати про злочинність системи, самої ідеології». Навіть з тієї цитати, яку наводить С. Білокінь з роботи Ю. Шаповала, видно, що останній не оголошує винуватцем усіх злочинів та проблем лише Сталіна. Роботи Ю. Шаповала, присвячені діяльності ВЧК-ГПУ, та й інші свідчать про те, що він прекрасно розуміє і злочинність системи, і самої ідеології.
По-новому підійшов до визначення назви періоду 20-х років відомий дослідник цього етапу С. Кульчицький. Він назвав свою монографію, що вийшла друком 1996 року, «Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)». Термін «комунізм», як відомо, має багато значень, в тому числі політичний лад, теорія, партія, і тому використана назва в достатній мірі об'єктивно відбиває ті процеси, які відбувалися в цей час в Україні.
Автори даної роботи використали як узагальнюючу назву періоду «ранній тоталітаризм», вважаючи, як це вже вказувалося вище, що термін «тоталітаризм» об'єднує вплив та роль в історії цього періоду не лише Сталіна, але й Леніна, Троцького, Зінов'єва, Каменєва, Бухаріна та комуністичних намісників в Україні, зокрема Е. Квірінга та Л. Кагановича, відбиває еволюцію комуністичної системи в цілому.
Історію радянського тоталітаризму (саме такий термін здається нам найбільш вдалим, оскільки поєднує загальне (тоталітаризм) з особливим (радянський) можна умовно розділити на три періоди: ранній тоталітаризм, початок якого ми відносимо до завершення громадянської війни і національно-визвольних змагань в Україні та початку непу (1921 р.), а закінчення зв'язуємо з роком «великого перелому», фіаско непу, утвердженням режиму особистої влади Сталіна (1929р.). Доба зрілого тоталітаризму - з кінця 1929 р. - 1953 р., а пізнього - 1953-1991 роки.
У перебудовані часи вийшла дуже значна кількість публікацій, присвячених різним аспектам генези тоталітаризму в Україні та СРСР. Серед них слід назвати роботи Ю. Борисова, Г. Бордюгова та В. Козлова, М. Васецького, Д. Волкогонова, О. Лаціса, Р. Медведєва та ін. Більшість цих робіт, висновків та узагальнень, зроблених їх авторами, не втратили свого значення і до нинішнього часу.
У 90-ті роки дослідження періоду продовжувалися. У цей час побачили світ роботи І. Біласа, О. Бриндака, С. Білоконя, Г. Касьянова, С. Кульчицького, В. Семененка, Ю. Шаповала, В. Ченцова та ін. Цей період історіографії відзначається, перш за все, тим, що провідна роль у висвітленні історії 20-х років стала належати вітчизняним науковцям. Розбудова незалежної України актуалізувала дослідження, пов'язані із специфікою розвитку України в 20-ті роки, дала можливість неупереджено, із залученням недоступних раніше радянських та закордонних джерел, по-новому висвітлити проблеми діяльності українських політичних партій на початку 20-х років, витоків та суті націонал-комунізму, діяльності репресивних органів і т.д. Вказані роботи різні за рівнем наукових узагальнень та охопленням проблем, джерельною базою. Проте кожна з них - певний доробок у дослідженні непростого, сповненого драматизму періоду.
Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.
Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.
З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.
У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті pp.), ідеї Д. Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д. Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів ОУН М. Сціборський (основні праці - "Націократія", 1935; "Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави", 1940). Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми - націократії як "режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств об'єднаних відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій - у представницьких органах державного управління". М. Сціборський, обстоюючи гасло "держава вище партій і класів", заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М. Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту - Державної Ради.
Після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччини, поразки УПА в боротьбі проти СРСР інтегрально-націоналістичні доктрини швидко втрачали соціальну базу. Тоталітарна хвиля в країнах Заходу почала спадати. Перебуваючи в еміграції, діячі націоналістичного руху мусили враховувати ці суттєві зміни в політичному кліматі Європи. Відповідно до цього почався перегляд ідеологічних постулатів, які тривалий час вважалися непорушними, та поступова "демократизація" інтегрального націоналізму. З особливою виразністю ця трансформація простежується в працях націоналістично зорієнтованих авторів повоєнного періоду: Й. Горнового ("СРСР - країна найжорстокішого гноблення народів: визиску працюючих"), П. Полтави ("Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу"), Я. Старуха ("Упир фашизму"), П. Думи ("Ідейно-політичне обличчя більшовиків"), Д. Шахая ("Тактика щодо російського народу").
Завдяки публіцистичним творам В.Мороза ("Серед снігів", "Репортаж із заповідника імені Берія") інтегрально-націоналістичні ідеї потрапили в середовище українських дисидентів, хоча ні в 60-80-х pp., ні згодом помітного успіху вже не мали.
Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму.
Представники однієї орієнтації Д. Видрін і Д. Табачник ("Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз", 1995), В. Гриньов ("Нова Україна, якою я її бачу", 1995), А. Деркач, С. Веретєнников та А. Єрмолаєв ("Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути", 1995), критикуючи націонал-лібералізм, пропонують обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію, складовими якої мають стати такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; формування єдиного Євразійського союзу й подальше зближення з Росією та іншими країнами СНД; засудження розвалу СРСР, тотальної "українізації" та "вестернізації" ("американізації"); збереження монопольних позицій державного сектора в національній економіці та створення "згори" соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.
Подобные документы
Визначення поняття "влада" в соціальних науках. Співвідношення влади і насилля. Характерні риси тоталітаризму та його типологія. Формування тоталітарних режимів у Європі. Тоталітаризм як прояв політичного насилля та його наслідки для суспільства.
реферат [39,7 K], добавлен 09.11.2013Поняття політичного режиму. Загальні концепції демократії. Форми організації державної влади. Принцип поділу влади, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи взаємин цивільного суспільства з державою. Теорія тоталітаризму та авторитаризму.
реферат [25,5 K], добавлен 29.03.2011Концепції політичних учень Стародавнього Сходу та Античності. Особливості розвитку політичної думки у феодальній Європі та Новому часі. Політична думка в США У XVIII ст. Погляди "позитивістів", концепції тоталітаризму і суспільно-політичної модернізації.
курсовая работа [40,9 K], добавлен 06.06.2010Знівелювання особистих інтересів на користь колективних - основний елемент філософського вчення К. Маркса. Панування одного класу, цензурування інтелектуальної діяльності - основні риси, притаманні тоталітаризму як витвору сучасних політичних систем.
статья [16,5 K], добавлен 07.08.2017Поняття та сутність тоталітаризму, його різновиди, сила і слабкість. Політичні риси ідеологічного контролю в тоталітарних суспільствах. Основна характеристика тоталітарної системи. Сучасні форми тоталітаризму і авторитаризму, їх подібність та різниця.
курсовая работа [52,0 K], добавлен 04.09.2010Головні ознаки демократичного режиму. Форми демократичного режиму: ліберально-демократичний; консервативно-демократичний; радикально-демократичний. Ознаки антидемократичному режиму. Тоталітаризм як політичний режим. Авторитарний політичний режим.
контрольная работа [18,3 K], добавлен 09.02.2011Типологія ресурсів життєздатності політичних режимів. Матеріально силові та духовно-психологічні ресурси. Кореляція багатства і політичних устроїв. Стабільність політичного режиму. Стабілізація авторитаризму і демократії. Значення економічних ресурсів.
контрольная работа [24,1 K], добавлен 16.04.2011Суть, класифікація та типи суспільно-політичних рухів як своєрідної форми вияву політичної активності людських мас. Порівняльний аналіз рухів та політичних партій, їх специфіка. Значення політичних рухів для подолання авторитарних і тоталітарних режимів.
реферат [22,3 K], добавлен 01.07.2011Поняття, сутність, істотні ознаки політичних режимів. Основні підходи до їх типологізації. Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) видів політичних режимів. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів.
контрольная работа [51,1 K], добавлен 12.02.2012Основні етапи розвитку політичної думки. Політичні ідеї Стародавнього світу, вчення епох Середньовіччя і Відродження та Нового часу. Політологічні концепції сучасності. Раціоналізм політичного життя. Концепція тоталітаризму та політичного плюралізму.
реферат [64,1 K], добавлен 14.01.2009
