Підйом фашизму, Друга світова війна і крах фашистських режимів

Корені фашистських ідей і рухів йдуть в крайній європейський націоналізм 19 в. Він набував самі войовничі форми в Німеччині і Італії, через політичну роздробленість створення національної держави відбувалося із запізненням, або в національних державах, потерпілих важкі військові поразки, як наприклад, у Франції після франко-прускої війни. Зародження фашистських настроїв було пов'язано з консервативною реакцією на стрімкі суспільні зміни в європейських суспільствах в другій половині 19 в. - індустріалізацією, концентрацією фінансової і підприємницької власності і т.д. Подібно традиційному консерватизму, нові націоналістичні течії декларували свою прихильність ідеї існування «природних еліт» і ворожість духу Освіти. Проте, на відміну від нього, вони зверталися до широких мас населення. Їх соціальна база складалася переважно з суспільних шарів, які програвали в ході індустріалізації і конкуренції з успішними крупними власниками і справляли страх перед організованим робочим рухом. Це був своєрідний «радикалізм середини», який не цурався клеймити існуючий порядок і правління олігархії і вдаватися до позапарламентських методів і масових дій, не звертаючи уваги на принципи легальності, законності і конституційної демократії. На відміну від соціалістів, ці націоналістичні течії не ставили під питання принципи приватної власності, ринку, найманої праці. Вони виступали за «здоровий капітал, що веде», «національний», на противагу «паразитичному» і «антинаціональному». Ультра-націоналісти вихваляли боротьбу за існування, конкуренцію і торжество сильного, вимагали створення диктаторської сильної держави, у тому числі і для вирішення економічних і соціальних проблем, для захисту дрібних і середніх власників [2.c.324].

Психологічною основою для зростання предфашистских, а потім і фашистських настроїв стало явище, яке відомий філософ Еріх Фром визначив як «втеча від свободи». «Маленька людина» відчувала самотність і безпорадність в суспільстві, де над ним володарювали безликі економічні закони і гігантські бюрократичні інститути, а традиційні зв'язки з його соціальним оточенням були розмиті або розірвані. Втративши «ланцюги» сусідської, сімейної, громадської «єдності», люди відчували потребу в якійсь заміні співтовариства. Таку заміну вони нерідко знаходили у відчутті причетності нації, в авторитарній і воєнізованій організації або в тоталітарній ідеології.

Саме на цьому ґрунті на початку ХХ в. з'явилися перші групи, які стояли біля витоків фашистського руху. Найбільший розвиток він отримав в Італії і Німеччині, чому сприяли невирішені соціальні, економічні і політичні проблеми, що різко загострилися на загальному фоні світових потрясінь і криз епохи.

Перша світова війна супроводжувалася націоналістичним і мілітаристським чадом. Підготовлена десятиріччями пропаганди хвиля масового шовінізму захлеснула європейські країни. В Італії виник рух прихильників вступу країни у війну на стороні держав Антанти (так звані «інтервенціоністи»). В ньому стулилися націоналісти, частину соціалістів, представників художнього авангарду («футуристів») і ін. Вождем руху став один з колишніх лідерів Італійської соціалістичної партії Муссоліні, виключений з її лав за заклики до війни. 15 листопаду 1914 Муссоліні почав випускати газету «Пополо д'Италия», в якій закликав до «національної і соціальної революції», а потім очолив рух прихильників війни - «фаши революційної дії». Члени фаши проводили бурхливі провійськові маніфестації, які в 1915 травні вилилися в хвилю погромів, направлених проти громадян Австро-Угорщини і Німеччини і прихильників збереження нейтралітету країни, в напад на парламент. У результаті їм вдалося втягнути Італію у війну, всупереч волі більшості населення і значної частини політиків. Надалі фашисти рахували цей виступ початковим моментом свого руху.

Хід і наслідки Першої світової війни стали шоком для європейського суспільства. Війна викликала глибоку кризу норм і цінностей, що склалися, були відкинуті моральні обмеження; переглянуті звичні людські уявлення, перш за все про цінність людського життя. Люди, що повернулися з війни, не могли знайти себе в мирному житті, від якого встигли відвикати. Суспільно-політичну систему поколивала революційна хвиля, що охопила 1917-1921 Росію, Іспанію, Фінляндію, Німеччину, Австрію, Угорщину, Італію і інші європейських країни. В Німеччині до цього додався ідейний вакуум, що виник з падінням монархії в листопаді 1918 і непопулярністю режиму Веймарськой республіки. Положення усугубляло гострою післявоєнною економічною кризою, яка особливо боляче ударила по дрібних підприємцях, торговцях, крамарях, селянах, службовців. Виниклий комплекс суспільних проблем зв'язувався в суспільній свідомості з невдалим результатом війни: військовою поразкою і тяготами Версальського договору, в Німеччині, або з несприятливими результатами переділу миру, в Італії (відчуття «вкраденої перемоги»). Широкі шари суспільства уявляли собі вихід з положення, у шляхах встановлення жорсткої, авторитарної влади. Саме цю ідею узяли на озброєння виниклі після війни в різних європейських країнах фашистські рухи [4.c.244].

Основною соціальною базою цих рухів служила радикальна частина дрібних і середніх підприємців і торговців, крамарів, ремісників, службовців. Ці шари були значною мірою розчаровані в ході конкурентної боротьби з крупними власниками і з економічними суперниками на світовій арені, а також в здатності демократичної держави забезпечити ним добробут, стабільність і прийнятний соціальний статус. З'єднавшись з декласованими елементами, вони висунули власних вождів, які обіцяли розв'язати їх проблеми шляхом створення нової системи тотальної влади, сильному, національному, відповідному їх поглядам і інтересам. Проте феномен фашизму виходив далеко за межі одного лише шару дрібних і середніх власників. Він захопив і частину трудящих, серед яких були також значною мірою поширені норми авторитарної і націоналістичної психології і ціннісної орієнтації. Жахливий тиск, що здійснюється на членів суспільства: постійною напругою, монотонною працею, невпевненістю в завтрашньому дні, залежністю, що росте, від могутніх державних і економічних структур контролю і підкорення, усе це дратує і виявляє приховану агресивність, яка легко переводиться в русло расизму і ненависті до «чужих» (ксенофобії). Масова свідомість виявилася значною мірою підготовленою до сприйняття тоталітаризму всією попередньою історією розвитку суспільства.

Крім того, розповсюдження фашистських настроїв було зв'язано і із загальною зміною ролі державної влади в 20 ст. Вона все більше брала на себе раніше невластиві їй соціальні і економічні функції, і це сприяло зростанню попиту на авторитарні, примусові і силові рішення проблем. Нарешті, фашистів підтримала і частина колишньої економічної і політичної еліти низки країн, сподіваючись на те, що сильна диктаторська влада сприятиме економічній і політичній модернізації, допоможе вирішити економічні труднощі, подавити соціальні рухи трудящих і за допомогою концентрації сил і ресурсів обігнати конкурентів на світовій арені. Всі ці чинники і настрої сприяли приходу фашистів до влади у ряді європейських держав в 1920-1930-х роках [4.c.250].

Першим оформився італійський фашизм. 23 березня 1919 на з'їзді колишніх фронтовиків в Мілані було офіційно проголошено народження фашистського руху на чолі з Муссоліні, що отримав титул «вождя» - «дуче» (duce). Він став називатися «Національною фашистською партією». Загони і групи «фаши» швидко виникли по всій країні. Всього через три тижні, 15 квітня розстрілом лівої демонстрації і руйнуванням редакції соціалістичної газети «Аванті фашисти», по суті, розв'язали «повзучу громадянську війну».

До цього ж періоду відноситься і формування фашистського руху в Німеччині. Тут первинне було не оформлене в єдину організацію, але складалося з різних, угрупувань які часто змагалися між собою. В січні 1919 на базі радикально-націоналістичних політичних кружків була утворена «Німецька робоча партія», яка пізніше перейменована в «Націонал-соціалістичну німецьку робочу партію» (НСДАП), а її членів стали називати «нацистами». Незабаром вождем («фюрером») НСДАП став вихідець з армійських кругів Гітлер. Іншими, не менше впливовими в той період організаціями фашистського руху в Німеччині були «Чорний рейхсвер», «Антибільшовицька ліга», воєнізовані суспільства, групи прихильників «консервативної революції», «націонал-більшовики» і ін. Тактика німецьких фашистів включала терор і підготовку озброєного захоплення влади. В 1923 ультраправі групи на чолі з нацистами підняли заколот в Мюнхені («пивний путч»), але він був швидко пригнічений.

Встановлення фашистських диктатур. Ні в одній з країн фашистським рухам не вдалося прийти до влади при підтримці переважної більшості населення. Перемога фашистів всякий раз була результатом поєднання розгорненої ними кампанії терору і насильства, з одного боку, і сприятливих для них маневрів правлячих політичних і господарських еліт, з іншого.

В Італії тріумф партії Муссоліні наступив в обстановці слабкості і наростаючої кризи системи ліберальної демократії. Правляча система залишалася верхівковою, її офіційна мета і принципи залишалися чужою і незрозумілою для широких мас населення; політична нестійкість росла, уряди змінювалися однин за іншим. Різко впав вплив традиційних партій, поява нових сил значною мірою паралізувала функціонування парламентських інститутів. Масові страйки, захоплення підприємств робітниками, селянські хвилювання, економічна депресія 1921, що викликала крах сталеливарних комбінатів і «Банку ді сконто», спонукали крупних промисловців і аграріїв схилитися до ідеї жорсткої внутрішньої і зовнішньої політики. Але конституційна влада виявилася дуже слабою як для того, щоб подавити революційний рух, що росте, так і для того, щоб здійснити глибокі соціальні реформи, які дозволили б масам примиритися з існуючим суспільним устроєм.

Крім того, ліберальна система в Італії була не в змозі забезпечити успішну зовнішню експансію і колоніальну політику, не могла пом'якшити нерівномірність в розвитку окремих регіонів і подолати місцевий і груповий партикуляризм, без чого було неможливе забезпечити подальший прогрес італійського капіталізму і завершення формування національної держави. В цих умовах багато промислових і фінансових корпорацій, а також частина державного, військового і поліцейського апарату виступили за «сильну владу», хоча б навіть у формі правління фашистів. Вони активно фінансували партію Муссоліні, потурали погромам. Фашистські кандидати були включені в урядові виборчі списки на муніципальних виборах в листопаді 1920 і на парламентських в 1921 травні. Міністерськими декретами розпускалися ліві муніципалітети, до цього атаковані або розгромлені послідовниками Муссоліні. На місцях багато органів влади, армія і поліція відкрито сприяли фашистам, допомагали їм діставати зброю і навіть захищали їх від опору робітників. Після того, як в жовтні 1922 власті пішли на нові економічні поступки трудящим, в Мілані відбулися вирішальні переговори між Муссоліні і представниками союзу промисловців, на яких було злагоджено створення нового уряду на чолі з фашистами. Після цього лідер фашистів оголосив про проведення 28 жовтня 1922 «марші на Рим», і наступного дня король Італії доручив Муссоліні сформувати такий кабінет.

Фашистський режим в Італії набував чітко вираженого тоталітарного характеру поступово. Протягом 1925-1929 було закріплено всевладдя держави, встановлена монополія фашистської партії, друку і ідеології, створювалася система фашистських професійних корпорацій. Період 1929-1939 характеризувався подальшою концентрацією державної влади і зростанням її контролю над економічними і соціальними відносинами, підвищенням ролі фашистської партії в державі і суспільстві, прискореним процесом фашизації [4.c.254].

В Німеччині, навпаки, фашистським угрупуванням не вдалося захопити владу на початку 1920-х років. Економічна стабілізація після 1923 заспокоїла маси дрібних власників і привела до тимчасового спаду впливу ультраправих. Ситуація знов змінилася в умовах «великої кризи» 1929-1932. На цей раз різноманіття украй правих організацій було витиснено єдиною, могутньою і згуртованою партією націонал-соціалістів. Підтримка нацистів стала стрімко рости: на парламентських виборах 1928 їх партія отримала всього 2,6% голосів, в 1930 - вже 18,3%, в липні 1932 - 34,7% голосів виборців.

«Велика криза» супроводилася майже у всіх країнах зростанням тенденцій до державного втручання в економічне і соціальне життя, до створення механізмів і інститутів сильної державної влади. В Німеччині головними претендентами на таку владу виявилися націонал-соціалісти. Політична система «Веймарськой демократії» більше не задовольняла ні широкі маси населення, ні правлячі еліти. В умовах кризи економічні можливості для соціального маневрування і поступок найманим працівникам були значною мірою вичерпані, а заходи жорсткої економії, скорочення зарплати і т.д. натрапляли на опір могутніх профспілок. Республіканські уряди, що не мали з 1930 підтримки більшості ні в суспільстві, ні в парламенті, не володіли достатньою силою і повноваженнями, щоб зламати цю протидію. Експансія німецької економіки за рубежем стримувалася політикою протекціонізму, до якої перейшли багато держав у відповідь на світову господарську кризу, а капіталовкладення в невійськову сферу виявилися невигідними через масове безробіття і падіння купівельної спроможності населення. Промислові круги вступили в тісні контакти з нацистами, партія отримала щедрі фінансові вливання. В ході зустрічей з керівниками німецької індустрії Гітлеру вдалося переконати партнерів в тому, що тільки очолюваний їм режим зможе за допомогою нарощування озброєнь подолати проблеми інвестицій і подавити будь-які протести з боку трудящих [6.c.324].

Ознаки ослаблення економічної депресії в кінці 1932 не примусили промисловців - прихильників Гітлера змінити курс. До продовження тієї ж лінії їх спонукала нерівномірність в розвитку різних галузей, величезне безробіття, справитися з якими могли тільки державна підтримка господарства і планування, а також спроби частини правлячих кругів на чолі з тими, що очолили уряд в грудні 1932 генералом Куртом Шлейхером домовитися з профспілками. Антипрофспілкові сили в підприємницькому середовищі вважали за краще спонукати президента Пауля фон Гінденбурга передати владу нацистам. 30 січня 1933 Гітлера був призначено главою уряду Німеччини.

Таким чином, встановлення фашистських режимів в Італії і Німеччині відбулося унаслідок з'єднання в надзвичайних умовах економічної і державно-політичної кризи двох різних чинників - зростання фашистських рухів і прагнення частини правлячих кругів передати їм владу в надії використовувати їх в своїй меті. Тому сам фашистський режим носив в якійсь мірі характер компромісу між новими і старими володарюючими елітами і соціальними групами. Партнери йшли на взаємні поступки: фашисти відмовлялися від обіцяних і підтриманих дрібними власниками заходів проти крупного капіталу. Крупний капітал допускав фашистів до влади і погоджувався із заходами жорсткого державного регулювання економіки і трудових відносин.

2. Сутність фашизму

В ідейному відношенні фашизм був сумішшю самих різних ідеологій. Але це не означає, що він не мав своїх власних доктрин і характерних для нього особливостей.

В основі фашистського погляду на світ і суспільство лежало соціал-дарвіністське розуміння життя окремої людини, нації і людства в цілому як активної агресії, біологічної боротьби за існування. Перемагає, з погляду фашиста, завжди найсильніший. Такий вищий закон, об'єктивна воля життя і історії. Соціальна гармонія для фашистів явно неможлива, а війна - вище героїчне і ушляхетнююча напруга людських сил. Вони цілком розділяли думку, виражену лідером італійського художнього напряму «футуристів» автором першого маніфесту футуризму Філіппо Марінетті Томазо, що став пізніше фашистом: «Хай живе війна - тільки вона може очистити світ». «Живіть небезпечно!» - любив повторювати Муссоліні.

Фашизм заперечував гуманізм і цінність людської особи. Її було слід підпорядкувати абсолютному, тотальному (всеосяжному) цілому - нації, державі, партії. Італійські фашисти заявляли, що визнають індивіда лише постільки, оскільки він співпадає з державою, що представляє універсальну свідомість і волю людини в його історичному існуванні». Програма німецької нацистської партії проголошувала: «Загальна користь вище особистої користі». Гітлер часто підкреслював, що в світі відбувається перехід «від відчуття „я" до відчуття „ми", від прав особи до вірності боргу і відповідальності перед суспільством». Такий новий стан він і називав «соціалізмом».

В центрі фашистської доктрини знаходилася не людина, а колектив - нація (у німецьких нацистів - «народне співтовариство»). Нація - це «вища особа», держава - «незмінна свідомість і дух нації», а фашистська держава - «вища і наймогутніша форма особи», - писав Муссоліні. При цьому в різних теоріях фашизму єство і становлення нації могли тлумачитися по-різному. Так, для італійських фашистів визначальними моментами були не етнічна природа, расова приналежність або загальна історія, а «єдина свідомість і загальна воля», носієм яких і була національна держава. «Для фашиста все в державі, і ніщо людське і духовне не існує і тим більше не має цінності зовні держави, - учив „дуче". - В цьому значенні фашизм тоталітарний, і фашистська держава як синтез і єдність всіх цінностей тлумачить і розвиває все народне життя, а також усилює її ритм».

Німецькі нацисти сповідали інший, біологічний погляд на націю - так звану «расову теорію». Вони вважали, що в природі існує «залізний закон» згубності змішення живих видів. Змішення («метизація») приводить до деградації і заважає утворенню вищих форм життя. В ході боротьби за існування і природного відбору більш слабі, «расовий неповноцінні істоти» повинні загинути, вважали нацисти. Це, на їх думку, відповідало «прагненню природи» до розвитку у вигляді і «поліпшення породи». В осоружному випадку слаба більшість витіснила б сильну меншину. От чому природа повинна бути сувора до слабих [2.c.324].

Цей примітивний дарвінізм нацисти переносили на людське суспільство, вважаючи раси природними біологічними видами. «Єдиною причиною вимирання культур було змішення крові і, як наслідок, зниження рівня розвитку раси. Бо люди гинуть не в результаті програних воєн, а в результаті ослаблення сили опору, властивої тільки чистої крові», - затверджував Гітлер в своїй книзі "Моя боротьба". Звідси слідував висновок про необхідність «расової гігієни», «очищення» і «відродження» німецької «арійської раси» за допомогою «народного співтовариства людей німецької крові і німецького духу в сильній, вільній державі». Інші «неповноцінні раси» підлягали підкоренню або знищенню. Особливо «шкідливими», з погляду нацистів, були народи, що живуть в різних країнах і не мають власної держави. Націонал-соціалісти з розлюченням знищили мільйони євреїв і сотні тисяч циганів.

Заперечуючи права і свободи особи як «даремні і шкідливі», фашизм захищав ті прояви, які він вважав «істотними свободами» - можливість безперешкодної боротьби за існування, агресію і приватну економічну ініціативу.

Фашисти заявляли, що «нерівність неминуча, благотворна і добродійна для людей» (Муссоліні). Гітлер в одній з розмов пояснив: Не «усувати нерівність між людьми, але усугубляти його, поставивши непроникні бар'єри. Який вид прикмет майбутній соціальний лад, я вам скажу... Буде клас панів і натовп різних членів партії, розміщених строго ієрархічно. Під ними - анонімна маса, низькі назавжди. Ще нижче - клас переможених іноземців, сучасні раби. Над всім цією стане нова аристократія...».

Фашисти звинувачували і представницьку демократію, і соціалізм, і анархізм в «тираненні числа», в орієнтації на рівність і «міф прогресу», в слабкості, неефективності і «колективної безвідповідальності». Фашизм проголошував «організовану демократію», при якій справжня воля народу знаходить свій вираз в національній ідеї, реалізовуваною фашистською партією. Така партія, «тоталітарно управляюча нацією», повинна не виражати інтереси окремих соціальних шарів або груп, а зливатися з державою. Демократичні волевиявлення у формі виборів зайві. Згідно принципу «вождизма», фюрер або дуче і їх оточення, а потім і вожді більш низьких рангів концентрували в собі «волю нації». Ухвалення рішень «верхами» (елітою) і безправ'я «низів» вважалися у фашизмі ідеальним станом [9.c.254].

Фашистські режими прагнули спертися на активність мас, пронизаних фашистською ідеологією. За допомогою розгалуженою сітки корпоративних, соціальних і виховних установ, масових зборів, торжеств і ходів тоталітарна держава прагнула перетворити саме єство людини, підкорити і дисциплінувати його, захопити і повністю контролювати його дух, серце, волю і розум, формувати його свідомість і характер, впливати на його бажання і поведінку. Уніфіковані преса, радіо, кіно, спорт мистецтво були цілком поставлені на службу фашистській пропаганді, покликаній мобілізувати маси на рішення чергової задачі, поставленої «вождем».

Одна з ключових в ідеології фашизму - ідея єдності нації-держави. Інтереси різних суспільних шарів і класів вважалися тими, що не суперечать один одному, а взаємодоповнюючими, що повинне було бути закріплене у вигляді відповідної організації. Кожній соціальній групі із загальними економічними задачами (перш за все, підприємцям і трудящим одній і тій же галузі) належало утворити корпорацію (синдикат). Соціальне партнерство праці і капіталу було оголошено основою виробництва на користь нації. Так, німецькі нацисти проголосили працю (включаючи підприємництво і управлінську діяльність) «соціальним боргом», державою, що охороняється. «Перший обов'язок кожного громадянина держави, - свідчила програма нацистської партії, - трудитися духовно і фізично ради загального блага». В основі соціальних відносин повинна була лежати «вірність між підприємцем і колективом як між вождем і відомими для сумісної праці, виконання виробничих задач і на благо народу і держави».

На практиці в рамках фашистської «корпоративної держави» підприємець розглядався як «вождь виробництва», відповідальний за нього перед владою. Найманий працівник втрачав всі права і зобов'язаний проявляти виконавську активність, підтримувати трудову дисципліну і піклуватися про підвищення продуктивності. Тих, що не покоряються або чинять опір чекало жорстоке покарання. З свого боку, держава гарантувала певні умови праці, право на відпустку, допомоги, премії, страхування і т.д. Справжнє значення системи зводилося до того, щоб працівник міг ототожнити себе з «своїм виробництвом» через «національно-державну ідею» і деякі соціальні гарантії [5.c.324].

Програми фашистських рухів містили ряд положень, направлених проти крупних власників, концернів і банків. Так, італійські фашисти обіцяли в 1919 ввести прогресивний податок на доходи, конфіскувати 85% військових прибутків, передати землю селянам, встановити 8-годинний робочий день, забезпечити участь робітників в управлінні виробництвом, націоналізовати деякі підприємства. Німецькі націонал-соціалісти в 1920 вимагали знищити фінансову ренту і прибутки монополій, ввести участь робітників в прибутках підприємств, ліквідовувати «крупні універмаги», конфіскувати доходи спекулянтів, удержавити трести. Проте насправді фашисти виявилися украй прагматичними в тому, що торкалося економіки, тим паче, що з метою встановлення і підтримки своїх режимів вони потребували союзу з колишніми правлячими елітами. Так, в 1921 Муссоліні заявляв: «В економічному питанні ми - ліберали в класичному значенні слова, тобто ми вважаємо, що доля національної економіки не може бути довірена більш менш колективному бюрократичному керівництву». Він призвав до «розвантаження» держави від господарських задач, до денаціоналізації шляхів сполучення і засобів зв'язку. В кінці 1920-х - початку 1930-х років дуче знов виступив за розширення державного втручання в економіку: як і раніше вважаючи приватну ініціативу чинником, «найдієвішим і корисним для національного інтересу», він розширював участь держави там, де рахував діяльність приватних підприємців недостатньою або неефективною. В Німеччині нацисти дуже швидко відмовилися від своїх «антикапіталістичних гасел» і пішли по шляху зрощення підприємницької і фінансової еліти з партійною верхівкою.

3. Підйом фашизму, Друга світова війна і крах фашистських режимів

Ідеологія фашизму - це войовничі антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необхідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка суперечить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади, фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над суспільством здійснювався не лише з допомогою державних структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в роки Другої світової війни - у створенні гітлерівських таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти людськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фашизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах - ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції - він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж соціальну базу - верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя.

Використана література