Умови виникнення політичних партій на початку 90-х років

Перші партії на Україні, їх ідеологічні засади та напрямки діяльності. Масове зародження в Україні громадських структур у другій половині 80-х років. Типи і особливості сучасних політичних партій на Україні. Джерела суспільних конфліктів ери модернізму.

Рубрика Политология
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 17.10.2012
Размер файла 30,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота з теми:

Умови виникнення політичних партій на початку 90-х років

1. Перші партії на Україні, їх ідеологічні засади та напрямки діяльності

В Україні з ХVІ до ХVІІІ сторіччя активно діяли церковні братства, які виникли як цехові та міські об'єднання, а згодом стали культурними та освітніми осередками зі школами та друкарнями. Г. Сковорода, буваючи в Європі, відчув вплив масонства, але виступав проти замикання у таємних сектах. Перша ложа на території України була відкрита 1742 року на Волині у селі Вишневці польськими шляхтичами. Фундатором українського масонства став гетьман Лівобережжя Розумовський, а згодом до лож прилучається козацька старшина (Римаренко, 1997).

За даними М.Пашкова(1992), в Україні, Молдові та Росії у першій половині XIX ст. діяли не менше 53 товариств, спілок, гуртків, об'єднань (19 - зареєстрованих, 11 - діяли явочним порядком, 23 - таємні). Серед них чотири масонські ложі (Волочинськ, Київ, Рівне, Умань) та 16 польських національно-визвольних товариств.

У 20-40-х роках XIX ст. у Київській, Волинській і Подільській губерніях утворилася мережа національно-визвольних товариств. У 60-х роках розпочався бурхливий процес утворення національних об'єднань: Малоросійська громада (Київський університет, 1861 р.), гуртки українофільсько-радикального напряму (Полтава, Чернігів, 1863 р.), “Громада” (Київ, Львів, 1877 р.), “Гетьманці”, “Стара Громада”, “Молода Громада” (Одеса, 1879 р.), “Чорноморці” (Київ, 1880 р.), “Партія українофілів” (Полтава, 1881 р.). У 80-90-х роках діяло до ЗО політичних гуртків і протопартійних структур, а на початку XX сторіччя - близько 100 осередків студентських спілок, громад, братств (Лисяк-Рудницький, 1991; Пашко, 1992).

У 1897 р. відбувся установчий з'їзд Всеукраїнської Безпартійної Загальної Демократичної Організації. Вона стала центром українського національного руху і включала майже всі напрями політичної думки України. Деякий час до неї “іnсоrроrе” входило Братство Тарасівців, засноване у 1891 р. на могилі Т.Г. Шевченка у Каневі студентами Бацькевичем, Боровиком та Липою (потім до них приєднався М. Міхновський). Братство стало першою Українською націоналістичною організацією, що ставила за мету повну автономію України. Основний наголос Тарасівці робили на націоналізмі у культурі та суспільному житті.

11 лютого 1900 р. у Харкові було створено Революційну українську партію (РУП). У 1902 р. з неї вийшла група націонал-радикалів, які утворили Народну українську партію (очолив її М. Міхновський). Тоді ж від РУП відокремилися народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які примкнули до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололась Українська соціалістична партія (Б. Ярошевський). Вихід з РУП представників різних політичних течій засвідчив поглиблення процесу визначення характеру й цілей її діяльності. Вона розвивалася, наслідуючи зразки західноєвропейської та російської соціал-демократії (Касьянов, 1992).

У 1900 р. була створена Українська соціалістична партія, яка виступала за “Українську республіку”. Після вступу до неї у 1903 р. частини РУПу (Б. Ярошевський), це була єдина з соціалістичних партій Росії, що наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу.

У 1902 р. М.Міхновський з однодумцями (брати Макаренки, Шемети, Шевченки та Є. Любарський-Письменний) заснували Українську народну партію. М.Міхновський розробив “Десять заповідей для УНП” (одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна; Україна для українців; усюди і завжди вживай української мови та інш.). В 1906 р. з УНП вийшла група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, яка проіснувала лише декілька місяців.

Восени 1904 р. переважно членами Безпартійної Загальної Організації після дворічного обговорення ухвалено програму і назву Української Демократичної партії. Програма містила політичні (парламентський лад, автономія) та економічні (8-годинний робочий день, державна пенсія немічним тощо) положення. Після розколу і виходу з неї всіх радикалів, останні утворили Українську Радикальну Партію. Головою УРП став Б. Грінченко. УРП займалась культурними, соціально-економічними справами.

Восени 1905 р. УДП і УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію. Усі українські національно-свідомі елементи (навіть члени кадетської партії) стали членами УДРП. У грудні 1904 р, утворилась Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М.Меленевського, Лесі Українки. УСДС діяла спільно з РСДРП та Бундом і в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до І-ї Державної Думи (1906 р.) “Спілка” проявила себе як русифікаторська організація, проти чого виступали УСДРП і ліберальні українські кола. Вибори бойкотували всі соціалістичні партії. Лише УДРП висунула кандидатів, увійшовши у блок з кадетами (Партія народної свободи). Під час роботи І-ї Державної Думи в Україні бурхливу діяльність розвинула Селянська Спілка, що мала осередки майже у кожному селі Лівобережної України.

Українські соціалісти-революціонери затвердили програму УПС/Р на початку лютого 1907 р. Вона відрізнялась від програми РПС/Р вимогою скликання Українських Установчих Зборів.

Після 1907 р. і настання реакції в Росії партійне життя завмерло. Тому в 1908 р. було відновлено давню безпартійну організацію під назвою “Товариство Українських Поступовців”. До ТУПу належали люди різних переконань. Керівними були принципи автономії, конституціоналізму й парламентаризму. Для прийняття в члени вимагався певний освітній ценз і громадський стан. Діяв нелегально. В останні роки до нього почали приймати і селян.

В Україні створювались і діяли також революційні (терористичні) організації. Це: “Оборона України” (голова - В. Чеховський; 1904-1909 рр.), “Українська Народна Оборона”. Існувало три такі організації - М. Міхновського (1909); І. Руденка та І. Торопа (1905-1908, 1912); Б. Войцеховського та О. Мизерницького (1912-1914). Остання діяла за межами України в Парижі. Існувало також декілька груп анархістів, які практично не мали ніякого впливу на політичне життя країни.

У IV Державний Думі було зроблено спробу заснувати парламентську українську фракцію “Українські прогресисти” з програмою автономії України, введення української мови в судочинстві, школі тощо, демократичних свобод.

Після 17 жовтня 1905 р. виникають позапартійні товариства, названі за галицьким зразком “Просвітами”. Вони були єдиними українськими організаціями, які уряд мусив визнати законними. Першу “Просвіту” організувала одеська українська Громада.

Детально історія виникнення перших партій висвітлена у роботах В. Піча, Н. Билень (1997) та О. Голобуцький, В. Кулик (1995). Остання містить докладний перелік першоджерел, періодики (1905-1917 рр.), документів, архівних матеріалів.

Влітку 1917 року в Україні діяло понад 30 політичних партій різних напрямів. Активну роль у політичному житті України відігравали й загальноросійські політичні партії. Зародження парламентаризму і демократичних інститутів закінчилось з появою більшовизму, який став могильником усіх інших партій і організацій.

Подальший розвиток організованого політичного життя пов'язаний з націоналістичним рухом та діяльністю політичних партій Галичини, що не входила до складу СРСР. У 1920 р. виникла Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції (УПНР), котра пізніше злилась з Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО). Група Української національної молоді виникла у 1922 р. серед українських вояків у Чехословаччині для самооборони й боротьби з совєтофільством та зміновіховщиною. 28 січня - 3 лютого 1929 року відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників усіх націоналістичних організацій - ПУН,УВО,ЛУН,ГУНМ,СУНМ. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН (Крип'якевич, Капустянський, Гнатович, 1991; Книш, 1994; Баган, 1994). О. Баган навів огляд історії та діяльності ОУН у воєнні та повоєнні роки (боротьба проти радянської окупації у 1944-1950 рр.).

2. Умови виникнення політичних партій на початку 90-х років

Інтегральною рисою політичної системи є регуляційна можливість - здатність адекватно реагувати на зміну зовнішніх і внутрішніх умов, швидко адаптуватися; здатність до саморозвитку (Лізунова, 1997). Визначальною рисою, до якої мала би пристосуватися радянська система кінця вісімдесятих, - прагнення народу подолати монополію на владу однієї партії та бажання самоорганізації у нові альтернативні політичні структури і форми.

Тоталітарна доба, існування 6 і 7 ст. Конституції СРСР, фактичне злиття партії (КПРС) з державою (СРСР) та заборона політичного плюралізму й самого існування інших партій наклали свій відбиток на усі визначальні аспекти життя суспільства та його організаційних структур. Правове унеможливлення існування громадських структур, альтернативних КПРС-КПУ обумовило організаційну структуру та ідеологію новітніх партій, стало наріжним каменем для подальшого полярного ставлення до владних структур, їхньої легітимності, стратегічного курсу соціально-економічного розвитку, оцінку Росії та СНД, історії України тощо.

Не треба скидати з рахунку й антиукраїнську, розкольницьку політику КПРС-КПУ, яку партія проводила всі роки свого існування в Україні. Поділивши Україну - аби позбавити її в майбутньому єдності - на східну і західну, КПРС-КПУ останню, оскільки вона національно свідоміша, наділяла різкими ярликами: націоналісти, бандерівці, західняки тощо (Чемерис, 1994).

Політичні опоненти одержавленої КПРС-КПУ не мали альтернативи як вважати саме державу своїм не опонентом, а противником (ворогом). Відтак їхнє опанування КПРС-КПУ стало й антидержавною діяльністю. Не дивно, що більшість з перших альтернативних КПРС-КПУ партій не визнавала й легітимними органи державної влади та й саму державу взагалі, намагаючись творити паралельні органи (щоправда, більше з пропагандистських цілей). Інші ж сприймали її як об'єктивну реальність, в умовах якої необхідно діяти. Яскраво це виявилось під час установчого з'їзду “Народного Руху України за перебудову” (8-10.09.89). Зокрема, лідер УГС Л.Лук'яненко заявив: “Ця лінія - Вільна Незалежна Самостійна Україна”. Держава перешкоджала реалізації цих цілей. Зрозуміло, що за таких умов новітні партії й протопартійні об'єднання (а ними стали організації національного спрямування) вважали державу окупаційною і не визнавали її нелегітимних, на їхню думку, законів.

Після проголошення незалежності України у 1991 році та заборони КПУ організації лівого спрямування діяли і діють аналогічно. Практикою діяльності блоку лівих сил Київського регіону стали несанкціоновані владою масові громадські заходи. Ліві не визнали існуючу державну символіку, пріоритети міжнародної політики тощо. Це лише посилює тенденції неприйняття політичних опонентів: “У комуно-фашизму соціяльна база для заколоту є - надто багато помилок зробила нинішня українська влада... Отож мусимо бути пильними”, - О. Романчук (Шлях перемоги. - 20.11.93).

Розвал реально існуючого соціалізму спричинився до прийняття історичних рішень в ідеологічному змаганні між ідеями соціалізму та демократії, тобто соціалізм не витримав випробовування практикою. Демократія як форма держави та життєвий устрій після 1989 року набула бурхливого зрушення у своєму розвитку. Але це аж ніяк не гарантує успішного її здійснення (Тезінг, 1997).

До реєстрації у 1990 році першої некомуністичної партії держава діяла методом виключно заборон. Після неї ще комуністична держава була змушена толерувати саме існування партій. При цьому вона практично повністю ігнорувала їх як суттєвий чинник політичного процесу і узагальненого виразника інтересів значної частини суспільства. Це викликало закономірну зворотню реакцію з боку партій. На сьогодні до держави прохолодно ставляться як консервативні партії, так і різноманітні ліберальні об'єднання, котрі традиційно дистанціюються від держави. Напрям діяльності сьогоднішньої державної адміністрації загалом влаштовує консервативні та націонал-ліберальні партії, але їхня співпраця з державою - це співпраця з необхідності (як законослухняних юридичних осіб з контролюючими інстанціями). Рівень співпраці партій з владою визначається не стільки ідеологічними засадами, скільки інтеграцією державно-владної еліти у ту чи іншу партію.

Масова недовіра владним структурам та їхнім представникам, незалежно від їхнього політичного декору, створює цілком реальну небезпеку появи “ефекту бумеранга”, коли хороші слова про демократію та її переваги перед тоталітаризмом, що надмірними дозами надходять з не дуже популярних джерел, можуть викликати результат протилежний тому, на який очікують, - дискредитацію самої ідеї демократії як перспективи (Головаха, Пухлик, 1994).

Масове зародження в Україні громадських структур (так званих неформальних організацій) альтернативних, а то й опозиційних КПРС почалось у другій половині 80-х років.

Хоча ще у 1976 р. виникла Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських Угод на чолі з такими видатними совєтськими дисидентами як П. Григоренко, М. Руденко, О. Мешко та інші. Ідея правозахисного руху в Україні зріла й виношувалася задовго до створення Української Гельсінкської громадської групи. Можна з певністю сказати, що вже в 1960 роках первісником її був Левко Лук'яненко - організатор і натхненник боротьби за національне звільнення України шляхом референдуму (Ю.Литвин, 1994).

Організовану Л. Лук'яненком, С. Віруном, В. Луцьковим, О. Любовичем та І. Кандибою у 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку вважати справжньою партією чи навіть протопартійною структурою важко, бо, перебуваючи у підпіллі, проіснувала вона недовго. У 1961 році Львівський обласний суд засудив усіх організаторів; причому Л. Лук'яненка до страти (Лук'яненко, 1991)

Після аварії на ЧАЕС у 1986 р. та злочинної бездіяльності як союзного керівництва, так і республіканського в Україні почали виникати різноманітні екологічні організації. Проте екологія не була єдиним напрямком діяльності неформальних організацій. Створюються політичні клуби, просвітницькі, українознавчі організації, молодіжні, студентські об'єднання. Негативне ставлення КПРС-КПУ до усіх громадських новоутворень, обумовило їхню швидку політизацію, засновану на різко негативістському критичному ставленні до існуючої державно-політичної системи, національної політики центру.

Восени 1987 р. у Львові виникло “Товариство Лева”. Незважаючи на культурницько-етнографічний характер Товариства, у ньому вже 1988 р. намітилася група людей, які жваво цікавилися політикою і намагалися займатися нею. Філії Товариства відкрилися і в інших містах України (у Рівному, Луцьку) (Батенко, Бондаренко, Невелюк, 1998).

У Києві при Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб “Спадщина”, незабаром у Київському університеті - студентське об'єднання “Громада”. Їхня діяльність з самого початку виходить за межі просвітницької і набуває політизованого характеру.

У серпні 1987 р. у Києві виникає Український культурологічний клуб (УКК). Його діяльність отримала широкий розголос не лише в Україні, але й за її межами. У цей же час після виходу з ув'язнення і повернення в Україну відомих дисидентів-правозахисників (В.Чорновіл, Михайло та Богдан Горині) відновлює свою діяльність УГГ. Саме на її основі у середині 1988 р. було створено Українську Гельсінкську спілку (УГС), яка відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні політичної опозиції в Україні (Гарань, 1993). Вже у березні 1989 р. при активному сприянні УГС відбулася перша політична демонстрація і перший за радянський період політичний страйк. УГС була першою організацією в республіці, що заявила про необхідність побудови самостійної української держави. На першотравневу демонстрацію львів'яни вперше в Україні вийшли з жовто-блакитними прапорами. Влітку 1988 р. було також створено Демократичний союз з широким спектром поглядів (ліберальні демократи, соціал-демократи, демокомуністи).

4 березня 1989 р. була проведена установча конференція “Меморіалу”. Очолив його Лесь Танюк. У жовтні 1988 р. був проведений установчий з'їзд всеукраїнської організації “Зелений світ” на чолі з Ю.Щербаком.

Яскраву сторінку в історію сучасної України вписали страйкоми. Перший страйком виник у м. Львові після побиття 1.10.89 міліцією демонстрантів, а вже 3 жовтня відбувся попереджувальний страйк. Пізніше страйкоми на довгий час стають центром опору КПРС.

18 листопада 1989 р. у м. Києві була проведена нарада 43 громадських організацій України (НРУ, ТУМ, “Зелений світ”, “Меморіал”, УГС, Українська асоціація захисту історичного середовища, асоціація “Виборець”, УНДЛ, Всеукраїнське товариство репресованих, СНУМ, страйкоми Донецька, Стаханова, Миколаєва, Львівської області та ін.). Учасники наради ухвалили виборчий маніфест Демократичного блоку України. У ньому вже не йшлося про “новий союзний договір”, наголошувалася необхідність нової Конституції, легалізація УГКЦ та УАПЦ. Під тиском опозиційних сил було ухвалено достатньо демократичний закон про вибори народних депутатів, що ввібрав у себе всі головні вимоги опозиції. 18 грудня 1989 р. нарада представників неформальних організацій і об'єднань створила блок демократичних сил на виборах до Верховної Ради УРСР. Демократичний блок, що спирався на структури Руху, отримав чверть місць, а у Галичині та Києві переконливо переміг.

Важливою політичною подією стало перезахоронення 17 листопада праху В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого в якому, крім представників неформальних організацій, взяла участь велика кількість неорганізованих громадян.

8-9 грудня у Київському університеті відбувся установчий з'їзд української студентської спілки. У червні 1989 р. молоді члени УГС висунули ідею створення незалежної молодіжної організації. У липні у Харкові виникла Спілка української молоді (СУМ), тоді ж у Львові утворилася ініціативна група Спілки незалежної української молоді (СНУМ). Львівська обласна організація СНУМу провела свої установчі збори 19 серпня біля гори Маківки.

З нагоди річниці об'єднання УНР і ЗУНР була проведена акція, що стала переломною, етапною віхою у формуванні політичного життя України - живий ланцюг єднання по лінії Львів-Київ. У ньому взяло участь понад 450 000 осіб. Він заклав підвалини авангардної позиції Руху серед національно-демократичних організацій та певне ототожнення й усукупнення всіх подальших некомуністичних організацій під назвою “Рух”.

У грудні 1989 р. була створена “Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову”. Це була невдала спроба компартії створити альтернативу Руху.

Весною 1989 р. Ю. Бадзьо склав проект програми “Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності”. Наприкінці травня “Літературна Україна” опублікувала Маніфест Демократичної партії України.

У жовтні 1989 у Львові була створена Українська національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком. Партія не визнавала законів “окупаційної влади”, бойкотувала вибори до Верховної Ради України, була нечисленною. У подальшому розчинилась в Українській міжпартійній асамблеї (УМА). Здебільшого правильні, але радикально-демагогічні підходи і висловлювання етнонаціоналістів заклали їхню самоізоляцію в українському політичному просторі й фактично усунули їх від сфери впливу на процеси державного управління: “За п'ять років існування держави не була розв'язана жодна національна проблема - ні утвердження української нації в правах суверена, ні відновлення історичної справедливості щодо українців як народу, ні національної безпеки, ні освіти; ні соціальна, ні економічна” (Приходько, 1997).

У квітні 1990 р. інший багаторічний політв'язень І.Кандиба створює всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України”. Партія також була напівконспіративною, не визнавала окупаційної влади (й до сьогодні владу вважає неукраїнською за суттю) і виборів до неї.

У квітні 1990 р. у Львові відбувся установчий з'їзд Української християнсько-демократичної партії (УХДП), яку також заснував політв'язень В. Січко. Партія мала антикомуністичний характер, а загально-християнські гасла - націоналістичне забарвлення.

У травні 1990 р. у Харкові була створена Конференція анархістів України (КАУ). До КАУ ввійшли - анархо-синдикалісти (“Набат” Харків), анархо-комуністи, анархо-індивідуалісти, анархо-пацифісти, анархо-махновці, біокосмісти.

У червні у Києві відбувся установчий з'їзд Української народно-демократичної партії (УНДП). Її лідерами стали Є.Чернишов, А. Киреєв. УНДП виросла з УНДЛ, яка на виборах діяла як фракція УГС під гаслом “Ради без комуністів”. УНДП влітку 1990 р. активно створювала альтернативні структури влади - громадянські комітети та проводила реєстрацію громадян Української народної республіки з метою виборів Національного Конгресу як єдиної законної влади. У подальшому УНДП та УНП об'єднались в Українську національну консервативну партію (УНКП) на чолі з В. Радіоновим.

1.07.90 була створена УМА, що об'єднала всі ці партії на засадах націоналізму і позапарламентського шляху боротьби за незалежність України. Очолив УМАЮ. Шухевич. До складу УМА входила також Українська націоналістична спілка (УНС) на чолі з О. Вітовичем, яка організаційно оформилась дещо пізніше, але перебрала на себе керівництво в УМА, давши їй назву Українська національна асамблея (УНА).

Створення цих організацій мало певне значення для формування багатопартійності в Україні, але подією, що суттєво вплинула на подальший розвиток історії, стало утворення Української республіканської партії, що об'єднала усі тогочасні національно-державницькі сили та елементи. УРП виникла на з'їзді УГС, що відбувся 29-30.04.90 у Києві у Будинку кіно. УРП оголосила себе правонаступницею УГГ (1976-1988) та УГС (1988-1990). Офіційне проведення з'їзду у поєднанні з яскраво антикомуністичним та національним характером програмних гасел мало велике політичне і пропагандистське значення. Після піврічної боротьби з системою її першою з політичних партій в Україні було зареєстровано.

25 - 27.05.90 у бібліотеці КПІ відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ). Однак з'їзд започаткував розкол соціал-демократії на дві течії - СДПУ та ОСДПУ, який триває до цього часу.

9.06.90 відбувся установчий з'їзд Української селянської демократичної партії. Попри активну діяльність її першого голови письменника С.Плачинди та всі оптимістичні прогнози реальною політичною силою УСДП не стала.

28-30.09.90 відбувся установчий з'їзд Партії зелених України (ПЗУ). Партія виникла на основі асоціації “Зелений світ” та сильних післячорнобильських екологічних настроїв.

Влітку-восени цього року в Києві виникають Ліберально-демократична спілка та Ліберально-демократична партія України.

У 1990 році також виникають численні утворення Демократичної платформи в КПРС. Водночас створюються різні “фронти”, “форуми”, “спілки” тощо прокомуністичного, інтернаціонального (проросійського), антирухівського характеру, подібних “інтерфронтам” в інших республіках. Проте вони виявились малопопулярними і без підтримки КПРС нежиттєздатними.

Уже в цей самий час КПРС почала “антипартійні” дії. Зокрема, для дискредитації партійного життя була зареєстрована, створена у вересні 1990 року Народна партія України. Її основу склали працівники кооперативу “Олімп” під проводом народного депутата УРСР ХІІ скликання Л. Табурянського. Попри запис до членів партії на вулицях вона не мала осередків у більшості областей України.

Від кінця 1989 року мотив багатопартійності дедалі виразніше проступає у промовах політиків, у рекомендаціях політологів, у розмовах пересічних громадян. До січня - лютого 1990 р. М. Горбачов вважав курс на багатопартійність “не нашим”, таким, що не має соціальної бази, не гарантує захисту завоювань демократії. І лише на лютневому (1990 р.) Пленумі ЦК КПРС було оголошено про відмову від політичної монополії КПРС, а в Програмній заяві XXVIII з'їзду було проголошено курс на діалог і рівноправне партнерство з усіма прогресивними ідейно-політичними течіями, утворення з ними політичних блоків. Вилучення ст. 6 і 7 союзної Конституції юридично позбавило КПРС політичної монополії, легалізувало та інтенсифікувало процес утворення нових політичних структур. У 1990 р. й склалася нині діюча багатопартійність (Литвин, 1994).

У подальшому процес організації нових партій не був небезпечним особисто для організаторів. На їхньому шляху стояли інші перепони: організаційні, матеріальні, технічні, ідеологічні (непопулярність ідей, брак однодумців). Більш докладно про події цього етапу розвитку політичного життя в Україні пишуть О. Гарань (1993), А. Білоус (1993), В. Ковтун (1995).

Однак нелегкий шлях становлення багатопартійності в Україні наклав свій відбиток на усю подальшу діяльність партій. Правозахисний, неформальний, ранньопартійний рух у якості опозиції існуючому в країні політичному режимові був обмеженим, організаційно слабким, він радше був силою деструктивною, ніж руйнівною (Шевчук, 1996). Хоча змістом діяльності партій є боротьба за контроль над владними структурами й реалізація через них своїх політичних та соціально-економічних програм і проектів, однак саме така діяльність партій не набула поширення. Натомість найбільшу питому вагу в партійній активності отримала реалізація “моделі реагування” в політичній поведінці, тобто декларування підтримки чи засудження певних соціальних політичних або економічних явищ (Лозовий, Танчин, Юров, 1997). Яскравим прикладом такого реагування є відкритий лист голови Української Всесвітньої Координаційної Ради І. Драча Президентові України Л.М. Кравчуку, Голові Верховної Ради І.С. Плющу, Прем'єр-міністрові Л.Д. Кучмі (Драч, 1997).

3. Типи і особливості сучасних політичних партій на Україні

політичний партія громадський

Існують чотири джерела суспільних конфліктів ери модернізму: центрально-периферійний, державно-церковний, землеробсько-індустріальний, капіталістично-робітничий. Саме ці конфліктні лінії визначають контури партійних систем. Враховуючи засадні характеристики і функції партій різного типу можна виділити типи світоглядних, ідеологічних партій (ліберали, консерватори тощо), “класових” партій, партій інтересів (робітничі, селянські тощо) та кадрові партії (вибіркові чи елітні, конфесіональні, релігійні) і масові партії (Танчер, Карась, Кучеренко, 1997).

Традиційним і найбільш поширеним принципом класифікації партій є застосування ідеологічно-теоретичного критерію. За цією ознакою партії поділяються на ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні, клерикальні, націоналістичні. З часів Великої Французької революції поділ політичних сил на “лівих”, “правих”, “центр” є загально-прийнятним. Ліві партії тяжіють до радикально-революційних методів діяльності, до соціалістичної і комуністичної ідеології. Праві партії - це консервативні, буржуазні політичні сили, що орієнтуються на стабільність і негативно ставляться до революції. Центр займають помірковані політичні сили, котрі прагнуть компромісів, співпраці, примирення крайніх політичних полюсів (Сморгунов, Семенов,1996).

Й. Тезінг (1997) виділяє наступні типи партій: світоглядні, партії виборців, знатних людей, членів, кадрів, масова і народна партії.

На думку В. Якушика, для створення комплексної типології політичних партій доцільно згрупувати головні критерії їхньої класифікації у чотири блоки: теоретико-ідеологічне підґрунтя та політична платформа партії; соціальна база партії; специфіка генези (процесу виникнення) та організаційних структур партії; статус і роль партії у політичній системі та в суспільстві в цілому (Голобуцький, Криворучко, Кулик, Якушик, 1996).

А.Білоус (1993, 1997), О. Семків, В. Шпилюк та А. Пашук (1993) запропонували наступні класифікаційні системи:

а) за походженням (буржуазні, пролетарські);

б) від юридично-політичної ситуації (легальні, нелегальні);

в) за методами і засобами діяльності (авангардні, парламентсько-електоральні);

ґ) за статусом у політичній системі (урядові, опозиційні); 

г) за функціональним критерієм (“індивідуального представництва”, “соціальної інтеграції”);

д) за світоглядом (“ідеологічні”, “ділові інтереси”);

е) за політичними платформами (прогресивні, реакційні; за цим критерієм може бути й інший поділ);

є) за організаційною структурою (кадрові - спираються на відомих людей і мають на меті підготовку виборів і забезпечення підтримки з боку виборців; масові - мають велику кількість фіксованих членів);

ж) за соціальною базою членів та електорату підтримки;

з) за характером членства (децентралізовані, централізовані).

Виділяють також партії політичного авангарду (ленінський тип); ті, що діють переважно у виборчих компаніях, парламентські та “партії-общини” (“партія-клуб”) (Кухта, Поліщук, Романюк, 1992). Можливі й інші параметри визначення характеру політичних партій.

Ідеологія - це внутрішньо логічна, узгоджена система філософських, політичних, правових, етичних, естетичних соціальних поглядів, визнаних великою кількістю людей. Рівень розвиненості ідеології визначається багатством явищ, що підпадають під її аналіз, та відсутністю суперечностей в її логічній побудові.

Як вважають деякі дослідники (Лісовий, 1997; Михальченко, Журавський, Танчер, 1997), наукове вивчення ідеологій в Україні, з відомих причин, сьогодні лише розпочинається. Лише українські дослідники з Заходу виконували дослідження на належному рівні. Водночас, у сучасній Україні жодна з ідейно-політичних доктрин не дала відповідей на нові виклики часу, глибоко не викорінились у політичне життя, однак це не означає відсутності у них будь-яких перспектив, а також немає підстав вважати, що Україна настільки оригінальна у своєму політичному розвитку, що замість загальноусталених у ній отримають розвиток власні оригінальні ідейні течії.

Більшість сучасних дослідників розрізняють такі типи політичних ідеологій, як: комунізм (марксизм), неокомунізм; соціал-демократія (демосоціалізм, соціальна демократія); лібералізм, неолібералізм; консерватизм, неоконсерватизм; фашизм, неофашизм. Позаяк в Україні “хворою” залишається тема націоналізму (націоналістичної ідеології) та широко вживається термін “націонал-демократія”, то будуть охарактеризовані й ці поняття.

З більшою чи меншою долею вірогідності до партій лівого та лівоцентристського напряму, лише серед суб'єктів виборів 1998 року, можна віднести: Прогресивну соціалістичну партію, Комуністичну, блок Соціалістичної і Селянської “За правду за народ, за Україну!”, Соціал-демократичну, Всеукраїнську партію трудящих, Зелених, Духовного економічного i соціального прогресу, Регіонального відродження, Аграрну, “Громаду”, Соціал-демократичну об'єднану, Захисників вітчизни, “Союз”, блок Громадянського конгресу та Партії справедливості “Російсько-український союз “Трудова Україна” за соціальну справедливість”, блок Демократичної та Партії економічного відродження “Народовладдя, економіка, порядок”, блок “Ліберальної та Партії праці - РАЗОМ!”. Останнім часом на соціал-демократичній сутності почала наголошувати навіть така донедавна консервативна партія, як Республіканська (УРП). Не варто забувати про те, що “партія влади” НДП утворилась із двох лівоцентристських партій - Трудового конгресу та Демократичного відродження. Таким чином ліва частина політично-партійного спектру в Україні більш ніж переповнена.

Один з головних речників української лівиці, лідер прогресивних соціалістів (ПСПУ), Н.Вітренко стверджує, що лівих в Україні немає, певна річ, що крім неї. З огляду на те, що сучасні теоретики ПСПУ, КПУ, СПУ не запропонували нових визначень, можна звернутися до класиків комуністичного напряму К.Маркса, В.Леніна і вважати, що лівими будуть партії, які дотримуються двох головних тез - боротьби за диктатуру пролетаріату та проти (за заборону) приватної власності й експлуатації людини людиною. Позаяк обидві тези суперечать Конституції України, то ці положення у рафінованому вигляді відсутні у програмових документах усіх “лівих” партій. Отже, не можна не погодитись з думкою Н.Вітренко про те, що лівих у нас дійсно не існує. Може бути й інший висновок - для партій, котрі називають себе лівими, відсутність зазначених положень у програмах партій є лише тактичним ходом, своєрідним викрутасом, даниною моді та вимогам Міністерства юстиції України, бо інакше партії не будуть офіційно легалізовані. Отже у випадку їхнього приходу до влади, усі ці програми будуть викинуті на смітник (не історії) як нікому не потрібні папірці. А разом з ним будуть відкинуті усі, зараз дуже популярні серед лівих, особливо у контексті львівських подій, розмови про демократію, права людини, плюралізм тощо. Не дивно, що у середовищі сучасних лівих ленінська теорія компромісів набула поширення у вигляді “необхідно бути прагматиками, враховувати реалії життя та навчитись діяти в умовах перехідного періоду”. Вірогідно саме усвідомлення можливості такого повороту подій живить недовіру до лівих у антикомуністів усіх відтінків, тоді як “нові українці” та “партія влади” вбачають у лівих лише чудернацьку ретроекзотику.

Невизначеним залишається питання: “Чи українські наші ліві?” Адже борці “за могучий, великий Советский Союз” виступають під гаслом “Україні статус суверенної держави у федерації з Росією”. Зрозуміти зміст цієї тези дуже важко (для порівняння “Україні статус суверенної держави у федерації з Швейцарією”). Та й саме поняття “державник” викликає в українських лівих чи не алергію.

Парламентаризм залишається ахіллесовою п'ятою лівих. Ні комуністична група “239” у Верховній Раді ХІІ скликання, (більшість; при цьому КПРС-КПУ мала й конституційну більшість), ні найбільша фракція КПУ у Верховній Раді ХІІІ скликання (усі ліві складали третину) не мали більш-менш відчутних законотворчих досягнень.

Позаяк праві партії власних гасел не висувають взагалі, або поширюють їх виключно між своїми прихильниками, побоюючись, що їх у них перехоплять, то у суспільстві поширена думка, що гасла лівих прості й переконливі. Дійсно народові імпонують гасла на кшталт “Влада - трудящим і для трудящих!” Безперервне їх повторення можна довести до автоматизму, але у першій сотні виборчого списку партії авангарду пролетаріату лише 1 прохідник, 2 слюсарі,1 машиніст, 2 пенсіонери, 1 безробітна та двічі Герой Соціалістичної праці О.Парубок. Певно необхідно говорити не про переконливість гасел, а вмілість виборчих технологів КПУ, які нав'язали суспільству бажання слухати, а не думати.

Довершеність ідейної бази лівих та її відповідність реаліям життя також доволі сумнівна. Бо противники приватної власності та продажу землі миряться з приватизацією земельних ділянок під городи, а донедавна войовничі матеріалісти не лише толерують релігії, але й підтримують конкретну Церкву - УПЦ-Московського пролетаріату. Питання ж про те: “Як модернізувати економіку, нічого не змінюючи, не залучаючи досягнень науково-технологічної революції та без відповідних на це коштів?”, - у лівих не стоїть на порядку денному.

Чи єдині ліві і кого до них можна віднести? Власне, як уже зазначалось, швидше це “псевдоліві”. Бо в Україні до них відносять партії:

які проголошують маскувальні гасла типу “Владу народу!” “Трудовому люду - надійний соціальний захист” (порівняйте з часами СРСР, хто дійсно мав цю владу і яка була рівність у соціальному забезпеченні);

які проголошують гасла неідеологічні “НАТО - жандарм для Украины” (Рапальська мирна угода ніколи не засуджувалась у СРСР) чи “Україні - міжетнічну злагоду, взаємозбагачення та розвиток культур!” (в СРСР існував Університет дружби народів для країн Африки і Латинської Америки, а також спільна назва вірменів, грузинів, азербайджанців “лица кавказской национальности”);

серед керівництва яких така кількість вчорашніх партфункціонерів, що запідозрити партію у правизні якось навіть незручно.

В Україні побутує думка про можливість легкого узгодження у лівому середовищі спільного кандидата на майбутніх президентських виборах. При цьому випадають з уваги численні факти суперництва між кандидатами від КПУ та СПУ у 1994 році, запекла боротьба між Н.Вітренко та О.Морозом тощо. Якби було легко домовитись різним партіям, то чи існували би вони взагалі? Чи не простіше і логічніше було би їх об'єднати?

Предтечами комунізму, соціалістами-утопістами вважаються Т. Мор, Т. Кампанела, Р. Оуен. Засновниками - К. Маркс, Вейтлінг, інші. У доконаній (ортодоксальній) формі абсолютизує інтереси класів, тобто соціальних груп, визначених відношенням до способу виробництва, їхньою роллю в економічному житті. Основними постулатами є: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату; тотальне усуспільнення засобів виробництва; централізоване планування-регламентація з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; відсутність ринкових відносин; заборона приватної власності (є лише публічна); декларативна рівність умов всіх громадян; заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.

Соціал-демократичний рух в Україні виник на початку 1900-х років і швидко став провідним явищем українського політичного життя. Саме соціал-демократам разом з соціальними лібералами судилося зіграти провідну роль у формуванні незалежної української державності на початку ХХ ст., коли контрольована ними Центральна Рада проголосила незалежність України (Вовк, 1997).

Соціал-демократія захищає принцип нації, організованої державою і громадянським суспільством (нація як суспільство або політична нація), всупереч націоналістичній міфології нації як “землі і крові” (нація як спільнота). Патріотизм соціал-демократа - гордість народу тим, що він здатний правити сам собою. Етнічна приналежність не може бути приводом ані для привілеїв, ані для урізання прав будь-якого громадянина України (Попович, 1997б).

Варто зазначити, що нині в Україні не існує політичної партії, що по-справжньому б пропагувала і відстоювала ліберальні цінності: ЛПУ - постійно тяжіє в бік соціал-демократії (то спроба змінити назва на “ліберально-трудова”, то блок з соціал-демократичною Партією праці); УПШП - є маленькою, невпливовою та фактично не діє; ЛДПУ, хоча й має достатню історію (не лише серед ліберальних партій, але й серед українських партій загалом), однак так і не стала чинником української політики також є маленькою, регіонально нерозгалуженою. Сучасним українським лібералам не вдалося поєднати поширені у суспільстві ліберально-демократичні цінності (хоча й не усвідомлені більшістю населення) з організаційною розбудовою партії. Як наслідок - виникнення партії “Демократичний союз”, що задекларувала опертя саме на ліберальну суспільно-політичну доктрину.

Народний Рух України називає свою ідеологію національно-демократичною. Тому характеристика її подана у відповідності з поглядами на неї саме цієї організації (Ключковський, Цимбалюк, 1995).

Це нерозчленована синтезуюча ідеологія, що поєднує цінності центристських класичних ідеологій - лібералізму, консерватизму, соціальної демократії - в умовах відсутності або недостатньої сформованості власної держави, і ставить за мету реалізацію цих цінностей в національній демократичній державі. Автори вважають, що ідеологічна спрямованість партії визначається не текстами програм, а політичною практикою і, насамперед, якими цінностями і на користь яких партія охоче поступається в кризових ситуаціях (це надзвичайно слушне зауваження для української дійсності щодо важливості політичної практики стосується усіх партій). Тому вони не відносять до націонал-демократичних такі партії, як УРП, КУН.

Головне гасло НРУ - “Державність, демократія, реформи”. Ці ідеологічні цінності мають своє продовження у такому вигляді (на думку теоретиків Руху): державність - держава - нація - консерватизм; демократія - свобода - лібералізм; реформи -розвиток економіки - соціал-демократія.

Рух влаштовує не будь-яка держава, а демократична, створена реформами, які здійснює українська політична нація.

Ця спроба поєднати в одне ціле три різні ідеології має на меті розширення соціальної бази партії. Очевидно, це результат ще не подоланого тоталітарного мислення про необхідність масових партій. Така доктрина приречена на поділ і спеціалізацію в межах кожної конкретної ідеології, а тому не може бути предметом розгляду вчених-політологів, а є лише розхожим терміном публіцистів.

В українському націоналізмі розрізняються два напрямки: ліберально-демократичний, який може розглядатися як продовження традицій, характерних для австрійського періоду історії Галичини та незначного відтинку часу протягом якого тут існувала власна державність; “інтегральний націоналізм”, який має риси виразно тоталітарного характеру і виглядає закономірним породженням епохи, коли агресивно шовіністична політика польської держави у Галичині спричинила відповідне посилення ксенофобських настроїв в українському середовищі (Фільц, Невелюк, 1997). На думку Т. Стецьківа (1999) з посиланням на американських дослідників Дж. Армстронга, А. Андерсона, Е. Геллнера, національна демократія є одним з різновидів націоналізму - фактично, ліберальним націоналізмом. Ідеологом, теоретиком націоналізму (інтегрального) став Дм. Донцов. Варто зазначити, що у 20-30-х роках, коли формувалася ідеологія українського націоналізму, у Європі були надзвичайно популярні “націоналістичні” і революційні рухи, зразком для яких був італійський. Водночас українські революціонери мусили боротись як проти польської “пацифікації”, так і совєтсько-тоталітарного “визволення”. Саме цю політичну і психологічну атмосферу необхідно брати до уваги при аналізі текстів Дм. Донцова. Це заклало в основу філософії націоналізму не лише ідеалізм, але й думку, що в основі розвитку світу, співжиття між народами лежить боротьба між цими народами (Баган, 1994). Не випадково, що І. Лисяк-Рудницький (1991) відзначав: “Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі, продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР тощо. Сучасні українські націоналісти намагаються відтворювати стиль, емоційність, орфографію текстів своїх попередників. “З-поміж інших людських спільнот - класів, партій, конфесій - ми визнаємо найвищою цінністю духову, кровну і політичну спільноту вільних людей - націю”. Живий організм нації характеризує духові, вольові та інтелектуальні чесноти й членів. Нація виступає як одухотворена істота, що пливе понад часом і минущими вартостями. Вона сприймає себе і сприймається іншими як самодостатня структура зі своєю вдачею - національним характером, державними потенціалами, своїми історичними завданнями (Жижко, 1997, с.8).

Використана література

1. Слюсаренко А. Томенко М. Нові політичні партії України К., 1990 р.

2. Литвит В. “Партія як форма політичної організації суспільства.

3. Махайлів В. Політичне об'єднання “Державна самостійність України”.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Історія та основні етапи виникнення політичних партій на Україні. Напрями діяльності перших українських партій початку XX ст., тенденції їх розвитку. Основні причини та шлях становлення багатопартійності. Діяльність політичних сил після розпару СРСР.

    реферат [33,6 K], добавлен 04.09.2009

  • Політичні партії та їх класифікація. Основне призначення партії. Статус та особливості діяльності політичних партій. Історія становлення багатопартійності в Україні. Провідні принципи у партійній політиці. Соціальні функції партій.

    контрольная работа [16,4 K], добавлен 04.08.2007

  • Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства. Функції політичної партії. Правові основи створення і діяльності політичних партій. Типологія політичних партій і партійних систем. Особливості становлення багатопартійної системи в Україні.

    реферат [28,9 K], добавлен 14.01.2009

  • Прототипи сучасних політичних партій в умовах кризи феодалізму, ранніх буржуазних революцій і формування капіталізму, в час виникнення парламентів. Політична весна народів. Зв’язок між трансформацією політичних партій та реформою виборчого права.

    реферат [20,8 K], добавлен 17.09.2013

  • Механізм походження політичних партій та їх типологія. Виникнення партійних рухів у різних державах. Зародження і розвиток багатопартійної системи в Україні. Основні політичні партійні рухи. Безпартійні, однопартійні, двопартійні і багатопартійні уряди.

    контрольная работа [42,4 K], добавлен 25.03.2011

  • Класифікація політичних партій. По характері доктрин. По місцю і ролі партій у політичній системі. За критерієм організаційної структури. По виду партійного керівництва. Чотири типи партійних систем.

    реферат [8,2 K], добавлен 07.06.2006

  • Типологія політичних партій. Політичні партії та громадсько-політичні організації і рухи. Сутність та типи партійних систем. Функції громадсько-політичних організацій та рухів. Основні причини виникнення партій та ефективність їх впливу на суспільство.

    реферат [24,3 K], добавлен 13.06.2010

  • Напрями політичних партій України: комуністичний; соціально-ліберальний; націоналістичний. Юридичний статус українських партій. Характерні риси української партійної системи. Національно-державницький напрям в українській історико-політичній науці.

    контрольная работа [26,5 K], добавлен 16.05.2010

  • Становлення та розвиток лівої ідеології в Україні, еволюція теоретичної думки. Соціально-економічна політика в програмах партій соціалістичного спрямування. Проблема духовної політики, особливості позицій щодо шляхів національно-державного будівництва.

    дипломная работа [79,0 K], добавлен 04.01.2011

  • Політична наука про загальну теорію політичних партій та партійних систем. Особливості думки теоретиків про визначення партій та їх необхідність. Розвиток загальної теорії політичних партій, партійних систем та виборчої системи сучасною політологією.

    курсовая работа [27,1 K], добавлен 04.09.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.