Умови виникнення політичних партій на початку 90-х років

В Україні з ХVІ до ХVІІІ сторіччя активно діяли церковні братства, які виникли як цехові та міські об'єднання, а згодом стали культурними та освітніми осередками зі школами та друкарнями. Г. Сковорода, буваючи в Європі, відчув вплив масонства, але виступав проти замикання у таємних сектах. Перша ложа на території України була відкрита 1742 року на Волині у селі Вишневці польськими шляхтичами. Фундатором українського масонства став гетьман Лівобережжя Розумовський, а згодом до лож прилучається козацька старшина (Римаренко, 1997).

За даними М.Пашкова(1992), в Україні, Молдові та Росії у першій половині XIX ст. діяли не менше 53 товариств, спілок, гуртків, об'єднань (19 - зареєстрованих, 11 - діяли явочним порядком, 23 - таємні). Серед них чотири масонські ложі (Волочинськ, Київ, Рівне, Умань) та 16 польських національно-визвольних товариств.

У 20-40-х роках XIX ст. у Київській, Волинській і Подільській губерніях утворилася мережа національно-визвольних товариств. У 60-х роках розпочався бурхливий процес утворення національних об'єднань: Малоросійська громада (Київський університет, 1861 р.), гуртки українофільсько-радикального напряму (Полтава, Чернігів, 1863 р.), “Громада” (Київ, Львів, 1877 р.), “Гетьманці”, “Стара Громада”, “Молода Громада” (Одеса, 1879 р.), “Чорноморці” (Київ, 1880 р.), “Партія українофілів” (Полтава, 1881 р.). У 80-90-х роках діяло до ЗО політичних гуртків і протопартійних структур, а на початку XX сторіччя - близько 100 осередків студентських спілок, громад, братств (Лисяк-Рудницький, 1991; Пашко, 1992).

У 1897 р. відбувся установчий з'їзд Всеукраїнської Безпартійної Загальної Демократичної Організації. Вона стала центром українського національного руху і включала майже всі напрями політичної думки України. Деякий час до неї “іnсоrроrе” входило Братство Тарасівців, засноване у 1891 р. на могилі Т.Г. Шевченка у Каневі студентами Бацькевичем, Боровиком та Липою (потім до них приєднався М. Міхновський). Братство стало першою Українською націоналістичною організацією, що ставила за мету повну автономію України. Основний наголос Тарасівці робили на націоналізмі у культурі та суспільному житті.

11 лютого 1900 р. у Харкові було створено Революційну українську партію (РУП). У 1902 р. з неї вийшла група націонал-радикалів, які утворили Народну українську партію (очолив її М. Міхновський). Тоді ж від РУП відокремилися народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які примкнули до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололась Українська соціалістична партія (Б. Ярошевський). Вихід з РУП представників різних політичних течій засвідчив поглиблення процесу визначення характеру й цілей її діяльності. Вона розвивалася, наслідуючи зразки західноєвропейської та російської соціал-демократії (Касьянов, 1992).

У 1900 р. була створена Українська соціалістична партія, яка виступала за “Українську республіку”. Після вступу до неї у 1903 р. частини РУПу (Б. Ярошевський), це була єдина з соціалістичних партій Росії, що наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу.

У 1902 р. М.Міхновський з однодумцями (брати Макаренки, Шемети, Шевченки та Є. Любарський-Письменний) заснували Українську народну партію. М.Міхновський розробив “Десять заповідей для УНП” (одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна; Україна для українців; усюди і завжди вживай української мови та інш.). В 1906 р. з УНП вийшла група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, яка проіснувала лише декілька місяців.

Восени 1904 р. переважно членами Безпартійної Загальної Організації після дворічного обговорення ухвалено програму і назву Української Демократичної партії. Програма містила політичні (парламентський лад, автономія) та економічні (8-годинний робочий день, державна пенсія немічним тощо) положення. Після розколу і виходу з неї всіх радикалів, останні утворили Українську Радикальну Партію. Головою УРП став Б. Грінченко. УРП займалась культурними, соціально-економічними справами.

Восени 1905 р. УДП і УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію. Усі українські національно-свідомі елементи (навіть члени кадетської партії) стали членами УДРП. У грудні 1904 р, утворилась Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М.Меленевського, Лесі Українки. УСДС діяла спільно з РСДРП та Бундом і в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до І-ї Державної Думи (1906 р.) “Спілка” проявила себе як русифікаторська організація, проти чого виступали УСДРП і ліберальні українські кола. Вибори бойкотували всі соціалістичні партії. Лише УДРП висунула кандидатів, увійшовши у блок з кадетами (Партія народної свободи). Під час роботи І-ї Державної Думи в Україні бурхливу діяльність розвинула Селянська Спілка, що мала осередки майже у кожному селі Лівобережної України.

Українські соціалісти-революціонери затвердили програму УПС/Р на початку лютого 1907 р. Вона відрізнялась від програми РПС/Р вимогою скликання Українських Установчих Зборів.

Після 1907 р. і настання реакції в Росії партійне життя завмерло. Тому в 1908 р. було відновлено давню безпартійну організацію під назвою “Товариство Українських Поступовців”. До ТУПу належали люди різних переконань. Керівними були принципи автономії, конституціоналізму й парламентаризму. Для прийняття в члени вимагався певний освітній ценз і громадський стан. Діяв нелегально. В останні роки до нього почали приймати і селян.

В Україні створювались і діяли також революційні (терористичні) організації. Це: “Оборона України” (голова - В. Чеховський; 1904-1909 рр.), “Українська Народна Оборона”. Існувало три такі організації - М. Міхновського (1909); І. Руденка та І. Торопа (1905-1908, 1912); Б. Войцеховського та О. Мизерницького (1912-1914). Остання діяла за межами України в Парижі. Існувало також декілька груп анархістів, які практично не мали ніякого впливу на політичне життя країни.

У IV Державний Думі було зроблено спробу заснувати парламентську українську фракцію “Українські прогресисти” з програмою автономії України, введення української мови в судочинстві, школі тощо, демократичних свобод.

Після 17 жовтня 1905 р. виникають позапартійні товариства, названі за галицьким зразком “Просвітами”. Вони були єдиними українськими організаціями, які уряд мусив визнати законними. Першу “Просвіту” організувала одеська українська Громада.

Детально історія виникнення перших партій висвітлена у роботах В. Піча, Н. Билень (1997) та О. Голобуцький, В. Кулик (1995). Остання містить докладний перелік першоджерел, періодики (1905-1917 рр.), документів, архівних матеріалів.

Влітку 1917 року в Україні діяло понад 30 політичних партій різних напрямів. Активну роль у політичному житті України відігравали й загальноросійські політичні партії. Зародження парламентаризму і демократичних інститутів закінчилось з появою більшовизму, який став могильником усіх інших партій і організацій.

Подальший розвиток організованого політичного життя пов'язаний з націоналістичним рухом та діяльністю політичних партій Галичини, що не входила до складу СРСР. У 1920 р. виникла Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції (УПНР), котра пізніше злилась з Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО). Група Української національної молоді виникла у 1922 р. серед українських вояків у Чехословаччині для самооборони й боротьби з совєтофільством та зміновіховщиною. 28 січня - 3 лютого 1929 року відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників усіх націоналістичних організацій - ПУН,УВО,ЛУН,ГУНМ,СУНМ. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН (Крип'якевич, Капустянський, Гнатович, 1991; Книш, 1994; Баган, 1994). О. Баган навів огляд історії та діяльності ОУН у воєнні та повоєнні роки (боротьба проти радянської окупації у 1944-1950 рр.).

2. Умови виникнення політичних партій на початку 90-х років

Інтегральною рисою політичної системи є регуляційна можливість - здатність адекватно реагувати на зміну зовнішніх і внутрішніх умов, швидко адаптуватися; здатність до саморозвитку (Лізунова, 1997). Визначальною рисою, до якої мала би пристосуватися радянська система кінця вісімдесятих, - прагнення народу подолати монополію на владу однієї партії та бажання самоорганізації у нові альтернативні політичні структури і форми.

Тоталітарна доба, існування 6 і 7 ст. Конституції СРСР, фактичне злиття партії (КПРС) з державою (СРСР) та заборона політичного плюралізму й самого існування інших партій наклали свій відбиток на усі визначальні аспекти життя суспільства та його організаційних структур. Правове унеможливлення існування громадських структур, альтернативних КПРС-КПУ обумовило організаційну структуру та ідеологію новітніх партій, стало наріжним каменем для подальшого полярного ставлення до владних структур, їхньої легітимності, стратегічного курсу соціально-економічного розвитку, оцінку Росії та СНД, історії України тощо.

Не треба скидати з рахунку й антиукраїнську, розкольницьку політику КПРС-КПУ, яку партія проводила всі роки свого існування в Україні. Поділивши Україну - аби позбавити її в майбутньому єдності - на східну і західну, КПРС-КПУ останню, оскільки вона національно свідоміша, наділяла різкими ярликами: націоналісти, бандерівці, західняки тощо (Чемерис, 1994).

Політичні опоненти одержавленої КПРС-КПУ не мали альтернативи як вважати саме державу своїм не опонентом, а противником (ворогом). Відтак їхнє опанування КПРС-КПУ стало й антидержавною діяльністю. Не дивно, що більшість з перших альтернативних КПРС-КПУ партій не визнавала й легітимними органи державної влади та й саму державу взагалі, намагаючись творити паралельні органи (щоправда, більше з пропагандистських цілей). Інші ж сприймали її як об'єктивну реальність, в умовах якої необхідно діяти. Яскраво це виявилось під час установчого з'їзду “Народного Руху України за перебудову” (8-10.09.89). Зокрема, лідер УГС Л.Лук'яненко заявив: “Ця лінія - Вільна Незалежна Самостійна Україна”. Держава перешкоджала реалізації цих цілей. Зрозуміло, що за таких умов новітні партії й протопартійні об'єднання (а ними стали організації національного спрямування) вважали державу окупаційною і не визнавали її нелегітимних, на їхню думку, законів.

Після проголошення незалежності України у 1991 році та заборони КПУ організації лівого спрямування діяли і діють аналогічно. Практикою діяльності блоку лівих сил Київського регіону стали несанкціоновані владою масові громадські заходи. Ліві не визнали існуючу державну символіку, пріоритети міжнародної політики тощо. Це лише посилює тенденції неприйняття політичних опонентів: “У комуно-фашизму соціяльна база для заколоту є - надто багато помилок зробила нинішня українська влада... Отож мусимо бути пильними”, - О. Романчук (Шлях перемоги. - 20.11.93).

Розвал реально існуючого соціалізму спричинився до прийняття історичних рішень в ідеологічному змаганні між ідеями соціалізму та демократії, тобто соціалізм не витримав випробовування практикою. Демократія як форма держави та життєвий устрій після 1989 року набула бурхливого зрушення у своєму розвитку. Але це аж ніяк не гарантує успішного її здійснення (Тезінг, 1997).

До реєстрації у 1990 році першої некомуністичної партії держава діяла методом виключно заборон. Після неї ще комуністична держава була змушена толерувати саме існування партій. При цьому вона практично повністю ігнорувала їх як суттєвий чинник політичного процесу і узагальненого виразника інтересів значної частини суспільства. Це викликало закономірну зворотню реакцію з боку партій. На сьогодні до держави прохолодно ставляться як консервативні партії, так і різноманітні ліберальні об'єднання, котрі традиційно дистанціюються від держави. Напрям діяльності сьогоднішньої державної адміністрації загалом влаштовує консервативні та націонал-ліберальні партії, але їхня співпраця з державою - це співпраця з необхідності (як законослухняних юридичних осіб з контролюючими інстанціями). Рівень співпраці партій з владою визначається не стільки ідеологічними засадами, скільки інтеграцією державно-владної еліти у ту чи іншу партію.

Масова недовіра владним структурам та їхнім представникам, незалежно від їхнього політичного декору, створює цілком реальну небезпеку появи “ефекту бумеранга”, коли хороші слова про демократію та її переваги перед тоталітаризмом, що надмірними дозами надходять з не дуже популярних джерел, можуть викликати результат протилежний тому, на який очікують, - дискредитацію самої ідеї демократії як перспективи (Головаха, Пухлик, 1994).

Масове зародження в Україні громадських структур (так званих неформальних організацій) альтернативних, а то й опозиційних КПРС почалось у другій половині 80-х років.

Хоча ще у 1976 р. виникла Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських Угод на чолі з такими видатними совєтськими дисидентами як П. Григоренко, М. Руденко, О. Мешко та інші. Ідея правозахисного руху в Україні зріла й виношувалася задовго до створення Української Гельсінкської громадської групи. Можна з певністю сказати, що вже в 1960 роках первісником її був Левко Лук'яненко - організатор і натхненник боротьби за національне звільнення України шляхом референдуму (Ю.Литвин, 1994).

Організовану Л. Лук'яненком, С. Віруном, В. Луцьковим, О. Любовичем та І. Кандибою у 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку вважати справжньою партією чи навіть протопартійною структурою важко, бо, перебуваючи у підпіллі, проіснувала вона недовго. У 1961 році Львівський обласний суд засудив усіх організаторів; причому Л. Лук'яненка до страти (Лук'яненко, 1991)

Після аварії на ЧАЕС у 1986 р. та злочинної бездіяльності як союзного керівництва, так і республіканського в Україні почали виникати різноманітні екологічні організації. Проте екологія не була єдиним напрямком діяльності неформальних організацій. Створюються політичні клуби, просвітницькі, українознавчі організації, молодіжні, студентські об'єднання. Негативне ставлення КПРС-КПУ до усіх громадських новоутворень, обумовило їхню швидку політизацію, засновану на різко негативістському критичному ставленні до існуючої державно-політичної системи, національної політики центру.

Восени 1987 р. у Львові виникло “Товариство Лева”. Незважаючи на культурницько-етнографічний характер Товариства, у ньому вже 1988 р. намітилася група людей, які жваво цікавилися політикою і намагалися займатися нею. Філії Товариства відкрилися і в інших містах України (у Рівному, Луцьку) (Батенко, Бондаренко, Невелюк, 1998).

У Києві при Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб “Спадщина”, незабаром у Київському університеті - студентське об'єднання “Громада”. Їхня діяльність з самого початку виходить за межі просвітницької і набуває політизованого характеру.

У серпні 1987 р. у Києві виникає Український культурологічний клуб (УКК). Його діяльність отримала широкий розголос не лише в Україні, але й за її межами. У цей же час після виходу з ув'язнення і повернення в Україну відомих дисидентів-правозахисників (В.Чорновіл, Михайло та Богдан Горині) відновлює свою діяльність УГГ. Саме на її основі у середині 1988 р. було створено Українську Гельсінкську спілку (УГС), яка відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні політичної опозиції в Україні (Гарань, 1993). Вже у березні 1989 р. при активному сприянні УГС відбулася перша політична демонстрація і перший за радянський період політичний страйк. УГС була першою організацією в республіці, що заявила про необхідність побудови самостійної української держави. На першотравневу демонстрацію львів'яни вперше в Україні вийшли з жовто-блакитними прапорами. Влітку 1988 р. було також створено Демократичний союз з широким спектром поглядів (ліберальні демократи, соціал-демократи, демокомуністи).

4 березня 1989 р. була проведена установча конференція “Меморіалу”. Очолив його Лесь Танюк. У жовтні 1988 р. був проведений установчий з'їзд всеукраїнської організації “Зелений світ” на чолі з Ю.Щербаком.

Яскраву сторінку в історію сучасної України вписали страйкоми. Перший страйком виник у м. Львові після побиття 1.10.89 міліцією демонстрантів, а вже 3 жовтня відбувся попереджувальний страйк. Пізніше страйкоми на довгий час стають центром опору КПРС.

18 листопада 1989 р. у м. Києві була проведена нарада 43 громадських організацій України (НРУ, ТУМ, “Зелений світ”, “Меморіал”, УГС, Українська асоціація захисту історичного середовища, асоціація “Виборець”, УНДЛ, Всеукраїнське товариство репресованих, СНУМ, страйкоми Донецька, Стаханова, Миколаєва, Львівської області та ін.). Учасники наради ухвалили виборчий маніфест Демократичного блоку України. У ньому вже не йшлося про “новий союзний договір”, наголошувалася необхідність нової Конституції, легалізація УГКЦ та УАПЦ. Під тиском опозиційних сил було ухвалено достатньо демократичний закон про вибори народних депутатів, що ввібрав у себе всі головні вимоги опозиції. 18 грудня 1989 р. нарада представників неформальних організацій і об'єднань створила блок демократичних сил на виборах до Верховної Ради УРСР. Демократичний блок, що спирався на структури Руху, отримав чверть місць, а у Галичині та Києві переконливо переміг.

Важливою політичною подією стало перезахоронення 17 листопада праху В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого в якому, крім представників неформальних організацій, взяла участь велика кількість неорганізованих громадян.

8-9 грудня у Київському університеті відбувся установчий з'їзд української студентської спілки. У червні 1989 р. молоді члени УГС висунули ідею створення незалежної молодіжної організації. У липні у Харкові виникла Спілка української молоді (СУМ), тоді ж у Львові утворилася ініціативна група Спілки незалежної української молоді (СНУМ). Львівська обласна організація СНУМу провела свої установчі збори 19 серпня біля гори Маківки.

З нагоди річниці об'єднання УНР і ЗУНР була проведена акція, що стала переломною, етапною віхою у формуванні політичного життя України - живий ланцюг єднання по лінії Львів-Київ. У ньому взяло участь понад 450 000 осіб. Він заклав підвалини авангардної позиції Руху серед національно-демократичних організацій та певне ототожнення й усукупнення всіх подальших некомуністичних організацій під назвою “Рух”.

У грудні 1989 р. була створена “Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову”. Це була невдала спроба компартії створити альтернативу Руху.

Весною 1989 р. Ю. Бадзьо склав проект програми “Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності”. Наприкінці травня “Літературна Україна” опублікувала Маніфест Демократичної партії України.

У жовтні 1989 у Львові була створена Українська національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком. Партія не визнавала законів “окупаційної влади”, бойкотувала вибори до Верховної Ради України, була нечисленною. У подальшому розчинилась в Українській міжпартійній асамблеї (УМА). Здебільшого правильні, але радикально-демагогічні підходи і висловлювання етнонаціоналістів заклали їхню самоізоляцію в українському політичному просторі й фактично усунули їх від сфери впливу на процеси державного управління: “За п'ять років існування держави не була розв'язана жодна національна проблема - ні утвердження української нації в правах суверена, ні відновлення історичної справедливості щодо українців як народу, ні національної безпеки, ні освіти; ні соціальна, ні економічна” (Приходько, 1997).

У квітні 1990 р. інший багаторічний політв'язень І.Кандиба створює всеукраїнське політичне об'єднання “Державна самостійність України”. Партія також була напівконспіративною, не визнавала окупаційної влади (й до сьогодні владу вважає неукраїнською за суттю) і виборів до неї.

У квітні 1990 р. у Львові відбувся установчий з'їзд Української християнсько-демократичної партії (УХДП), яку також заснував політв'язень В. Січко. Партія мала антикомуністичний характер, а загально-християнські гасла - націоналістичне забарвлення.

У травні 1990 р. у Харкові була створена Конференція анархістів України (КАУ). До КАУ ввійшли - анархо-синдикалісти (“Набат” Харків), анархо-комуністи, анархо-індивідуалісти, анархо-пацифісти, анархо-махновці, біокосмісти.

У червні у Києві відбувся установчий з'їзд Української народно-демократичної партії (УНДП). Її лідерами стали Є.Чернишов, А. Киреєв. УНДП виросла з УНДЛ, яка на виборах діяла як фракція УГС під гаслом “Ради без комуністів”. УНДП влітку 1990 р. активно створювала альтернативні структури влади - громадянські комітети та проводила реєстрацію громадян Української народної республіки з метою виборів Національного Конгресу як єдиної законної влади. У подальшому УНДП та УНП об'єднались в Українську національну консервативну партію (УНКП) на чолі з В. Радіоновим.

1.07.90 була створена УМА, що об'єднала всі ці партії на засадах націоналізму і позапарламентського шляху боротьби за незалежність України. Очолив УМАЮ. Шухевич. До складу УМА входила також Українська націоналістична спілка (УНС) на чолі з О. Вітовичем, яка організаційно оформилась дещо пізніше, але перебрала на себе керівництво в УМА, давши їй назву Українська національна асамблея (УНА).

Створення цих організацій мало певне значення для формування багатопартійності в Україні, але подією, що суттєво вплинула на подальший розвиток історії, стало утворення Української республіканської партії, що об'єднала усі тогочасні національно-державницькі сили та елементи. УРП виникла на з'їзді УГС, що відбувся 29-30.04.90 у Києві у Будинку кіно. УРП оголосила себе правонаступницею УГГ (1976-1988) та УГС (1988-1990). Офіційне проведення з'їзду у поєднанні з яскраво антикомуністичним та національним характером програмних гасел мало велике політичне і пропагандистське значення. Після піврічної боротьби з системою її першою з політичних партій в Україні було зареєстровано.

25 - 27.05.90 у бібліотеці КПІ відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ). Однак з'їзд започаткував розкол соціал-демократії на дві течії - СДПУ та ОСДПУ, який триває до цього часу.

9.06.90 відбувся установчий з'їзд Української селянської демократичної партії. Попри активну діяльність її першого голови письменника С.Плачинди та всі оптимістичні прогнози реальною політичною силою УСДП не стала.

28-30.09.90 відбувся установчий з'їзд Партії зелених України (ПЗУ). Партія виникла на основі асоціації “Зелений світ” та сильних післячорнобильських екологічних настроїв.

Влітку-восени цього року в Києві виникають Ліберально-демократична спілка та Ліберально-демократична партія України.

У 1990 році також виникають численні утворення Демократичної платформи в КПРС. Водночас створюються різні “фронти”, “форуми”, “спілки” тощо прокомуністичного, інтернаціонального (проросійського), антирухівського характеру, подібних “інтерфронтам” в інших республіках. Проте вони виявились малопопулярними і без підтримки КПРС нежиттєздатними.

Уже в цей самий час КПРС почала “антипартійні” дії. Зокрема, для дискредитації партійного життя була зареєстрована, створена у вересні 1990 року Народна партія України. Її основу склали працівники кооперативу “Олімп” під проводом народного депутата УРСР ХІІ скликання Л. Табурянського. Попри запис до членів партії на вулицях вона не мала осередків у більшості областей України.

Від кінця 1989 року мотив багатопартійності дедалі виразніше проступає у промовах політиків, у рекомендаціях політологів, у розмовах пересічних громадян. До січня - лютого 1990 р. М. Горбачов вважав курс на багатопартійність “не нашим”, таким, що не має соціальної бази, не гарантує захисту завоювань демократії. І лише на лютневому (1990 р.) Пленумі ЦК КПРС було оголошено про відмову від політичної монополії КПРС, а в Програмній заяві XXVIII з'їзду було проголошено курс на діалог і рівноправне партнерство з усіма прогресивними ідейно-політичними течіями, утворення з ними політичних блоків. Вилучення ст. 6 і 7 союзної Конституції юридично позбавило КПРС політичної монополії, легалізувало та інтенсифікувало процес утворення нових політичних структур. У 1990 р. й склалася нині діюча багатопартійність (Литвин, 1994).

У подальшому процес організації нових партій не був небезпечним особисто для організаторів. На їхньому шляху стояли інші перепони: організаційні, матеріальні, технічні, ідеологічні (непопулярність ідей, брак однодумців). Більш докладно про події цього етапу розвитку політичного життя в Україні пишуть О. Гарань (1993), А. Білоус (1993), В. Ковтун (1995).

Однак нелегкий шлях становлення багатопартійності в Україні наклав свій відбиток на усю подальшу діяльність партій. Правозахисний, неформальний, ранньопартійний рух у якості опозиції існуючому в країні політичному режимові був обмеженим, організаційно слабким, він радше був силою деструктивною, ніж руйнівною (Шевчук, 1996). Хоча змістом діяльності партій є боротьба за контроль над владними структурами й реалізація через них своїх політичних та соціально-економічних програм і проектів, однак саме така діяльність партій не набула поширення. Натомість найбільшу питому вагу в партійній активності отримала реалізація “моделі реагування” в політичній поведінці, тобто декларування підтримки чи засудження певних соціальних політичних або економічних явищ (Лозовий, Танчин, Юров, 1997). Яскравим прикладом такого реагування є відкритий лист голови Української Всесвітньої Координаційної Ради І. Драча Президентові України Л.М. Кравчуку, Голові Верховної Ради І.С. Плющу, Прем'єр-міністрові Л.Д. Кучмі (Драч, 1997).

3. Типи і особливості сучасних політичних партій на Україні

1. Слюсаренко А. Томенко М. Нові політичні партії України К., 1990 р.

2. Литвит В. “Партія як форма політичної організації суспільства.

3. Махайлів В. Політичне об'єднання “Державна самостійність України”.

Размещено на Allbest.ru