Размещено на http://www.allbest.ru

17

Размещено на http://www.allbest.ru

• Огляд концепцій політики
• Зміст
• 1. Гуманізація політичних ідей (Т. Мор, Г. Гоббса, Т. Джеферсон)
• 2. Етичні концепції політики І. Канта, Г. Гегеля
• 3. Політика і економіка (марксистські погляди)
• Використана література

1. Гуманізація політичних ідей (Т. Мор, Г. Гоббса, Т. Джеферсон)

етична концепція політика утопічна марксистська

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478--1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки -- злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави.

Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство.

Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, ґрунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, людина не може володіти вищим правом і всією могутністю держави, вона користується допомогою радників і наближених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монархічна форма правління насправді виявляється прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою.

Видатний англійський філософ Томас Гоббс (1588--1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651).

Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все права. Та оскільки людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному стані панував принцип «людина людині -- вовк» і велася «війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також природний розум, тобто здатність кожного тверезо міркувати про позитивні й негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій людині чи зібранню) верховну владу над собою. Цією особою є держава, котра використовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади є сувереном, всі інші виступають його підданими.

Таким чином, за Т. Гоббсом, держава створюється людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню. Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою.

Повноваження верховної влади щодо підданих необмежені, причому її носій -- суверен -- ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відповідальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т. Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приватних інтересів і суспільними конфліктами.

Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення: монархію, демократію та аристократію. Відрізняються вони не за сутністю верховної влади, а за ступенем придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави.

Т. Джеферсон відстоював ідеї народного суверенітету й братерства. Підкреслював, що будь-якій людині притаманне моральне право розуміння справедливого та несправедливого, що всі люди створені рівними і наділені Творцем природними невідчужуваними правами - на життя, свободу і щастя. Саме вільні люди, на думку Джеферсона укладають суспільні договори про мстворення держави для задоволення своїх природних прав і потреб, а тому, всі без винятку можуть брати участь у формуванні органів державної влади та контролі над нею. Книгою життя Джеферсона стали „Замітки про Вірджинію” - його політичним ідеалом була демократична республіка заснована на принципах народовладдя, урівноваження і розмежування влади, вільного розвитку дрібновласницького трудового ферментного господарства.

Політичне кредо Джеферсона було „Я дав клятву на Божому вівтарі бути вічним ворогом будь-якої тиранії над розумом людини”.

2. Етичні концепції політики І. Канта, Г. Гегеля

За своїм соціально-політичним розвитком у XVIII ст. Німеччина значно відставала від передових країн тогочасної Європи. Лише наприкінці цього століття під впливом Великої французької революції в ній активізувалися соціальні й політичні рухи. Проте німецька буржуазія, яка була провідною силою опозиції феодальному режиму, боялась радикальних суспільних перетворень з участю широких народних мас. Її ідеологи намагалися адаптувати революційні ідеї епохи до німецької дійсності, перевести їх у сферу спекулятивної філософії. Вищими цінностями вони проголошували свідомість, розум, дух тощо, не обходячи при цьому й актуальних питань соціально-політичного розвитку. Найпомітнішими постатями в філософії другої половини XVIII -- першої третини XIX ст. були видатні німецькі філософи І. Кант, І.Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегель.

Іммануїл Кант (1724--1804) був професором філософії Кенігсберзького університету. Його політико-правові погляди викладено в основному в працях «Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору» (1784) та «Метафізичні початки вчення про право» (1797).

І. Кант виходив з того, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю й не може бути знаряддям здійснення хоч би яких і чиїх би то було планів. Як суб'єкт моральної свідомості, докорінно відмінний від навколишньої природи, людина у своїй поведінці має керуватися веліннями морального закону. Цей закон, який І. Кант називає «категоричним імперативом», має апріорний і безумовний характер, він не зазнає впливу ніяких зовнішніх обставин і не зв'язаний з конкретними предметами чи реальними подіями. Категоричний імператив проголошує: «Чини так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом загального законодавства», тобто кожен індивід мусить чинити так, щоб правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх.

Дотримання вимог категоричного імперативу можливе лише тоді, коли індивіди у змозі вільно слідувати голосу «практичного розуму», яким охоплюються сфери як етики, так і права. Проте, наголошує І. Кант, далеко не кожен використовує індивідуальну свободу лише для реалізації вимог категоричного імперативу, часто ця свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших через об'єктивний загальний закон свободи, він називає правом. Право покликане регулювати зовнішню форму поведінки людей, людські вчинки, а суб'єктивною стороною -- мисленням і почуттями -- має керувати мораль.

Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообов'язковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, будь-яке право має виступати як примусове. Надати йому примусовий характер здатна лише держава -- первинний носій примусу в суспільстві. І. Кант визначає державу як об'єднання «множинності людей, підпорядкованих правовим законам». Призначення держави він пов'язує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом: державний устрій має максимально відповідати принципам досконалого права. Мислитель неодноразово наголошував на необхідності для держави спиратися на право, орієнтуватися на нього, узгоджувати з ним свої акції.

Як і багато інших мислителів того часу, І. Кант вважав, що держава прийшла на зміну природному стану, в якому не було ніякої гарантії законності. Моральний борг, почуття поваги до природного права спонукають людей залишити цей стан і перейти до життя в громадянському суспільстві. Цей перехід, тобто утворення держави, є результатом договору. Суспільний договір укладають між собою морально розвинені люди. Саме в державі вони отримують справжню свободу. Державі забороняється поводитися з ними як з істотами, котрі не знають морального закону й не можуть самі обрати правильну лінію поведінки. Зі свого боку народ повинен підпорядковуватися державі. Філософ категорично заперечує право народу на повстання, припускаючи лише: легальний і пасивний спротив існуючій владі.

Визнаючи ідею поділу влади, І. Кант виходив з необхідності ієрархії її видів. Верховною владою він вважав законодавчу, яка має належати лише суверенній «колективній волі народу». Виконавча влада зосереджується в законного правителя й підпорядковується законодавчій. Судова влада призначається виконавчою владою. На думку мислителя, субординація і згода цих видів влади здатні запобігти деспотизму й гарантувати благополуччя держави.

Залежно від числа тих, хто приймає закони, І. Кант розрізняв три форми правління: автократію, аристократію і демократію, але не надавав цьому поділові особливого значення. Головним він вважав не форму, а методи й засоби здійснення влади. У зв'язку з цим мислитель розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша заснована на відокремленні виконавчої влади від законодавчої, друга -- на їх злитті. За І. Кантом, республіка сама по собі ще не означає демократії, а автократія -- деспотії. Самодержавна форма влади може бути й республікою, якщо в ній виконавча влада відокремлена від законодавчої, а демократія в разі відсутності розмежування цих видів влади може бути й деспотизмом.

Висунення та обґрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дає підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави і представником ліберального напряму в історії політичної думки.

На відміну від І. Канта, його співвітчизник -- геніальний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-- 1831) виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права» (1820). Обґрунтування ним необхідності і тлумачення сутності держави і права, як і його філософія в цілому, дуже складні за змістом, а особливо за формою, тому розглянемо лише ключові питання гегелівського вчення про державу.

Та реакція проти філософії природних прав, яка почалася із Руссо та Берка й отримала свій перший систематичний виклад у Гегеля, аж ніяк не витіснила собою традиції індивідуалізму, що витворив основну рису політичного мислення для XVII й XVIII сторіч. Навпаки -- свої головні практичні наслідки ця філософія принесла у XIX сторіччі, її історія стала прикладом парадоксу, що його любив Гегель: всяка філософія доходить свого повного розвитку в деталях і застосуваннях тільки тоді, коли її чільні принципи починають сприйматись як щось само собою зрозуміле й водночас уповільнюють свій теоретичний розвиток. Принципи Революційної доби, уперше чітко викладені Локом і втілені у великих політичних маніфестах на кшталт американської «Декларації про незалежність» та французького й американського біллів про права, підсумували політичні ідеали, що, як видавалося в XIX сторіччі, напевне знайдуть свою послідовну реалізацію в політиці усіх країн, де панує культура Західної Європи, а то й, можливо, здійсняться по всьому світу. До цих ідеалів уходили громадянські свободи (свобода думки, слова і об'єднань), недоторканість власності й контроль політичних інституцій поінформованою громадською думкою. Повсюди, як видавалося, такі цілі повинні бути реалізовані на практиці через прийняття певних форм конституційного урядування, яке має здійснюватися в рамках закону. Центр політичної влади повинен припадати на представницькі законодавчі органи, всі гілки влади мають бути відповідальними перед виборцями, якими є майже все доросле населення. Ці ідеали й цей тип політичної активності для їх реалізації знаходив своїх захисників серед поборників природних прав. Самі собою ці ідеали були підсумком досягнень лібералізму XIX сторіччя. В основі лібералізму як способу політичного мислення лежить постулат про природу вартості, яка врешті-решт служить задоволенню потреб і реалізації людської особистості. Саме цей постулат Кант висловив у своєму славетному афоризмі, що моральність полягає у ставленні до осіб як до цілей, а не як до засобів, і Джеферсон підтвердив його, сказавши, що уряди існують на те, щоб захищати й реалізувати невід'ємні права людини.

І все ж між філософією природних прав Революційної доби й лібералізмом XIX сторіччя пролягала глибока різниця. Філософія природних прав була, по суті, революційним віруванням. Вона не могла йти на компроміс у питаннях, де було хоч якесь порушення її принципу. Але Французька революція викликала в багатьох куточках світу реакцію проти себе. На Європейському континенті імперські амбіції Наполеона занапастили конституційні традиції кожної західної нації. Навіть в Англії, якої це не так стосувалося, просування парламентської реформи було зупинене реакцією і тільки з труднощами поновилося після 1815 року. Повсюди Революція породжувала, як це взагалі водиться у революцій, відразу до своїх крайнощів, і стало модою звинувачувати в цих надмірностях філософів та права людини. Шатобріан влучно висловив характер лібералізму, коли сказав: «Ми повинні зберегти ту політичну діяльність, яка є плодом Революції... але саму ідею Революції ми маємо усунути із тієї діяльності». Пізніше ця ідея була висловлена як протиставлення революції мирного еволюційного розвитку, що часто ідеалізувався.

Почасти більшу поміркованість ліберальної позиції можна було пояснити філософськими причинами. Етична теорія, на якій засновувалась філософія природних прав, була з необхідності інтуїтивною. Щоб захистити теорію невід'ємних індивідуальних прав, немає іншого способу, як тільки стверджувати, що й зробили Лок із Джеферсоном: мовляв, такі права є самоочевидними. Але науку взагалі й соціальну думку зокрема невідпорне заносило до емпіризму, а отже, чимдалі від віри, що те чи те твердження може бути взяте за аксіому на тій підставі, що воно видається очевидним. Одне слово, авторитет раціоналізму постійно падав, а теорія природних прав завжди була складником філософського раціоналізму. Однак, безперечно, ще впливовішими за будь-які теоретичні міркування були зміни, що природним чином відбувалися у світогляді торговельно-промислового середнього класу в міру дедалі більшої певності його становища і впливу. Цей клас повсюди опинявся на вістрі ліберального політичного реформування в XIX сторіччі, а тенденція індустріально-комерційного розвитку робила поширення його політичної могутності заздалегідь відомим результатом. Відповідно і вплив дворян-землевласників відносно зменшувався, а наймане робітництво, принаймні протягом першої половини чи перших двох третин сторіччя, усе ще не мало скільки-небудь значної політичної самосвідомості чи дієвої організації. Це є велике перебільшення, коли стверджують, як це часто роблять марксистські критики лібералізму, нібито ідеали конституційного урядування не представляли нічого іншого, окрім інтересів середнього класу. Хоча факт є фактом, що на початку саме цей клас був головним речником цих ідеалів, як правдою є і те, що суспільне становище цього класу дедалі робило його все менш революційним як у світогляді, так і в методах. Якщо Френсіс Плейс спромігся забезпечити прийняття Реформного законопроекту тим, що пригрозив нападом на Англійський банк, то, звісно ж, звертався він не до того класу, котрий мусить показувати свій вплив на барикадах ^J. Правда також те, що, з ходом часу, ліберальна політична реформа дедалі більше переходила з царини ідеології у сферу інституційної перебудови.

Держава, за Гегелем, -- це ідея розуму, свободи і права. Він вважав, що «держава -- це хода Бога в світі; її основою служить влада розуму, який реалізує себе як волю». Держава, отже, за своєю природою є ідеальним, «дійсно розумним» утворенням.

Гегель заперечує договірну теорію походження держави. Свобода особи, на його думку, знаходить свою реалізацію передусім у праві приватної власності. Необхідним моментом у здійсненні розуму є договір, у якому самостійні індивіди протистоять один одному як приватні власники. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ, яка тільки й може бути довільно відчужена її власником, тобто договір виходить із волі окремих осіб. Всезагальне ж, представлене у моральності й державі, не є результатом волі об'єднаних у державу осіб, отже, й держава не є результатом суспільного договору.

Опосередковану працею систему потреб, яка базується на пануванні приватної власності і загальній формальній, правовій рівності людей, Гегель визначає як громадянське суспільство й пов'язує його формування лише з утворенням буржуазного ладу. На його думку, буття держави як абсолютної самої по собі цінності, що не потребує ніякого утилітарного обґрунтування, передує розвиткові громадянського суспільства. Держава не залежить від громадянського суспільства, навпаки, суспільство неможливе без держави. Проведення одним із перших в історії політичної думки чіткого розмежування громадянського суспільства й держави є безумовною заслугою Гегеля. Однак відповідно до логіки своєї філософії він виходить з пріоритету держави стосовно громадянського суспільства, тоді як у дійсності наявне протилежне їх співвідношення: не держава творить громадянське суспільство, а навпаки, громадянське суспільство творить державу.

За своєю сутністю гегелівська ідея держави є правовою Дійсністю, в ієрархічній структурі якої держава виступає як найбільш конкретне право, як правова держава. Ідея держави, за Гегелем, виявляється трояко: по-перше, як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави, державного ладу, внутрішнього державного права; по-друге, у відносинах між державами як зовнішнє державне право; по-третє, у всесвітній історії. Індивідуальна держава -- це держава як дійсність конкретної свободи. У своєму розвиненому й розумному вигляді така держава є заснованою на поділі влади конституційною монархією.

Наявність ідеї держави Гегель пов'язував лише з тодішніми розвиненими європейськими державами, в яких реалізована християнська ідея свободи, досягнуті особиста незалежність і рівність усіх перед законом, запроваджені представництво та конституційне правління.

Трьома видами державної влади Гегель вважав законодавчу владу, урядову владу і владу правителя. Він заперечував ідею самостійності і взаємного обмеження видів влади, за якої, на його думку, ніби заздалегідь передбачаються їхні взаємна ворожість і протидія. Гегель виступав за органічну єдність різних видів влади, підпорядкованість кожного з них пануванню цілого -- державній єдності, в якій і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави.

Законодавча влада, за Гегелем, -- це влада визначати і встановлювати всезагальне. Вона належить законодавчому зібранню. Урядова влада, до якої належить і влада судова, полягає в тому, щоб підводити особливі сфери та окремі випадки під всезагальне. Завдання урядової влади -- виконання рішень монарха, підтримка існуючих законів та установ. Пояснюючи характер компетенції монарха, Гегель зазначає, що в досконалій конституційній монархії об'єктивний бік державної справи визначається законами, а монархові залишається лише приєднати до цього свою волю.

Всесвітню історію Гегель розумів як прогрес в усвідомленні свободи і трактував її як історію суверенних держав, розвитку форм держави. Відповідно до цього він поділяв всесвітню історію на чотири історичних світи: східний, грецький, римський і германський, яким відповідають такі форми держави: східна теократія, античні демократія та аристократія, сучасна конституційна монархія. Носієм світового духу є пануючий на даному ступені історії народ. Таким народом з часів Реформації Гегель вважав германську націю, під якою розумів передусім німців.

Таким чином, Гегель підносить державу як ідею, дійсність права, як правову державу -- таку організацію свободи, в якій механізм насильства та апарат політичного панування опосередковані й обмежені правом. У цьому його незаперечна заслуга. Водночас мислитель ставив державу над суспільством та індивідом, заперечував самостійну цінність прав і свобод особи, вивищував германську націю над іншими, що складає консервативні й антидемократичні елементи його політичного вчення.

Отже, в XVII--XVIII ст., які були періодом ранніх буржуазних революцій, у Західній Європі сформувалися два найважливіших напрями суспільно-політичної думки -- лібералізм і соціалізм. Перший із них мав антифеодальну спрямованість, другий -- антикапіталістичну. Ці основні напрями суспільно-політичної думки набули подальшого розвитку в наступні століття.

3. Політика і економіка (марксистські погляди)

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень і прагнучи виступати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818--1883) і Фрідріх Енгельс (1820--1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазначав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом великим відкриттям К. Маркса -- матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття -- це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив.

За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В.І. Леніна, ідея марксизму -- ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. «Союзу комуністів» -- першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату».

Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава -- це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині, її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Проблеми походження, сутності та історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884), «Анти-Дюрінг» (1877), «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880), К. Марксом -- у працях «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» (1850), «Вісімнадцять брюмера Луї Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та ін. Критично ставлячись до буржуазної державності у будь-яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату подає Паризьку Комуну. На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала з принципом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад ґрунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві.

Використана література

Політологія. За ред. Семківа. «Світоч». Львов. 1994.

Політологія. Курс лекцій. Під ред. І.С. Дзюбко. - К., «Вища школа», 1993.

Основи политологии. А. Бондар - К., 1991.

Основи політології. Вид. «Либідь». - К., 1995.

Двуликий Янус. Введение в политологию. - М., 1994.

Джордж Г., С. Томас Історія політичної думки К. - Основа, 1997 - 838 с

Історія і теорія політичної науки. Б. Кухта

П.П. Шляхтун. Політологія. - К., Либідь, 2002

Размещено на Allbest.ru