Размещено на http://www.allbest.ru

13

Размещено на http://www.allbest.ru

Політичні партії та партійні системи

План

• Вступ
• 1. Сутність і поняття політичних партій
• 2. Партійні системи та їх типологія
• 3. Становлення та тенденції розвитку політичних партій в Україні
• Висновки
• Використана література

Вступ

Сучасним політичним партіям передували їх прообрази -- протопартії. Існує думка, що партії виникли тоді, коли з'явилася політика, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, вже було недостатньо державних політичних структур для здійснення влади. Виникали громадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. Виникали та діяли партії в епоху середньовіччя. Так, у середньовічній Італії ХП--XV ст. між собою ворогували гвельфи (прибічники світської влади папи римського) та гібеліни (прибічники сильної королівської влади). В цілому партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше були тимчасовими об'єднаннями для підтримки певних знатних осіб, сімей -- клієнтелами. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей або популярних лідерів, упродовж багатьох віків було суттєвою ознакою політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах. У Європі в другій половині XIX ст. виникли партії сучасного типу, що діяли в масовому середовищі. Виникненню масових партій сприяли два основні чинники: розширення виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові політичні партії як інститут європейської культури поступово поширились і закріпилися в культурах країн і народів інших континентів. Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині стали різноманітнішими причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і суть, уявлення про їхню роль у суспільстві та сама ця роль, методи діяльності та функції. Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, потреба ведення виборчої боротьби. Багатоманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичного угруповання, політичного клубу, масової партії. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

1. Сутність і поняття політичних партій

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про факт народження нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Такою інформацією є факт її реєстрації державним органом -- в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Визначення поняття «політична партія» є справою непростою. Серед політологів немає одностайності щодо нього. Це пояснюється складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політичних шкіл. До політичного лексикону слово «партія» увійшло ще з часів Стародавнього Риму. Етимологічно поняття «партія» означає частину більшої спільності або цілісності, елемент політичної реальності. Незважаючи на різні підходи, можна вирізнити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них одна з найважливіших -- добровільність об'єднання.

Політична партія -- це найбільш активна та організована частина населення, якогось класу, класів, соціальної верстви, верств, яка виражає їхні інтереси.

Політичні партії іноді виражають не лише класові, а й інші інтереси, приміром, національні. Партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльності, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основний зміст діяльності будь-якої політичної партії -- здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі -- економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичних партій являє собою систему, до якої входять ядро (партійні лідери, активісти), рядові члени партії та прибічники. Організаційно партія розділяється на партійний апарат, партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Досить часто до партійної системи входять створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Партії як громадсько-політичні організації постійно еволюціонують. У класичному вигляді вони постали як найбільш активна та організована частина класу або соціального прошарку, що відповідно виражає і захищає інтереси певного класу або соціального прошарку. Однак останнім часом з'явились універсальні партії, які найбільш динамічно зростали і стали перспективними у Європі та Америці. Наприкінці XX ст. сталися великі зміни в соціальному й політичному житті суспільства, в суспільній орієнтації людей. Партії почали звертатися до всіх груп населення. Спершу американський політолог Дж. Ла Паламбара назвав цей тип «партією хапай-усіх», потім -- партією виборців. Згодом до останньої додалася назва універсальних партій. Ці партії та їхні лідери прагматичні щодо ідеології, надають перевагу пошукові спільної мови з багатьма, часто протилежними, групами інтересів -- тільки б завоювати виборців.

У 80-ті pp. стали з'являтися партії «рухівського типу». Вони взяли за взірець організаційну структуру і діяльність соціальних рухів (форми самодіяльності населення). Наприклад, партія «зелених» ФРН, яка виникла на базі екологічного руху.

Існують різні класифікації політичних партій, а оскільки в сучасному світі діє велика кількість різноманітних партій, то й класифікувати їх можна за різними підставами.

Такий поділ певною мірою умовний, одначе можна вирізнити декілька найбільш значних груп партій. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі, зокрема комуністичні, соціалістичні та соціал-демократичні, причому до кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у тому числі революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій у політиці не існує). За формами і методами правління: ліберальні, демократичні, диктаторські. За принципами організації та членства: кадрові та масові. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберальне-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін. За віросповіданням: християнські, мусульманські. Називають іще партії прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

За певними критеріями можна класифікувати і політичні партії в Україні. Такими критеріями можуть бути: ставлення до державного суверенітету, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні засади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням в Україні можна вирізнити такі типи партій: національно-радикальні, національно-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, національних меншин.

2. Партійні системи та їх типологія

Залежно від багатьох обставин, а надто від характеру наявного політичного режиму, в кожній країні складається певна партійна система. Враховуючи підходи різних авторів, можна виокремити типи партійних систем:

-- однопартійна, коли в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається;

-- домінантна, тобто з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років;

-- двопартійна (біпартизм), коли дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів самостійно здійснюють владу;

-- трипартійна, яку ще називають двохзполовинною (2,5) партійною системою і яка характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті;

-- чотирипартійна, або двоблокова, партійна система, яка відзначається наявністю блоку правих та блоку лівих партій, що змагаються між собою за владу, навперемін здобуваючи її;

-- партійна система обмеженого, чи поміркованого, плюралізму, якій притаманні відсутність антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованість на участь в уряді, в коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями;

-- партійна система крайнього, або поляризованого, плюралізму, якій властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними;

-- атомізована партійна система, про яку говорять як про систему, коли зникає необхідність у точному підрахунку числа партій. Тут виникає поріг, за яким кількість партій -- десять, двадцять чи більше вже не має великого значення. Кожна з названих партійних систем відображає конкретний стан і особливості того чи іншого суспільства.

Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

-- вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

-- організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань і програм;

-- координація окремих елементів суспільства;

-- легітимізація (діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм);

-- політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність суспільства);

-- артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику);

-- агрегування інтересів (узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);

-- стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи в цілому).

Функціонування політичної системи обумовлене наявністю відносин з іншими політичними системами. Кожна політична система має свої ознаки й характеристики, форми і типи. Для з'ясування того, як вони формуються, чим різняться або як поєднуються, політологія ставить перед собою важливе завдання з вироблення класифікації, тобто типології політичних систем.

Розв'язання цього питання почалося ще за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію та демократію. Розширив класифікацію форм правління Аристотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія -- тиранія, аристократія -- олігархія, політія -- демократія. Значно пізніше, коли політична система почала набувати структурних рис, марксизм, спираючись на класові пріоритети, виводив типологію з соціально-економічних структур суспільства: рабовласницька, феодальна, буржуазна й соціалістична системи. Нині на Заході існує багато різних типологій, що спираються на різноманітні критерії.

У сучасній західній політичній науці вирізняють такі типи політичних систем: військові та громадянські; консервативні й ті, що трансформується; закриті й відкриті (в основу покладено ступінь і глибину зв'язків з навколишнім середовищем і зовнішнім світом); завершені й незавершені (основний критерій -- наявність усіх складників); мікроскопічні, макроскопічні та глобальні; традиційні й модернізовані; демократичні, авторитарні й тоталітарні.

Досить поширеною є типологія Ж. Блонделя, який вирізняє п'ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні. Американський вчений Г. Алмонд визначив чотири типи систем: англо-американську (характерні риси -- прагматизм, раціоналізм, основні цінності -- свобода особистості, індивідуалізм, добробут, безпека); континентально-європейську (взаємодія політичних субкультур із модернізованими інститутами); доіндустріальну (або частково індустріальну), що передбачає перехрещення різних політичних культур і відсутність чіткого поділу владних повноважень; тоталітарну (концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заідеологізованість). Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: 1) природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); 2) форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); 3) співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

Усі вищеназвані типології є умовними. Насправді не існує «чистого» виду політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є плодом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства -- досить специфічне і своєрідне утворення, характер якого визначається історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

3. Становлення та тенденції розвитку політичних партій в Україні

З більшою чи меншою долею вірогідності до партій лівого та лівоцентристського напряму, лише серед суб'єктів виборів 1998 року, можна віднести: Прогресивну соціалістичну партію, Комуністичну, блок Соціалістичної і Селянської “За правду за народ, за Україну!”, Соціал-демократичну, Всеукраїнську партію трудящих, Зелених, Духовного економічного i соціального прогресу, Регіонального відродження, Аграрну, “Громаду”, Соціал-демократичну об'єднану, Захисників вітчизни, “Союз”, блок Громадянського конгресу та Партії справедливості “Російсько-український союз “Трудова Україна” за соціальну справедливість”, блок Демократичної та Партії економічного відродження “Народовладдя, економіка, порядок”, блок “Ліберальної та Партії праці - РАЗОМ!”. Останнім часом на соціал-демократичній сутності почала наголошувати навіть така донедавна консервативна партія, як Республіканська (УРП). Не варто забувати про те, що “партія влади” НДП утворилась із двох лівоцентристських партій - Трудового конгресу та Демократичного відродження. Таким чином ліва частина політично-партійного спектру в Україні більш ніж переповнена.

Парламентаризм залишається ахілесовою п'ятою лівих. Ні комуністична група “239” у Верховній Раді ХІІ скликання, (більшість; при цьому КПРС-КПУ мала й конституційну більшість), ні найбільша фракція КПУ у Верховній Раді ХІІІ скликання (усі ліві складали третину) не мали більш-менш відчутних законотворчих досягнень.

Позаяк праві партії власних гасел не висувають взагалі, або поширюють їх виключно між своїми прихильниками, побоюючись, що їх у них перехоплять, то у суспільстві поширена думка, що гасла лівих прості й переконливі. Дійсно народові імпонують гасла на кшталт “Влада - трудящим і для трудящих!” Безперервне їх повторення можна довести до автоматизму, але у першій сотні виборчого списку партії авангарду пролетаріату лише 1 прохідник, 2 слюсарі,1 машиніст, 2 пенсіонери, 1 безробітна та двічі Герой Соціалістичної праці О.Парубок. Певно необхідно говорити не про переконливість гасел, а вмілість виборчих технологів КПУ, які нав'язали суспільству бажання слухати, а не думати.

Довершеність ідейної бази лівих та її відповідність реаліям життя також доволі сумнівна. Бо противники приватної власності та продажу землі миряться з приватизацією земельних ділянок під городи, а донедавна войовничі матеріалісти не лише толерують релігії, але й підтримують конкретну Церкву - УПЦ-Московського пролетаріату. Питання ж про те: “Як модернізувати економіку, нічого не змінюючи, не залучаючи досягнень науково-технологічної революції та без відповідних на це коштів?”, - у лівих не стоїть на порядку денному.

Чи єдині ліві і кого до них можна віднести? Власне, як уже зазначалось, швидше це “псевдоліві”. Бо в Україні до них відносять партії:

які проголошують маскувальні гасла типу “Владу народу!” “Трудовому люду - надійний соціальний захист” (порівняйте з часами СРСР, хто дійсно мав цю владу і яка була рівність у соціальному забезпеченні);

які проголошують гасла неідеологічні “НАТО - жандарм для Украины” (Рапальська мирна угода ніколи не засуджувалась у СРСР) чи “Україні - міжетнічну злагоду, взаємозбагачення та розвиток культур!” (в СРСР існував Університет дружби народів для країн Африки і Латинської Америки, а також спільна назва вірменів, грузинів, азербайджанців “лица кавказской национальности”);

серед керівництва яких така кількість вчорашніх партфункціонерів, що запідозрити партію у правизні якось навіть незручно.

В Україні побутує думка про можливість легкого узгодження у лівому середовищі спільного кандидата на майбутніх президентських виборах. При цьому випадають з уваги численні факти суперництва між кандидатами від КПУ та СПУ у 1994 році, запекла боротьба між Н.Вітренко та О.Морозом тощо. Якби було легко домовитись різним партіям, то чи існували би вони взагалі? Чи не простіше і логічніше було би їх об'єднати?

Предтечами комунізму, соціалістами-утопістами вважаються Т. Мор, Т. Кампанела, Р. Оуен. Засновниками - К. Маркс, Вейтлінг, інші. У доконаній (ортодоксальній) формі абсолютизує інтереси класів, тобто соціальних груп, визначених відношенням до способу виробництва, їхньою роллю в економічному житті. Основними постулатами є: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату; тотальне усуспільнення засобів виробництва; централізоване планування-регламентація з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; відсутність ринкових відносин; заборона приватної власності (є лише публічна); декларативна рівність умов всіх громадян; заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.

Соціал-демократичний рух в Україні виник на початку 1900-х років і швидко став провідним явищем українського політичного життя. Саме соціал-демократам разом з соціальними лібералами судилося зіграти провідну роль у формуванні незалежної української державності на початку ХХ ст., коли контрольована ними Центральна Рада проголосила незалежність України (Вовк, 1997).

Соціал-демократія захищає принцип нації, організованої державою і громадянським суспільством (нація як суспільство або політична нація), всупереч націоналістичній міфології нації як “землі і крові” (нація як спільнота). Патріотизм соціал-демократа - гордість народу тим, що він здатний правити сам собою. Етнічна приналежність не може бути приводом ані для привілеїв, ані для урізання прав будь-якого громадянина України (Попович, 1997б).

Варто зазначити, що нині в Україні не існує політичної партії, що по-справжньому б пропагувала і відстоювала ліберальні цінності: ЛПУ - постійно тяжіє в бік соціал-демократії (то спроба змінити назва на “ліберально-трудова”, то блок з соціал-демократичною Партією праці); УПШП - є маленькою, невпливовою та фактично не діє; ЛДПУ, хоча й має достатню історію (не лише серед ліберальних партій, але й серед українських партій загалом), однак так і не стала чинником української політики також є маленькою, регіонально нерозгалуженою. Сучасним українським лібералам не вдалося поєднати поширені у суспільстві ліберально-демократичні цінності (хоча й не усвідомлені більшістю населення) з організаційною розбудовою партії. Як наслідок - виникнення партії “Демократичний союз”, що задекларувала опертя саме на ліберальну суспільно-політичну доктрину.

Народний Рух України називає свою ідеологію національно-демократичною. Тому характеристика її подана у відповідності з поглядами на неї саме цієї організації (Ключковський, Цимбалюк, 1995).

Це нерозчленована синтезуюча ідеологія, що поєднує цінності центристських класичних ідеологій - лібералізму, консерватизму, соціальної демократії - в умовах відсутності або недостатньої сформованості власної держави, і ставить за мету реалізацію цих цінностей в національній демократичній державі. Автори вважають, що ідеологічна спрямованість партії визначається не текстами програм, а політичною практикою і, насамперед, якими цінностями і на користь яких партія охоче поступається в кризових ситуаціях (це надзвичайно слушне зауваження для української дійсності щодо важливості політичної практики стосується усіх партій). Тому вони не відносять до націонал-демократичних такі партії, як УРП,КУН.

Головне гасло НРУ - “Державність, демократія, реформи”. Ці ідеологічні цінності мають своє продовження у такому вигляді (на думку теоретиків Руху): державність - держава - нація - консерватизм; демократія - свобода - лібералізм; реформи -розвиток економіки - соціал-демократія.

Рух влаштовує не будь-яка держава, а демократична, створена реформами, які здійснює українська політична нація.

Ця спроба поєднати в одне ціле три різні ідеології має на меті розширення соціальної бази партії. Очевидно, це результат ще не подоланого тоталітарного мислення про необхідність масових партій. Така доктрина приречена на поділ і спеціалізацію в межах кожної конкретної ідеології, а тому не може бути предметом розгляду вчених-політологів, а є лише розхожим терміном публіцистів.

В українському націоналізмі розрізняються два напрямки: ліберально-демократичний, який може розглядатися як продовження традицій, характерних для австрійського періоду історії Галичини та незначного відтинку часу протягом якого тут існувала власна державність; “інтегральний націоналізм”, який має риси виразно тоталітарного характеру і виглядає закономірним породженням епохи, коли агресивно шовіністична політика польської держави у Галичині спричинила відповідне посилення ксенофобських настроїв в українському середовищі (Фільц, Невелюк, 1997). На думку Т. Стецьківа (1999) з посиланням на американських дослідників Дж. Армстронга, А. Андерсона, Е. Геллнера, національна демократія є одним з різновидів націоналізму - фактично, ліберальним націоналізмом.

Ідеологом, теоретиком націоналізму (інтегрального) став Дм. Донцов. Варто зазначити, що у 20-30-х роках, коли формувалася ідеологія українського націоналізму, у Європі були надзвичайно популярні “націоналістичні” і революційні рухи, зразком для яких був італійський. Водночас українські революціонери мусили боротись як проти польської “пацифікації”, так і совєтсько-тоталітарного “визволення”. Саме цю політичну і психологічну атмосферу необхідно брати до уваги при аналізі текстів Дм.Донцова. Це заклало в основу філософії націоналізму не лише ідеалізм, але й думку, що в основі розвитку світу, співжиття між народами лежить боротьба між цими народами (Баган, 1994). Не випадково, що І. Лисяк-Рудницький (1991) відзначав: “Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі, продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР тощо.

Сучасні українські націоналісти намагаються відтворювати стиль, емоційність, орфографію текстів своїх попередників. “З-поміж інших людських спільнот - класів, партій, конфесій - ми визнаємо найвищою цінністю духову, кровну і політичну спільноту вільних людей - націю” (Жижко, 1997, с.19). Живий організм нації характеризує духові, вольові та інтелектуальні чесноти й членів. Нація виступає як одухотворена істота, що пливе понад часом і минущими вартостями. Вона сприймає себе і сприймається іншими як самодостатня структура зі своєю вдачею - національним характером, державними потенціалами, своїми історичними завданнями (Жижко, 1997, с.8).

Висновки

Політичні партії утворюються: внаслідок об'єднання гуртків і груп одного ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували розрізнено в різних місцях країни; через розкол однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну; в надрах масових рухів; під впливом міжнародної партійної системи; як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює деяку наступність політичного розвитку; як наслідок діяльності лідерів, які організували партії «під себе»; на базі регіональних організацій партії, яка існувала раніше; з ініціативи профспілок. Так, лейбористські партії у Великобританії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх.

Використана література

політична партія система

1. Слюсаренко А. Томенко М. Нові політичні партії України К., 1990р.

2. Литвин В. “Партія як форма політичної організації суспільства.

3. Махайлів В. Політичне об'єднання “Державна самостійність України”

Размещено на Allbest.ru