Размещено на http://www.allbest.ru

13

Размещено на http://www.allbest.ru

Специфічні умови становлення і розвитку демократії в Україні

Зміст

• 1. Поняття, сутність та ознаки демократії
• 2. Основні концепції демократії
• 3. Специфічні умови становлення і розвитку демократії в Україні
• Література
• 1. Поняття, сутність та ознаки демократії
• демократія політичний режим
• Поняттю "демократія" два з половиною тисячоліття. В міру розвитку і ускладнення політичного життя, появи різноманітних доктрин, що апелювали до демократії, її розуміння істотно змінювалося. Вже в античному світі це поняття тлумачилося по-різному, що зумовлювалося його природою.
• Так, демократія відповідає людській потребі до самореалізації. Вона забезпечує свободу творчості, стимулює особисту ініціативу. Демократія сприяє приходу до влади відданих народові людей, альтруїстів, яким в ідеалі тільки і можна довірити владу, проте не гарантує від захоплення влади користолюбцями з низькою мораллю, але сильних і спритних.
• Вузловою для розуміння демократії є проблема співвідношення влади більшості і захисту інтересів меншості, народовладдя і законів. Не випадково Платон і Аристотель розглядали демократію як "неправильну форму правління", "демос" ототожнювався з "охлосом" -- владою натовпу. Вони розрізняли демократію, регульовану законом, і демократію, при якій народ, тобто більшість, перебуває під впливом демагогів, що мають необмежену владу.
• І нині серед політологів спостерігається різне бачення змісту демократії. Окремі з них вважають демократію в первісному розумінні неможливою, нераціональною навіть з точки зору народу. Інші вбачають її в елітарному правлінні.
• Прикладом нового підходу, цінним внеском у теорію демократії є погляди К. Поппера, який відкидає як центральне для політики питання, хто повинен правити. Оскільки немає впевненості в тому, що будуть обрані гідні правителі, центральним є питання, як звести до мінімуму шкоду, якої можуть завдати негідні правителі, які потрібно створювати інститути та механізми, здатні звести до мінімуму можливі втрати.
• К. Поппер критикує інтерпретацію політики, в якій акцент зроблено на суверенітеті, включаючи і суверенітет народу. Виходячи з моральних настанов, він вважає, що взагалі ніхто не може бути сувереном, тобто володіти правом використовувати владу як забажає. І не тільки тому, що будь-яка суверенна воля схильна до помилок, а й тому, що ніякий суверен не може мати повного права робити все, що йому заманеться. К. Поппер відкидає концепції демократії, які приписують особливу мудрість будь-кому або безпомилковість "голосу народному".
• Ідеал народовладдя передбачає, що громадяни повинні мати змогу впливати на політику тоді, коли того забажають: що бюрократи, а також обрані особи повинні розглядатися як слуги народу і вести себе відповідно; що закони і політика уряду повинні відображати цінності, бажання і пріоритети більшості і поважати при цьому права меншості.
• Демократію К. Поппер визначає як систему, в якій правителі можуть бути замінені мирним шляхом, а тиранію-- як систему, де така заміна без кровопролиття неможлива. Забезпечуючи ненасильницьку реформу соціальних інститутів, демократія дає змогу досягти розумнішого устрою нових інститутів.
• Авторитет влади, держави ґрунтується на принципі, згідно з яким держава забезпечує рівний захист усім громадянам. Саме протекціонізм постає як розв'язання проблеми легітимності. Тому громадяни повинні підкорятися законові, брати на себе тягар громадських обов'язків. Дієвість закону не в санкціях, не в охоронній силі держави, а в готовності індивідів підкорятися законові, тобто в їхній моральній волі.
• К. Поппер намагається довести, що демократія в звичайному розумінні -- це утопія, помилковий ідеал. У цьому розумінні він вважає демократію неможливою і небажаною. І звичайно, не можна не погодитися щодо помилковості тверджень, згідно з якими для розв'язання політичних проблем досить передати владу в "гідні руки". Цього зовсім недостатньо ні для забезпечення справедливості, ні для здорової політики. Досвід політичного життя підтверджує висновок К. Поппера про те, що "народовладдя" часто виявляється некомпетентним і обертається тиранією.

Найпершою ознакою демократії є визнання суверенності народу, який є єдиним джерелом влади в державі. Суверенність народу проявляється також у можливості змінити уряд без застосування сил, проведенням виборів. Вибори мають бути регулярними (відбуватись через визначені законом часом) загальними, чесними і конкурентними.

Ознакою демократичного режиму є конкуренція політичних сил не лише під час здобуття але і під час здійснення влади. Принцип загальності реалізується через легалізації політичної опозиції.

Конкурентність у боротьбі за владу та можливість контролю за діяльністю владних структур забезпечує вільна преса. Ліберальний характер сучасної демократії вимагає гарантії прав і свобод людини. Важливою рисою демократії є висловлене через вибори волевиявлення більшості. Ознакою сучасної демократії є широке громадянство і достатньо високий рівень участі населення у політиці.

Демократії, які існують нині в західному світі, тією чи іншою мірою ґрунтуються на принципах класичної ліберальної демократії, що сформувалися у XVIII ст. Шляхом тривалого пошуку політична думка знайшла в ній форму організації влади, яка найкраще покликана поєднати свободу, народовладдя і закон. І це відображено в її принципах.

Одним із головних є забезпечення свободи громадян. Ця свобода має два аспекти (Б. Констан). Політична свобода-- право активно і безпосередньо брати участь у колективному здійсненні влади, тобто в публічному житті. Саме це було притаманне республікам Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Але маючи політичну свободу, людина не знала особистої громадянської свободи, була повністю підпорядкована владі всього суспільства.

Ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, тобто повну незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Йдеться про ряд особистих прав: недоторканість особи, свободу совісті, слова, зборів, друку, місця проживання, заняття, господарської діяльності, приватної власності та ін.

Ядром свободи є особисті права. Політична свобода виступає як засіб забезпечення громадянської свободи. Влада, що порушує громадянську свободу, стає тиранією і знижує правомірність свого існування. Звідси висновок -- політична влада не повинна бути абсолютною, незалежно від того, хто її здійснює -- монарх чи народ.

Лібералізм демократії означає свободу особи, визнану і гарантовану державою. Громадські сили можуть діяти тільки згідно з законом, перед яким усі рівні. Це "правління через закони, а не через людей". Передбачається юридичний контроль за виконанням законів. У зв'язку з цим виникають два запитання. Перше -- хто повинен мати політичну владу, друге -- які повинні бути межі політичної влади, незалежно від того, в чиїх руках вона знаходиться. Відповідь на перше запитання привела до ідеї демократії, відповідь на друге _ до ідеї лібералізму, згідно з якою держава, а в державі законодавча влада не можуть зазіхати на свободу особи, її безпеку, власність, свободу совісті, слова тощо в цілому ) лібералізм і демократія мають на увазі один одного, так само як тоталітаризм і деспотизм.

Своєрідне розуміння співвідношення лібералізму і демократії знаходимо у Н. Боббіо. Він наводить дві інтерпретації поняття "свобода". Перша -- свобода як право людини не бути зобов'язаною здійснювати певну дію. Це передбачає резервований за індивідом простір, який не може бути ніким зайнятий -- ні іншими суб'єктами, ні державою ("заперечення свободи"). Друга -- свобода як обов'язок людей підкорятися тільки законам, у розробці яких вони самі беруть участь ("позитивна свобода"). Перша інтерпретація, на думку Н. Боббіо, властива лібералізмові, друга -- демократії.

Відповідно у "ліберальній державі", хоча і залишається втручання публічної влади в справи суспільства, та воно зведене до мінімуму. Демократична держава, вважає Н. Боббіо, передбачає передусім поширення органів самоуправління. Ліберальна держава не обов'язково є демократичною, а демократична -- ліберальною. Лібералізм детермінує межі влади та функції держави. Демократія першочергового значення надає проблемі розподілу влади.

Другою засадою ліберальної демократії є принцип згоди і громадянського консенсусу. В його основі лежить ідея "суспільного договору". Люди, вважав Б. Спіноза, свідомо поступаються частиною своєї природної свободи і згоджуються підкорятися верховній владі і сукупній могутності всіх, яка незмінне перевищує силу кожної окремо взятої людини. Дж. Локк підкреслював, що добровільна політична спільність людей покликана надійно забезпечити природні права, рівність і свободу, захист особи та її власності. Більше того, як підкреслював Ж.-Ж. Руссо, згода людей -- основа всякої законної влади. Відображенням цього є суспільний договір: кожна людина віддає свою особу під вище керівництво загальної волі і тим самим стає її учасником. Уся влада переходить до суверена, утвореного учасниками згоди. Отже, суверенітет належить народові. Якщо природна свобода обмежена силою окремого індивіда, то громадянська свобода, яка виникає на грунті суспільного договору, обмежена загальною волею суверена. Люди стають рівними в силу права і згоди.

Із двох попередніх принципів випливала вимога здійснення поділу влади. Ш. Монтеск'є писав, що політична свобода може бути виявлена лише там, де немає зловживання владою. Для попередження цього необхідно, щоб одна влада стримувала іншу. Коли ж законодавча і виконавча влада з'єднуються в одному і тому ж органі, не може бути свободи. Не може бути свободи і тоді, коли судова влада не відокремилась від законодавчої і виконавчої. І настане кінець усьому, якщо одна і та ж особа або орган, дворянський чи народний за своїм характером, здійснюватиме всі три види влади.

Самого поділу влад ще недостатньо для забезпечення суверенітету народу. Потрібні відповідні механізми їх збалансування і взаємодії. Специфіка таких механізмів великою мірою визначає і різновиди демократичних режимів.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу. Стосовно XX ст. мається на увазі: надання виборчого права всім громадянам, починаючи з раннього віку; імперативний мандат обранцям народу, що безпосередньо підзвітні своїм виборцям, які можуть відкликати їх; однопалатні народні збори, які на короткий час призначають виконавчі органи; відмова від принципу поділу влад як такого, що віддаляє владу від виборців; призначення адміністраторів із числа народних обранців тощо. Проте найбільш розвиненим і самостійним інститутом ліберальної демократії є представницька демократія, класична форма якої -- парламент як виборчий представницький законодавчий орган.

Забезпеченню свободи повинна служити система противаг різних гілок влади. Передбачається, зокрема, що діяльність уряду і представницьких органів періодично заперечується на засадах змагання. Таке забезпечення громадянського суверенітету влади регулюється правилами змагання, умови якого постійно охороняються від порушень. Це зумовлюється існуванням багатьох партій, покликаних узагальнювати різні інтереси і погляди, політизувати їх. Тобто демократія на засадах громадянського консенсусу не виключає протиборства. Вона надає йому інституціональних форм.

Ліберальна демократія заперечує беззаконня. Суверенітет народу здійснюється тільки в межах, встановлених конституцією. Тому як синонім використовується поняття "конституційна демократія". Конституція узаконює державні організаційні інститути, покликані забезпечити реалізацію принципів ліберальної демократії. Такі державні структури стабільні.

Складність і неоднозначність ідейно-політичної ситуації в Україні робить особливо актуальним питання про досягнення консенсусу як умови національного відродження, усунення політичного екстремізму, поглиблення інтеграційних процесів у державі.

Згода, консенсус створюють найбільш сприятливі умови для втілення в життя ідеї національного відродження.

Правлячі сили й опозиція потрібні одна одній. Правлячим силам опозиція потрібна для оптимізації, раціоналізації суспільного життя, виведення його із занепаду. Саме вона є бар'єром на шляху прийняття некомпетентних рішень, у тому числі в сфері національного будівництва, генератором нових ідей, стимулятором активності та умовою вироблення політичної культури цивілізованого суспільства.

На ґрунті ідейного та політичного плюралізму не тільки відбувається зіткнення протилежних концепцій, йде їх перевірка практикою політичного життя, створюються ідейно-теоретичні засади формування державного суверенітету.

Обов'язковим атрибутом сучасних демократій є широке громадянство, політична і правова рівність, гарантії особистої прав і свобод, правова захищеність особи та меншин, забезпечення представництва інтересів усіх соціальних груп, легальність організаційної опозиції, поділ влади.

3. Специфічні умови становлення і розвитку демократії в Україні

Серед головних чинників, що зумовлюють складність та специфіку, в якій перебуває Україна, є:

Перехід до демократії здійснюється не від авторитарного а від тоталітарного суспільства;

Україна є однією з пострадянських республік, де на відміну від деяких центральноєвропейських країн, були повністю знищені приватна власність і приватна ініціатива, отже економічний чинник дуже ускладнює процес демократичної стабілізації.

На політичному, економічному і соціальному, культурному житті українського суспільства значною мірою відбивається колишній напівколоніальний статус України, тривала підлеглість різним державам протягом століть.

Сила та підготовленість до керівництва перехідним процесом нової політичної еліти в особі національно-патріотичних сил виявились недостатніми, що сприяло збереженню влади, особливо в регіонах старою партійно-державною номенклатурою, котра перехопила державницькі та демократичні гасла і використала їх для зміцнення своїх опозицій.

Сукупність розглянутих тут об'єктивних і суб'єктивних чинників ускладнює перехід України до демократії, перешкоджає створенню на теренах нашої держави політично спроможного і економічного розвиненого суспільства. Перехідній політичній системі України притаманні поряд демократичними ознаками риси що властиві олігархічним і охлократичним режимам. Це вплив номенклатури, що нерідко об'єднається в клани, є схильне до корупції і байдуже до суспільних інтересів; збереження командно-адміністративних методів управління.

Процес утвердження державного суверенітету України ґрунтується і на засвоєнні досвіду західних демократій. Звичайно, така демократія має свої соціально-економічні та культурні проблеми. Проте саме орієнтація на її універсальні засади допомагає вийти з тоталітаризму. Тим більше, що при всій специфіці національного відродження в Україні нове суспільство тут може виникнути тільки на основі загальнолюдських цінностей. З огляду на це нагромаджений;. на Заході досвід демократичного влаштування найповчальніший і найрозумніший.

Сучасний політичний стан характеризується головним чином декларативним юридичним, правовим оформленням державної незалежності і становлення демократичної державності. Новим, і структурно і за змістом, державним інститутом є президентство (чи система його регіонального представництва). Особливість посткомуністичної демократії полягає в тому, що представницькі парламентські органи виникають і розпочинають діяти при відсутності сучасної ринкової економіки і громадянського суспільства, тобто при відсутності якої-небудь розвиненої і розчленованої структури економічних і соціально-політичних інтересів та відповідних їм організацій. Йдеться про суспільство, де відсутні або майже відсутні приватні й групові виробничі і панують споживацькі інтереси. Відповідно і громадяни такого суспільства сприймають один одного як конкуренти виключно в споживанні, а не у виробництві. Політичну конгломеративність посилюють і такі об'єктивні фактори, як поліетнічність і поліконфесійність, істотні регіональні розбіжності у соціальній структурі, його політичних настановах, ставленні до державотворчих процесів населення України. Це, між іншим, означає, що надзвичайно зростає роль загальнонаціонального лідера. Його авторитет, зокрема на ґрунті харизми, сприятиме національному єднанню. Об'єктивно таким лідером судилося бути президентові, обраному на основі прямого волевиявлення народу.

Проте не зважаючи на труднощі, Україна задекларувала свій намір побудувати демократичне суспільство і приступила до втілення цього наміру в життя - прийняла нову демократичну Конституцію, вдосконаливши виборче законодавство. На демократичній засаді сформовані вищі органи державної влади, здійснюється розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади. Формується правова база розбудови багатопартійної системи та ін.

Література

Політологія. За ред. Семківа. «Світоч». Львов. 1994.

Політологія. Курс лекцій. Під ред. І.С. Дзюбко. - К., «Вища школа», 1993.

Основи политологии. А. Бондар - К., 1991.

Основи політології. Вид. «Либідь». - К., 1995.

Двуликий Янус. Введение в политологию. - М., 1994.

Демократия й тоталитаризм. А. Рейман. - М., 1993.

Кельман М. Десять засад демократії. //Право України. - 1996 № 8.

Токвиль А. О демократии в Америке. - М., 1994.

Трипольський В.О. Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу. //Український історичний журнал. - 1994, № 6.

Размещено на Allbest.ru