Размещено на http://www.allbest.ru

10

Размещено на http://www.allbest.ru

• Вступ
• Політична думка Київської Русі
• Висновок
• Література

Вступ

Головне джерело наших знань про древню Русь - середньовічні літописи. Спочатку треба визначити, що ж таке літопис. У великому енциклопедичному словнику написанно наступне: "Історичний добуток, вид оповідальної літератури в Росії 11-17 століть, складалися з погодних записів, або являли собою пам'ятники складного складу - вільні зводи." Літописи збереглися головним чином у пізніх списках.

У VII-VIII ст. сформувався союз полянських племен, що згодом став основою могутньої слов'янської держави -- Русі зі столицею в Києві. У ХІ-ХП ст. ця держава досягає піка свого політичного та культурного розвитку, її розбудова супроводжується появою нової ідеології, що формується на основі християнства, яке в 988 р. -- за правління князя Володимира Великого -- стає державною релігією.

Остання дала поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяла піднесенню влади київського князя над іншими слов'янськими князями, стимулювала поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру.

Політична думка Київської Русі

Нові політичні поняття, які з'явилися на слов'янських землях з християнським ученням, давали змогу на іншому якісному рівні осмислювати такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання князівської еліти, шляхи зміцнення духовної влади, відносини між князями, світською та духовною гілками влади, проблеми зовнішньої політики і т. ін. Особливо уважно аналізувалися такі категорії, як істина, правда, закон, благодать та ін.

Зародившись разом із державою і правом, політична думка Русі розвивалась під впливом політично-правової доктрини Візантії. Це знайшло відображення у двох головних концепціях суспільно-політичної думки тих часів. Перша -- "богоугодного володаря" (творець ігумен Феодосій), яка була покладена в основу першої православної церковної доктрини "династичного панування". Вона стверджувала правомірність домінування в державі "духовного проводу". Друга -- концепція князівського єдиновладдя, що спиралася на великокнязівський централізм (митрополити Іларіон і К. Смолятич).

Історія політичної думки в Україні нерозривно пов'язана з політичною історією українського народу. Політичний процес спонукав формування і розвиток політичних ідей, які, в свою чергу, стимулювали державотворчі політичні дії в українському краї.

Український народ є автохтонним, тобто таким, що проживає на власній території з давніх-давен. Його культура має своєю основою Трипільську культуру і є однією з найдавніших світових культур. Політична форма організації життя на території нинішньої України зародилася декілька тисячоліть тому. Історія пам'ятає державні утворення кіммерійців (ХУ-УП ст. до н.е.), скіфів (УІІ-Ш ст. до н.е.) і сарматів (Піст, до н.е. - III ст. н.е.). В IV ст. н.е. заявили про себе як про політичне організований народ східнослов'янські племена під іменем Антів. Однак вершини політичного розвитку давній український народ сягнув в державі Київська Русь, яка була одним з наймогутніших державних утворень свого часу. Період Київської Русі (з 882 р. до середини XIII ст.) разом з добою Галицько-Волинської (до середини XIV ст.) і Литовсько-Руської (з середини XIV - до кінця XV ст.) держав становить перший етап розвитку української політичної думки. Саме в цей час сформувалися і ті політичні погляди і форми політичного життя, які є базовими елементами політичної культури українського народу.

Політична думка періоду давніх українських держав зафіксована в літописах земель Руських, юридичних актах, міжнародних угодах, літературних творах та свідченнях іноземних очевидців. Найважливішими пам'ятками культури, в яких відображені політичні погляди цього періоду, є зводи законів "Руська Правда" Ярослава Мудрого (1015-1016, 1072), "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона (1037-1050), "Ізборнік" Святослава Ярославовича (1076), "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1099), "Повість минулих літ" (1113), "Слово о полку Ігоревім" (1185), "Слово про загибель Руської землі" (1230) та інші.

Перший київський митрополит слов'янського походження Іларіон (до нього митрополитів до Києва направляли з Візантії)

Назву "Україна" вперше вжито в Київському літопису (1187) для визначення Переяславщини, а пізніше -- пониззя над Дністром. Широкого вжитку набуло починаючи з XIV ст.

Формується у ХІУ-ХУІ ст., спочатку як Московське князівство. Відомий насамперед своєю працею "Слово про закон і благодать" (1049). У цьому творі автор намагався довести необґрунтованість претензій Візантії на керівництво руською церквою, рішуче заявляючи, що князь Володимир здійснив хрещення Русі не за вказівкою "другого Риму", а за власною ініціативою.

Іларіон ґрунтовно досліджує проблему ролі закону та істини в регулюванні поведінки людей. На його думку, установлений Старим Завітом (Біблії) закон визначає зовнішню поведінку людей, коли вони ще не досягли внутрішнього, духовного вдосконалення. Останнє досягається після того, як людина засвоїть істину, що формулюється Новим Завітом. Лише пізнання істини, на переконання автора, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною.

У контексті цієї тези Іларіон вирішує низку принципових проблем:

* стверджує принцип рівності всіх народів;

* обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі;

* висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інтересів усіх підданих;

* виступає за забезпечення миру як умови збереження цілісності держави.

Погодьтесь, ці ідеї не втратили актуальності й донині!

"Повість минулих літ", що дійшла до нас у Лаврентіївському та Іпатіївському списках (написана монахами Нестором і Сильвестром у 1113-1116 рр.), обстоює ідею забезпечення єдності руських земель. Вона ідеалізує державний устрій, встановлений київським князем Ярославом Мудрим, коли всі князі називаються братами і підкоряються великому князю в Києві, засуджує князівські усобиці та народні повстання.

Літопис стверджує, що рід київських князів сягає варязького князя Рюрика, нібито запрошеного слов'янами з метою наведення порядку в їхніх землях. (Згадаймо історію запрошення засновника ісламу Мухаммеда до Медини на роль "третейського судді" у VII ст.! -- Версії збігаються. Така сама й історія розвитку цих державно-політичних утворень, що згодом починають домінувати у своїх регіонах.) Політичне значення цієї легенди полягало в ідеологічному забезпеченні необхідності припинення суперечок між князівськими родами за право старшинування, а також у підвищенні авторитету нащадків Рюрика -- київських князів. Адже цьому варягові таки вдалося встановити порядок на слов'янських землях.

"Повчання" Володимира Мономаха (приблизно 1096) присвячене насамперед проблемі організації верховної влади, уникнення княжих непорозумінь і воєн. Він радить майбутнім великим князям усі справи вирішувати з радою дружини, не допускаючи "беззаконня", радить судити "по правді", бути милосердним до найбеззахисніших верств населення.

Ідея консолідації руських земель і сильної княжої влади з особливим пафосом захищається у видатному художньому творі "Слово о полку Ігоревім" (кінець XII ст.).

Важливе місце в політичній думці Русі належить "Молінню Данила Заточника" (1229).

Обґрунтовуючи необхідність єдиновладдя князя, автор цього твору досліджує причини могутності окремих князівств, закликає до виважених політичних рішень, засуджує феодальні усобиці.

Він є прихильником середнього достатку, оскільки надмірне багатство породжує зарозумілість, а бідність -- злочинність.

На думку автора, до княжої ради треба обирати радників не за знатністю (тобто бояр), а за освітою та розумом.

Із занепадом Київської держави виникли два напрямки слов'янської державності: північно-східний і південно-західний. Останній проіснував з початку XIII до середини XIV ст. як Галицько-Волинська держава. Проте це не означало повного зникнення української політичної думки. Про це свідчать суспільно-політичні погляди галичан Юрія Котермака-Дрогобича (І 150-1494)* та Станіслава Оріховського (1513-1566). Перший опрацював політичний прогноз розвитку політично-суспільного шиття в Західній Європі на 1483 р., другий одним із перших у тодішній Європі розробив ідею природного права, дав так звану піраміду влади в польському королівстві.

Основними політичними проблемами, які знайшли відображення в літературі цього періоду є осмислення сутності та походження держави і влади, закону та законності, обгрунтування кращих форм державного правління, рис, якими повинен володіти правитель, аналіз питань свободи та відповідальності. У творах ХП-ХШ віків особливе місце займають проблеми єдності держави, союзу руських князів перед лицем ворожого нашестя, захисту Батьківщини, боротьби за її незалежність.

Першим у вітчизняній історії політичним трактатом, який дійшов до наших часів, є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Це "Слово...", яке формувало політичну свідомість багатьох поколінь нашого народу, не втратило свого значення і в новітній історії. Трактат Іларіона присвячений прийняттю Руссю Християнства. По-перше, Русь, пише автор, прийнявши Христове вчення, вступила тим самим на шлях істини. Бог, "установил з^кон, предворяющий истину й благодать, чтобьі в нем обвьікло человеческое естество". Після того, як людство звикне поступати згідно закону, воно прийде до істини і закон тоді не буде потрібний. По-друге, прийняття Руссю християнства було прилученням її до християнської родини народів. Однак, Іларіон рішуче заперечує домінуючу в той час Іюлітико-церковну концепцію, згідно якої правителі усіх .середньовічних держав розглядалися як члени родини царів, очолюваної Візантійським імператором. У автора "Слова..." Київська Русь, її правителі, й, насамперед, князь Володимир - члени рівноправної спілки народів, що з'єднані християнською вірою. По-третє, митрополит Іларіон не акцентує уваги на основоположному для візантійської політичної ідеології пункті - про походження влади від Бога. Звертає на себе увагу також те, що автор не є прихильником ідеї винятковості свого народу. Ця ідея була поширена в середні віки у багатьох державах Європи, а з 16-17 ,ст. заволоділа умами правителів Московського князівства (концепція "Москва - Третій Рим").

В ідеальний образ правителя держави (князя) Іларіон включає ряд основних рис. Передусім, це мудрість і знання. Митрополит називає Володимира вчителем і наставником, який владарює і живе розумінням: "воссиял разум в сердце его". Перехід Володимира до Христової віри автор пояснює тільки "благим пониманием і остротой ума". Одним з перших вітчизняних мислителів, Іларіон почав говорити і про моральні якості, якими повинен володіти глава держави, про його відповідальність перед підданими.

Суспільно-політичними ідеями пройняті літописи, серед яких великою цінністю є "Повість минулих літ" літописця Нестора. Центральне місце тут займає розповідь про родовід Київських князів. Згідно літопису, він йде від варязького князя Рюрика, якого ніби-то слов'яни запросили для встановлення "порядку", якого не було в їх землях. Політичне значення цієї легенди полягало в тому, що, по-перше, так обґрунтовувалася теза про те, що княжий родовід іде від іноземця і тому безпредметним є спір про те, який із місцевих родів є старшим, головнішим; і, по-друге, підкреслювалось значення київських князів, бо саме від них іде "порядок", держава на Русі.

У своєму "Повчанні дітям" київський князь Володимир Мономах застерігає синів-князів не тільки не чинити самим, а й заборонити "служивим" творити беззаконня. Сила князівської влади саме в слідуванні законам. Князь .для своїх підлеглих повинен бути не лише справедливим, але й милосердним, гуманним. "Ухилися од зла, вчини добро, шукай миру, йди за ним і живи во віки віків", - писав Мономах.

Велике значення в умовах політичної роздробленості в Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім", в якому проводилася ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби перед небезпекою іноземного поневолення.

Монарх, писав він, не повинен розправлятися з повстанцем "ні огнем та мечем, ні карою смерті, а зобов'язаний залучать до себе своєю доброю любов'ю та рятувати його".

Чільне місце в суспільно-політичній думці в Україні кінця XVI -початку XVII ст. посідав Іван Вишенський - визначний мислитель, гуманіст і демократ. Він дійшов визнання основоположності первісно-демократичних засад раннього християнства як для церковного, так і світського життя. Християнська віра, твердив І.Вишенський, у своїй духовній чистоті містить демократичні засади рівності, братства, свободи, справедливості, а несправедливість і насильство походять від абсолютизації принад світського життя, від жадоби багатства й розкоші, необмеженої влади. Мислитель виступив з концепцією соборності правління християнською церквою, заснованої на ідеї рівності всіх людей. Рівність перед Богом тим більше не дає права поневолювати і дес-потично правити. Виходячи з демократичних засад соборності, він відкинув як безпідставну теорію абсолютної централізації духовної та світської влади папою римським.

політичний літопис русь древня

Висновок

Отже, княжа влада була основою державного управління в Русі. Існував і дорадчий орган -- боярська дума, до якої входили старі члени дружини (нащадки варязьких ватажків і слов'янських племінних вождів), а згодом і церковні ієрархи.

Політичну ідеологію Русі відображено в "Руській правді", що була кодексом законів, які формувалися протягом XI--XIII ст. Вони зафіксували зміцнення княжої влади та посилили залежність простого люду від феодалів.

Лише пізнання істини, на переконання Іларіона, надає людині свободу у виборі своєї поведінки. Відтак шлях до вдосконалення людських відносин полягає в заміні закону істиною.

У контексті цієї тези Іларіон вирішує низку принципових проблем:

* стверджує принцип рівності всіх народів;

* обґрунтовує суверенітет влади на всій території руської землі;

* висуває як найвищу мету держави ідею забезпечення інтересів усіх підданих;

* виступає за забезпечення миру як умови збереження цілісності держави.

Література

1. Грушевський М. Ілюстрована історія України.-К. ,1990.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1,2 -К., 1991.

3. Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищак Б.Й. Історія держави і права України.-Львів, 1996.

4. Кухта Б. З історії української політичної думки.-К., 1994. Мала енциклопедія етнодержавознавства.-К., 1996.

5. Основи політології/ Керівник авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995. -Р.III, IV.

6. Політологія / За ред. О.І. Семківа. - Львів, 1994. - Р. III.

7. Рудакевич О. Богдан Хмельницький і українська національна ідея // Сучасність. - 1997. - № 1.

8. Рудакевич О., Дмитрів І. До питання про джерела політичної культури України // Культурне відродження в Україні. Історія і сучасність. - Львів, 1993.

9. Слюсаренко А,Г.,Томенко М.В. Історія української конституції. -К.,1993.

10. Українська політологія: витоки та еволюція. - К., 1995.-Р. І, II.

Размещено на Allbest.ru