Політична культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Як і будь-який інший вид людської діяльності, політика має свідомий характер. Визначаючись у кінцевому підсумку об'єктивними економічними й соціальними чинниками, вона водночас здійснюється під впливом свідомості та культури людей.

Саме політична культура визначає політичну поведінку індивідів і соціальних спільностей, надаючи їй певного змісту і спрямування. Політична культура багато в чому визначає також характер і особливості конкретної політичної системи, політичний режим, динаміку і спрямованість політичних процесів.

Зрозуміти менталітет і духовність будь-якого етносу неможливо без глибокого знання його політичної культури. Політична культура є складовою частиною загальної культури людства й відіграє інтегрувальну роль у формуванні соціальних цінностей. Саме завдяки культурі став можливим цивілізований розвиток людства. Аналіз політичної культури дає змогу визначити місце і роль духовних детермінант у політичному житті суспільства.

Без вивчення і врахування суб'єктивного чинника політичного життя, впливу на останнє свідомості й культури неможливо осягнути сутність політичних явищ і процесів, визначити тенденції й перспективи їх розвитку. Поняття політичної культури дає можливість перейти від поверхневого сприйняття політичної системи, функціонування її інститутів до розуміння глибинних причин політики, ролі в ній ідеологічного чинника, традицій, уявлень, переконань. Про важливість вивчення політичної культури свідчить, зокрема, те, що політологію іноді визначають як науку про закономірності розвитку і функціонування політичної культури.

Велике значення політичної культури в житті суспільства зумовлює прагнення різних політичних сил, передусім політичних партій, узяти під свій контроль процес формування політичної культури, засвоєння індивідом політичних знань, норм і цінностей, впливати на нього у вигідному для себе напрямі.

1. Політична культура

1.1 Політична культура як явище політичного життя

Поняття «політична культура» впровадив у науковий обіг мислитель епохи Просвітництва І. Гердер. Концептуальне осмислення феномена політичної культури почалося з 50-х рр. XX ст., коли американські дослідники Г. Алмонд і С. Верба опублікували свою працю «Культура громадськості». У ній, зокрема, зазначено, що для розвитку стабільного й ефективного демократичного правління потрібне щось більше, ніж визначені політичні й управлінські структури. Такий розвиток залежить від політичної культури.

Політична історія другої половини 20 ст. яскраво засвідчила цей висновок, а трансформування посткомуністичних країн збагатило світовий досвід політичного розвитку новими важливими подіями й процесами.

Численні дослідження сутності та змісту політичної культури дають змогу простежити її роль і функції в суспільному житті. Г. Алмонд і С. Верба запропонували своє бачення політичної культури та її визначення, що вважається класичним. Під політичною культурою вони розуміли сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб'єктивну сферу, яка лежить в основі політичних дій і надає їм певного значення. При цьому індивідуальні орієнтації складаються на основі: а) пізнавальних орієнтацій - істинне чи хибне знання про політичні процеси та ідеї; б) афективних орієнтацій - відчуття зв'язку, ангажованості, пропозиції та ін. стосовно політичних об'єктів; в) оцінкових орієнтацій - суджень і уявлень про політичні об'єкти, а це передбачає використання стосовно політичних об'єктів і подій оцінкових критеріїв.

Таким чином, політична культура включає в себе:

знання політики, політичних-явищ і процесів, зацікавленість ними;

оцінку політичних явищ, оцінкові судження щодо того, як треба здійснювати владу;

емоційну сторону політичних позицій (особисте ставлення до явищ і процесів);

визнання зразків (норм, принципів) політичної поведінки суспільства, які визначають особистісну поведінку.

Політичну культуру можна правильно зрозуміти, лише розглядаючи її як нерозривну частину ширшої загальнонаціональної культури. Погоджуючись із К. Гіртцем у тому, що культура являє собою певну структуру певної сукупності понять, з допомогою яких люди формують свій досвід, і, виходячи з того, що політика - одна з головних публічних сфер, де розкриваються ці поняття, можна вирізнити ті з них, які стосуються світу політики. Ці поняття, що є складовими політичної культури, дуже тісно пов'язані з загальнонаціональною культурою, соціокультурними, національно-історичними, релігійними, національно-психологічними традиціями, звичаями, стереотипами, лідерами і т.д. Фундаментальні компоненти національної культури впливають на формування системи політичних переконань і політичної культури в цілому.

Політична культура - політичні традиції, норми політичної практики, ідеї, концепції, переконання про взаємовідносини між різними суспільно-політичними інститутами.

Поняття «політична культура» включає певні орієнтири та настанови людей щодо існуючої системи в цілому, принципів взаємин окремої людини, суспільства й держави. Політичну культуру можна охарактеризувати як цілісно-нормативну систему, що її поділяє більшість населення, як суб'єкт політичного співтовариства. Політична культура, як відзначає американський політолог Д. Дівайн, це історична система вельми поширених фундаментальних цінностей політичної поведінки. Вона передбачає вивчення таких категорій, як «політична ідеологія», «легітимність», «суверенність», «правління закону».

Головним елементом політичної культури слід вважати політичний світогляд - складник загального світогляду окремої людини, групи чи іншої соціальної спільноти. Значний вплив на характер політичних орієнтацій, симпатій і антипатій людей має існуюча в суспільстві система світоглядних позицій і ціннісно-нормативних настанов, фундаментальні погляди на людину, суспільство і світ у цілому.

Дослідженням політичної культури займались і радянські суспільствознавці, але ідеологічні настанови тоді значно обмежували можливості пізнання реалій політичної сфери суспільства. Політичну культуру трактували як стан самосвідомості соціальних груп, класів, націй, як систему соціальних норм, інтегративний елемент культури й політики, як підсистему загальної культури та ін. Культура розглядалась як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як найвище досягнення людства, що відіграє лише позитивну роль. Такий підхід блокував пізнання реальних і суперечливих проблем суспільного життя.

Сучасні трактування політичної культури представляють її як складне й багатовимірне суспільне явище зі своїми глибинними історичними й психологічними детермінантами. У політичному енциклопедичному словнику, зокрема, політична культура визначається як складник загальної культури, що формується і виявляється в процесі політичного життя. Політична культура є історично й соціально зумовленим продуктом життєдіяльності людей, продуктом їхньої політичної творчості, що відображає процес опанування її суб'єктами політичних відносин, розвиток їхніх власних духовних якостей як суб'єктів політики. Такий підхід дає змогу аналізувати політичну культуру як універсальне соціальне явище, враховувати широке розмаїття чинників і детермінант, які впливають на її формування й функціонування в політичному житті суспільства, використовувати різні критерії щодо її характеристики.

Як продукт історичного розвитку суспільства, політична культура синтезує в собі політичну свідомість, діяльність і поведінку людей у сфері владних відносин. Вона є якісним показником способу політичної поведінки й діяльності громадян, які реалізуються в певних культурних цінностях (політичних знаннях, соціальному досвіді, у зразках поведінки, закріплених у звичаях чи законах, тощо).

Багатогранність політичної культури виявляється в поведінці й діяльності як індивідуальних, так і колективних суб'єктів політики, у функціонуванні й розвитку політичних інститутів і системи в цілому.

1.2 Типи і функції політичної культури

Зміст і форми вияву політичної культури значною мірою залежать від рівня історичного розвитку і змінюються в ході суспільно-політичних змін. Кожній суспільно-політичній системі відповідає певний тип політичної культури, який у кожній конкретній країні проявляється в національно-специфічних формах. Для відображення процесу змін політичної культури в ході історичного розвитку, особливостей політичної культури певного суспільства або тих чи інших соціальних спільностей у політології вживається поняття «тип політичної культури», яке фіксує найбільш загальні, типові риси політичної свідомості й поведінки людей окремих історичних епох і суспільств. Типологія політичної культури може здійснюватись за різними ознаками: історичними епохами, формами ставлення до політики, характером політичної діяльності та її суб'єктами, типами світогляду, регіонами тощо.

Найвідомішою в сучасній політології типологія політичної культури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного аналізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На основі дослідження політичної культури США, Великобританії, Італії, ФРН і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три «чистих типи» політичної культури: паройкіальну, підданську та активістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жорстко до певної історичної епохи чи соціальної спільності.

Паройкіальний (від грецьк. «пара» - навколо і «ойкос» - дім, господарство) тип політичної культури (іноді його називають «патріархальним») характеризується відсутністю в суспільстві інтересу до політичної системи. Основними рисами цієї культури є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкнутістю на місцевій чи етнічній солідарності. Паройкіальна культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

Підданський тип політичної культури вирізняється сильною позитивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орієнтацією на активну участь у її функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лідерам.

Активістський тип політичної культури (або «культура участі») вирізняється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати у ній активну роль.

В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: паройкіально-підданська, піддансько-активістська і паройкіально-активістська. Змішаним типом політичної культури є й так звана громадянська культура. Це активістська політична культура, в якій наявні елементи паройкіальної і підданської культури. Вона найбільш характерна для демократичних політичних систем і сприяє їх функціонуванню.

Громадянська культура є породженням громадянського суспільства. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільності. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямована на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необхідної засади демократії.

Роль політичної культури в житті суспільства більш конкретно проявляється через виконувані нею функції. Основними функціями політичної культури є вираження й реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча, виховна, комунікативна і прогностична.

Визначальна функція політичної культури - вираження й реалізація соціальних інтересів. У політичній свідомості, передусім у її найважливішій складовій - політичній ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює відповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників. Для завоювання й використання державної влади, здійснення впливу на неї вони створюють політичні партії, об'єднуються в громадські організації, тим чи іншим чином ведуть себе у виборчих кампаніях, інших політичних процесах.

Призначення політики в цілому, політичної культури зокрема, - узгодження багатоманітних соціальних інтересів, забезпечення єдності й цілісності суспільства. В узгодженні соціальних інтересів, забезпеченні стійкого, злагодженого і динамічного функціонування політичної системи знаходить свій вияв нормативно-регулююча функція політичної культури. Реалізується вона за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Як правило, вони втілюються в нормативних політичних рішеннях держави і надають можливість ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку як держави, так і громадянського суспільства. Завдяки нормативно-регулюючій функції політичної культури досягається соціальний і в цілому - суспільний консенсус.

Виховна функція політичної культури, або функція політичної соціалізації, спрямована на формування й розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Відбувається це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей. Засвоюючи політичну культуру, індивід набуває знань про політичну систему, свої права та обов'язки як громадянина, стає активним учасником політичного процесу. Виховна функція політичної культури, отже, спрямована на розвиток політичної активності людей.

Суть комунікативної функції виявляється в тому, що політична культура виступає засобом ідейно-політичного і правового зв'язку громадян з політичними інститутами та між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки. Вона дає змогу встановити зв'язки між учасниками політичного процесу як у просторі, тобто в межах існуючої політичної системи, так і в часі - транслюючи надбання політичної культури від покоління до покоління і тим самим забезпечуючи спадковість політичного досвіду різних поколінь.

Прогностична функція політичної культури полягає в тому, що на основі знання особливостей і стану політичної культури різних соціальних спільностей, притаманних їм ціннісних орієнтацій та оцінок політичних явищ і процесів можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях. Реалізація цієї функції потребує постійного вивчення і врахування в діяльності всіх владних структур стану політичної свідомості різних соціальних спільностей, притаманних їм інтересів і прагнень. У західній політології цінність вивчення політичної культури вбачається саме у її здатності передбачати політичну поведінку людей.

Перелічені функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаковою мірою. Так, у перехідних суспільствах, особливо в процесі здійснення соціально-економічних перетворень в інтересах лише окремих соціальних спільностей, значною мірою послаблюється комунікативна функція політичної культури. В результаті загострюються соціальні суперечності, втрачаються взаєморозуміння між окремими спільностями, довіра до політичних інститутів, насамперед органів державної влади. Особливо небезпечною для суспільної злагоди є однозначно негативна оцінка минулого суспільства, хоч би яким воно було. Така оцінка призводить, зокрема, до втрати порозуміння між старшим і молодшим поколіннями, породжує в середовищі останнього неповагу до старших, апатію і нігілізм. І навпаки, абсолютизація значення минулого, історичного досвіду робить провідним елементом політичної культури ритуал, коли політика перетворюється на систему суворо регламентованих дій із малозрозумілим для основної маси людей сенсом.

Одним із основних каналів впливу культури на політику є політична соціалізація особи, яка дає можливість участі в політичному житті. Політична соціалізація відіграє важливу роль у подоланні фрагментарності політичної культури, забезпеченні наступності політичної культури поколінь.

1.3 Типологія політичної культури Є. Вятра

Деталізовану типологію політичної культури запропонував Є. Вятр. Залежно від суспільно-політичних формацій і притаманних їм політичних систем він виокремив три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Тип традиційної політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має священний характер; б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають із твердження: «так було завжди»; в) політична система та її основні норми є незмінними.

Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах:

Традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та істотні обмеження влади вождя.

Традиційна теократична культура, в якій володар є Богом або намісником Бога і його влада обмежується лише тим, як розуміється поля Бога. Ця культура притаманна тим народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій.

3. Традиційна деспотична культура, в якій ставлення підданих до володаря ґрунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними. Володар є паном над усіма підданими і їх власником.

Ці різновиди політичної культури в історії переплітаються. Поряд з традиційною політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип - політична культура станової демократії, за якої значна частина, навіть більшість, населення повністю відсторонена від участі в політичній системі і найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Політичні права існують лише для меншості з привілейованих станів. Історії відомі два різновиди політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Рима й деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії епохи пізнього середньовіччя і раннього періоду нової історії.

Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя створили масову політичну культуру - культуру не якоїсь класової меншості, а широких верств суспільства. Буржуазне суспільство знає два основних типи політичної культури: демократичний та автократичний. Для першого типу характерні активність громадян, їх включення у політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, а також принципу контролю громадян за діяльністю держави.

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох основних різновидах: консервативно-ліберальній і ліберально-демократичній. Консервативно-ліберальна культура визнає основними цінностями громадянські права і свободи, але заперечує суспільно-реформаторський аспект політичної культури. В ліберально-демократичній політичній культурі, навпаки, визнання основних цінностей і зразків поведінки, типових для системи буржуазної демократії, поєднується з очікуванням соціальних реформ, здійснюваних державою.

Автократичний тип буржуазної політичної культури є запереченням буржуазно-демократичного типу. Ідеалом держави він визнає сильну й неконтрольовану владу, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Цей тип втілився в різного роду мілітаристських і фашистських режимах XX ст. і має два різновиди: авторитарну й тоталітарну політичну культуру. Перша відрізняється від другої тим, що не передбачає активної участі мас, їх політичної мобілізації і використовує ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас. Тоталітарна політична культура, супутня фашистським і напівфашистським системам, поєднує культ лідера, сильної влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті відповідно до принципів, установлених лідером.

Цитована праця Є. Вятра була написана ще в 70-х роках і, звісно, не відбиває тих політичних змін, які відбулись у колишніх соціалістичних країнах. За цей час концепція тоталітаризму, започаткована ще в 50-х роках американськими політологами К. Фрідріхом і Бжезінським, знайшла свій подальший розвиток. Було, зокрема, визнано, що ті політичні режими, які утвердились у соціалістичних країнах, є різновидом тоталітаризму. А значить, політична культура соціалістичної демократії, про яку говорив Є. Вятр, є різновидом тоталітарного типу політичної культури. Слід зауважити, що поділ політичної культури за характером реалізації владних відносин у суспільстві на демократичну, авторитарну й тоталітарну, започаткований Є. Вятром і розвинутий стосовно нових політичних реалій, у сучасній політології досить поширений.

Головною з особливостей демократичної політичної культури є плюралізм, який передбачає політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність. Багатоманітність в економічному житті означає існування різних форм власності, насамперед приватної, різних форм господарювання, вільного підприємництва. Економічна багатоманітність виступає основою політичного плюралізму, який означає визнання в політичному житті багатоманітності інтересів різних соціальних і політичних груп. Політичний плюралізм заперечує монополію будь-якої соціальної спільності, організації чи особи на владу. Відповідно, не може займати монопольне становище будь-яка ідеологія.

Визнання плюралізму соціальних і політичних інтересів передбачає визнання ідей політичного представництва й виборності. Остання покликана забезпечити народний суверенітет і представництво інтересів усіх суспільних груп у системі влади через політичні партії. Чергування партій і посадових осіб при владі вважається цілком нормальним і навіть необхідним явищем. Політична конкуренція є однією з основних ознак демократичної політичної культури.

Принцип плюралізму, багатоманітності суспільного життя - основа демократизму не лише політичної культури, а й суспільства в цілому. Водночас він передбачає дію іншого принципу - консенсусу. Демократична політична культура характеризується встановленням у суспільстві консенсусу стосовно основних цінностей суспільства, його цілей і шляхів їх досягнення, визнанням легітимності демократичних процедур, готовністю добровільно підкорятися встановленим політичним правилам.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за національно-територіальною ознакою виокремлюються європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за характером взаємозв'язків і контактів між людьми - конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологічною ознакою розрізняють ліберальний, консервативний, комуністичний і соціал-демократичний типи політичної культури.

1.4 Політична свідомість як елемент політичної культури

Свідомість - це вища, властива лише свідомості людині, форма відображення об'єктивної дійсності. Таке відображення відбувається у формі поглядів, ідей, уявлень, переконань, вірувань тощо, які відображають об'єктивне становище індивіда, соціальних спільностей, суспільства в цілому. Політична свідомість є однією з найважливіших форм суспільної свідомості.

Вона відображає політичне буття людей і може бути визначена як сукупність тань, ідей, поглядів, орієнтацій та установок індивідів і соціальних спільностей стосовно політичної системи та їхнього місця в ній.

Відповідно до якісно відмінних сфер свідомості - психологічної та ідеолога ідеологія річної - у політичній свідомості розрізняються два структурних елементи: політична психологія і політична ідеологія.

Політична психологія - це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, волі, думок, особливих рис характеру індивідів і соціальних спільностей, що виражають їх ставлення до політичних інститутів, здійснення влади.

Зміст політичної психології індивідів і соціальних спільностей виявляється в їх політичній поведінці.

Політична психологія має певну структуру. Вона містить політичні потреби, інтереси, почуття, настрої, традиції тощо. Політичні потреби є базовим елементом політичної психології. Це ті потреби, задоволення яких пов'язане зі здійсненням влади. Вони можуть лише тим чи іншим чином стосуватися влади, а можуть виявлятися безпосередньо у прагненні до її завоювання і здійснення. Політичні інтереси - це усвідомлені політичні потреби. Вони є реальними причинами дій учасників політичного процесу. Залежно від відмінностей у політичних інтересах одні й ті самі явища політичного життя можуть по-різному сприйматися його учасниками, що формує відповідні політичні почуття, настрої, емоції тощо, отже, й відповідну політичну поведінку. Політичні настрої є станом почуттів щодо політичних явищ і процесів. Настрої містять як емоційні, так і раціональні елементи і справляють значний вплив на політичну поведінку людей. Вони найбільш динамічно й чутливо відображають вплив економічних і соціальних чинників на політику.

На відміну від настроїв політичні традиції є найбільш стійкою складовою політичної культури. Це усталені норми політичної поведінки, політичні цінності, ідеї, звичаї тощо, які передаються від покоління до покоління. В традиціях концентруються ті елементи політичного досвіду, які об'єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства, визнаються ним і закріплюються як нормативні настанови. Змінюються вони або поступово (в процесі довготривалого суспільного розвитку), або швидко (в періоди докорінних суспільних перетворень, коли на зміну усталеним приходять інші ідеї і цінності).

Другий з основних структурних елементів політичної свідомості - політична ідеологія. Для визначення місця ідеології в політичній культурі, її ролі в політичному житті суспільства з'ясуємо спочатку, що таке ідеологія взагалі. Ідеологія, зазначається у «Філософській енциклопедії», - це «сукупність ідей і поглядів, які відображають у теоретичній більш чи менш систематизованій формі відношення людей до навколишньої дійсності та один до одного і служать закріпленню або зміні, розвитку суспільних відносин. Основою ідеологічного відображення дійсності є певні суспільні інтереси. У класовому суспільстві ідеологія завжди має класовий характер, відображаючи становище даного класу в суспільстві, відносини між класами, класові інтереси. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, етичних, естетичних і філософських поглядів».

Відповідно до наведеного визначення політична ідеологія виступає як система ідей і поглядів, які виражають інтереси суспільних класів стосовно політики, здійснення влади.

Сутнісними рисами політичної ідеології є систематизований, теоретичний характер і цілісне відображення інтересів суспільних класів. Суб'єктами основних політичних ідеологій сучасності - лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму й комунізму є саме суспільні класи.

Відмінності в інтересах суспільних класів породжують відмінності в їх ідеології. А оскільки в суспільстві завжди є класи з відмінними інтересами, то демократична держава, тобто така держава, яка стоїть над класовими інтересами, прагне виражати інтереси всього народу, а не передусім певного суспільного класу, не може ставати на позиції тієї чи іншої ідеології. Так звана державна ідеологія завжди є вираженням інтересів лише певного суспільного класу.

У політичній культурі політична психологія та ідеологія перебувають у єдності і взаємодії. Особливістю цієї взаємодії є те, що обидві вони виражають інтереси одних і тих самих соціальних спільностей, але з різним ступенем глибини та узагальнення. Якщо політична психологія відображає політичне буття безпосередньо, то політична ідеологія - опосередковано, через політичну психологію й систему соціально-економічних відносин. Політична ідеологія спирається на політичну психологію, інакше вона перетворилася б у відірвану від життя систему ідей.

У політичній свідомості розрізняють також два рівні - буденну й теоретичну свідомість.

Буденна політична свідомість - це несистематизовані масові уявлення про політику.

Вона виникає стихійно, безпосередньо з повсякденної практики й відображає політичні явища і процеси поверхово, не проникаючи у їх суть. Але й на цьому рівні свідомість має пізнавальну цінність, є одним із джерел теоретичної свідомості. Більшість людей сприймає політику саме на рівні буденної свідомості.

Буденна політична свідомість тісно пов'язана з політичною психологією. Вона має такі яскраво виражені соціально-психологічні риси, як почуття, настрої, емоції тощо.

Головним джерелом формування буденної політичної свідомості є повсякденна практична діяльність, то нерідко її називають ще емпіричною політичною свідомістю. Проте буденна свідомість не зводиться до емпіричної, бо, крім набутих у практичній діяльності знань, до її складу входять також елементи знань ідеологічних і теоретичних.

Теоретична політична свідомість - це сукупність ідей, поглядів, учень, які витікають на основі наукового дослідження політичних явищ і процесів.

Теоретична політична свідомість має багато спільного з політичною ідеологією, проте вони не є тотожними. Систематизовані, теоретичні знання складають основний зміст ідеології, але крім цих знань ідеологія містить ще й ціннісний аспект, пов'язаний з вираженням нею класових інтересів. Якщо теоретичне знання ґрунтується передусім на фактах, то ідеологія - на цінностях, що відбивають інтереси того чи іншого класу. Цінності як один із найважливіших елементів політичної культури - це такі політичні знання та уявлення, що розглядаються суб'єктами політики як невід'ємні від їхнього існування, орієнтують їхні політичні дії. Цінності є мотиваційним базисом політичної культури, вони зумовлюють відповідні політичні орієнтації і поведінку, а їх втрата означає руйнування самої політичної культури.

Вираження ідеологією інтересів суспільних класів, її ціннісний аспект породжують критичне ставлення до неї як до неістинного, спотвореного знання. В ідеології вбачають опозицію раціональному, науковому осягненню соціальної дійсності. Ще К. Маркс називав її «спотвореною свідомістю». Подібні оцінки ідеології пізніше давали італійський соціолог В. Парето («кристалізація хибної свідомості»), німецький філософ К. Манхейм («добровільна містифікація»), американський соціолог Д. Белл («секуляризована релігія»), французький філософ Б.А. Леві («невпізнана брехня») та ін.

Основні відмінності між буденною і теоретичною свідомістю полягають у їхніх пізнавальних можливостях. За сприйняття політики на науковому рівні розширюється сфера достовірних політичних знань, науковий аналіз дає можливість з'ясувати глибинні причини політичних явищ і процесів, закономірностей їхнього розвитку. Буденна ж свідомість сприймає політику поверхово, набуті нею знання мають кон'юнктурне, особистісне забарвлення. Багато з орієнтацій, які складають політичну культуру, закладені в людях підсвідомо і часто виявляються в них мимоволі, без попередніх роздумів. Зберігаючись у підсвідомості, ці орієнтації істотно впливають на поведінку людей і зміст політичної діяльності. Поряд з неусвідомленими реакціями орієнтаційного порядку політична поведінка містить і суто імпульсивні дії.

Політична поведінка більшості громадян будь-якої країни визначається не стільки теоретичною, скільки буденною політичною свідомістю, а то й підсвідомими мотивами, що негативно відбивається як на політиці, так і на долі самих громадян і робить особливо важливими політичну освіту мас, формування високого рівня їхньої політичної культури.

Залежно від суб'єкта політичної свідомості виокремлюються індивідуальна, групова й масова політична свідомість. Індивідуальна політична свідомість - це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість - це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних).

Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є її динамізм - здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.

Масова свідомість проявляється у громадській думці. Основними каналами з'ясування і вияву громадської думки є опитування населення, референдуми, збори, маніфестації, всенародні обговорення важливих суспільно-політичних проблем, звернення населення з листами, скаргами і пропозиціями до органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації тощо.

Політична свідомість є найважливішою складовою політичної культури. Однак не всі її вияви належать до політичної культури. Політична свідомість відображає всю багатоманітність політичних відносин, до складу політичної культури входять лише домінуючі в суспільстві або найбільш характерні для тієї чи іншої соціальної спільності типові, укорінені ідеї, погляди, уявлення тощо про різні аспекти політичного життя. Насамперед це стосується ціннісних орієнтацій, які є визначальними щодо світоглядних позицій і політичної поведінки.

2. Політична соціалізація

2.1 Сутність політичної соціалізації

Під соціалізацією (від лат. socsalis - суспільний) розуміють «процес засвоєння людським індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які надають йому можливість функціонувати як повноправному членові суспільства».

Політична соціалізація - це процес засвоєння індивідом певної системи політичних знань, норм і цінностей, тобто політичної культури.

Політична соціалізація забезпечує набуття індивідом уміння орієнтуватись у політичному просторі й виконувати в ньому певні владні функції. Через політичну соціалізацію здійснюється формування, відтворення і розвиток політичної культури.

Політична соціалізація є істотним чинником функціонування політичної системи суспільства, її стабільності. Вона може бути використана як інструмент політичного контролю, засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим групам політичних норм, цінностей і цілей, причому надає змогу зробити це в ефективних і непомітних для самого індивіда формах. Цим пояснюється прагнення всіх політичних сил узяти під свій вплив і контроль процес політичної соціалізації, умови, механізми й засоби його здійснення.

Політична соціалізація є процесом і результатом взаємодії між об'єктивними умовами життєдіяльності індивіда та його поведінкою. В сукупності цих умов важливу роль відіграють ті групи, які оточують індивіда. Залежно від характеру особистих контактів і ступеня формальної організованості ці групи поділяються на первинні і вторинні. Первинні - це безпосередньо контактні, як правило, неформальні групи. До них належать сім'я, об'єднання друзів, ділові, ігрові, релігійні та інші малі групи. Вторинні групи політичної соціалізації - це не персоніфіковані групи з формалізованою структурою. До них належать школа, громадські організації, політичні партії, трудові колективи тощо.

Політична соціалізація відбувається у двох основних формах: прямій та опосередкованій. У першому разі політична соціалізація здійснюється шляхом поширення відповідних знань, пропаганди певної інформації, популяризації зразків бажаної поведінки. Зміст набутих індивідом таким чином знань та орієнтацій має яскраво виражений політичний характер. Такими є, наприклад, уявлення про державний лад тієї чи іншої країни, про діяльність політичних партій і політичних лідерів, про характер пануючої ідеології тощо. У другому разі процес політичної соціалізації відбувається шляхом створення таких умов життєдіяльності індивіда, які спонукають його діяти саме так, а не інакше.

2.2 Етапи політичної соціалізації

Соціалізація взагалі, політична соціалізація зокрема, має конкретно-історичний характер і є результатом взаємодії соціально-економічних, соціокультурних, психологічних та інших чинників. Процес політичної соціалізації триває протягом усього життя людини. Політичні цінності, традиції, зразки поведінки та інші елементи політичної культури засвоюються індивідом неперервно. Сприймаючи одні ідеї й навички, індивід водночас може втрачати інші. Тому рівень політичної соціалізованності індивіда не може залишатися незмінним.

У процесі соціалізації індивіда виокремлюють чотири основних стадії: 1) ранню (від народження до вступу до школи); 2) навчання (з моменту вступу до школи до закінчення навчання); 3) соціальну зрілість (від початку до закінчення трудової діяльності); 4) завершення життєвого циклу (від припинення постійної трудової діяльності в межах офіційної організації до смерті). На кожному з цих етапів набір політичних знань, умінь і навичок індивіда залежить як від його суб'єктивного стану і виконуваних у політиці ролей, так і від діяльності відповідних суспільних інститутів. Інститути соціалізації - це система спеціально створених або таких, які склалися природно, установ та органів, функціонування яких спрямоване на розвиток індивідів, насамперед шляхом освіти й виховання. До першої групи інститутів соціалізації належать інститути ранньої соціалізації, зорієнтовані на первинний розвиток природних властивостей людини. До цієї групи входять сім'я і дошкільні дитячі установи. Другу групу інститутів соціалізації складають інститути навчання, які впливають на індивіда у віці від 6-7 до 18-25 років. Третю групу утворюють інститути, які впливають на індивіда в період його соціальної зрілості. Це трудові колективи, політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації тощо. Розглянемо процес політичної соціалізації детальніше.

Політичний світ дитини починає формуватись іще до того, як вона йде до школи, найзначніший розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «Я» в основному складається до 18 років, піднесення політичної активності спостерігається в ранній дорослості, частка участі в голосуванні, а також ідентифікації з політичними партіями й рухами підвищується у віці 20-30 років, після чого або ще більше зростає, або починає помітно спадати.

Найважливішими для політичної соціалізації особи є її дитячі та юнацькі роки. Набутий у дитинстві досвід має визначальний вплив на формування особи, її політичні орієнтації. У дитячі та юнацькі роки великий вплив на соціалізацію особи мають її соціальне походження та оточення.

Первинна соціалізація особи відбувається в сім'ї, де закладаються основи її політичних поглядів та уподобань. Батьки і старші члени сім'ї передають дитині не тільки певні політичні знання й погляди, а й приклади політичної поведінки. Сімейний вплив значною мірою залежить від соціальної приналежності батьків і місця соціальних спільностей, до яких вони належать, у суспільній ієрархії, від рівня життя сім'ї, ступеня усвідомлення дорослими членами сім'ї свого реального суспільного становища та шляхів його зміни. Він відіграє важливу роль у формуванні таких важливих для політичної діяльності рис особи, як здатність до узгоджених дій, уміння обговорювати спірні питання, доходити в них згоди, наявність чи відсутність агресивних тенденцій тощо.

Якщо вплив сім'ї збігається з дією інших чинників політичної соціалізації, то процес соціалізації розвивається гармонійно. І навпаки, відхилення впливів таїть у собі зародок конфліктів, загрозу непристосованості особи до політичного оточення.

Важливою об'єктивною умовою існування особи і чинником її соціалізації є соціальне оточення. У міру дорослішання підлітка сила сімейного впливу послаблюється, натомість зростає значення оточення, яким є група ровесників. Вона створює можливість не тільки для засвоєння і вираження чужих, як це відбувається в сім'ї, а й для формування і вираження власних поглядів шляхом порівняння їх з поглядами інших. У групі ровесників виявляються і засвоюються ієрархія відносин та норми солідарності, у тому числі за прикладами поведінки, запозиченими в дорослих.

Вступаючи в самостійне життя, індивід зазнає впливу численних об'єктивних умов, серед яких головну роль відіграє його соціальне становище. Передусім, це його приналежність до тих чи інших соціальних спільностей і пов'язані з нею матеріальний стан, стиль життя, норми поведінки тощо. Якщо соціальний стан не зазнає істотних змін протягом життя, тобто відповідає соціальному походженню та оточенню в дитячі і юнацькі роки, то відбувається закріплення раніше набутих стереотипів політичної свідомості й поведінки. Невідповідність між набутим соціальним становищем і соціальним походженням призводить до зміни політичної культури.

Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Значний безпосередній вплив на політичну соціалізацію особи здійснюють політичні інститути - держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Держава впливає на процес соціалізації через дошкільні виховні заклади, середню і вищу школу, армію, засоби масової інформації. Вона також сприяє розвитку і функціонуванню таких важливих чинників політичної соціалізації, як молодіжні організації, література й мистецтво. Офіційна політична освіта має на меті створення сприятливих умов для прийняття людьми наявної суспільно-політичної системи та її цінностей. Школи та інші навчально-виховні заклади, засоби мистецтва покликані передавати від покоління до покоління існуючі соціальні й політичні відносини, цінності та норми поведінки.

Політичні партії, у свою чергу, прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють. Вони створюють молодіжні організації партій, підконтрольні їм засоби масової інформації, підтримують ті чи інші громадські організації, підпорядковуючи їх своєму впливові, тощо.

Важливу роль у політичній соціалізації відіграють правові норми. Вони визначають правовий статус особи, наділяють учасників правовідносин конкретними правами та обов'язками, передбачають притягнення до юридичної відповідальності осіб, які порушують правопорядок, і тим самим стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки. Звичайно, особа не є пасивним об'єктом впливу інститутів і засобів соціалізації. Політична соціалізація особи включає й набуття нею досвіду в результаті практичної участі в політичному житті, конкретної політичної поведінки.

Таким чином, політична культура відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Вона проймає всю сукупність відносин, що складаються між учасниками політичного процесу, впливає на форми організації державної влади, будову її інститутів, дає можливість регулювати відносини між державою і громадянським суспільством, забезпечує соціальний консенсус. У реалізації функцій політичної культури особливо важливе місце належить політичній свідомості як її найважливішій складовій. Значну роль у формуванні та функціонуванні політичної культури відіграє політична соціалізація як процес засвоєння індивідом її норм і цінностей.

Основною особливістю політичної культури перехідного суспільства, яким виступає й сучасне українське суспільство, є поєднання в ній елементів політичних культур, характерних для минулого і майбутнього суспільно-політичного ладу. Стосовно України - це поєднання елементів соціалістичної (тоталітарної) і буржуазної (ліберально-демократичної) політичної культури з усіма їхніми позитивними й негативними властивостями. Головне завдання формування нового типу політичної культури українського суспільства полягає в тому, щоб сформувати демократичну політичну культуру, долаючи, з одного боку, стереотипи тоталітарного мислення й поведінки, а з другого - крайнощі буржуазного егоїзму та індивідуалізму. За цих умов першорядного значення набувають формування політичної свідомості широких верств населення, набуття ними досвіду й навичок демократичної політичної поведінки, поступове подолання фрагментарності політичної культури.

культура політичний свідомість соціалізація

Висновок

Політична культура є складовою політичної системи і відіграє надзвичайно політичну систему важливу роль у її функціонуванні. Вона впливає на форми, функціонування і розвиток політичних інститутів, зумовлює політичну поведінку широких мас. Стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи залежить від ступеня відповідності її цінностей цінностям політичної культури більшості громадян. Ставлення людей до інститутів політичної системи, правлячої еліти, політичних лідерів, взагалі до всіх політичних явищ і процесів відбувається під впливом їхньої політичної культури. Цим пояснюється, зокрема, те, що один і той самий тип політичної системи виявляється прийнятним в одному суспільстві і неприйнятним в іншому.

Особливо важливу роль у функціонуванні політичної системи відіграє єдність, або однорідність, політичної культури, з якою безпосередньо пов'язана стабільність суспільства. Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур - класових, етнічних, демографічних, професійних, регіональних, релігійних. Політична субкультура - це сукупність таких стереотипів політичної свідомості й поведінки, які значно відрізняються від загальних, домінуючих у суспільстві. В одному разі відмінності часткових культур від загальної політичної культури суспільства не мають принципового характеру, і часткові культури інтегруються в загальну як субкультури. В іншому разі часткові культури настільки відрізняються від загальної політичної культури, що виступають як контркультура. Це означає, що в кожному суспільстві можуть існувати одночасно кілька політичних культур: домінуюча, або загальна, політична культура, субкультури і контркультура.

Наявність різних, а тим більше - протилежних політичних культур, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, містить у собі загрозу втрати спільних ідеалів і цілей, переважання часткових інтересів над загальнонаціональними, дестабілізує політичну систему. Оскільки наявність у суспільстві політичних субкультур є звичайним явищем, то для правлячих кіл важливо узгоджувати ці субкультури на базі спільних інтересів і цінностей і тим самим забезпечувати стабільність усієї суспільної системи. Фрагментарність політичної культури особливо виразно проявляється в переломні періоди суспільного розвитку, коли руйнуються звичні уявлення, переривається наступність норм політичної культури, утворюється розрив між політичною культурою старшого й молодшого поколінь. Політична свідомість і політична культура є важливими чинниками життєдіяльності суспільства і громадянина. Виконуючи важливі функції, вони значно мірою впливають на політичне життя суспільства.

Успішне вирішення державотворчих завдань неможливе без формування політичної свідомості громадян, політичної поінформованості та компетентності, політичного досвіду і демократичної політичної культури.

Знання стану політичної культури класів, соціальних груп населення дає змогу передбачити можливі варіанти її реалізації у практичних діях, у конкретній суспільно-політичній ситуації.

Список літератури

1. Шляхтун Г.Н. Політологія (теорія та історія політичної науки). Підручник. - К.: Либідь, 2002.

2. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Видавничий центр «Академія», 2001.

3. Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько; Заред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Здоров'я, 2004.

4. Політологія. Кн. перша: Політична і суспільство. Кн. друга: Держава і політика/ А. Колодіій, Л. Климанська, Я. Космина, В. Харченко. - 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003.

5. Гаєвський Б. Українська політологія. - К., 1995.

6. Гелів С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2004.

7. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Рехкало В.А. Політична культура сучасної молоді. - К., 1996.

8. Основи політичної науки: Курс лекцій. - Ч. 1 / За ред. Б.Л. Кухти. Львів, 1996.

9. Кудряченко А.І. Основи політології. К., 1997.

10. Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Ґенеза, 1997.

Размещено на Allbest.ru