Українська незалежна держава. Нова концепція зовнішньої політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська незалежна держава. Нова концепція зовнішньої політики

референдум конституція президент україна

Події 1 грудня 1991 р. стали найважливішим етапом у державотворенні в Україні, докорінно змінили її внутрішнє і міжнародне становище.

До списків було занесено 37 млн 886 тис. громадян. Бюлетень з референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р., і питання: „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”

У голосуванні взяли участь 31 млн 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості, включених у списки. З них на питання бюлетеня відповіли: „Так, підтверджую” - 28 млн 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших народів, що проживають на території України.

В один день з референдумом відбулися вибори Президента України. У голосуванні на виборах Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис. чоловік. До виборчого бюлетеню були включені: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської облради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко, заступник голови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Української Народної партії Л. Табурянський, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, міністр сільського господарства О. Ткаченко. Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідею незалежності України.

Президентом України став Леонід Макарович Кравчук, за якого проголосувало 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більше половини українських виборців. Його передвиборною програмою була програма п'яти „Д”: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. „Президент, - підкреслив він, - отримавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати його добробут, права й свободи кожної людини”.

Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив Акт проголошення незалежності України, проголошений Верховною Радою УРСР. Якщо рішення Верховної Ради могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, то рішення референдуму скасувати ніхто не міг. Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежна державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 країнами. Грудневий референдум підкреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР, його підсумки створили правову основу для перетворення задекларованої незалежності в реальну.

І референдум 1991 р. , і президентські вибори підтвердили бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні й економічні проблеми. Споконвічна мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення. Молода держава стала будувати міжнародні відносини на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

Конституція України

Україна має давні конституційні традиції. Предтечами конституційних актів були такі правові документи як «Руська правда», Магдебурзьке право, Литовські статути, Березневі статті 1654 р., Гадяцькі статті, написані Ю. Немиричем на замовлення гетьмана І. Виговського. Одним із перших конституційних актів були «Пакти і конституції законів і вольностей Війська Запорозького, написані гетьманом П. Орликом. Конституція Пилипа Орлика була першою у світі державною конституцією. Під час Української революції 1917-1920 рр. були прийняті чотири Універсали Центральної Ради(25.06.1917 р., 16.07.1917 р., 20.11.1917р., 22.01.1918 р.). В роки радянської влади в Україні були прийнято чотири Конституції (1919, 1929, 1937, 1978рр.), що хоча формально і проголошували Україну суверенною державою, проте залишалися більше ідеологічними документами, ніж юридичними. Конституція України, прийнята в 1978 р., після 1991 р. зазнала істотних змін, Верховна Рада внесла до неї більше 200 доповнень. В Україні приймалися закони, що нерідко вступали в протиріччя з існуючою Конституцією, а це підривало принципи законності, негативно впливало на стабільність у державі. І тільки 28 червня 1996 року Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, України як незалежної держави.

Наявність Конституції - одна з основних ознак суверенності держави.

Процес підготовки проекту Основного Закону почався після проголошення державного суверенітету України.

17 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла рішення привести діючу Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет України.

У червні 1991 р. парламент прийняв концепцію майбутньої Конституції, створив Конституційну комісію.

У червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом був укладений Конституційний договір терміном на один рік.

Одночасно з проектом Конституції, розробленим Конституційною комісією, почали пропонувати свої проекти політичні партії, окремі вчені. Протягом 1990-1996 р. було запропоновано 15 проектів Конституції України. Один з варіантів, запропонований фракцією комуністів, припускав збереження назви УРСР, відновлення радянської форми правління, обмеження прав Президента, входження України в новий Союз. Обнародував свій проект і Конгрес Українських Націоналістів, що відстоював унітарну Українську державу без збереження Кримом статусу автономії.

У суспільстві не було єдності щодо механізму прийняття Конституції (конституційною асамблеєю або Верховною Радою). Дискусії виникли також навколо форм державного правління в Україні (президентська, парламентська, парламентсько-президентська, президентсько-парламентська республіка). Складними виявилися питання конституційного визначення форм власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, питання державної мови і символіки та ін.

Конституційна комісія передала свій проект у Верховну Раду в лютому 1996р. Розгляд проекту Основного Закону тривав три місяці. Проект пройшов три офіційних читання. Основні дискусії викликали такі пункти: розподіл повноважень між гілками влади, державна символіка, проблема приватної власності, статус Республіки Крим, статус російської мови.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України.

Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України, вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу. З прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей - усе те, що формує політико-економічну систему; творено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави та суспільства не залежали від політичної орієнтації партій або окремих політичних діячів; окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов'язки; встановлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості; прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов'язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій; прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

Зовнішня політика незалежної України, її міжнародні зв'язки

Конституцією України визначений загальний підхід до зовнішньої політики держави (ст. 18). «Основні напрямки зовнішньої політики України», схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р., зафіксували зміст національних інтересів у сфері міжнародних відносин України і завдань її зовнішньої політики.

Національні інтереси України у сфері міжнародних відносин складають три основні групи:

стратегічні і геологічні інтереси, пов'язані із забезпеченням національної безпеки України і захистом її політичної незалежності;

економічні інтереси, пов'язані з інтеграцією України у світове господарство;

регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України.

Основні завдання зовнішньої політики України.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на рішення найважливіших завдань.

1) Затвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

2) Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

3) Збереження територіальної цілісності держави і недоторканості її кордонів.

4) Включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

5) Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримки контактів із закордонними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги відповідно до міжнародного права.

6) Поширення у світі образа України як надійного міжнародного права.

Принципи зовнішньої політики України:

1) Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.

2) Україна розвиває двосторонні і багатосторонні відносини з іншим державами і міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємної вигоди, невтручання у внутрішні справи.

3) Україна не є ворогом жодної держави.

4) Україна засуджує війну як засіб національної політики, дотримується принципу незастосування сили чи погроз силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних протиріч винятково мирними засобами.

5) Україна не висовує територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає територіальних претензій до себе.

6) Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншостей, які проживають на її території.

7) Україна виходить з того, що в сучасних умовах дотримання прав людини не є тільки внутрішньою справою окремих держав.

8) Україна визначає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

9) Україна у зовнішній політиці спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міжнародних відносин.

10) Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визначає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для будь-якої держави-правонаступниці без оформлення згоди всіх цих держав.

НАТО і Європейський Союз

На початку 20 століття остаточно сформувалася стратегія України відносно НАТО. Виходячи з політичних реалій дійсного часу, Україна розглядає НАТО як основу майбутньої загальноєвропейської системи безпеки і підтримує процес її розширення. У листопаді 2002 р. на самміті НАТО в Празі ще 7 держав (Естонія, Латвія, Литва, Словенія, Словаччина, Болгарія і Румунія) одержали офіційне запрошення на вступ в Організацію Північноатлантичного договору.

Україна приєдналась до програми НАТО „Партнерство заради миру” у лютому 1994 р. 10 червня 1996 р. була схвалена Індивідуальна програма партнерства України і НАТО.

9 липня 1997 р. у Мадриді між Україною і НАТО була підписана Хартія про особливе партнерство. Її основні положення - визнання позитивної ролі Альянсу і його відкритості для нових членів; визнання і підтримка суверенітету України і непорушності її кордонів; визначення сфер і механізмів консультацій між Україною0 і НАТО. Указом президента України від 4 листопада 1998 р. було затверджено Державну програму співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору на період до 2001 р.

23 травня 2002 р. Рада національної безпеки й оборони України схвалила стратегію відносин України з НАТО, кінцевою метою якою є приєднання до Альянсу. Л. Кучма назвав це рішення „доленосним” для України. 8 липня 2002 р. Президент України відповідно до ст.. 107 Конституції України своїм Указом ввів у дію рішення Ради національної безпеки й оборони України від 23 травня 2002 р. „Про стратегію України стосовно Організації Північноатлантичного договору”.

Підтверджуючи свій європейський вибір, Україна ставить стратегічну мету - вступ до Європейського Союзу. Вимоги до потенційних членів ЄС багато в чому збігаються із завданнями, які необхідно вирішувати й у нашій державі і, насамперед, з тими, котрі стосуються розвитку демократичних процесів, якості життя людей та інших.

14 червня 1994 р. у Люксембурзі було підписано, а 1 березня 1998 р. набула сили після ратифікації всіма державами - членами ЄС Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС.

6 грудня 1996 р. Радою Міністрів ЄС був прийнятий План дій відносно України.

Цим документом Європейський Союз проголосив свою готовність розвивати і зміцнювати політичні і економічні відносини з Україною.

Стратегія інтеграції України в ЄС визначає основні пріоритети діяльності органів виконавчої влади на період до 2007 р., протягом якого повинні були створити умови, необхідні для придбання Україною в остаточному підсумку повноправного членства в Європейському Союзі.

Вона повинна була забезпечити входження Української держави в європейський політичний, економічний і правовий простір і здобуття на цій основі в найближчі роки статусу асоційованого члена ЄС.

У практичному плані процес вступу України до Європейського Союзу передбачав, як вважали у Києві, цілий ряд умов:

вирішення протягом 2003-2004 рр. усього комплексу проблем, пов'язаних зі вступом України до Світової організації торгівлі (СОТ); вступ України до СОТ - ключова проблема для її європейської інтеграції;

досягнення відповідності торгового режиму України нормам ЄС і створення на цій основі не пізніше 2004 р. (напередодні вступу до ЄС нових 10 країн-кандидатів) зони вільної торгівлі;

створення (до 2007 р.) Митного союзу України з ЄС;

здобуття Україною (не пізніше кінця 2007 р.) статусу асоційованого члена ЄС;

забезпечення поступового впровадження критеріїв вступу України до Валютного союзу ЄС.

Для координації та практичного вирішення всіх питань, пов'язаних із реалізацією задач, спрямованих на вступ України до Європейського Союзу і НАТО, у лютому 2003 р. в Україні була створена Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Використана література

1. Чекаленко Людмила Дмитрівна Зовнішня політика України. - К.: Либідь, 2006.

2. Овсій Іван Олексійович Зовнішня політика України. - К.: Либідь, 2002.- 240 с.

3. Манжола В.А., Білоусов М.М., Гайдуков Л.Ф. та ін. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті роки).- К.: Либідь, 2003.- 560 с.

4. Овсій Іван Олексійович Зовнішня політика (України від давніх часів до 1944 року).- К.: Либідь, 1999. - 240 с.

5. Алесіна Наталія Михайлівна Зовнішня політика і дипломатія (іспансько-українсько-російський термінологічний словник). - К.: ЗАТ Видавничий дім "ДЕМІД", 2004.

6. Міжнародні відносини та зовнішня політика 1980-2000 роки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / Гайдуков Леонід Федорович, Кремень Василь Григорович, Губерський Леонід Васильович. - К.: Либідь, 2001. - 624 с.

7. Публіцистика і політика. - К., 2001. - 96 с.

8. Абетка українського політика. - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с.

9. Сучасна українська політика. - К.: Укр.-Фін. ін-тут менеджменту і бізнесу, 2000. - 318 с.

Размещено на Allbest.ru