Північно-Східний вектор геополітичної стратегії та зовнішньої політики України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чорноморський державний університет

імені Петра Могили

кафедра політології

ДОПОВІДЬ

Північно-Східний вектор геополітичної стратегії та зовнішньої політики України

геополітичний росія україна

Ефективна зовнішньополітична стратегія сучасної держави має бути, з одного боку, несуперечливою і самоузгодженою, а з другого - гнучкою і досить диверсифікованою, тобто мати свою специфіку й особливості регіонального та функціонального характеру. Посилення регіоналізму і взаємозалежності нині фактично набуло характеру загальносвітової тенденції. Національна держава все більшою мірою змушена координувати свою діяльність не тільки зі своїм найближчим оточенням, а й з регіональними групами, союзами і наднаціональними структурами. Відповідно до базових геополітичних постулатів параметри навколишнього середовища - географічні, політичні, економічні та інші - мають визначальний вплив на історичну долю і тенденції розвитку будь-якої країни.

Незважаючи на історичне минуле, європейську національну ідентичність, намагання повернутися до європейського простору, від якого вона була примусово відірвана, Україна приречена на співіснування й тісну взаємодію з країнами і структурами свого найближчого оточення, багато з яких належать до євроазійських та азійських цивілізаційних систем.

Російська Федерація

Очевидно, що розвиток українсько-російських відносин має критично важливе значення для України, оскільки зачіпає і до переважної міри визначає її фундаментальні, життєво важливі інтереси пов'язані з сьогоденням і майбутнім цієї країни. Тож цілком природно постає питання про необхідність розробки ефективної зовнішньої політики відносно Російської Федерації, пошук тих методологічних підвалин, які б дозволили окреслити оптимальну модель українсько-російських відносин, яка б забезпечила безпечне існування та розвиток України як незалежної суверенної держави. При цьому необхідно виходити з того, що головною сутнісною ознакою українсько-російських відносин є їх асиметричний характер, в яких Росія переважає Україну за всіма основними параметрами. Відносинам між Україною і Російською Федерацією притаманні такі риси як нерівноправність, дисбаланс, диспаритет.

Особливо чітко цей дисбаланс простежується у сфері торгівельно-економічних відносин. Частка Росії в торгівельних зовнішньоекономічних відносинах України складає близько 30%, тоді як частка України у відповідному товарообігу Росії не перевищує 6%. Диспаритет відносин характерний між двома країнами характерний не тільки для економічних, але і для зовнішньополітичних інтересів. Якщо для України пріоритетними у відносинах з Російською Федерацією є економічні інтереси, то Росія в системі цих двосторонніх відносинах надає перевагу геополітичним та геостратегічним інтересам.

Така асиметричність проявляється перш за все в диспаритеті претензій цих двох держав на їх місце і роль в системі міжнародних відносин. Питання місця держави в ієрархії міжнародних відносин як було визначено, обумовлюється двома основними чинниками: масштабом її інтересів чи претензій, а також наявністю відповідних ресурсів. Результуючого впливу цих двох чинників є поширення впливу держав на певному просторі: в субрегіоні, регіоні, континенті, в цілому у світі. Володіння певним простором, реалізації інтересів на певному просторі, організація політичної влади і втілення політичної волі на певному просторі як відомо є категоріями геополітики. Від так, саме геополітичні інтереси стають визначальними в тому разі, коли та чи інша країна прагне зайняти провідні позиції в ієрархії міжнародних відносин. Не виключенням в цьому відношенні є і Росія. Геополітичні інтереси завжди залишалися головним імперативом зовнішньої політики Росії. Геополітичні інтереси залишаються визначальними і для сучасної Росії.

Українсько-російські відносини виходять далеко за межі двосторонніх міжнародних відносин, а від так вони є критично важливими не тільки для зовнішньої політики України, а й для подальшої долі самої країни. Той вплив, який спричиняє Росія на Україну не може вкладатись у формат зовнішньої політики, оскільки він носить тотальний і системний характер. З іншого боку, тенденції властиві для внутрішньої політики та розвитку соціуму в Україні до певної міри відтворюють Росію в Україні, поновлюють російську генетичну спадщину, яка проявляється в тілі та рисах української держави і українського народу, якщо їх такими можна вважати. Від так, Росія виступає одночасно і зовнішнім і внутрішнім чинником формування та реалізації зовнішньої політики України. Саме такий дискурс зумовлює розглянути заявлену тему в трьох основних аспектах: світоглядному (концептуальному), внутрішньополітичному та міжнародному.

Концептуальний підхід вказує на те, яке місце відводиться Росії у формуванні української державності як суб'єкта зовнішньої політики, яку роль відіграє Росія у визначенні місцеположення України у світі та у міжнародних процесах. В цьому сенсі Росія виступає головним критерієм самоіндентифікації України, як держави і народу, що мешкає на її території. В цій системі координат самоідентифікації України, відносно Росії існує декілька версій, всі з яких в тому чи іншому масштабі присутні в Україні і взяті на озброєння різними сегментами української політичної еліти.

Перша версія. Україна та Росія це тотожність. Це єдине ціле. Адепти такої версії намагаються захистити її запереченням існування української нації, як такої, навіть етнічних чи культурних відмінностей між українцями та росіянами, єдиним слов'янським корінням, єдиним православ'ям, єдиною російською мовою та іншим. Проте навіть наявність двох назв уже свідчить про існування в цій єдності цілого і чистини. Від так постає питання хто є цілим, а хто частиною, або іншими словами, хто центром, а хто периферією, хто старшим, а хто молодшим, що кому підпорядковується ціле частині чи частина цілому?

В результаті відповіді на поставлені питання ми можемо мати декілька узагальнених модифікацій цієї першої версії. Серед них:

1) Росія - колишня частина майбутньої України;

2) Україна частина Росії;

3) Україна колишня частина Росії;

4) Україна колишня і майбутня частина Росії.

Перша модифікація базується на ретроспективі, бажання реконструктурувати минуле по лінії Київська Русь - Україна: Московське князівство - Росія, що позбавлене будь-якого сенсу.

Друга модифікація живе в уявленнях переважної більшості росіян і значної частини українців, особливо російськомовних. Така парадигма виключає існування зовнішньої політики України в принципі та існування української держави взагалі. Максимум можливого для такої парадигми, це уявлення про зовнішню політику України, як специфічну форму реалізації російських інтересів у міжнародному середовищі (із прикладів членство України в ООН до 1990 р.) Така парадигма ще залишається жити і в деяких уявлення Заходу про Україну.

Третя модифікація - Україна колишня та майбутня частина Росії. Це бажаний сценарій для російської зовнішньої політики, більше того, він є заданим для стратегічного курсу Російської Федерації і для сприйняття світовою спільнотою сааме такої перспективи розвитку України. Сильними позиціями такої модифікації є те, що вона дає можливість визнавати формально існування суверенної і незалежної України, але як тимчасове явище, що виникло при випадковому збігу обставин. Тобто існування української держави за цією модифікованою версією є випадковість, а не результат дії історичних закономірностей. Від так це явище тимчасове і нежиттєздатне, оскільки природно, як частина, Україна не може прижитися у світі як самостійний суб'єкт міжнародних відносин без свого основного тіла - матінки Росії. Зовнішня політика такого тимчасового суб'єкта міжнародних відносин має знаходитися під чільною опікою її гаранта - Росії. За такою модифікацією зовнішня політика України має будуватися на виключно реінтеграційній складовій, що означає повернення в єдиний російський соціальний, енергетичний, економічний, правовий, рубльовий, політичний та оборонний простори. Європейська та євроатлантична інтеграція України розглядається як вкрай не бажана, хоча і теоретично можлива, але тільки у такому випадку, коли вона буде відбуватися разом з Росією.

Друга версія: Україна - не Росія. Ця версія вказує на відмінність України від Росії і заперечує належність до єдиного цілого. Це версія зовнішньої політики Л. Кучми, яка проявилась у багатовекторності чи двовекторності. Така багатовекторність мала бути свідченням важливості відмінностей і сприяла дистанціюванню України від Росії шляхом знаходження різноманітних партнерів, або балансування у відносинах із Заходом та Росією. Така політика вела до м'якого ізоляціонізму України і непередбачала справжньої інтеграції ні в Росію ні на Захід. В той же час така зовнішня політика не гарантувала майбутнього Україні, оскільки залишала без відповіді питання, чим є сама Україна і ким вона має бути в майбутньому, якщо вона - не Росія. Відповідь на це питання, як і на саму перспективу дає третя версія.

Третя версія: Україна - частина Європи. Саме ця версія дає задовільне пояснення місця України у міжнародному середовищі і відкриває перед нею перспективу розвитку держави, побудованої на європейських демократичних цінностях.

Репрезентація України, як частини політичної і економічної Європи у відносинах з Російською Федерацією дає її колосальні преференції і дозволяє, з одного боку, зняти увесь комплекс геополітичних претензій Росії, з іншого - значно посилює потенціал економічної співпраці. В цьому концептуальному контексті погляди російської політичної еліти на місце України в системі національних інтересів Росії та шляхи їх реалізації можна сформувати декілька ключових тез, які окреслюють контури теперішньої та майбутньої політики Росії відносно України.

Перше. В світоглядних поглядах цієї владної еліти домінує перша версія, згідно з якою Україна як і раніше продовжує сприйматись радше як російська провінція, яка тимчасово і випадково отримала незалежність, а її суверенітет є надзвичайно слабким і безперспективним. Виходячи з такого розуміння, в основу українсько-російських відносин ця еліта покладає інтеграційний проект, кінцевою метою якого є повернення України в лоно російської державності і російського суспільства у далекотерміновій, а можливо і середньотерміновій перспективі, шляхом розмивання її державного суверенітету та обмеження її незалежності. Вона не вбачає великих відмінностей між українським та російським суспільством. Підставою для такого погляду вважається спільність історичних та етнічних коренів двох слов'янських народів, спільна релігія та належність у недалекому минулому до такої спільноти, як “радянський народ”.

Етнічні і ментальні розбіжності, що існують між росіянами і українцями мають нівелюватись шляхом адаптації українського суспільства до російського соціального і духовного ландшафту. Таким чином, головною системою координат в якій знаходиться Україна, з погляду цієї російської еліти є внутрішньо системні асиметричні зв'язки. Від так Україна, як їм видається, має бути переважно предметом внутрішньої, а не зовнішньої політики Росії. Отже російська владна еліта буде будувати відносини з Україною, як відносини між центром - і периферією, розглядаючи її як російську провінцію, і звісно переносячи на українсько-російські відносини стереотипи своїх відносин з російськими регіонами.

Друге. Російська владна еліта усвідомлює, що суверенітет України в даний час у в короткотерміновій перспективі буде залишатись реальністю, з якою необхідно рахуватись. Виходячи з цієї реальності, на їх погляд, найбільш оптимальною і прийнятною для реалізації національних інтересів Росії видається модель “обмеженого суверенітету” України. Така модель допускає існування суверенної України в даний історичний проміжок часу , але її суверенність не повинна виходити за межі російських національних інтересів, тим більше перешкоджати їх реалізації. Тобто це такий суверенітет, який би був обмежений російськими інтересами. Ця модель неодноразово озвучувалась у тезах про те, що Україна є виключною сферою життєво важливих інтересів Росії. Обмеженість допускає певну ступінь самостійності України у її зовнішньополітичних зносинах, особливо у відносинах з НАТО і ЄС. Але при цьому передбачається, що така самостійність повинна бути вписана у контекст зовнішньополітичного курсу Росії. Це означає, що зовнішня політична Україна має бути скоординована з російськими зовнішньополітичними відомствами, знаходитись, так би мовити, в режимі ручного управління, основні важелі якого знаходяться в Кремлі.

Третє. Реалізація моделі “обмеженого суверенітету” потребує створення цілої системи контролю над зовнішньою І внутрішньою політикою України. Головними механізмами здійснення такого контролю вважається створення різних інтеграційних об'єднань типу ЄЕП, ДКБ, Союзу Росії і Білорусії та формування через них єдиного економічного, валютного, політичного, правового, оборонного, інформаційного, мовного, соціально-культурного простору російської держави. До інших механізмів контролю Кремля над зовнішньою і внутрішньою політикою України директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін відносить: демократизацію України шляхом її децентралізації (очевидно маючи на увазі дезінтеграцію - П,Г,) і федералізації; надання російській мові державного статусу; збереження маси віруючих в лоні православної церкви Московського патріархату, тобто наявності церковної єдності двох країн.55 При цьому, існування зазначених механізмів К. Затулін розглядає як гарантію і умову справжньої дружби, співробітництва та партнерства між Росією і Україною.

Четверте. Шляхи реалізації моделі “обмеженого суверенітету” передбачають встановлення вертикальної та горизонтальної системи впливу на прийняття зовнішньополітичних рішень та управління внутрішньополітичними процесами в Україні.

Це потребує, перш за все, визначення списку найбільш прийнятних агентів впливу - своєрідних провайдерів російських інтересів в Україні. В якості таких провайдерів можуть розглядатися політичні сили, бізнес-еліти, регіональні елітні, представники вищих органів державної влади та інші актори, які : по-перше, мають вплив як у системі органів державної влади, так і в суспільстві; по-друге, поділяють російські інтеграційні проекти; по-третє, можуть поєднувати власні інтереси з російськими інтересами.

Таким чином саме внутрішньополітичний підхід лежить в основі стратегії Росії у відносинах з Україною. Цей підхід акцентує увагу на здатності Росії на відміну від інших сусідів формувати в Україні потужне російськоорієнтоване середовище. Головною передумовою такої здатності є не тільки велич Росії та експансіоністський характер її політики, але й регіоналізм України. Регіоналізм може бути і перевагою і одночасно вадою. В українському випадку це вада, оскільки ми маємо справу з геополітичним регіоналізмим при якому дві майже рівновеликі частини України мають протилежні вектори своїх геополітичних орієнтацій. Причому ці розбіжності носять системний характер, оскільки проявляються майже в усіх сферах суспільного життя. Ці системні розбіжності підтвердили також результати президентських (2004) і парламентських (2006) виборів та помаранчева революція в Україні. Такі системні розбіжності можуть слугувати зайвим підтвердженням тези С. Хантінгтона про цивілізаційний розлом України. Проте, це зовсім не означає, що ці розбіжності не можливо подолати, що вони призводять до конфлікту чи конфронтації поміж цих двох великих частин України, чи що вони не можуть співіснувати в кордонах однієї держави. Але нажаль, за роки незалежності України ці розбіжності суттєво не зменшились. Ступінь цих розбіжностей знаходиться на такому рівні, що забезпечує побудову двох принципово різних моделей розвитку суспільства, держави і зовнішньої політики України.

І в цьому контексті Росія має велику спокусу долучитись до малоросійського проекту формування майбутнього України. Цей проект має досить сталі історичні традиції, пов'язані з перебуванням лівобережжя України у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Від так, економічна база, соціальна структура та ментальність населення цієї частини України формувалась у відповідності до потреб російської та радянської імперії. В цій частині України Росія при бажанні може розраховувати на певний успіх в запровадженні різних реінтеграційних сценаріїв таких як залучення до Білорусько - Російського Союзу, чи поглинання України спільним економічним, політичним, правовим та оборонним простором. Окремої уваги може заслуговувати сценарій фрагментації України, відділення від неї східних і південно-східних регіонів іреінтеграція їх в Росію якості засобів реалізації такої політики можна вважати розгортання масштабної компанії щодо захисту співвітчизників та російськомовного населення в Україні, ініціювання федералізму, автономії, створення внутрішньої опозиції європейському та євроатлантичному демократичному курсу країни, намагання створити проросійські партії в Україні, надати російській мові державного статусу та інше.

Якою мірою ці стратегічні завдання Росії були реалізовані у її відносинах з Україною протягом 2006 року. Найбільш значним геополітичним успіхом Росії на українському напрямку у 2006 році можна вважати формування російськоорієнтованої «антикризової» коаліції у Верховній Раді України та блокування урядом Януковича євроатлантичного курсу України. Очевидно, що «антикризова» коаліція в українському парламенті з успіхом може виконувати роль провайдерів російських геополітичних інтересів. Зокрема, таку здатність вона продемонструвала, розгорнувши антантівську пропагандистську кампанію в Україні, та проводячи антинатовські акції, скеровані на дискредитацію євроатлантичного курсу України. До таких заходів слід віднести: провокацію, вчинену комуністами і представниками Партії регіонів України у м. Феодосія проти американсько-українських військових навчань «Сі-Бриз»; проведення антинатівського референдуму в Криму; проголошення обласними радами східних регіонів, за ініціативою Партії регіонів, територій вільних від НАТО; намагання уряду В.Януковича і фракції комуністів внести до схвалення Верховною Радою України законопроектів, які б унеможливлювали членство України в НАТО; відмова прем'єр-міністра В. Януковича долучити Україну до Плану дій щодо членства в НАТО, та інші заходи, які відповідають завданням Росії по блокуванню євроатлантичних та європейських інтеграційних проектів України. Адже, як зазначено в Концепції взаємовідносин між Російською Федерацією і Україною «… устремління України в Європейський Союз (ЄС) і НАТО, прагнення якомога швидше самостійно вступити у Світову організацію торгівлі (СОТ) складає серйозний виклик для Російської Федерації.»

Другим важливим стратегічним успіхом Росії у 2006 році слід вважати перегляд прем'єр-міністром В.Януковичем незмінної до цього року позиції України щодо термінів перебування Чорноморського флоту РФ на території України і його припущення про можливість такого перебування і після 2017 року на вигідних для обох сторін умовах. Така позиція українського уряду значною мірою посилила можливості Росії в збереженні за собою об'єктів навігаційно-гідрографічного забезпечення та вирішення на свою користь інших проблем, викликаних перебуванням Чорноморського флоту РФ на території України.

Менш успішною виявилась спроба синхронізувати з Росією вступ України до СОТ. Про такі наміри неодноразово засвідчували як представники уряду України так і Росії. Це питання обговорювалось також під час візиту до Москви голови Верховної Ради України О. Мороза 12-13 жовтня 2006 року. Синхронізація вступу до СОТ з російської сторони очевидно мала на меті, з одного боку, отримати додатковий час для інтенсифікації приєднання України до ЄЕП, з іншого позбавити Україну сотівських важелів впливу на торгівельну політику Росії.

Реалізація іншого інтеграційного проекту ЄЕП із залученням до нього України теж не завершилась успіхом для Росії. ЄЕП власне створювався під Україну, як запобіжник її руху в ЄС. Залучення України до ЄЕП, з одного боку, демонструватиме декларативність євроінтеграційного курсу України, з іншого, дає можливість створити такі структурні і функціональні механізми, як то митний і валютний союз, які взагалі унеможливлять членство України в ЄС ні найближчим часом, ні у віддаленій перспективі.

В квітні 2006 року Росія, Білорусь і Казахстан заявили про готовність формувати повномасштабний Єдиний економічний простір, підписавши 38 установчих документів, які не передбачають різношвидкісної інтеграції. Україна готова підписати тільки 11 угод, які стосуються тільки зони вільної торгівлі. Проте позиція інших учасників передбачає початкову стадію приєднання до ЄЕП починаючи з митного союзу, який унеможливить навіть мінімальну стадію європейської інтеграції у формі створення зони вільної торгівлі з ЄС.

Іншою організацією, яку Росія використовує для утримання України в пострадянському геополітичному просторі залишається СНД. В цьому сенсі, як показало квітневе (2006 р.) засідання Ради міністрів закордонних справ і травневе (2006 р.) засідання Ради глав урядів та листопадове (2006 р.) засідання Ради глав держав СНД, Росії вдається блокувати економічні ініціативи України і поступово орієнтувати цю організацію на соціальні і гуманітарно-ідеологічні аспекти багатосторонніх відносин.

Важливим чинником ідеологічного впливу, який є одним із найбільш вагомих інструментів реінтеграційної політики Росії щодо України є мовне питання. Намагання Росії нав'язати Україні державний статус російської мови простежується протягом останніх років. Так Департамент інформації МЗС Росії в березні 2006 року підтримав рішення Харківської міської ради про надання російській мові статусу регіональної і висловив надію, що такі рішення будуть прийняті і в інших регіонах України. „У відповідності з останніми опитуваннями, на сході країни 93% респондентів вважають за необхідне надати російській мові державного статусу і тільки 6% - не згодні з цим. На півдні України ідею надання російській мові статусу державного вже підтримали 80% населення”.

МЗС України розцінило цю заяву як неприховане втручання у внутрішні справи країни і оцінив заклики визнати “особливий статус” російської мови в окремих регіонах нашої держави незаконними і провокаційними. МЗС України закликало російську сторону припинити будь-які політичні спекуляції щодо мовних питань та повернутися до конструктивного міждержавного діалогу на основі добросусідства та невтручання у внутрішні справи.

Все ж з огляду на публічні передвиборчі зобов'язання лідерів “антикризової” коаліції з мовних питань, мовний чинник залишається ефективним важелем впливу Росії на внутрішньополітичну ситуацію в Україні.

Досить вдалим каналом горизонтального впливу можна вважати релігійний проект, репрезентований Московським патріархом та його православними організаціями в Україні. Зокрема йдеться про те, що не менш важливим, ніж створення газотранспортного консорціуму, умовою допуску України до видобутку нафти і газу в Росії має бути відмова Києва від ідеї створення “української помісної церкви, і визнання єдиної для України “Російської православної церкви, невід'ємною частиною якої є Українська православна церква”, а також надання “Патріарху Московському титулу Московського, Київського і всея Русі”, що скріпило би духовну єдність” двох народів.

Горизонтальні канали впливу найбільш активно вибудовуються Кремлем через кооперативні зв'язки російських бізнес-еліт з українськими бізнес-корпораціями та чиновниками в структурах державної влади в Україні. Особливо це стосувалось такої сфери, як постачання газу та нафти з Росії через компанію “РосУкренерго” та інші російські бізнесові структури. Економічні чинники впливу теж стали домінантними у відносинах Росії з Україною. На першому місці серед них залишався “газовий чинник, задіяння якого Росією формулювалось не інакше, як “газова війна”, яка чітко означила свої контури з початком 2006 року. Цей газовий конфлікт засвідчив, що ВАТ “Газпром” готовий жорстко обстоювати не лише економічні, а й політичні інтереси Росії в тому вигляді, як їх формулює російське керівництво.

Звісно, що цим конфліктом Росія продемонструвала “м'язи” Європі та наміри грати ключову геополітичну роль у європейських справах. Український контекст цієї великої газової геополітичної гри полягав у намірах Москви такими діями сприяти підвищенню рейтингу під час парламентських виборів в Україні тих політичних сил, які знаходяться в опозиції і найбільш лояльно ставляться до Росії. Міжнародний аспект цієї війни полягав у спробі дискредитувати Україну в очах європейської спільноти, як надійного транзитера російського газу в Європу. Економічний інтерес цієї війни з боку Росії полягав у здійсненні тиску на Україну з метою отримання під свій контроль української газотранспортної системи.

Другим по важливості чинником економічного тиску на Україну стали торгівельні війни. Торгівельна війна проявилась в частковій забороні й обмеженні ввезення в Росію українських сирів та м'ясо-молочної продукції, що теж пов'язувалось окрім економічного інтересу з політичними намірами Росії вплинути на перебіг внутрішньополітичної ситуації в період парламентських виборів в Україні. Іншими засобами ведення торгівельних війн Росії проти України було запровадження спеціальних та антидемпінгових розслідувань стосовно українських товарів, перешкоди їх вільному переміщенню, встановлення транзитних тарифів і режимів та інше.

Економічна стратегія Росії у відносинах з Україною має яскраво виражений геополітичний і геоекономічний контекст. Вона ставить за мету досягти декількох стратегічних цілей, зокрема:

- силовими методами стимулювати процес залучення України в російські реінтеграційні проекти;

- по можливості витіснити українських виробників з російського ринку;

- отримати під контроль газотранспортну систему України та інші стратегічно важливі сегменти української економіки шляхом стимулювання експансії російських корпорацій і приватних компаній, політично лояльних до Кремля;

- здійснення регіональної реінтеграції шляхом отримання контролю над політичною та економічною ситуацією в східних і південних регіонах України.

Провідну роль в реалізації зазначених цілей Росія відводить інвестиційній експансії великих російських бізнес-груп. Ключовими сторонами експансії російських бізнес-груп були перш за все такі стратегічні галузі економіки України, як кольорова металургія, нафтохімія, телекомунікації, машинобудування, електроенергетика та газовий комплекс. Так російські компанії контролюють 4 із 6 найбільших нафтопереробних заводів (Кременчуцький, Лисичанський, Херсонський, Одеський).

Російські інвестори контролюють кольорову металургію. В сфері чорної металургії російські корпорації контролюють Інгулецький та Південний ГЗК, а також значний сегмент металобрухту.

В машинобудуванні російські автобудівельні компанії скуповують українські заводи, які працюють за принципом вузлової кооперації. Особливий інтерес для Росії складає українське авіабудування, особливо ОКБ “Антонов” у зв'язку із завершенням формування об'єднаної авіабудівної корпорації, яка має консолідувати значну частину активів російського літакобудування.

В телекомунікаційній галузі України росіянам належать значні пакети акцій провідних компаній мобільного зв'язку. МТС контролює UMC, “Альфа” має блокуючий пакет “Київстару” (43,4%) і “Голден Телеком”(43,6%).

Російські інвестори контролюють переважну частину української молочної промисловості. Російські компанії через офшорні структури контролюють значну частину активів в електроенергетиці та газовому комплексі. Під їх повним контролем знаходяться 7 обленерго.

В цілому під контролем російських бізнес-груп знаходиться переважна частина українських телекомунікацій, кольорової металургії, нафтопереробки, третина молочної промисловості. Хоча при цьому частка російських інвестицій в економіку України, за офіційними даними, не перевищує 6%. Це свідчить про тіньовий і політизований характер експансії російського капіталу в Україні. Окрім того ця експансія здійснюється за регіональним принципом. Російські капіталовкладення концентруються переважно в східних і південних регіонах України. Зокрема в Криму частка російського капіталу переважає 50% всього обсягу інвестицій.

Наведений аналіз стану українсько-російських відносин дає підстави стверджувати, що Росія несе в собі як значні можливості для співпраці, так і колосальні загрози для майбутнього України. життєво важливі інтереси пов'язані з сьогоденням і майбутнім цієї країни.

Тож цілком природно постає питання про необхідність розробки ефективної зовнішньополітичної стратегії відносно Російської Федерації, яка б забезпечила безпечне існування та розвиток України як незалежної суверенної держави. Виходячи з того, що головною сутнісною ознакою українсько-російських відносин є їх асиметричний характер, в основу зовнішньої політики України на російському напрямку має бути покладена асиметрична стратегія, яка б дала змогу нашій країні реалізувати її національні інтереси і розвивати взаємовигідні відносини з Російською Федерацією. Від так асиметрична стратегія має дати відповідь на питання: як вижити Україні уникаючи цих загроз, і одночасно скористатися великими можливостями співпраці з Росією?

Стратегія ця має розроблятись з урахуванням принципів та особливостей асиметрії двосторонніх відносин. Центральним елементом цієї стратегії має бути визначення національних інтересів України у відносинах з Російською Федерацією в економічній, гуманітарній, геополітичній та військовій сферах. Другий важливий аспект стратегії - визначення короткотермінових, середньо термінових та довготермінових цілей та завдань, досягнення яких забезпечить реалізацію національних інтересів. Третій елемент (основний для стратегії) - визначення шляхів досягнення зазначених цілей. Четвертий елемент - визначення засобів та ресурсів, які забезпечують досягнення цілей.

Найбільш пріоритетним стратегічним інтересом України відносно Росії є стабільне постачання російських енергоресурсів та розширення експорту української промислової та сільськогосподарської продукції на російський ринок.

У сфері промислової кооперації стратегічні інтереси України обумовлені тими ж самими потребами що й Росії: потребою в російських комплектуючих для української промислової продукції, відсутністю окремих видів промислового виробництва в Україні, потребою в російських замовленнях та інвестиціях в промислове виробництво.

Проте реалізація стратегічних інтересів України в сфері промислової кооперації у середньотерміновій та довготерміновій перспективі будуть обмежуватись такими чинниками: переходом Росії на замкнуті цикли промислового виробництва, розміщенням в Росії виробництва альтернативних українським видів промислової продукції, низькотехнологічним характером російської промислової продукції, незначною ємністю російського ринку на окремі види української продукції.

В цілому стратегічні інтереси України в двосторонніх економічних відносинах на короткотермінову, середньотермінову та довготермінову перспективу будуть обмежені двома головними чинниками

1. Відносно малою часткою України в зовнішньоторговельному обігу Російської Федерації (6-7 %).

2. Пріоритетністю геополітичних та геостратегічних інтересів Росії.

Пріоритетність геополітичних та геостратегічних інтересів Росії дозволяє їй нехтувати своїми економічними інтересами та використовувати економічні важелі впливу на Україну задля досягнення перших. Така ситуація значно звужує можливості економічного співробітництва двох країн і обмежує реалізацію економічних інтересів України в україно-російських відносинах.

До ключових життєво-важливих геополітичних інтересів Росії щодо України належать:

1. Відновлення цілісності древнєруського східнослов'янського простору як основного ядра російської держави та встановлення повного контролю над ним. Встановлення такого контролю над цим простором, в центрі якого знаходиться Україна, значно примножує зовнішньополітичний вплив Росії як “великої” держави на весь європейський континент. Фактично це означає перетворення України на плацдарм російського впливу.

2. Встановлення контролю над ресурсним потенціалом України, який має посилити самодостатність Росії і ствердження її в якості одного з впливових центрів багатополярного світу.

3. Посилення за рахунок України транспортно-комунікаційних зв'язків Росії з Європою, які мають стати важливою складовою геополітичної могутності російської держави.

Проте, найбільші розбіжності стратегічних інтересів України і Росії прогнозуються у зовнішньополітичній сфері. Вони обумовлені формуванням системного протиріччя між Україною і Російською Федерацією, яке полягає у становленні в цих двох країнах принципово різних типів політичного режиму - демократичного в Україні і авторитарного в Росії. Існування демократичної України є природнім викликом Росії, яка віддає перевагу авторитарним імперським цінностям. Від так намагаючись позбутися цього виклику, Росія буде здійснювати політику спрямовану на дискредитацію і руйнування демократичного режиму в Україні.

Реалізація саме такого комплексу стратегічних, геополітичних, політичних і геоекономічних інтересів Росії створює низку загроз національній безпеці України.

До таких загроз належать:

1. Втручання у внутрішні справи України.

2. Дискредитація демократичного режиму й конституційного ладу в Україні.

3. Обмеження державного суверенітету і незалежності країни.

4. Зазіхання на територіальну цілісність і недоторканість кордонів України.

5. Ліквідація української державності, яка завжди за словами О.Дугіна наноситиме “страшенного удару по геополітичні безпеці Росії”.

6. Встановлення з боку Російської Федерації контролю над стратегічними підприємствами, ресурсами і транспортними комунікаціями, зовнішньою та оборонною політикою України.

Виходячи із зазначеного комплексу стратегічних інтересів України та Російської Федерації, а також загроз і викликів, які виникають у результаті розбіжності та зіткнення цих інтересів головною метою асиметричної стратегії зовнішньої політики України у відносинах з Російською Федерацією має бути:

1. Нейтралізація загроз і викликів національній безпеці України, які виникають з боку Російської Федерації.

2. Розширення можливостей економічного співробітництва двох країн і зменшенню поля геополітичних перспектив Росії відносно України.

Вибір асиметричної стратегії в якості базової обумовлюється такими умовами:

- багатократний дисбаланс в силі та ресурсах на користь Російської Федерації;

- диспаритет інтересів, цілей та цінностей :

- неефективність засобів реалізації власних інтересів, а часом і неможливість їх застосування;

- знаходження України на різних з Російською Федерацією рівнях ієрархії міжнародних відносин.

Пріоритетною серед асиметричних стратегій має бути оборонна асиметрична стратегія. Її пріоритетність обумовлюється такими чинниками:

- значна перевага Російської Федерації у співвідношенні сил і ресурсів;

- домінуюче положення Російської Федерації в системі двосторонніх українсько-російських відносин та регіоні СНД, а також великий вплив у міжнародному середовищі;

- наступальний характер російської зовнішньої політики, який полягає в нав'язуванні Україні політичної волі та інтересів Російської Федерації.

Основною метою оборонної асиметричної стратегії України є захист, відстоювання та реалізація національних інтересів України, а також досягнення певних переваг в умовах активної наступальної політики Російської Федерації та дисбалансу і диспаритету у відносинах двох країн.

Оборонна асиметрична стратегія України має базуватися на таких ключових принципах:

1. Зменшення власної вразливості.

2. Мінімізація негативних наслідків від дій Російської Федерації щодо України.

3. Протидія намірам завдати шкоди національним інтересам України та її національній безпеці.

4. Зведення переваг Російської Федерації до мінімуму і досягнення паритету інтересів двох країн шляхом непрямих дій із застосуванням несилових засобів.

За своєю спрямованістю асиметрична стратегія України має бути позитивною,

тобто побудованою на експлуатації власних переваг. Застосування негативної асиметричної стратегії у відносинах з Російською Федерацію видається непродуктивним і таким, що може зашкодити власним національним інтересам України.

Негативна асиметрична стратегія може бути прийнятною тільки в гуманітарній інформаційній сфері в умовах ідеологічного та інформаційного протиборства. Обмежений характер застосування негативної асиметричної стратегії з боку України відносно Російської Федерації обумовлений такими чинниками:

- намірами України мати дружні добросусідські стосунки з Російською Федерацією;

- обмеженими можливостями України чинити значний вплив на економіку та внутрішній стан Російської Федерації;

- значно меншою часткою залежності Росії від України в системі взаємозалежності двох країн, та намаганням керівництва Російської Федерації позбутися цієї мінімальної залежності шляхом переведення своєї економіки на замкнутий цикл виробництва та заміни українських постачальників продукції на міжнародних ринках.

Основними складовими позитивної асиметричної стратегії України мають бути: по-перше, використання цивілізаційних переваг України, які дають можливість перевести відносини в площину “Україна - лідер”, Росія - аутсайдер”; по-друге, експлуатація геополітичних та геоекономічних переваг; по-третє, експлуатація демографічних переваг; по-четверте, захоплення ніш технологічного розвитку та виробництва, а також сегментів ринку, де Україна має більші потенціальні можливості ніж Російська Федерація.

Цивілізаційна близькість до Європи дає Україні унікальний шанс змінити систему координат формування своєї ідентичності з формули “Україна - не Росія” на формулу “Україна - невід'ємна частина Європи”. Репрезентація України, як частини політичної і економічної Європи у відносинах з Російською Федерацією дає її колосальні преференції і дозволяє, з одного боку, зняти увесь комплекс геополітичних претензій Росії, з іншого - значно посилює потенціал економічної співпраці. Знаходячись на перетині геополітичних інтересів країн Заходу, Сходу, Півночі і Півдня Україна має величезні можливості для варіації зазначеними інтересами, а від так знаходити собі партнерів, союзників і просувати свої інтереси на цих чотирьох напрямках, завойовуючи собі статус регіонального лідера, з яким буде змушена рахуватись Російська Федерація.

Геополітичні переваги доповнюються перевагами геоекономічними. Межуючи з Європейським Союзом та Росією Україна має використати своє положення для того, щоб стати не тільки торгівельним та економічним мостом між цими потугами, але й коридором, через який повинно відбуватися освоєння Росії та всього пострадянського простору західним капіталом.

Ключовими напрямками в експлуатації геополітичних переваг України мають стати:

1. Розвиток транспортних комунікацій.

2. Створення сприятливого інвестиційного клімату для іноземного і національного капіталу.

Геополітичні переваги мають бути використані для впровадження нової економічної моделі відносин України з Заходом та Росією за формулою “Від Заходу - імпорт технологій, інвестицій, стандартів життя та демократі, Росія - ринок збуту української сільськогосподарської та промислової продукції та імпорту енергоресурсів і сировини”.

Окремо має бути розроблена цільова стратегія по захопленню ніш технологічного

розвитку на ринків збуту продукції. Орієнтація має бути розрахована на досягнення лідируючих позицій у вузьких сегментах промислового виробництва, розвитку високих технологій, де Україна сконцентрувавши свої обмежені інтелектуальні і економічні ресурси може запропонувати Росії найбільш привабливі і довготривалі проекти для економічної співпраці. Це стосується перш за все сільськогосподарської продукції, ракетно-космічної та інших галузь машинобудування.

Цільовий комплекс асиметричних стратегій має бути розроблений для окремих сфер відносин з Російською Федерацією з урахуванням їхньої специфіки, перш за все таких, як економічні відносин та безпека і оборона.

Стан і перспективи СНД

СНД як об'єднання 12 держав пострадянського простору виникла після розпаду СРСР відповідно до Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

Розвал Радянського Союзу та створення СНД в 1991 році були тільки початком перебігу складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів на терені останньої імперії світу. СНД виявилась політично й економічно неспроможною, нестабільною структурою. Неефективність функціонування Співдружності зумовлена її суперечливою природою, яка закладена в концепцію її існування. Власне, СНД виникла як механізм розв'язання протиріч, що виникли в часи "перебудови" ще у колишньому СРСР між союзним Центром і периферією, яку утворювали радянські республіки. Боротьба відцентрових і доцентрових тенденцій розвитку призвела до утворення нових незалежних держав з власним розумінням своїх національних інтересів, тоді як функції "центру" перехопила одна з новоутворених держав - Російська Федерація, яка проголосила себе спадкоємницею СРСР і згодом почала спрямовувати свою політику на відновлення Союзу, тобто знову почала "збирати землі" навколо Москви. Однак зростаюча біполярність відносин в СНД по осі "центр - периферія" фактично призвела до формування двох блоків країн, які мають протилежні погляди на роль, функції, організацію і майбутнє цієї структури.

Утворення СНД сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем, пов'язаних з трансформацією колишніх радянських республік у незалежні країни (механізм "розлучення"). Після закінчення цього процесу внаслідок укріплення національних держав, їх виходу на міжнародну арену, укладання двосторонніх міждержавних угод з РФ тощо, міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс і має отримати інше навантаження.

В ситуації, що склалася, Співдружність як об'єднання незалежних держав поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру. Незважаючи на те, що "столицею" СНД за Біловезькими угодами було проголошено Мінськ, основні структури й органи СНД перебувають у Москві. РФ усіляко намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє право на домінування в СНД, про що, зокрема, свідчить намагання закріпити статус СНД в ООН і під егідою цієї організації безконтрольно проводити свої інтереси. Цьому сприяють і широкі пропагандистські заходи РФ з метою відвернення уваги міжнародного співтовариства від нових незалежних країн або формування їхнього негативного іміджу.

Створення розгалуженої структури органів СНД можна вважати наслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. У діяльність Співдружності були привнесені принципи радянської системи, і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів СНД мають необов'язковий характер, і кожна країна дотримується лише тих з них, які для неї вигідні й узгоджуються з національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут СНД і є лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва. У Міжпарламентській Асамблеї Україна має лише статус спостерігача.

При створенні СНД важливо було зберегти раціональні економічні зв'язки, що сформувалися за умов колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Існує взаємодоповнюваність та взаємозалежність економічних систем країн - членів СНД, спільні проблеми у здійсненні економічних перетворень, які можна було б вирішувати узгоджено. Однак сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних зв'язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріплено російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а в торгівлі РФ з країнами СНД існують значні протекціоністські бар'єри, дискримінаційні щодо членів Співдружності. Залежність економік країн СНД від поставок з РФ остання використовує для значного підвищення своїх цін порівняно із світовим з метою політичного тиску або досягнення односторонніх вигод. Все це змушує держави Співдружності шукати інші варіанти реалізації власних інтересів економічного розвитку.

На початковій стадії існування СНД зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, з передачею ядерних озброєнь з України і Казахстану до РФ, із влагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту ця функція поступово відмерла. Спроби її реанімації у вигляді Ташкентського пакту успіху не мали, і фактично військова співпраця переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крім України) свого часу перейняла на себе РФ, але з розбудовою національних прикордон них військ ця функція також поступово відмирає.

Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ у нових незалежних державах тут неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. Та практично, якщо ці конфлікти й виникали, то багато в чому не без участі самої РФ. Грузія висловлює незадоволення поведінкою РФ в Абхазії. Азербайджан аналогічно незадоволений російською підтримкою вірменської сторони. Україна могла опинитися перед загрозою масштабного конфлікту в Криму, інспірованого з боку РФ. Чеченський конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви тощо. Теза про необхідність російської військової присутності в країнах СНД не витримує критики й відповідає скоріше геополітичним амбіціям Москви, ніж інтересам воєнної безпеки інших країн Співдружності.

Загалом слід визнати, що Співдружність має тенденцію до перетворення в механізм реалізації виключно російських інтересів. Пануючи в робочих органах СНД, РФ фактично має можливості проводити такі рішення, які узгоджуються з її власними національними інтересами, але часто-густо суперечать інтересам інших країн-членів. Домінування російських інтересів в СНД аж ніяк не сприяло розгортанню того потенціалу співробітництва, який планувався спочатку. Це, зрозуміло, викликало певну занепокоєність і опір з боку нових незалежних держав, які стрімкими темпами розбудовували власні державницькі структури і поглиблювали власне розуміння своїх національних інтересів.

Основні стратегічні пріоритети політики РФ щодо СНД завжди визначались намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, як засіб втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій далеко за її сучасними межами. Первісно сформована як об'єднання незалежних держав Співдружність поступово трансформувалася в повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. РФ не тільки прагне бути лідером і новим центром СНД, а й відкрито домагається повного домінування в цій організації.

Від початку створення Співдружності з'ясувалися дві діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації. Для України ставлення до СНД було насамперед як до механізму "цивілізованого розлучення" республік колишнього СРСР, як до організації, в якій Україна перебуватиме лише певний час - до подальшої інтеграції з Об'єднаною Європою. РФ, навпаки, розглядала і розглядає СНД як проміжну форму відновлення колишньої імперської державності, а в існуючому виді - як сферу домінування своїх інтересів.

Для протидії "телурократичним" амбіціям РФ Україна змушена проводити політику блокування пропозицій щодо створення наддержавних структур у межах СНД. Необхідність останніх мотивувалася тим, що ніби без таких органів координація економічних зв'язків і врегулювання гострих політичних проблем між членами Співдружності та на їхніх теренах стають практично неможливими, а рішення, що приймаються керівниками відповідних країн, не мають шансів бути виконаними. При цьому замовчувалися прагнення РФ забезпечити домінування власних інтересів у колективних органах Співдружності.

Україна зробила ставку на розгортання у межах СНД переважно двосторонніх, а не багатосторонніх відносин. Інші держави пострадянського простору частково вже обрали власну логіку існування - таласократичну (країни Балтії) або телурократичну (Білорусь), але більшість, як і Україна, перебувають у стадії пошуків.

Для України та деяких інших республік головна притягальна сила СНД полягала як раз у ліквідації центру. Вони категорично відкидають ідею створення нового центру в Москві. Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному та військовому співробітництві. Неодноразове перенесення зустрічей на найвищому рівні лідерів країн СНД свідчить про їхнє прохолодне ставлення до майбутнього Співдружності. Фактично країни СНД мають між собою мало спільного, крім історичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих країн СНД все більше набувають відцентрового від СНД спрямування. Зростає критика на адресу РФ, яка намагається використати структури Співдружності у власних інтересах, зневажаючи інтереси інших її членів.

Найближчим часом слід виробити нову концепцію України щодо багатостороннього економічного співробітництва, яка враховуватиме нові реалії в пострадянському геополітичному просторі й відповідатиме структурі національних інтересів держави. Економічне співробітництво доцільно налагоджувати в субрегіональних системах, до яких включаються країни за власними сферами інтересів, а не за принципом існування в пострадянському просторі.