Вчені італійської школи політичної соціології Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс стали творцями класичних теорій еліт, що базуються на спостереженнях за реальною політичною поведінкою і взаємодією суб'єктів політики. Цю школу називають макіавеллівською, бо саме Н. Макіавеллі першим виокремив політику як самостійну сферу суспільства і став розглядати її як реальність і практичну діяльність людей, а не як царину ілюзорно-уявного.

Професор Г. Моска (1858-1941) в "Основах політичної науки" та "Історії політичних доктрин" зазначив, що в усіх суспільствах існує два класи осіб: клас керуючих і клас керованих. Між ними здійснюється своєрідний розподіл праці: нечисленний клас керуючих реалізує всі політичні функції, монополізує владу; численний клас керованих постачає керуючим матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного організму.

Г. Моска одним із перших зазначив, що меншість керує більшістю внаслідок своєї організованості і наявності особливих якостей. З урахуванням згуртованості групи керуючих та її панівного положення в суспільстві, Моска називає її політичним класом, який зазнає поступових змін. Він виділяє дві тенденції в його розвитку: аристократичну і демократичну. Перша виявляється в прагненні політичного класу стати спадкоємним (зробити свої привілеї та функції спадковими). Це приводить до "закриття" класу, до його виродження і соціального застою, активізації боротьби нових соціальних сил за панівні позиції в суспільстві. При домінуванні другої відбувається швидке оновлення правлячого класу, оскільки доступ до нього не ускладнений. Оновлення запобігає дегенерації еліти, примушує її бути здатною до ефективного керівництва. І все ж Моска віддавав перевагу рівновазі між обома тенденціями, оскільки лише вона забезпечує як наступність і стабільність у керівництві, так і його якісне оновлення.

Доступ у політичний клас передбачає наявність в індивідів особливих якостей і здібностей. Але ці якості змінюються в процесі еволюції суспільства. У міру розвитку цивілізації переважаючою якістю стає володіння багатством. Згідно з Моска, три якості відкривають дорогу в політичний клас: військова доблесть, багатство і священство; з ними пов'язані три форми аристократії - військова, фінансова і церковна.

Слабким місцем у теорії Моска є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки. Його теорія знайшла підтвердження в тоталітарних державах, в яких політика зайняла домінуюче положення над економікою, а в особі номенклатурної бюрократії втілився змальований Моска прообраз "політичного класу".

Паралельно Моска теорію політичних еліт розробляв В. Паре-то. Він визначив еліту як клас, що складається з людей, найбільш продуктивних чи найбільш здібних у різних сферах діяльності. У "Трактаті із загальної соціології" він обґрунтував роль еліти, базуючись на ідеї соціальної рівноваги, до якої прагне суспільство як система. Стан рівноваги забезпечується взаємодією чотирьох груп елементів - економічних, соціальних, політичних та інтелектуальних. Серед них особливу увагу вчений приділяв мотивації людської діяльності.

Головними стимулами діяльності і рушійними силами історії Парето вважав психологічні стимули, які назвав "залишками". Це нелогічні, ірраціональні спонукальні мотиви: "інстинкт товариськості" (для політика потреба у визнанні з боку керованих ним організацій); "інстинкт комбінацій" (яскраво виражений у видатних політичних діячів, є їх головною професійною якістю); "потреба в демонстрації власних почуттів" (ритуали і культи, віра у вождя тощо); прагнення до "постійності агрегатів" (цим обумовлена тривалість співіснування політичних інститутів, поглядів, традицій, стереотипів, що склалися); "інстинкт цілісності індивідуума" (прагнення забезпечити безпеку особистості і недоторканість власності); "інстинкт сексуальності" (найбільш глибокий і сталий з усіх "залишків", хоча його намагаються обмежити різними заборонами). "Залишки" не усвідомлюються людьми і приховуються за допомогою "похідних". Це мимовільно чи свідомо обрані форми пояснення нелогічної поведінки - доктринальні і теоретичні твердження в політичному, соціальному чи релігійному контексті.

Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільства і політики, Парето визначив еліту за її вродженими психологічними властивостями. Головна ідея в терміні "еліта", за його трактуванням, - це перевага розуму, характеру, спритності тощо. "Залишки" і "похідні" групуються таким чином, що в політичному процесі виділяються два типи еліт: еліта "левів" та еліта "лисиць" (назви обумовлені міркуваннями Макіавеллі про "лев'ячі" і "лисячі" якості правителів). Розвиток суспільства відбувається через періодичну зміну, циркуляцію цих типів еліт.

Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають панування одного з типів. Владарювання "лисиць", ефективне в спокійні періоди історії, є непридатним у ситуаціях, що вимагають рішучих дій і застосування насилля. Це веде до невдоволення в суспільстві та посилення контреліти ("левів"), яка за допомогою мобілізації мас скидає правлячу еліту. "Циркуляція еліт" (див. Рис.1.) здійснюється шляхом насилля, переворотів і революцій, які, на його погляд, є корисними для суспільства.

еліта статус політика правляча

Рис.1. Циркуляція еліт

Необхідність зміни еліт обумовлена тим, що попередні еліти втрачають свою енергію і відбувається зменшення пропорцій "залишків", які давали їм можливість завойовувати і утримувати владу. Тому всі соціальні перетворення визначаються "циркуляцією еліт", тобто системою "обміну" людьми між двома групами - елітою та її потенційною зміною (контрелітою). Безперервна зміна еліт сприяє рівновазі соціальної системи і тим самим забезпечує надходження "кращих".

Р. Міхельс (1876-1936), один з ідеологів фашизму, твердив, що залучення мас до влади веде демократію до загибелі, а безпосереднє панування мас є технічно неможливим. Основний аргумент Міхельса - це дія "залізного закону олігархічних тенденцій" у масових політичних організаціях. "Закон" обумовлює неможливість демократії. Причини політичної стратифікації він пояснював тенденціями, закладеними в сутність людини, в особливості політичної боротьби і специфіку розвитку організацій. Ці три тенденції сприяють тому, що демократія веде до олігархії і неминуче перетворюється на олігархію.

Феномен олігархії обумовлений, згідно з Міхельсом, психологією мас і психологією організацій, а також законами структур організацій. Поняття "маси" в нього має психологічний зміст і визначається як сукупність психічних властивостей масового обивателя - індиферентності, некомпетентності, потреби в керівництві, почутті вдячності вождям, потреби в пошануванні лідерів тощо. "Маси", які мають саме такі якості, не здатні самоорганізовуватись і самостійно управляти справами суспільства.

Сам же принцип організації, який є необхідною умовою керівництва "масами", веде до виникнення ієрархії влади. Керівництво організацією передбачає наявність професійно підготовлених людей, з них формується апарат. Він надає сталості організації, але разом з тим викликає і переродження організованої "маси", коли вона стає заручницею апарату.

У працях Моска, Парето і Міхельса намічені важливі властивості і параметри політичної еліти, які дозволяють оцінювати різні елітарні теорії сучасності. До них можна віднести:

o особливі властивості, характерні для представників еліти;

o ступінь інтеграції і згуртованості елітарної верстви;

o відносини еліти з масою;

o рекрутування еліти;

o функції і вплив еліти на суспільство.

3. Загальне в концепціях сучасних макіавеллістів і ціннісні теорії

Першою значною групою теорій, що не втратили сучасної значущості, є дослідження послідовників Моска, Парето і Міхельса, які з'явились переважно після другої світової війни, їх об'єднують такі ідеї:

o Визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділ на владарюючу творчу меншість і пасивну нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини і суспільства.

o Особливі психологічні якості еліти, пов'язані з природними обдаруваннями і вихованням; вони виявляються в здатності до управління.

o Групова згуртованість еліти, обумовлена спільністю професійного статусу, соціального становища та інтересів, елітарною самосвідомістю й елітарним самосприйняттям.

o Легітимність еліти - визнання масами її права на політичне керівництво, яке виражається різною мірою.

o Структурна постійність еліти; персональний склад еліти змінюється, але її панівне становище щодо мас є незмінним у своїй основі: в політичній історії послідовно змінювались вожді племен, монархи, бояри, дворяни, наркоми, "партсеки" і президенти тощо, але відносини панування і підлеглості між ними і масою залишались незмінними.

o Формування еліт і зміна їх у ході боротьби за владу.

o Керівна роль еліти в суспільстві; вона виконує соціально необхідну функцію управління; у прагненні зберегти і передати нащадкам свій привілейований статус вона доходить до виродження і втрати своїх визначних якостей.

У розглянутих теоріях перебільшується значущість психологічних чинників, недооцінюються політичні можливості, здібності і соціальна активність мас, абсолютизується цинічно-прагматичне ставлення до боротьби за владу.

2. Демократичний елітизм і партократична теорія еліти