Мовна ситуація в Україні: особливості україно-російської двомовності

Про яке громадянське суспільство може йти мова, якщо громадяни не матимуть єдності в мові, не прийматимуть однаково двох державних мов?

Відверта неправда, що введення другої державної мови сприятиме розвиткові економіки й у такий спосіб зростатиме рівень життя людей. Це неминуче ослабить інформаційну залежність суспільства, створить сприятливі умови для лобіювання іншими державами і їхнім глобалізованим капіталом власних інтересів в Україні коштом українців. Простіше кажучи це посилить неоколонізацію України з усіма негативними наслідками для економіки й добробуту громадян. Введення другої державної мови економічно не вигідне для України і вигідне будь - якій сильній державі світу з намірами мати великий зиск на нашій землі. Від цього можуть виграти лише світові конкуренти України, а їх не мало. Свідоме, несвідоме чи під впливом партійної ідеології домагання другої державної мови - однозначно дуже шкодить добробутові українського громадянина незалежно від того, яка мова є для нього рідною чи зручною в спілкуванні.

2.2 Заяви української влади відносно мови

Проте чи прагнуть українці введення другої державної мови? “Найстрашніше, що нас може чекати в новому парламенті, - це 300 голосів за другу державну мову,” - зазначив під час перебування на Полтавщині 28- 29 січня народний депутат України ( фракція Української народної партії) і кандидат у народні депутати від Українського народного блоку Костенка і Плюща Дмитро Павличко. Дипломат, колишній посол України в Словаччині й Польщі наголошує: “ якщо це станеться - буде крах. Як тільки ми втратимо одну державну мову, ми перестанимо бути народом.” Сам Дмитро Павличко підкреслю, що не є ворогом жодної з мов, поважає мову російську…Також він наголосив, що в Україні немає перешкод для вільного розвитку російської мови, більше того, ми маємо багато російських шкіл, російськомовних університетів, переважна більшість газет, що видаються в Україні - російськомовні.

«Ми повинні бути багатомовним народом. Але територію свою, своє повітря, свою культуру і свою майбутність ми повинні охороняти своєю мовою» - підкреслив Д.Павличко.

Голова головної служби гуманітарної політики Маркіян Лубківський вказує, що держава повинна стати на захисті тих Конституційних норм і тієї нормативної бази, яка вже існує. І держава сьогодні повинна демонструвати в цьому плані жорсткість у плані дотримування законодавства у здійсненні мовної політики, функціонування української культури.

Прихильники націонал-патріотичної ідеї одностайні - українську мову треба рятувати. І негайно. А от як - кожен має свій власний спосіб. У Степана Хмари - радикальний. Нардеп пропонує викинути з голови російську мову разом із комплексом меншовартості та колоніальним минулим. Ще один народний обранець Валерій Асадчєв ностальгійно згадує шаровари та разом з Президентом, закликає думати українською: " Кожен чиновник повинен пройти в кабінет і почути " Думай по-українськи, думай по-українськи, думай по-українськи ". А кожен, хто в кабінеті не мислить по-українські, його треба гнати з цього кабінету одразу. І по-друге треба створити культурний баланс в суспільстві. В якому, звичайно має домінувати наша українська культура, наші українські традиції. А вона у нас дуже багата".

Президент України Віктор Ющенко називає спекулятивною актуалізацією питань про федералізм і розвиток російської мови. На прес-конференції в Києві, яка відбулася 14 березня він сказав: « Ці питання не актуальні для України, але під час кожної політичної кампанії з'являються політичні сили, які їх активізують».

Водночас Президент зазначив, що в сучасному світі втрата національних інтересів відбувається не шляхом військового захоплення території певної держави, а через девальвацію національних цінностей. Віктор Ющенко наголосив, що питання здійснення державної мовної політики перебуватиме на контролі у президента.

Також В. Ющенко висловив надію, що в Україні кожна людина через 5-10 років й російську, й українську, й англійську мови. І додав: " А ще краще, якби людина володіла 3-4 іноземними мовами. Це звучить красиво й демократично…". " Коли ми говоримо про мовну політику в Україні, ми говоримо: національна мовна політика ніколи не буде направлена проти мовної культури того чи іншого народу. Ніколи. Так можуть коментувати лише галасливі політики. Я не знаю, чи ваші діти розмовляють українською, але мої діти говорять російською. І вони знають українську. І те запитання, яке ви поставите російською мовою, вони поставили б українською, поважаючи діалог", - зазначив Президент України.[17; 3]

Разом з тим часто під час виборчих кампаній претенденти намагаються уникнути мовних проблем, оскільки обіцяючи захистити статус української мови як єдиної державної, воно ризикують втратити частину електорату в східних і південних областях, тоді як, наполягаючи на офіційному затверджені двомовності, вони не наберуть достатньої кількості голосів у західних і, частково, центральних областях, а також у Києві (незважаючи на те, що більшість киян розмовляє російською, на виборах усіх рівнів влади в столиці перемагають, як правило, українськомовні претенденти). Зокрема це Блок Юлії Тимошенко або ж Громадський блок ПОРА- ПРП, який у своїй виборчій програмі лише частково згадує мову як один з « соціокультурних інститутів, які забезпечують стабільність країни, її виживання і самовідновлюваність».[1; 5]

Отже, погляди політиків і населення щодо впровадження російської як другої державної розподілилися. Оскільки за даними статистики близько 40% населення розмовляє українською, 40% російською, решта розмовляє обома мовами. І це вже на мою думку є серйозною проблемою для українського суспільства. Сюди ж відноситься і відсутність української книжкової продукції, що не є свідченням незрілості української сучасної літературної еліти, а скоріше є свідченням неспроможністю захистити свої права у книговиданні. Практична відсутність українського слова на FM-хвилях створює стереотип меншовартості і непотрібності державної мови серед молодих людей.

Проблем більше, ніж достатньо, і це далеко неновий список того, що потрібно змінювати,

І хотілося б все-таки, що у новому парламенті більшість депутатів віддали б свій голос на захист рідної державної мови.

Розділ 3. Основні напрями правового регулювання мовної політики

Мова - це гарантія національної безпеки, територіальної цілісності, національної свідомості та історичної пам'яті. Необхідність правового закріплення, чіткість та прозорість у регулюванні мовної політики забезпечують ефективне регулювання відносин між членами суспільства, захист та узгодження суспільних, групових та індивідуальних інтересів, що є однією зі складових визначення поняття держави поряд із такими важливими ознаками, як суверенітет, політична влада, апарат управління та примусу, наявність грошової одиниці тощо. Тобто це питання треба розглядати як завдання державної ваги, без вирішення якого будуть загострюватися такі важливі та фундаментальні для існування країни питання миру, спокою, злагоди.

Мовна політика держави яскраво відображає реальний стан справ у суспільстві. Адже з мови розпочинається елементарне взаєморозуміння між людьми, яке переростає на рівень спілкування держави зі своїми громадянами. Держава, забезпечуючи підтримку та розвиток державної мови, тим самим робить крок назустріч утвердженню та зміцненню своїх позицій як всередині держави, так і за її межами. Вільне користування меншинами рідними мовами є ознакою цивілізованості, демократичного устрою та до- тримання прав і свобод людини та громадянина.

Регулювання мовної політики - це завдання, яке потрібно вирішувати поряд з іншими стратегічно важливими питаннями розвитку нації. Правильна і чітка стратегія мовної політики має забезпечуватися законодавством з урахуванням особливостей як країни в цілому, так і регіональних потреб.

Розглядаючи ситуацію в Україні, що склалася навколо мовної політики, можна припустити, що це питання було і залишається занедбаним протягом 17 років незалежності нашої держави. Огляд законодавчої бази свідчить, що Конституція України, Рішення Конституційного Суду України щодо тлумачення Ст.10 Конституції залишаються зігнорованими і, по суті, не виконуються. Забезпечення виконання Ст. 10 Конституції України, яка встановлює, що «державною мовою в Україні є українська мова», має відбуватися шля- хом прийняття законодавчих актів, які б деталізували це положення.

Частина 2 Ст.10 Конституції України визначає, що «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Ця норма Конституції України зумовлює необхідність розв'язання питання про те, якими засобами держава забезпечує (буде забезпечувати) всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 1999 р. розтлумачив, що українська мова як державна «є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших сферах суспільного життя». Це тлумачення Конституційного Суду України є позитивним - воно конкретизує і визначає правовий зміст цієї статті, але питання щодо її реалізації не вирішує. Очевидною є необхідність прийняття відповідного правового документа, який би конкретизував Ст. 10 Конституції. Тут доречно згадати Закон «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.

Аналізуючи цей закон, можна стверджувати, що на час його прийняття він справді був якісним і детальним правовим документом, який визначав та конкретизував усі сфери використання і функціонування мов і міг би стати основою для майбутнього мовного законодавчого акту, який відповідав би усім вимогам і реаліям сучасного життя в державі.

Позитивним моментом закону є його конструкція. Зокрема, у розділі «Загальні положення» визначено завдання, якими охоплено основні сфери суспільного життя. Законом визначено також функціонування мов у сферах освіти, науки, інформатики і культури, інформації та зв'язку, топоніміки.

Також виділяється окремий розділ, присвячений сприянню національно-культурного розвитку українців, які проживають за межами України. Особливо слід звернути увагу на Ст. 9, де визначається організація і контроль за виконанням цього закону, чітко визначається орган, на який покладається ця функція. Прийняття нового закону, який би встановлював основи мовної політики і конкретизував Ст.10 Конституції України, необхідне вже зараз. Майбутній закон може мати назву «Про державну мову та інші мови, що функціонують в Україні». Наголос у майбутньому законі повинен бути поставлений на закріпленні статусу державної мови, а саме: конкретизації Ст. 10 Конституції. Має бути чітко сформульоване визначення державної мови. Наприклад, державною мовою в Україні має бути визначена закріплена Конституцією українська мова, яка повинна бути обов'язковою в органах державного управління та діловодстві, громадських органах та організаціях, на підприємствах та установах, у закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Водночас майбутній закон повинен виконувати охоронну функцію щодо державної мови. Охоронна функція державної мови має бути закріплена таким чином, щоб можна було чітко розрізнити межі, де саме є обов'язковим застосування державної мови, а де можна буде застосовувати російську та інші мови національних меншин України.

Підхід до добору кадрів на державну посаду мусить передбачати знання державної мови, що підкріплюється державним іспитом. До трудового законодавства мають бути також внесені корективи, які б зняли колізії у цьому питанні.

Охоронна функція державної мови майбутнього закону також повинна полягати в тому, щоб забезпечувати знання державної мови усіма громадянами України як мови міжетнічного спілкування всередині держави. З огляду на сучасні реалії, коли українську мову в державі використовує менша частина суспільства, охоронна функція державної мови повинна підкріплюватися і розкриватися і в інших законах, підзаконних актах, прийнятих задля деталізації та реалізації закону про мову. Наприклад, можна передбачити прийняття Закону України «Про використання державної мови в освіті, науці та культурі» та видання наказу Міністерства юстиції України «Про заходи щодо забезпечення вивчення державної мови працівниками суду та нотаріату». З іншого боку, треба бути надзвичайно обережними у прийнятті законодавства щодо мовної політики задля уникнення бюрократизації та зайвих, непотрібних правових актів. Тому юридична техніка таких правових актів має бути чіткою, стислою та конкретною.

Питання реалізації законодавства з мовної політики, втілення його в життя також потребує окремого закріплення, адже можна приймати багато законів, але без достатньо чіткої системи застосування їх на практиці, без бюджетної підтримки вони залишатимуться лише на папері. Для того, щоб цей закон виконувався, потрібно створити ефективний орган, який би набув функцій нагляду за його реалізацією. Корисним досвідом для реалізації законодавства з мовної політики міг би стати досвід Франції. Так, у цій країні відповідальність за вироблення та втілення політики у сфері мови у національному вимірі несе найвища Рада Франкофонії, що підлягає апаратові президента, Вища Рада з французької мови під керівництвом служб прем'єр-міністра. Визначенням курсу, законодавством, нормуванням, координацією та підтримкою роботи спеціальних комісій, особливо у царині термінології та інженерної лінгвістики, займаються загальне управління французької мови Міністерства культури та Французька Академія. Як бачимо, це питання у Франції залишається під контролем у найвищих осіб держави. Враховуючи українські реалії, в нашій країні в системі органів виконавчої влади повинен бути створений спеціальний орган, який би володів на фаховому рівні механізмом контролю за мовною політикою. Це може бути окремий орган при прем'єр-міністрові, який би був наділений особливими владно-ви- конавчими функціями.

Один із важливих напрямів правового регулювання та реалізації мовної політики захист мов національних меншин України. Конституція України у частині 3 Ст.10 встановлює, що «в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Ця стаття знаходить свою конкретизацію у Законі України «Про національні меншини України», де у Ст.6 визначається, що «держава гарантує користування і навчання рідною мовою...». Міжнародно-правовою основою, що має регулювати це питання в Україні, є Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. На цей міжнародний документ покладена важлива функція щодо захисту мов, які потребують цього. Водночас цей важливий документ має ряд неточностей в українському перекладі, які призводять до колізій, через які реалізація його практично унеможливлюється.

Зокрема, неточність починається із назви документа. В англомовній версії текст звучить як «Europian Charter for Regional or Minority Languages», отже, коректний переклад українською має бути: «Європейська хартія регіональних або міноритарних мов». Хартія визначає у Ст. 1, що під регіональними або міноритарними мовами слід розуміти мови, що їх традиційно використовують у межах певної території держави її громадяни, які репрезентують кількісно меншу групу, ніж решта населення цієї держави, та є відмінними від офіційної мови. Ратифікація Європейської хартії відбулася Законом України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», що був прийнятий Верховною Радою 15 травня 2003 р. і передбачає захист мов національних меншин, що є грубою неточністю. У пункті 11 Пояснювальної записки до Хартії (Explanatory Report of the Charter) зазначено, що «метою Хартії є захист і підтримка регіональних або міноритарних мов, а не мовних меншин». Тобто прикметник «minority» стосується лише кількості тих людей, які розмовляють цими мовами і не сконцентровані на певній частині території держави або які становлять меншу кількість осіб на певній території, порівняно з тією кількістю осіб, які розмовляють мовою, поширеною на більшості території держави. Застосувавши положення Хартії до тринадцяти мов, у тому числі до російської мови як мови національної меншини, відбулася підміна предмета регулювання Хартії, оскільки Хартія застосовується не до мов національних меншин, а до регіональних або міноритарних мов. Очевидним є факт, що російська мова не може бути включеною до переліку мов, щодо яких застосовується Хартія, оскільки нею володіє більша частина населення держави.

Усі зазначені вище неточності у законодавстві ставлять під сумнів виконання не лише важливого міжнародноправового документа, але й застосування національного законодавства. Усунення даних неточностей може відбуватися шляхом доопрацювання, прийняття нових законів, приведення понять до чітких відповідностей. Зокрема, виробляючи законодавство про захист міноритарних мов, потрібно чітко виокремити мови, які справді потребують захисту.

Необхідним є перегляд списку із тринадцяти мов, що застосовуються відповідно до Хартії, та вирішення питання правового статусу російської мови іншим законом. Саме це має бути врегульоване майбутнім Законом «Про державну мову та інші мови, що функціонують в Україні», про який зазначалося вище. Закон України «Про національні меншини в Україні» також вимагає доопрацювання, оскільки багато понять у ньому визначаються надто загально, не конкретно і не чітко. Закон має визначати точно, які саме національні меншини підпадають під предмет регулювання цього закону. Розробка змін до Закону України «Про національні меншини в Україні» має відбуватися з врахуванням Європейської хартії регіональних та міноритарних мов, про зміни щодо якої згадувалося вище.

Питання захисту мов, що цього потребують на території України, має розв'язуватися із чітко розробленою програмою реалізації. Втілення цієї програми вимагає доопрацювання з урахуванням досвіду зарубіжних країн у аналогічному питанні.

Для України був би цінний досвід Німеччини щодо правового регулювання статусу національної меншини, а саме - правовий захист мовного питання сорбів, - етнічної групи, що проживає на території ФРН. Специфіка правового регулювання статусу сорбів, зокрема їх мовного питання, визначається не лише їх етнічною, культурною та мовною відмінністю від німецького населення, але й тією обставиною, що їх батьківщиною протягом багатьох століть є Німеччина. В землях Брандербургу та Саксонії регулювання правового статусу сорбів піднесено на конституційний рівень. Тобто порушення прав сорбів на охорону та розвиток своєї мови має характер конституційно - правового порушення, що тягне за собою відповідний правовий захист. В обох землях положення про сорбів вміщуються у всіх правових актах, які можуть стосуватися прав та інтересів сорбського населення Німеччини (освіта, мова, територіальне планування). Загальною для обох земель рисою є прийняття спеціальних законів про сорбів, що є базовими для решти законодавства і на їх положення спираються та посилаються також усі підзаконні акти, що регулюють відносини, які стосуються прав та інтересів сорбів. Регулювання мови, культури та національної ідентичності сорбів, розвиток та удосконалення освіти сорбською мовою, збереження їхніх пам'яток історії та культури, використання сорбської мови на офіційному рівні, збереження сорбських поселень при територіальному плануванні та інші важливі для сорбів аспекти суспільних відносин регулюються спеціальними законами. Відмінності, що існують між ними, пов'язані насамперед з характерним для кожної із земель розподілом правового матеріалу між правовими актами. Наприклад, у Саксонії в законі про сорбів нема такої детальної статті про шкільну освіту, як у Брандербурзі, оскільки ще до прийняття цього закону був прийнятий закон про школу, який детальніше регулював питання шкільної освіти сорбів. Варто також відзначити, що спеціальні закони про сорбів видаються двома мовами.

Проблеми правозастосування, як показує практика земель ФРН, пов'язані в основному з тим, що законодавство залишає значний простір виконавчій владі для прийняття важливих рішень щодо справи сорбів. Допускається, наприклад, коли кількість учнів, що вивчають сорбську мову, невелика, скорочення кількості класів з навчанням сорбською мовою і приєднанням цих учнів до старших класів та деякі інші схожі рішення, які залишаються на розгляд органів виконавчої влади. Виконавча влада може прийняти таке рішення, а може залишити все, як є, з огляду на ситуацію. Велика частина аналогічних конфліктів вирішується на користь сорбського населення, за яким не лише широкі правові можливості захисту прав та інтересів, а й підтримка суспільної думки, в тому числі зарубіжної.

Створено також Сорбський інститут у 1992 році в Бауцені з філіалом в Котбусі на основі міжземельної угоди Саксонії та Брандербургу. Інститут займається дослідженням мови, історії та культури сорбів у Лаузиці на минулому та сучасному етапі розвитку сорбської мови та культури. В рамках Інституту збирається, архівується та відкривається доступ для громадськості необхідних матеріалів з історії сорбів.

Створений у 1951 р. Інститут сорабістики Лейпцизького університету - один із найстаріших освітніх закладів з підготовки спеціалістів сорбської мови та культури. Традиції та вивчення викладання сорбської мови сягають першої половини ХVІІІ століття. Головним завданням підрозділу є підготовка вчителів та персоналу для органів державної влади. В рамках цієї дисципліни вивчається не лише мова та культура, а й історія сорбів. В Університетській бібліотеці зібрана сорбська література, журнали та газети, а також спеціальна література з сорабістики. Для студентів - сорбів, які навчаються на різних факультетах, інститут організовує лекції, диспути та проводить традиційні свята. Інститут тісно співпрацює з різними дослідницькими закладами Східної та Центральної Європи, із сорбськими закладами в Лаузиці та насамперед із Сорбськм інститутом у Бауцені.

Загальний аналіз стану правового регулювання мовної політики в Україні переконує, що це питання потрібно закріплювати необхідною юридичною базою якнайшвидше. Невідкладність вирішення полягає у тому, що мовне питання пронизує усі сфери суспільного життя, а тому неврегульованість та неточність, яка панує тепер у цій сфері, залишає за собою багато суперечностей, які постійно будуть загрожувати суспільними проблемами. З іншого боку, регулювання мовної політики вимагає великої скрупульозності на законодавчому рівні, адже мова - це головний аспект у житті людини, через який вона проявляє себе, соціалізується та передає у спадок як найцінніше культурне надбання.

Однією з основ, від якої треба відштовхуватися у вирішенні мовного питання в Україні, є донесення до кожного громадянина важливості знання державної мови як мови, що сформувалася історично на нашій Батьківщині, яка має тисячолітню історію і якою може пишатися кожен громадянин. Держава має проводити політику підтримки, охорони та заохочення у володінні державною мовою у всіх сферах суспільного життя - починаючи від ди- тячого садочка і закінчуючи закордонними українцями. Питання двомовності, зокрема вживання російської мови, має вирішуватися, відштовхуючись від державної мови, а саме - першочерговим має бути державна, а вже потім російська чи якась інша мова національної меншини України.

Сприяння духовному відродженню національних меншин через реалізацію їхнього права на вільний розвиток, на використання і захист своїх мов має відбуватися у контексті регулювання мовної політики держави. Державна політика має забезпечувати знання державної мови як загальнонаціональної у спілкуванні між усіма етнічними спільнотами. Правки, що мають бути внесені до Європейської хартії повинні чітко визначити перелік мов, які потребують захисту на території України.

Донесення до громадян України розуміння, що державна мова є консолідуючим фактором, нашим спільним національним багатством, а підтримка та розвиток мов національних меншин є культурним збагаченням суспільства, має бути основою у правовому регулюванні мовної політики нашої держави.

3.1 Узагальнення мовної ситуації в Україні

21 лютого 2000 року. ЮНЕСКО оголосило цього року днем рідної мови. Здавалось би: чому дивуватись, що має вражати. Дуже гарно, дуже схвально. Так, схвально. Можуть радіти цьому англійці, німці, французи, іспанці і ще раз у цей день пишатися своїми мовами. Бо їхні мови уже невіддільні від них самих, бо їм навіть важко уявити, що довелося би від чогось чи від когось боронити свою мову.

А що ж ми? Українці та українська мова - це ніби два світи різноіснуючих і тільки в деяких точках дотичні. І сумно стає, і прикро, що у цей день мусимо ходити у “народ”, знов ж таки народ - український - і доводити йому, яка ж чудова наша мова, як потрібно її кожному знати, яку давню історію має та, водночас, - яку трагічну.

Народ - то особлива цінність, яку формують не тільки кордони, економіка, матеріально - технічні здобутки, але й мова. В початках сотворіння світу було СЛОВО. В початках сотворіння нації теж повинне бути СЛОВО. Українці - це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовного поневолення, генетичних мутацій, цілеспрямованого переміщення народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам'яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, і велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути.

Врешті-решт ми дочекалися завершення тривалої української неволі. Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі. Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме проблеми з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції ізольовані і не мають стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, їм нерідко й досі інкримінується то націоналізм, то сепаратизм. Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед - об'єктивно оцінити ситуацію. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована через історичні причини. Бути відкриттям для світу.

Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Навіть після кількох літ незалежності мовна ситуація в Україні викликає тривогу. Українська мова слабо захищена Конституцією і вже давно (з 1989 року) існуючим Законом про мови, який демонстративно ігнорується. Державні чинники не спроможні забезпечити виконання “Державної програми розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року”, як виявляється, декларативної, або виробити гідну нашого народу мовну стратегію. А постійне маніпулювання закликами про “насильственную украинизацию”, якої насправді нема ані сліду, прагнення, особливо у виборчих компаніях, домогтися офіційного (державного) статусу російської мови. Отже, комусь вигідно за допомогою мовного питання, яке перебуває на поверхні розуміння більшості населення, поглибити розкол у нашому суспільстві, домогтися загострення міжнаціональних стосунків.

Колоніальна мова панує в стінах високих і нижчих урядових установ. А вже ганьбою є те, що колишній Президент України в зустрічах на найвищому рівні користає не з мови державної. Тому не дивно, що представники посольств в Україні теж необов'язковим мають знання української мови, і в засобах масової інформації послуговуються мовою неукраїнською.

Не додає Україні престижу й мова її громадян. Як відомо, давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. У цьому сенсі в нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані “російськомовні”? Чи відомо їм, що їхню “другу державну” в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?

Загальновизнано, що користуватися сумішшю з двох мов - це одне з найтривожніших явищ загально педагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним, бо загрожує змінити мову, що формувалась упродовж віків. Мову, величезне багатство і мелодійність якої дістали загальне визнання 1943 року в Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська зайняла третє місце (на першому - французька, на другому - перська). То як маємо трактувати наш суржик? Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Мова - це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.

У такій ситуації держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх учених і митців.

У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них. Зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції типу: “так історично склалося”, “друга державна мова” і т. ін. Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою - мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, і літератури, і мистецтва. Так ніколи не було, бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші.

Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки й добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів.

Наступ на українську мову здійснюється двома шляхами - шляхом безпосередніх практичних дій (витіснення української мови російською пресі, на телебаченні, у книговидавництві, рекламі, політичному і економічному житті) і шляхом систематичного влаштовуваних кампаній на підтримку подібних дій, під час яких обґрунтовується потреба запровадження в Україні російської мови як другої державної або робляться спроби зробити українську мову необов'язковою в окремих ділянках (зокрема, вивчення її у закладах освіти).

Таким чином, витіснення української мови в Україні здійснюється не лише практичними заходами. Для їхнього підсилення та їх обґрунтування під них підводиться й певна теоретична база. Зокрема, вони наводять такі аргументи:

як один з аргументів наводяться дані одеських соціологів, що на їх підставі у 1992 році 65% населення України начебто вважало рідною мову російську (серед інтелігенції - 80%). Однак, за даними перепису 1989 року, цей показник виявився значно нижчим: для всього населення України - лише 32,8% (куди ввійшла переважна частина росіян, 12,3% українців, а також частина з інших етносів України).

іншим аргументом прибічників державної двомовності є те, що російська мова є мовою багатонаціональних промислових міст України, проте не застережено, що: 1) такий стан характерний лише для Східної України, бо, наприклад, багатонаціональне промислове місто Львів у Західній Україні є переважно україномовним; 2) цей стан є наслідком політики русифікації збоку дореволюційної Росії й СРСР, а тому не є природним, а спричинений штучно; 3) мови сусідніх панівних держав Європи були в XIX - на поч. XX ст. поширені у великих містах багатьох народів (німецька у Празі, Таллінні, Ризі, хоч тепер там уживанні чеська, естонська, латиська), так було й в Україні (угорська замість української в Ужгороді, польська замість української у Львові). З огляду на це такий стан не мусить конче залишатися незмінним.

поширення знання й опанування української мови як державної в багатонаціональних містах України розглядається як насильницька українізація. Хоча для зрусифікованої їх частини створюється лише мови в разі бажання повернутися до української мови як до рідної. Як відомо, у таких загально визначених демократичних державах Європи, як Великобританія, ФРН, Франція, де поряд з національними меншинами є й інші, крім основного, народи (у Великобританії - валлійці й ірландці, у ФРН - фризи й серболужичани, у Франції - бретонці, баски і корсиканці), володіння відповідно англійською, німецькою, французькою мовами як державними є обов'язковим, однак ніхто не розглядає це як насильницьку мовну асиміляцію.

потреба запровадження двох мов як державних аргументується існуванням демократичних держав із двома або кількома державними мовами (Фінляндія, Канада, Бельгія, Швейцарія та ін.).[15; 215]

Проте, проаналізувавши основні аргументи, можна дійти висновків, що:

· по-перше, прийняття двох державних мов усупереч твердженню прибічників державної двомовності не продемонструє всьому світові ані демократичних устремлінь України, ані додасть їй престижу як європейській державі, бо протегуючи самій тільки російській мові (на шкоду українській та ін. мовам України), Україна виявить себе як державу, орієнтовану виключно на Росію, а радше за все її фактичну провінцію (з традиційно антиукраїнською політикою);

· по-друге, хоч прибічники двох державних мов в Україні і запевняють, що прийняття двох мов, української і російської, як державних не тільки не ущемлю ідею національного відродження України і становлення її державності, але, навпаки, консолідує суспільство, насправді ж воно, як випливає з вищезазначеного, сприятиме розколу, національного, соціального і мовного, що його успадковано від попереднього періоду. Унаслідок цього й надалі збережеться на сході України різкий поділ на „міську” і „сільську” Україну, а України в цілому - на „Східну” й „Західну”, поділ мов на „престижну” (російську) і „непрестижні” (українську та ін. мови України, крім російської) у Східній Україні, а особливо в тяжкому становищі опиняться носії неукраїнської й неросійської мов, яким буде накинуто тримовність.

3.2 Можливості врегулювання мовного питання

Постає, звичайно, питання, з чого має розпочатися процес мовної реукраїнізації, маючи на увазі насамперед засвоєння і активне використання української мови як загальнодержавно-офіційної. А також - з якої місцевості цей процес слід розпочати, де має бути його центр, осередок? Безперечно, найбільшої уваги вимагає вся Східна Україна, а надто особливо зрусифіковані великі міста її крайнього сходу і півдня. Проте все-таки „корінь зла” треба вбачати в надмірній зрусифікованості столиці України, Києва. Доки Київ говоритиме переважно російською мовою усі провінціали, особливо на крайньому сході й півдні, по при всі спроби напутити їх до активного життя української мови, одностайно „киватимуть” на столицю, говорячи, що українська мова їм практично не потрібна: адже все київське чиновництво і діловий світ розмовляють російською мовою.

Поширення української мови в Києві як у столиці, крім великого значення для її розповсюдження по всій Східній Україні, мало б чи малу вагу для остаточної нормалізації української мови вироблення її еталонного зразка. Величезним лихом для української мови є досі те, що вона поки що не мала й не має столиці як осередку літературної норми.

Носіями літературної мови в кожного народу стають представники його еліти, найосвіченіших і найзаможніших верств. Але села мають бути (або стати) заможними, а не спролетаризовано-злюмпенізованими (розпито-жебрацькими), якими їх зробила колективізація і т. зв. розкуркулення. Слід пам'ятати, що саме куркулі, вихідці із заможних селян, дали Литві, Латвії й Естонії найміцнішу основу для створення національної еліти, що змогла успішно змагатися зі старою антинаціональною і зденаціоналізованою елітою - польською або спольщеною (здебільшого в Литві), німецькою або понімеччинною (у Латвії й Естонії).

Таким чином, щоб українська мова в нас не блукала вічно у приймах у чергових „старших братів”, перебуваючи на їхній ласці чи неласці, вона мусить спертися не тільки на духовне, а й на матеріальне багатство заможної національної верстви, зацікавленої своїм походженням і традиціями у її збереженні. Разом з тим, експертна комісія з мовної політики Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України і Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка дає свої рекомендації щодо політико- правового регулювання проблеми державної мови. Зокрема. провести юридичну експертизу актів чинного законодавства, а саме, Законів України " Про інформацію", " Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про рекламу", якими регулюється застосування мов у ЗМІ, видавничій справі, рекламі, та привести їх у відповідність до вимог ст. 10 Конституції України.

Внести на розгляд Верховної Ради України проект Закону України "Про розвиток і застосування мов в Україні".

Внести на розгляд Верховної Ради України законодавчі акти, якими врегулювати використання мов навчання для представників національних меншин відповідно до Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, за якими середня освіта для осіб, що належать до національних меншин є двомовною (поряд із державною мовою пропорційно ведеться вивчення мовою національних меншин).

Розробити та ввести в дію вимоги до змісту, обсягу і рівня фахової підготовки в Україні, передбачивши досконале володіння українською мовою фахівцям в усіх галузях економіки, права, культури, медицини, освіти.

Забезпечити продуктивне функціонування системи безперервної мовної освіти в Україні.

Скасувати плату за прокатне посвідчення на право демонстрування фільмів при озвученні іншомовних фільмів українсько мовою.

КМ України для поліпшення ситуації в галузі українського кіновиробництва повернутися до рекомендацій парламентських слухань "Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення" (Постанова ВР України від 18 березня 2005 року № 2497-IV ).

Отже, для того щоб в Україні не було мовної проблеми потрібно і політико-правове врегулювання, і матеріальна база, і розвиток в Україні культури і духовності населення. А це, як відомо, можливе лише з часом.

3.3 Борис Олійник про мовну ситуацію в Україні

Мовна ситуація в Україні - ця тема знову стала актуальною після критики на адресу України в Парламентській асамблеї Ради Європи. Про нерівне становище мов заявляла російська делегація. Ситуацію в українському парламенті коментував керівник делегації від України Борис Олійник.

Лише зараз голова парламентської делегації України в ПАРЄ звітував про розгляд у Страсбурзi українського питання. Борис Олійник визнав, що Україна має проблеми з реалізацією головних зауважень Ради Європи - розслідуванням справи Гонгадзе та приведенням політреформи в Україні до норм європейського законодавства. Водночас чимало уваги Борис Олійник присвятив висвітленню мовного питання, щодо якого були особливо критичні зауваження з боку російської делегації. Росіяни вкотре підняли це питання після оголошення про відкриття в Криму україномовних шкіл. У Держдумі це сприйняли як викорінення російської мови на півострові.

Натомість Борис Олійник каже, що такі зауваження не мають жодного об`єктивного підгрунтя, оскільки на території Криму ситуація з українською мовою значно гірша, аніж з російською:

· «Твердиться, що населення Криму - цитую - складається не тiльки з росiян, але i з кримських татар, євреїв, грекiв, вiрменiв, полякiв, болгар, молдаван, циган. Як бачите, українцiв навiть не згадано, хоча вони складають третину населення Криму, де єдина українська газета всекримського масштабу ледве тлiє, якщо уже не згасла - де намiр вiдкрити українську школу зустрiв жорстокий спротив.

· Також голова української делегації в ПАРЄ виступає за те, аби підняти питання про те, як почуваються українські меншини в самій Росії, і чи в тій країні дотримуються прав україномовних меншин:

· «В Росiї, де живуть i трудяться мiльйони українцiв, немає нi української школи, нi жодної української газети всеросiйського масштабу, але ж ми не виносимо це на свiтове велелюддя, а прагнемо вирiшити проблему вiч-на-вiч».

Нині ця тема актуальна в українському парламенті. Зараз на розгляд депутатів представлені три законопроекти, в яких є намагання по-суті визнати російську мову другою державною. Зокрема, проект, поданий Олександром Морозом, передбачає запровадження її як офіційної мови, що відкриває дорогу до вживання російської в офіційних державних інституціях.

Розгляд мовного питання обіцяє бути доволі дискусійним, особливо зважаючи на те, що чимало політиків хочуть отримати підтримку російськомовних українців напередодні виборів. Втім, як свідчить останній перепис населення, російську мову рідною вважає лише третина мешканців Україні. 67% рідною мовою назвали українську.

Висновки

Кожного разу в Україні перед виборами, чи то президентськими, чи інших рівнів посилюється політизація мовного питання. Тобто деяка частина проросійськи налаштованих депутатів чи кандидатів пропонують ввести другу державну мову наводячи свої аргументи, мовляв російськомовного населення майже стільки, скільки й україномовного, що надання російській мові статусу державної покаже демократичність української влади тощо.

Посилення даного роду протистояння спостерігаємо з початком президентства Л. Кучми, який переміг на виборах завдяки підтримці електорату східних областей, де містяться великі промислові центри зі значно більшою, ніж в інших регіонах, концентрацією російського і російськомовного населення (за даними перепису 2001 року в Донецькій області мешкає 38,2%, а в Луганській - 39% росіян, українців відповідно - 56,9% і 58%).

В інавгураційній промові Л. Кучма зобов'язався виконати передвиборні обіцянки і надати російській мові статусу офіційної, однак внаслідок рішучого відпору з боку українських сил змушений був відмовитися від цього.[10; 149]

Разом з тим, окремі спеціалісти і політики запевняють, що російської у статусі державної мови не буде.

Спеціалісти з даної тематики вказують на те, що перш за все потрібно - розпочати реукраїнізацію з надмірно русифікованої столиці України - Києва, адже все київське чиновництво і діловий світ розмовляють російською мовою. Зазначають, що величезним лихом для української мови є досі те, що вона поки що не мала і не має столиці, як осередку літературної мови.

Також вчені зазначають, що носіями літературної мови стають представники його еліти, найосвіченіших і найзаможніших верств. Проте, відомо, що в Україні поки що еліта не сформована. А для того, щоб населення могло саме вирішити мовні проблеми потрібне в першу чергу матеріальне забезпечення, а вже потім розвиток духовності населення.

Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Т. Шевченка, Експертна комісія з мовної політики Національної ради з питань культури та духовності при Президентові України, Головне управління внутрішньої політики КМДА вказують на можливості розв'язання вище вказаних проблем. А саме, при Президентові України створити координаційну раду з питань мовної політики; розробити й затвердити Концепцію державної мовної політики України.

Розробити заходи щодо її реалізації на рівні Міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, обласних державних адміністрацій, Ради Міністрів АР Крим, міст Києва та Севастополя.

Забезпечити виконання Державної програми розвитку й функціонування української мови на 2004-2010 роки, Міжгалузевої науково - технічної програми “ Інформація. Мова. Інтелект”, виконання програми “Словники України”, Національної програми “ Закордонне українство”, Постанови Верховної Ради України від 22 травня 2003 року № 886-IU “Про рекомендації парламентських слухань “ Про функціонування української мови в Україні” та здійснити інші заходи про які йшлося вище.

Також потрібна продумана система заходів підтримки української мови, яка нині, незважаючи на свій державний статус є об'єктивно слабкою. На основі детального аналізу мовної ситуації в найбільш зрусифікованих регіонах мають бути накреслені шляхи спокійного, поетапного еволюційного переходу від російської одномовності до російсько-української, а згодом до українсько-російської двомовності.

Список використаної літератури:

Виборча програма громадянського блоку ПОРА- ПРП // Голос України. - 2006. - №23. - С.5

Губарєва Т.В., Малков В.П. Государственный язык и его правовой статус // Государство и право. - 1999. - №7. - С.7

Губаева Т.В. Язык и право. - М.: Норма, 2003. С.144-147

Іномовлення України як інструмент транскордонних інформаційних кампаній // Аналітика, експертиза, прогнозування. Монографія / Макаренко Є.А., Рижков М.М., Оживан М.А. та ін. - К.: Наша культура і наука, 2003. - 614 ст.

Качура О. "Українську мову потрібно зробити привабливою…" // Україна світ. - 2000. - 5-11 лют.

Конституція України. - К., 1996

Костецький М., Годованець В., Ткаченко Т. Державна мова в Україні: політико-правовий огляд // Політична думка. - №3. - 2000.

Культура української мови. Довідник. - К., 1990

Лісовий В. Проблема двомовності // Сучасність. - 1999. - №9. - С.142-143

Масенко Л.Т. Мова і суспільство: постколоніальний вимір. - К.: Вид. дім "КМ академія", Всеукр. т-во "Просвіта" ім. Тараса Шевченка, 2004. - 163 ст.

Проблема двомовності в Україні: чи є вихід із глухого кута? Нагорна Л. // Людина і політика. - №6. - 2003

Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Диво слово. - 2002. - №2. - С.2-5

Радчук В. Українська мова на зорі третього тисячоліття // Диво слово. - 2003. - №9. - С.2-6

Рекомендації "круглого столу" на тему: "Громадянське суспільство і державна мова. Стан. Проблеми. Перспективи." // Слово Просвіти. - 2006.- №8 (333).- С. 4

Ткаченко О.Б. Укр. мова і мовне життя світу. - К.: Спалах, 2004. - 272 с.

Українське суспільство: Моніторинг - 2000 рік. Інформаційно-аналітичні матеріали. - К., 2000. - С.343

Ференц В. Про що кричить передвиборча реклама? // Слово Просвіти. - 2006. - №6 - (331). - С.5

Шевченко А. Неоголошена війна проти української мови // Диво слово. - 2002. - №11. - С.4-5

Російську знову пропонують у другу державну. www. telekritika. Kiev. ua

Ющенка попросили застосувати проти Януковича і Вітренко всі способи впливу.www. Pravda. com. ua

Російській мові бути. www. narodna- opozytiya

Журнал “Критика”. - 2001. - №10.

Додатки

Мовний конфлікт - розмінна монета політики. Актуальне питання введення другої державної мови, велика кількість сеперечок між політиками, що створює ворожі політичні табори.

Натомість соціолінґвістичні дослідження зарубіжних країн довели, що поширення в одній країні двох мов не може бути ні гармонійним, ні збалансованим. Мовні проблеми у двомовному соціумі тому й набувають такої гостроти і конфліктності, що їх неможливо розв'язати "збалансованим" шляхом компромісу, тобто поступок і одній, і другій групі мовців.

Це легко довести на простому прикладі. Комунікативна ситуація спілкування двох носіїв різних мов, у нашому випадку україномовного і російськомовного, передбачає два варіанти вибору мовної поведінки: або один із партнерів мусить перейти на мову співрозмовника - і тоді вони провадять діалог спільною мовою, або кожен говорить своєю мовою.

Перший варіант мовної поведінки більш подібний до компромісу. Проте правдивий компроміс передбачає вирішення проблеми шляхом взаємних поступок обох сторін, а ця ситуація змушує відмовитись від своєї мови на користь другого тільки одного зі співрозмовників. Ситуація ж різномовного діалогу психологічно збалансована: жоден з партнерів не підкоряється диктату мовної поведінки іншого, але вона з самого початку обтяжена елементом конфронтаційності і зменшує шанси співрозмовників порозумітися.

Тому поширення двох мов у одній країні завжди є станом нестійкої рівноваги, що має тенденцію або до перетворення на одномовність, або до розпаду єдиної держави на частини за мовною ознакою. Наскільки реальною може стати загроза розпаду держави на ґрунті конфлікту двох мов, засвідчує нинішня ситуація в такій благополучній за іншими показниками країні, як Канада. Мовний конфлікт у Канаді викликав переляк навіть у Сполучених Штатах Америки, хоча там двомовність введено тільки в освітні програми з метою адаптації дітей імміґрантів, і вони навчаються за двомовними програмами в середньому не більше трьох років. Після проведеного у Квебеку референдуму, що засвідчив цілком реальну загрозу відокремлення цієї франкомовної провінції від Канади, спікер палати представників США Ньют Ґінґріч заявив. "Дуже небезпечно дозволяти, аби двомовність і надалі поширювалася. Ми повинні наполягати на тому, що англійська є нашою спільною мовою... Це те, що об'єднує нас" ("Українське слово". - 1996. - Ч.1).

Размещено на Allbest.ru