Мовна ситуація в Україні: особливості україно-російської двомовності

Для багатьох людей середнього та старшого покоління у селах і малих містечках України суржик є органічною і по суті основною мовою, і ці суржикомовці чинитимуть опір будь-яким нападам на неї. Відмовитися від суржику на користь російської не дозволяє одним - національна гідність, іншим - мовна лінь. А перейти на літературну чи розмовну українську перешкоджає кілька причин. По-перше, не виробленість питомого розмовно-ужиткового варіанта української мови (докладніше про це далі). По-друге, щоб позбутися російського мовного елемента, суржикомовна людина мусить розірвати шкаралущу свого звичного мовного світу й увійти в інший мовний світ, - а це культурний шок, і то досить болісний для індивідуальної психічної екзистенції. А дидактичні настанови «це мова погана», «ознака безкультур'я» тощо нічого доброго не принесе, хіба тільки, цілком імовірно, викличе відразу до української літературної мови (не кажучи вже, до речі, про будь-які прагнення змінити її правопис). Отож голос «тутешніх» на захист «рідної мови» звучить упевнено й відкрито: «Суржик хочу замінити на “діалект”. Нічого не маючи загалом проти російської, я безумовно віддаю перевагу “суржику” - нашим місцевим діалектам!» - заявила на шпальтах «Культури і життя» (29.10.1997) бібліотекарка з Чернігівщини Валентина Михайленко. Власне, теоретик вищенаведеного дискурсу Тарас Возняк дотримується аналогічної думки:

Суржикові варіанти стали мовою для міліонів людей, і ми повинні ставитися до них серйозно, бо, судячи з усього, матимемо з ними справу ще дуже довго і з часом вони навіть можуть стати продуктивними, а може, трансформуватися у своєрідні діалекти.

Газета «Україна молода» (23.05.2001) цілком серйозно пише про мовне вимішування як київський діалект. Звичайно, таке трактування суржику припустиме хіба на рівні наївних лінгвістичних уявлень тією мірою, якою буденна свідомість здатна співвіднести діалект із розмовою, що відрізняється від літературного стандарту і побутує в певному соціумі. Про співвіднесення суржику з діалектом у термінологічному сенсі цього слова говорити не випадає. Бо ні територіальний, ні соціальний фактор не детермінує суржикову мову. Й хоча «Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського стверджує, що діалект заступає поняття жаргон, арго, сленг, суржик, це скоріше віддзеркалення тих самих наївно-наукових уявлень і певної мовної практики, про яку йшлося вище, бо перші три мовні страти традиційно розглядаються як соціальні діалекти, до яких суржик ніяк не причетний. Якщо вже шукати замінника обтяженому негативом слову суржик, то у площині розмовно-ужиткової мовної страти, яка включає суржик, але ніяк ним не обмежується, і може бути диференційована за територіальними, соціальними та індивідуальними ознаками побутування. Набуття окремими суржикізмами статусу діалектизмів чи розмовної лексики - річ цілком реальна, і тому слів, лексично-звукова форма яких збігається з російськими відповідниками, в тлумачному словнику української мови можна віднайти чимало: врем'я, встрінути абощо. Але діалект як мовна система, звичайно ж, не може покриватися суржиком, хоч би якою великою була спокуса облагородити мовний гібрид іншим іменем. Співвіднести суржик із розмовно-ужитковою стратою наївна лінгвістична свідомість не могла, бо проблема українського простомовлення, як, зрештою, й інших профанних мов, дослідження того, як насправді говорять українці, ніколи всерйоз не хвилювала вітчизняну філологічну думку. А сама поняттєва перспектива профанних дискурсів, хоча й була табуйована меншою мірою, ніж суржик, але залишалася науково нерозробленою, а отже, не могла бути актуалізована у нестрого науковій картині світу.

Звідки родом кровозмісне дитя? З міста чи з села? Абсолютна більшість дослідників схильна вважати, що суржик - скалічена мова українських селян - виникає як наслідок поросійщення в умовах міської комунікації з усім комплексом супровідних психічних і духовно-ментальних деструкцій особистості, яка пристосовує рідну говірку до «городської», престижної мови. Формування міської субкультури в Україні як російськомовної - явище історичне, добре відоме всім. Україномовне село принаймні до XIX століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому, що царська Росія взагалі не дбала про масове поширення будь-якої культури, в тому числі й російської. Але розвиток капіталізму вніс свої корективи у мовну цноту села. Дошукуючись історично-культурного коріння суржикової мови, варто прислухатися до Максима Стріхи:

До кінця дев'ятнадцятого століття... створення єдиного товарного ринку, проведення залізниць, побудова цукроварень та зразкових господарств, запровадження загальної військової повинності зробили контакти українських селян з російськомовними верствами адміністраторів, фабрикантів, поліції, офіцерства більш чи менш регулярними... Тому вже наприкінці дев'ятнадцятого століття мовна чистота Наталки і Петра навіть серед селян (про глухі села й хутори поки що не йдеться) вже значною мірою зникла. За умови виключно російськомовної школи, церкви (а з нею кожен, навіть найзатурканіший селянин зустрічався щонеділі), адміністрації, війська, комерції тощо перехід до вищої верстви означав для українця й зміну мови... А з огляду на те, що до 80 відсотків селян були неписьменними, такий перехід до російщини відбувався через перехідну стадію суржику [«Березіль», 1997, №3-4, с.136].

Можна стверджувати, що суржик народився в селі ще до того, як його носій перебрався до міста й більш-менш успішно схрестив свою українську (?) з російською. Отож має рацію Шевельов: «Суржик уживається широко, почасти в містах, далеко типовіше - по селах» («Так нас навчали правильних проізношеній»).

Слід зауважити, що стійкість суржику як розмовної мови у ментальній та духовно-емоційній екзистенції з різним ступенем глибини зросійщеного українця справді гідна подиву. Мене як лінгвіста завжди цікавила ця проблема у контексті глибинної та стійкої гіперінтерференції як факту мовного існування української людини, яка, переходячи на суржик, надто повільно «сповзає» у російськомовність, міцно утримуючи суржиково-російськомовний білінгвізм.

Поява проміжних напівмов як наслідок контакту різномовних етносів великою мірою зумовлена лабільністю людської психіки. Її великі соціально-адаптивні можливості реалізуються, щойно індивід потрапляє в інакше мовнокультурне середовище. Не культивуючи свідомо власної культури, асимілянт засвоює не лише культуру та мову країни, яка його приймає, а й ментальність її населення. Справді, мовно-ментальне українізування етнічних росіян в Україні, формування на її півдні та сході нових субетнічних груп українського народу - переважно російськомовних, але наділених рисами здебільша українського менталітету - така сама реальність, як і формування російсько-українського суржику.

Аналогічні асимілятивні процеси охоплюють українців, які оселяються на території Росії. Ось образок їхнього мовного існування:

На базарах Волгограда … представники українських сіл уривають спілкування на рідному діалекті, коли до них звертається покупець, і не реагують на українську мову. Тут крім власне мовного набирає чинності ще й момент національної непрестижності: українці та білоруси легко асимілюються в російському оточенні, вони мають лабільну етнічну свідомість (на відміну, наприклад, від кавказців, що становлять стійкий національний тип у російськомовному середовищі).... У тій же Данилівці [Волгоградської області] більшість із тих, хто володіє українським говором, в офіційних документах залічують себе до росіян… Тільки 3% населення залічують себе до українців, тоді як носіїв типово українських прізвищ (на -енко) значно більше [В.Супрун, И.Свободова. «Неизбывность народной речи». Res Linqnistica. Сборник статей. - Москва: Academia, 1999].

Слід зауважити, що саме фактор лабільності етнічної свідомості українців і білорусів, а не людської психіки як такої, виходить на перший план. Бо як інакше пояснити швидкість переходу на іншу мову у себе, на своїй землі? Очевидно, причини слід шукати в глибинних ментальних структурах українського етносу.

Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання переконує в наявності феномена лабільності українського духовно-ментального та мовного простору. Іван Мірчук у праці «Історія української культури» висуває тезу про духовну рухливість українця, який легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві - чи то російській, чи то польській. І як результат - слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Цей висновок найперше стосується вербальних аспектів української культури, невербальні елементи якраз старанно оберігаються й культивуються. Соціологічні спостереження показали, що самоідентифікація в українців більше виражена щодо явищ традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання, національної символіки; в росіян - щодо мови, літератури й мистецтва та в рисах характеру. Стійкість самоідентифікації росіян у мовно-ментальній площині зумовлює яскраво виражений етнічний характер їхньої повсякденної мовної поведінки й гальмує інтеграцію в український мовно-культурний простір. «Зовнішній» чинник - упривілейованість у тутешньому мовному середовищі російської мови, - певно, не відіграє вирішальної ролі у ствердженні цієї мовної стійкості: в Америці чи Ізраїлі росіяни так само не поспішають оволодівати державною мовою, залишаючись представниками пасивних білінгвістичних контактів. Декому з науковців це дає підстави припускати наявність особливої етнічно-психологічної риси росіян - несприйняття інших мов. Годі й говорити про подібну етномовну стійкість українців у середовищі чужого етносу на чужій землі. Українець на теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю відкриття там національних шкіл чи курсів вивчення української мови, зате оздобить свою дачу у Підмосков'ї вишитими рушниками й портретом Шевченка. Щодо етномовної стійкості українці поступаються перед росіянами, але переважають білорусів, мовна асиміляція яких зайшла далі.

Етноментальні стереотипи духовна рухливість, лабільність етнічної свідомості ідеально гармонують із власне лінгвальною особливістю української ментальності - рефлексивністю логосвідомості українця, яка виявляється у вищій порівняно з іншими етносами здатності вбирати й синтезувати відкривані сутності інших мов. Звичайно, етноментальні ознаки українців мають регіональні відмінності, й усе-таки зазначені особливості можна вважати домінантними. Навіть ті категорії етносу, що традиційно вважаються антиасимілянтами, вихідці із Західної України, приміром, досить часто припускаються недбалого суржикізованого мовлення. Юрій Андрухович, відповідаючи на згадану анкету, твердив, що «суржик уже не на Сході, а на Заході.

Так, саме суржиком спілкується нині значна частина західноукраїнського суспільства, включаючи і “свідомих галичан”». Висока лабільність мовно-ментальної сфери в принципі уможливлює швидкий і безболісний перехід на російську мову, а проміжне суржикове утворення могло й зникнути за тих умов, у яких перебувала російська мова в підрадянській Україні. Але суржик зберігся. І серед шквалу злісних інвектив, що їх він накликав на себе через російський мовний елемент, який псує породу, рідко кому спадає на думку, що, попри довготривалий і потужний тиск з боку російської мови, в цьому гібриді все ж збереглася, хай і в спотвореному вигляді, українська!

Дошукуючись причин цієї мовної стійкості, варто знову звернутися до специфіки мовного існування сільського соціуму, середовище якого виявляється чи не найсприятливішим для продукування гібридних утворень і консервування їх. Соціолінгвісти неодноразово відзначали, що саме мова сільських жителів більше сприйнятлива до інтерферентного впливу, ніж мова городян. У мові сільських учнів, навіть на півдні України, природно життєстійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні. Суржикомовець, прибувши до міста, засвоював відповідно до власних потреб престижну «русскоязычную мову», розширюючи лексико-тематичний та прагмастилістичний спектр суржикового спілкування, і, звичайно ж, не відчуваючи найменшої потреби ані виправляти своє мовлення в бік правильної та престижної української, ані удосконалювати російську. Зазначу, що україномовний прибулець із села, не торкнутого русифікацією, демонструватиме іншу модель мовної поведінки. Він наскільки зможе успішно перейде на російську, вдома, можливо, спілкуватиметься українською, а мовне змішування в його ідіолекті виявлятиметься хіба на рівні перемикання коду російська - українська, макаронічного мовлення залежно від того, в якій із мов легше знайти потрібні виражальні засоби. Власне суржику, тобто гібридів на кшталт пойняв, врем'я, січас, канєшно, согласна тощо, в такого мовця не буде.

Суржик у мовному вжитку емігранта із суржикомовного села консервувався як мова сімейна, код спілкування у фамільярних стосунках, у товариських міжособистостях, поміж земляками тощо. За таких умов суржик легко набував статусу української розмовної мови в місті. І в ідіолекті тих, для кого це основна форма невимушеної комунікації, і розмовному мовленні інтелігенції, яка, може, пристойно володіє українською мовою, але частенько вдається до суржикових вкраплень. Причина появи таких вкраплень - невиробленість питомо українських урбаністичних форм розмовно-фамільярної комунікації. Шевельов схильний уважати такий суржик, що побутує в міському соціумі, міським жаргоном. У статті про памфлети Миколи Хвильового «Літ Ікара» він пише: «В обставинах двомовності українського великого міста інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів.... Включення таких русизмів у текст Хвильового не означає переключення до російської мови. Воно означає переключення на великоміський жаргон». Іронічне вживання русизмів як елемент мовної гри - це реальність мовної ситуації 20-х років XX століття, яка на сьогодні мало змінилася. Так само дається взнаки й брак міського сленгу. Заміщення міського сленгу суржиком по суті прирікає українську мову, про що Шевельов писав в іншій, уже згадуваній праці «Так нас навчали правильних проізношеній»: «Але тоді, як міський сленг націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржику могли б бути протилежного характеру». Для продукування сленгу необхідні неабиякі лінгвокреативні здібності мовця, що перетворюють, розвивають і удосконалюють мовний матеріал. Риторична формула «народ - творець мови» цілком може бути спроектована у площину сленгу з огляду на те, що його поява передбачає асоціативний розум, національну дотепність, спонтанну мовну гру, в якій народжується оригінальна номінація чи нове значення слова. Гумористична експресія суржику забезпечується самим тільки російським мовним елементом, а це не передбачає задоволення від мови. Тому суржик - глухий мовно-когнітивний кут щоденного мовного існування. Як засіб комунікації він - безформне явище. В цьому плані Андрій Окара має цілковиту рацію, вважаючи суржикову «неповномовність» найвищим ступенем духовного плебейства, відсутністю стилю, внутрішнього організаційного начала, квінтесенцією душевного устрою «одновимірної» людини. Сленг, жаргон, лайка, вульгаризм - усі ці стильово оформлені особистістю мовця сутності передбачають-таки творчість духу, своєрідну поетику вербальних і невербальних жестів. Про суржик цього сказати не можна. Без ін'єкції інших повнокровних складників або талановитої літературної стилізації недолуге дитя таки приречене на безбарвне животіння. Цілком зрозуміло, що мовне існування в суржиковому світі продукує такі ж недолугі ментальні та емоційні структури особистості. Але твердити, як-от Олександр Шумилов у статті в «Сучасності» (2000, ч.10), що суржик - це мовно-комунікативний вияв національної шизофренії, роздвоєння колективної особистості та колективного підсвідомого, - не можна. Суржик - це насамперед спрощена парадигма мислення, а отже, знак духовно-інтелектуальної ущербності як такої, що, звичайно, ж не обмежується суржикомисленням. Це несмак у стилі життя, моделях поведінки й спілкування, світовідчутті. Ми живемо у світі суржикового каліцтва, потворних парадоксів і оксюморонів, де кумедно перемішано стилі та форми. А реальний суржик у назві вул. Басєйна, автобусної зупинки «ст. М. Харьківська», магазину «Чєкушка», цінників «Гірчиця “Крепка”», «Корм для тварын», реклами «Самовирівнювальні суміши для підлоги», «Меблі для вашого образу життя», «Харківський кахель» - лише графічні знаки грандіозної суржикової та й російськомовної (вочевидь, специфічно хохлацької) аморфності. Безбарвної, буденної, зерново-борошняної.

Повертаючись до власне комунікативних аспектів суржику, не можна однак, забувати, що він як мова все ж є явищем культури і як засіб спілкування виграє порівняно з безмовністю. Суржик як форма просто мовлення у міській комунікації є своєрідним знаком подолання страху перед мовою, того українського психокомплексу, на який звертали увагу дослідники:

Страх перед рідною мовою мають нині не тільки ті українці, що зреклися її, убивши в собі, а й ті, що зберегли її у своїх родинах, у щоденній вербальній практиці. Українці і далі бояться за свою мову, бояться того, що форсовано нав'язувана російська поглине її - так мати боїться за свою хвору дитину.... Не всі здатні на на жертовне спілкування із важкохворими - тікають на свіже повітря, до сонця, сміху і… чужої мови. (Стефанія Андрусів, «Сучасність», 1995, ч.7-8, с.150)

Шлях втечі реально може привести і до суржику, і до російської. Суржик, своєю чергою, може трансформуватись в українську і в російську. Принаймні це те мовне середовище, комунікативна активність у якому може схилити до оптимістичних прогнозів. Хоча, оптимізм доводиться стримувати: легше перейти з російської на українську, ніж через перехідну стадію суржику, і це зайвий раз указує на могутній консерватизм цієї мови. В усякому разі, суржик розриває «заощаджену у роті німоту» і дає змогу дійти українському мовному існуванню своєї логіки, а окремому індивіду - відбутись у мові. Те, що мовець не отримує задоволення від суржикової мови, зовсім не означає, що відсутня радість спілкування на цій мові. Пересічна людина користується тією розмовною мовою, яку знає, яка міститься в її генетичному коді, не маючи напохваті україномовних зразків міського фольклору, етикетних формул, питомого (народно)розмовного лексикону, який легко адаптується для міської комунікації і є цілком конкурентноспроможним із потужним тиском російськомовного сленгу, який, до речі, залюбки поповнюється з українського мовного матеріалу.

Де мешкає кровозмісне дитя? Звичайним середовищем побутування гібридної мови є малі соціальні спільноти, як стійкі (двомовні сім'ї, професійно-виробничі колективи), так і стихійні, як-от у транспорті, в магазині, у черзі до лікаря. Найсприятливіші умови для побутування суржику створює звичайно ж сімейна комунікація, яка є природним диханням людини. Саме сімейні мови законсервували цей гібрид, що може використовуватися й несвідомо як основний і навіть єдиний засіб спілкування, й свідомо як засіб мовної гри. Неусвідомлюваний сімейний мовний консерватизм і є власне суржиком: це переважно мова вихідців із села у першому та наступних поколіннях, ідеальним виявом якої є сімейний тандем суржикомовного чоловіка і дружини. Тонко помітила риси мовного та психологічного портрета носія суржикової комунікації такого типу Світлана Пиркало:

Вони цілими днями переймаються, як би зекономити гроші, купивши щось дешеве, але «хароше»... Щоб зекономити на обіді, вони постійно носять з собою якісь баночки, кульочки, булочки. Всі між собою говорять по-російськи, а з чоловіками по телефону - суржиком. Не знаю, що це за рудимент радянської свідомості, чому вже між собою не говорити суржиком? (Повість «Зелена Маргарита».)

До суржику-гри охоче звертається освічена молодь, коли хоче ввійти в інший мовний образ, розширити діапазон мовних варіацій. Соціологічні дослідження показують, що вона вдається до суржику частіше, ніж люди середнього та похилого віку, які схильні вважати його ознакою низького рівня мовної культури. Прекрасно володіючи іншими мовними кодами, молода людина воліє проте використовувати суржик, щоб отримати задоволення від власного мовлення, бо їй так цікаво.

- А шо, торговка тьотка була?

- Ну да, з сумками. А гроші в неї в лівчику оказались. Семен, коли захоче, говорить прекрасною українською мовою, а також при бажанні іспанською і ще кількома маловідомими в Україні мовами. Але йому так нецікаво. (Там само)

Свідоме використання суржику несе в собі також комунікативно-прагматичні настанови. В певній ситуації суржиком спілкуватися вигідно. Наприклад, із представниками старшого покоління в сім'ї:

- А якою мовою ви говорите з хазяями цього дому?

- Переважно мовою національого спілкування. З українськими інкрустаціями.

- А з матір'ю? Чоловіком? Сином?

- Із свекрухою, - в тон йому продовжила вона, - я общаюсь суржиком. Так вона мене луче понімає і передає восени картоплю. (Євгенія Кононенко, «Земляки на чужині») [22]

Вигідно спілкуватися суржиком з торгівкою на базарі, щоб стати для неї «своїм» тощо.

Розглядаючи модус сімейних мов в українській ментальній парадигмі, слід зважати на той факт, що підвалини мовного розвитку дитини формує мова матері. Російськомовна, україномовна чи суржикомовна мати продукує відповідний мовний режим у своїй родині, але більший вплив має на мовну поведінку сина, а не дочки. Вийшовши поза межі сімейної комунікації, одружившись, син занурюється в інше комунікативне середовище, і вплив російськомовної чи суржикомовної дружини цілком може знівелювати прищеплену його матір'ю українськість. Такий сценарій відтворив Валерій Шевчук у повісті «Сонце в тумані». Її персонаж, ставши людиною соціального дна, спілкується з дружиною суржиком - домінантним мовним механізмом того соціуму, соціальна маргінальність якого корелює з лінгвальною у мовній тканині цього блискучого твору. Але в розмові з матір'ю відбувається миттєве переключення мовного коду, а лінгвістичну інтуїцію персонажів легко можна спроектувати у площину наукових знань про суржик:

-...Куди мені піти?

- Куди хочиш, мама, - сказав Шурик.

- Можеш по дворі погулять, на свіжєм воздухі.

- Що це в тебе за жаргон? - не втрималася мати.

- Cотвєтственний моєму положенію, - сказав Шурик. - Битіє оприділяєт сознаніє…

Здається, Шурик із матері кепкував. Кинула на нього позиром, ні, був серйозний, без тієї дурної півусмішечки.

- Нам треба перемовитися, мамо, - сказав уже чистою мовою.

Звичайно, україномовна дружина може вплинути на російськомовного чоловіка й дати відповідне мовне виховання дітям. Але той факт, що сила цього виховання позначатиметься не на всіх дітях однаковою мірою, а ймовірність інших асимілятивних тенденцій у подальшій долі сина досить висока, не залишає особливого оптимізму щодо україномовного сімейного виховання.

Певно, рольова маска суржикомовної Вєрки Сердючки вдалася її творцеві Андрієві Данилку саме завдяки його сімейній мові. Артист, як розповіла газеті «Факты и комментарии» (15.09.2000) його сестра, «прекрасно розмовляє і по-українськи, і по-російськи. Однак удома з нами розмовляє по-польтавськи». Наша суржикова естрада справді цікаве і далеко не просте явище. Освічену україномовну людину цей суржик дратує через той маргінальний мовний гумор, що постає як основний засіб плекання сміхової культури. Якщо взяти осібно феномен Вєрки Сердючки, то її знамените «СВ-шоу» із зірками російської естради переконливо, здається, довело, що суржик викликає певні емоції тільки по наш бік екрана. Зросійщеного мешканця України суржик на тлі літературної російської мови ще більше зміцнює у ставленні до українськості як феномена другосортного. Для етнічного росіянина джерелом гумористичних емоцій є насамперед суржикове вбрання Вєри та її приколи, а якраз мова жодних емоцій не викликає, бо видається йому справжньою українською мовою, яка не чинить жодних перешкод для комунікативного порозуміння. Відповідним чином налаштованого етнічного росіянина більше насмішила би правильна народно-розмовна або літературна українська мова, а не суржик! І саме українська мова з правдешнім інтонуванням домінує в «злих» (і доволі талановитих у своїй зверхності) мовних портретах вайлуватих українців, що інколи з'являються в розважальних передачах «Городок», «Джентльмен-шоу», деяких сучасних російських серіалах. Це й не дивно, адже уявлення про нормальну українську мову як грубий жаргон (пор. ототожнення суржик -- жаргон у національній науковій картині світу), що побутувало в царській Росії, мало змінилось у сучасній постімперській свідомості. Щоправда, є доволі несподівані й цікаві приклади російської культурної рецепції суржику. Автор статті «Поетика суржику, або котлета по-київськи», яку 1989 року опублікував журнал «Декоративное искусство» (ч.12), певен, що стилістика полотен київських художників Реунова і Тистола засвідчує своєрідний образотворчий суржик:

Суржик - це не тільки мова. Це й сфальсифікована історія, переповнена штампами, це буйне цвітіння національного кічу, це свічка каштана, це дівчина у вінку, це тисячі метрів полотна, витрачених на зображення «Київських схилів» і пейзажі «Мальовничої України»... Поетику суржику вони втілили, може, не задумуючись про це, в зображальній мові, яка за своєю структурою дуже нагадує лінгвістичний суржик, бо і перший, і другий складаються із суміші російських та українських елементів. Цей матеріал безмежний, творчо не осмислений і комічна його краса є гарантією щирості намірів художників.

Кровозмісне дитя нівроку. Виживає й існує собі. Хоча вже вийшло з дитячого віку; йдеться про дитинні, несформовані форми мови й мислення, які приречені на довічне животіння в цьому віковому й розумовому статусі, бо природний саморозвиток не для нього. Застиглий гібрид органічний в етномовній структурі України, а частотність лінгвософських, культурологічних рецепцій цієї присутності цілком очевидна з огляду на приреченість держави на українсько-російську двомовність.

1.4 Чому бідні - бо двомовні. Російська мова в Україні є економічно невигідною

Сайт ZaUА.org неодноразово піднімав тему того, чому наявність в країні декількох державних мов не приносить цій державі нічого, окрім шкоди. Проте є один аспект, про який варто поговорити окремо. Двомовність в Україні - це не лише несправедливо з національної точки зору та неефективно з точки зору зміцнення державної незалежності. Це також колосальні економічні збитки.

Почати варто з однієї цікавої історії. В далекому 2003 році (якщо хтось забув - за президента Кучми, якого в українському буржуазному націоналізмі навряд чи можна звинуватити) було прийнято зміни до закону «Про мову реклами». Шоста стаття цього закону заявляла цілком недвозначно: «реклама розповсюджується на території України виключно українською мовою» (в 2004 році новими поправками цю норму значно пом'якшили, але про це згодом).

З цього приводу в російсьомовному українському журналі «Компьютерное обозрение», який автор купує вже понад десять років, була опублікована істерична редакційна колонка: мовляв, тепер через україномовну рекламу буде нести страшенні збитки. І взагалі, домінування української мови - це «повернення в землянки».

Обурені таким шовінізмом читачі на форумі журналу висловили все, що вони думають про подібні «звернення». Але мова не про це: якщо через шість з половиною років погортати свіженький номер «Компьютерного обозрения», то виявляється, що АБСОЛЮТНА БІЛЬШІСТЬ РЕКЛАМИ В НЬОМУ - УКРАЇНОМОВНА. І це, вочевидь, не створює жодних проблем ні рекламодавцям (серед яких є потужні західні компанії), ні споживачам в самій Україні.У Apple не сумнівалися, чи потрібна українська розкладка клавіатури в iPhone. Понад те, в березневому примірнику журнала, який лежить зараз перед автором статті, єдиною російськомовною рекламою є «внутрішня» реклама самого видавничого дому, за яку журналові ніхто не платить.

Чому так? Адже «пом'якшений» варіант закону «Про рекламу» (де шоста стаття вже інша - «Застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до законодавства України про мови») не може служити підставою для запровадження санкцій проти російськомовної реклами.

А тому що інакше і бути не могло.

Навіть найбільш зашорені діячі рекламного бізнесу дуже швидко збагнули - якщо мова йде про потужного замовника, який хоче продавати свій продукт в Україні, то адаптація цієї реклами під українську мову буде справою саме українських фахівців. І зароблять на ній українські фахівці. Вже з однієї цієї причини україномовна реклама вигідна Україні.

А тепер уявімо, що вся реклама в Україні іде російською мовою. В такому випадку умовний Samsung, Microsoft чи Mercedes немає жодних потреб платити гроші українським рекламним компаніям. Він просто бере готовий рекламний макет, зроблений для російського ринку, і ставить його на білборд чи журнальну шпальту. Та й навіщо в цій ситуації український журнал? Беремо російське видання, реєструємо його українську версію і передруковуємо без змін, додавши лише 5% специфічної для України інформації. Як чудово - замість повноцінної редакції маємо пару-трійку регіональних кореспондентів. Думаю, власники та працівники українських російськомовних видань будуть у захваті від чудової перспективи втратити роботу та прибутки.

Зрозуміло, що є принципові ідіоти, які неспроможні усвідомити, що українська мова захищає їх ринкову нішу від зовнішніх конкурентів. Однак, на щастя, раціональних людей значно більше. І вони ящо й не зразу, то дуже швидко починають розуміти, що це таке - два-три десятки мільйонів споживачів україномовної продукції.

Приклад другий - освіта. Розмови про небезпеку русифікації освітніх процесів найчастіше зводяться до питань національної ідентичності, і це правильно. Але можна поглянути на це і з суто економічної точки зору (освіта в сучасній цивілізації - це така ж послуга, як і, скажімо, пошиття костюма). І прийти до елементарного висновку - віддання освіти «на відкуп» мові сусідніх країн призводить до неминучого занепаду освітніх закладів у цій країні. З суто прагматичних причин.

Ось перший же лінк, отриманий пошуком в Інтернеті за рядком «100 найкращих університетів». Неважко помітити, що попри засилля американських вузів, до цього списку входять, наприклад, два університети Голандії - Утрехтський та Лейденський (другий перебуває на сходинку нижче від російського МГУ - єдиного, до речі, в цьому списку). Мабуть, ці університети мають такий високий міжнародний рейтинг тому, що дозволяють абітурієнтам вчитися не лише голандською, а й англійською чи німецькою?

На сайті Лейденського універститету в розділі для бакалаврів прямо вказано - курси читають голандською мовою. Якщо не знаєте мови - є спеціальна програма Dutch Studies, ідіть і вивчайте. В Утрехтському університеті англомовні освітні програми надають відокремлені коледжі. Основне навчання - голандською. А тепер уявімо собі, що голандці з причин, які зараз активно пропагують в Україні (підтримка мовних меншин, дотримання прав іншомовних громад тощо) запровадили б у себе шкільне навчання німецькою мовою. Німців у Голандії не бракувало ніколи. Чим би це завершилось? А тим, що найталановитіші та найперспективніші студенти поїхали б учитися до сусідньої Німеччини. І викладачі вирушили б туди ж само. І стали б провідні голандські університети із світовим ім'ям зачуханими провінційними навчальними закладами.

Вигідно б це було Голандії, її викладачам, науковцям та студентам? Зараз люди з інших країн готові вивчати голандську, щоб здобути знання (і платити за це гроші) в Утрехті чи Лейдені. А так навіть свої платили б гроші навчальним закладам сусідніх країн.

Звернімо увагу ще на один момент - рідна голандська мова аж ніяк не перетворила голандські університети в такі собі другорядні освітні гетто для співвітчизників, які - о жах - не могли здобути першокласні знання російською німецькою чи англійською. І аж ніяк не завадила появі високого наукового авторитету голандських вишів. Навпаки, вона допомогла створити те середовище, без якого виникнення престижної та визнаної в світі освітньої та наукової системи в Голандії було б неможливим. Зрештою, не треба далеко ходити - люди, які здобували вищу освіту за часів СРСР, добре пам'ятають, що ЖОДЕН український університет чи інститут за рівнем престижності не міг і близько дорівнятися до московських вишів навіть не найвищого рівня. Москва, як класична метрополія, висмоктувала з навколишніх провінцій все найбільш перспективне. І ставлення було відповідне. "Вчився в університеті Шевченка? - Ну, молодець. - А ти де? В МГУ? Оооооо!!!"

Зараз, через якісь 19 років, ситуація вже змінилася: студенти Могилянки, Київського політеху, чи університету Шевченка нітрохи не комплексують, що їхні навчальні заклади гірші за московські. І вони (якщо говорити про першу п'ятірку українських вишів) насправді й не гірші.

Не можна оминути увагою і кінопереклад. Тут ситуація така ж очевидна, як і з україномовною рекламою - однак у другому випадку час вже все розставив на свої місця, а в першому існують спроби «відіграти все назад». Фінансова статистика роботи кінотеатрів переконливо свідчить - запровадження української мови для перекладу іноземних фільмів не могло зашкодити популярності кіноперегляду, якщо прибутки зросли у півтора рази за два перші місяці 2010 року - до 102 мільйонів гривень. А ще раніше Міністерство культури і туризму України повідомляло про збільшення валових зборів від кінопоказів в Україні в 2009 році на 37% у порівнянні з 2008 роком.

Але це тільки прибутки від глядачів. А це ж тільки найбільш помітна частина - а є ще й праця перекладачів, акторів, що озвучують фільм, все тих же рекламістів, які привертають увагу саме до цієї стрічки. В поєднанні з підвищеним попитом на кінематограф прибутки від цієї діяльності мультиплікуються.

А тепер уявімо собі, що український кінопереклад скасовано. Всі ці фахівці автоматично втрачають заробіток. Адже ніхто не буде створювати в Україні якийсь особливий російськомовний переклад - прокатники просто візьмуть версію, зроблену для Росії, і «крутитимуть» її в нас. Це колосальна втрата грошей для всієї нашої кіноіндустрії, а вигоду від цього здобуде вузька групка людей, які зекономлять на українському перекладі. З усього вищенаведеного виникає резонне питання - чому ж, якщо українська мова в Україні є не лише «національно виправданою», але й комерційно вигіднішою, ніж російська, її запровадження зіштовхується з такою потужною протидією? Причини тут можуть бути дві.

Перша - вперта інерційність тих самих «принципових ідіотів», які не бачать, що україномовне середовище формує для їх бізнесу унікальний ринок і захищає цей ринок від проникнення зі сторони. Але цих людей з кожним роком стає все менше - природа бізнесу така, що дурні в ньому довго не виживають.

Але є і друга причина. Якщо Україна перестає бути Україною і стає Малоросійською губернією в складі Росії, тоді не мають значення переваги для українського бізнесу, освіти чи мистецтва. Адже зникає саме середовище, в якому ці переваги могли б існувати.

двомовність український державний влада

Розділ 2. Сучасна мовна політика в Україні

Національна телекомпанія України отримала від Мінкультури України безоплатне право демонстрування у 2003 році на каналі УТ-1 70 назв фільмів, створених Національною кіностудією художніх фільмів ім. О.Довженка. Були надані права показу документальних фільмів телеканалам - "ТЕТ, "ТОНІС", "ГРАВІС", "1+1", "КУЛЬТУРА", "КИЇВ" тощо.

Озвучення іншомовних фільмів українською мовою враховується при наданні Мінкультури України державних прокатних посвідчень на право демонстрування фільмів, плата за отримання посвідчень знижується на 50%, а на фільми українського виробництва прокатне посвідчення надається безоплатно.

З метою забезпечення максимального розвитку фундаментальних і прикладних досліджень та розробок у галузі лінгвістичної технології та створення інтелектуальних мовно-інформаційних систем нового покоління видано розпорядження Кабінету Міністрів України "Про затвердження плану заходів щодо створення української лінгвістичної системи в мережі Інтернет". Крім того, розроблено проект концепції та програми спеціальності "Прикладна лінгвістика". У стадії підготовки проект спільної постанови Президії НАН України та Київського національного університету ім. Тараса Шевченка про створення спільної кафедри "Прикладна лінгвістика". НАН України подано на розгляд до Кабінету Міністрів України проект міжвідомчої науково-технічної програми «Інформація. Мова. Інтелект». Окремо слід зупинитися на роботі Комітету та підпорядкованих йому організацій. Комітет розробив та подав пропозиції до проекту закону України про Державний бюджет на 2004 рік щодо фінансування заходів, пов'язаних із розвитком, функціонуванням та дослідженням української мови, зокрема: на створення департаменту мовної політики; на фінансування Всеукраїнського інформаційно-культурного центру в м. Сімферополі; на виконання постанови КМУ від 08.09.97 р. №998 „Про затвердження комплексних заходів щодо розвитку і функціонування української мови" - 9,7 млн. грн.(при потребі 27,0 млн. грн.); заохочення виробництва та поширення інформаційної продукції державною мовою шляхом надання державної підтримки ЗМІ - 1,036 млн. грн.; за Програмою випуску соціально значущих видань з метою наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек - 13,6 млн. грн. Підготовлено проекти постанов Уряду про утворення Ради з питань мовної політики при Кабінеті Міністрів України та Державного департаменту мовної політики як урядового органу державного управління у складі нашого Комітету. Держкомтелерадіо у своїй роботі сприяє збільшенню кількості та накладів видань художніх творів національної і світової класики, науково-популярної, технічної, довідкової літератури українською мовою для різних вікових груп населення. Зокрема, до проекту Програми випуску соціально значущих видань на 2004 рік надійшли пропозиції щодо випуску творів І.Котляревського українською і польською мовами (видавництво "Каменяр"), "Кобзаря" Т. Шевченка українською і киргизькою мовами (Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин), альбому "Музей Марії Заньковецької" українською, англійською, французькою, німецькою, російською мовами (видавництво "Мистецтво").

Постійно зростає кількість словників, що видаються за Програмою випуску соціально значущих видань. Останнім часом побачили світ: "Кореневий гніздовий словник української мови" "Російсько-український словник, "Українсько-російсько-англійсько-німецький тлумачний та перекладний словник термінів ринкової економіки. Значною подією у культурному житті країни стало видання однотомної енциклопедії "Українська мова" "Великого тлумачного словника сучасної української мови", "Словника фразеологізмів української мови". За держзамовленням ВАТ "Видавництво "Прапор" випустило "Тлумачний словник української мови" та "Українсько-російський словник" (тираж 20 тисяч примірників), а державне спеціалізоване видавництво "Техніка" - "Російсько-українсько-англійський військовий словник" (тираж 3 тисячі примірників). Найближчим часом також мають вийти друком видання "Навчальний російсько-український словник", "Українські приказки, прислів'я і таке інше" та збірка мовознавчих праць "У пошуках омріяної України" видатного вченого-енциклопедиста М.О.Максимовича.

Книжкову продукцію, випущену за державним замовленням, Держкомтелерадіо регулярно передає для поповнення фондів бібліотек Міністерства культури і мистецтв України, Міністерства освіти і науки України, Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України, Інституту мовознавства ім.О.О. Потебні НАН України й іншим установам, організаціям.

Проектом Програми випуску соціально значущих видань на 2004 рік за розділом "Енциклопедичні видання та словники" передбачається значне розширення тематики, збільшення видань національної словникової бази за рахунок нової довідкової літератури, яка активно сприятиме вивченню державної мови найширшими верствами населення та утвердженню її як державної.

У зв'язку з відзначенням у 2004 році 190-річниці від дня народження генія українського народу Тараса Григоровича Шевченка та враховуючи значення його особистості і творчої спадщини у збереженні та розвитку духовних цінностей, національної свідомості українців Держкомтелерадіо постійно сприяє виданню двомовних видань (українською та іноземною мовами) творів Тараса Шевченка та інших видатних українських письменників для популяризації літературної спадщини українського народу за кордоном.

Держкомтелерадіо України разом з Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення вживає заходів для забезпечення дотримання телерадіоорганізаціями визначених ліцензійних квот мовлення українською мовою, показу національних фільмів та передач або програм національного виробництва відповідно до чинного законодавства. Постійно здійснюються моніторингові перевірки дотримання законів України та умов ліцензій телерадіокомпаніями.

Перевірки засвідчили, що державні телерадіокомпанії в цілому дотримуються вимог чинного законодавства та умов ліцензії.

Національна телекомпанія України згідно з ліцензією, виданою Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення, зобов'язана 85% мовлення вести українською мовою. Реально цей показник сьогодні становить 87-91 %.

Усі сто відсотків програм власного виробництва НТКУ виходять в ефір мовою титульної нації. Проблеми виникають, коли окремі запрошені до участі у програмах учасники недостатньо володіють українською мовою. З метою пропагування української мови державні телерадіокомпанії запровадили нові цикли передач, тематичні програми.

Особливо, слід відзначити НРКУ, яка створила щотижневі цикли передач з вивчення української мови, проводить радіодиктанти, запровадила тематичні радіопаузи у перерві між передачами, які заповнює влучними висловами видатних письменників, філософів про роль рідної мови у житті людини. Держкомтелерадіо рекомендовано надавати державним телерадіокомпаніям перевагу при внесенні до Тематичних планів з виробництва телевізійних і радіопрограм, виготовлених для державних потреб, ліцензованій відеопродукції, що перекладена українською мовою. Однак, на сьогодні, коли потреба такої відеопродукції для показу телекомпаніями становить у межах 5-6 тис. найменувань, фінансування з держбюджету на здійснення перекладу забезпечується на третину. До проекту Державного бюджету на 2004 рік внесено відповідні пропозиції щодо фінансування перекладу ліцензованої відеопродукції українською мовою. З метою забезпечення належного функціонування української мови, розвитку друкованих засобів масової інформації, які випускаються українською мовою в Автономній Республіці Крим у поточному році фінансування діяльності газети "Кримська світлиця" забезпечується Комітетом у повному обсязі згідно з поданим редакцією кошторисом. Водночас треба визнати, що проведена робота не може нас задовольнити, оскільки українська мова, на жаль, не стала ще справжнім господарем в Україні. Послідовний державний захист української мови, залучення громадськості до вирішення важливих завдань з реалізації державної мовної політики неодмінно сприятимуть українізації суспільного життя, гарантуватимуть вільний розвиток мов національних меншин.

2.1 Прагнення опозиції до введення другої державної мови

26 березня відбулися вибори народних депутатів України і знову чуємо гасло „ Російську мову у другу державну”.

За весь час існування України на історичному відтінку від 91- го року минулого сторіччя, воно повсякчас стає актуальним саме на передодні виборів. Завдяки обіцянці надати певний статус російській мові, зазвичай орієнтовані на Москву партії та політики, здобувають владу. Скажімо, як Леонід Кучма або ж Комуністична партія. Потім це питання втрачає актуальність.

Російська в Україні лишається російською в специфічному українському виконанні. Поле її вжитку не звужується. Нікого фізично чи в будь-якій іншій спосіб не змушують говорити українською.

Ті, хто наполягає на впровадженні російської у статусі, рівним з українською, говорять про економічний аспект.[19] Зокрема гучна реклама “Партії регіонів” обіцяє об'єднати Україну, гарантуючи добробут уже сьогодні й російську мову як другу державну навіки. Мовляв, російська мова сприятиме налагодженню ділових контактів усередині й за межами держави, що приведе до розриву економіки і зростання добробуту.

Та відсутність протекторату держави над державною мовою, нівелювання її рівня аж ніяк не сприятимуть відродженню та подальшому розвитку української. Достатньо провести експеримент: ті, хто виступають за двомовність, у переважній своїй більшості українською не говорять або не хочуть цього робити.

Особливо мовне питання актуальне серед опозиції до теперішньої влади. Серед Блоку Наталії Вітренко “ Народна опозиція”, Опозиційного блоку Не Так!, вище згадуваної Партії Регіонів. Так, Ганна Стеців- Герман, Партія регіонів, говорить: „ Людина має мати вибір, якою мовою говорити з державним чиновником. А чиновник зобов'язаний до неї достосовуватися. Я вважаю, що українська та російська мови повинні мати рівний розвиток. Україномовні громадяни повинні підтримувати розвиток російської мови, а російськомовні - української. Бо так робиться у справжніх демократіях.”

Партія регіонів, політична сила з опозиційного табору, до якого входить і Блок " Народна опозиція" стали організаторами SMS- референдуму " за російську мову", що стартував 17 січня 2006 року і тривав два місяця, себто до 17 березня. Його результати вражають: вдвічі більше людей, котрі взяли участь в мобільному марафоні вважають, що російській мові таки потрібно надати статусу другої державної.

Станом на 3 лютого 2006 року, вже проголосувало 98 тисяч 549 осіб. Із них 68 тис. 454 мешканців України проголосували "за" введення російської мови другою державною і 30 тис. 95 осіб "проти".

Слід зазначити, що проголосувати в референдумі можна було тільки один раз, усі номери фіксувалися і повторні голосування з одного номера не зараховувалися, про що учасника повідомляли, - зазначається на офіційному сайті.

" Ми розуміємо, що підсумковий результат нашого референдуму не має юридичної підстави, - зазначають організатори. Але ми хочемо отримати ті цифри, з якими можна звернутися до будь-якої влади, аби порушити питання про надання російській мові статусу другої державної. Усі подальші наші ідеї будуть такими ж динамічними, прогресивними і новими, як і ця ".

Сам же блок Наталії Вітренко " Народна опозиція" зазначає, що вони відчайдушно відстоюють інтереси мільйонів мешканців України, для яких російська мова є такою ж рідною, як і українська. Тому один з пунктів передвиборчої програми " Народної опозиції" є саме надання російській мові статусу другої державної. Лідери блоку пропонують зміни до Конституції саме на принципах закріплених у Європейській хартії регіональних мов або мов меншин. "Ми переконані, такі зміни можуть зняти напругу навколо мовного питання в Україні й перестало би бути предметом спекуляцій деяких політичних сил нашої держави, які свідомо роблять усе, щоб роз'єднати український народ".[21]

Проте, "Конгрес захисту української мови" вимагає від президента Віктора Ющенка застосувати всі способи державного впливу для припинення політичної спекуляції навколо мовного питання.

Про це говориться в заяві 2- го позачергового з'їзду міжнародної громадської організації, що пройшов 04. 03. 2006 р. в Києві. Делегати пропонують президентові розробити Концепцію державного мовного питання й нову Програму розвитку української мови. Також у заяві пропонується розробити і прийняти закон " Про статус державної української мови".

У числі своїх вимог делегати з'їзду відзначили також щорічне публічне оприлюднення витрат бюджетних коштів, які виділяються на розвиток української мови.

У документі делегати звертаються до всіх політичних сил, які беруть участь у передвиборчій кампанії, із закликом "бути толерантним й зваженим, особливо в мовному питанні, не використовувати цю дуже делікатну тему у вузько партійних або корпоративних інтересах".

Як повідомив на з'їзді голова комітету Верховної Ради з питань культури й духовності Лесь Станюк, на розгляді в комітеті перебуває 18 законопроектів, більша частина з яких стосується надання російській мові статусу державної. Громадська організація "Конгрес захисту української мови" створена у вересні 2004 року.

Як відомо, а надання російській мові статусу державної активно виступають Блок Віктора Януковича та Блок Наталії Вітренко, тобто на думку "Конгресу" ніхто інший окрім цих політичних сил не займається спекуляцією мовного питання.[20]

Також не так давно у парламенті був зареєстрований законопроект Баграєва- Миримського- Хмельницького „ Про розвиток та застосування мов в Україні”, в якому російській мові надається статус офіційної мови на всій території України і яка має право на використання в органах державної влади. Щодо мов інших національних меншин, то цей законопроект передбачає, що вони можуть бути визнані у межах локального проживання національних меншин рішенням відповідної обласної, районної, міської ради на підставі результатів місцевого референдуму. Англійська та російська мови, згідно законопроекту, визначаються мовами міжнародного і міжнаціонального спілкування в Україні. Виникає думка, а чому б українську мову в Українській державі не зробити мовою міжнародного і міжнаціонального спілкування.

Разом з тим, зараз практично в усіх партіях співпрацюють українськомовні й російськомовні громадяни. Але з уведенням другої державної мови автоматично настане конкуренція мов, тому кожен член партії обстоюватиме пріоритет своєї мови й вимагатиме пошанування свого права іншими. Партії неминуче поляризуються за мовною ознакою, що означає докорінну зміну існуючої партійної системи і перенесення мовної конкуренцію у сферу політики. Очевидним наслідком цього може бути реальний сепаратизм із небезпекою втрати територіальної цілісності держави, поділу з наступним поглинанням сусідами. Про очевидні проблеми державної машини й говорити зайве. Уся документація тепер обов'язково має бути у двох варіантах: українському і в рівноправному російськомовному. Інакше чиновникам загрожуватимуть судові позови за мовну дискримінацію. Але населення до таких правозахисних актів не готове. Не готові надавати юридичну підтримку громадянам з мовних питань чинні українські правозахисні організації. Тому чиновники зможуть спокійно зловживати службовим становищем, нехтуючи вибором мови громадян. Вони тепер законно зможуть нав'язувати свою мову, переважно російську, з огляду на величезний відсоток теперішніх російськомовних чиновників, суддів, прокурорів, міліціонерів і т. ін.