Політична думка Стародавнього Сходу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема зародження й еволюції політичних знань охоплює різноманітні форми теоретичного пізнання природи, суспільства, сутності влади, держави, політичної системи, явищ політичного процесу. Складність і мінливість сучасного політичного буття потребує вдумливого застосування виробленого й осмисленого людством сукупного досвіду, всієї духовної культури, створеної багатьма поколіннями мислителів. Ці політичні знання належать не тільки минулому, вони є надбанням сучасних і майбутніх політичних процесів, політичних ідей, політичної культури. Без політологічного концептуального доробку наших пращурів, з якого постійно живилась і живиться політична наука кінця II і початку III тисячоліття, неможливе глибоке усвідомлення особливостей сучасного політичного розвитку.

Політологія сягає своїм корінням у найдавніші часи -- у IV--III тис. до н. е., коли розпочався процес переростання первісних суспільств у рабовласницькі державні утворення, а мислителі стали замислюватися над методами і засобами здобуття, збереження і зміцнення державної влади, над походженням і значенням права, держави, а згодом і політики в житті суспільства. Ранні уявлення протягом 2,5--3 тис. років подолали шлях від міфологічних до раціонально-логічних форм світорозуміння, з часом набули ознак теоретичного знання і, збагачені ідеями Конфуція, Мо Цзи, Лао Цзи, Платона, Шан Яна, Каутільї, Аристотеля, Цицерона та інших мислителів, перетворилися на політичну науку.

Політичні погляди давніх єгиптян, вавилонян, євреїв, ассирійців, мідіян, шумерів, персів, індусів, китайців, греків, римлян та інших народів відображали спочатку міфологічні уявлення про правду, справедливість, місце людини у світі, про божественне походження владних стосунків, про космос, упорядкований богами, про земні порядки, які повинні відповідати небесним настановам.

Єгиптяни вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. З часом з'являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра. Він владарював над богами і людьми багато тисячоліть. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам -- Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість «нижчих вищим».

Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої -- боги і фараони, підніжжя -- народ. Між ними -- жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.

Шумерська ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гїльгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами -- правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.). Царських списках (XX--XIX ст.до н. е.) тощо.

З уявленнями давніх вавилонян пов'язана одна з найцінніших пам'яток східної політико-правової думки -- Закони Хаммурапі (1792--1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.

У XIII--Х ст. до н. е. у давній Палестині виникло Ізраїльсько-іудейське царство. Зусиллями іудейських пророків Мойсея, Ісуса Навіна, Ісайї, Ієремії, Ізекіїля, Осії, Іоїля, Амоса, Авдія тоді було створено Старий Заповіт -- більшу частину Біблії -- одну з найцінніших книг в історії людства.

Ветхозавітні пророки започаткували ідею походження держави як волі Божої. А сформульовані в Біблії Закони, тобто Десять Заповідей і вчення, передані Богом через пророка людям, суворо регламентували весь побут та поведінку віруючих.

Могутня імперія Мідія у VI ст. до н. е. стала вітчизною видатного мислителя, пророка і реформатора зороастризму, автора знаменитої «Авести» -- Заратуштри (по-грецьки -- Зороастр, жив між Х і першою половиною VI ст. до н. е.). Світ, за її змістом, -- це результат боротьби доброго і злого начал (Ахура-Мазди і Ангра-Ман'ю). Мазда -- верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму тощо. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує суспільство без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Одним із перших у світовій думці Заратуштра висловив ідею рівності чоловіка і жінки. Але його суспільство поділене на чотири стани (жерці, вояки, землероби і ремісники), тобто це станове суспільство, де одружені користуються більшими правами, ніж неодружені, той, хто має дітей, ставиться над тими, хто їх не має тощо.

Духовні вчення народів, що населяли Індостан з середини II тис. до н.е., були викладені у Ведах (знання), пізніше -- у дхармасутрах (кодекси поведінки). Для Ведійського періоду характерні релігійно-філософська система поглядів на суспільство, державу й особу, виправдання кастового ладу як встановленого Богом. Вона обґрунтовує панування космічного абсолюту -- Брахмана, поділяє владу на духовну і світську (царську), подекуди формулюючи вимоги до царів і посадових осіб, що можна вважати першоелементами теорії державного управління.

Всесиллю брахманізму протидіяв буддизм, поставивши в центр свого вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до республіканізму. Він заперечував брахманістські погляди на засоби завоювання і збереження влади як аморальні, жорстокі, егоїстичні. А те, що згодом стали називати політичним мистецтвом, політичною наукою, буддизм вважав другорядним. Сам Будда (Сіддхартха Гаутама (623-- 544 до н. e.), у Північній Індії його іменували Шак'я Муні) став засновником «науки про праведність».

У Давній Індії ще з II тис. формувалися уявлення про управління господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи здійснення державної влади, правила поведінки правителів і чиновників, організацію державного апарату, технологію судочинства тощо. Дотепер збереглася одна з праць -- «Артхашастра» (IV ст. до н. е.), авторство якої приписують міністрові Чанак'ї (Каутільї). У ній узагальнено попередні вчення про мистецтво державного управління і політики. Майже водночас з нею постали філософські концепції Платона й Аристотеля, поширювалися ідеї Конфуція і Сократа, Демокріта і Геракліта, Горгія і Протагора, Сюнь Цзи і Будди. Саме IV ст. до н. е. можна вважати епохою зародження політології як самостійної галузі знань.

«Артхашастра», утверджуючи зачатки договірної теорії держави, концепції природної нерівності людей, охоплює три групи проблем:

- вимоги, цілі й завдання діяльності освіченого монарха;

- функції державного управління, правової політики і законодавства;

- питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин.

Головні її ідеї: політика вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але політики не завжди повинні керуватися релігійно-догматичними настановами; політичні знання спираються на узагальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними призначеннями -- дхармою (праведність), артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення); загальне благо ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обов'язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар -- земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану хаосу.

1. Конфуціанство в політичній думці стародавнього Китаю

Найпомітніший серед мислителів -- великий мораліст Конфуцій (551--479 до н. e.), вчення якого назвали конфуціанство. Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй».

Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху.

Головне для нього -- турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності.

Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя.

Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити вихованням.

У VI--V ст. до н. е. окремі уявлення людей про всесвітній порядок, державний устрій та закон стали більш системними.

У Стародавньому Китаї одним із перших у цьому плані було вчення школи Конфуція (551--479 до н. е.), що увібрало в себе багато уявлень про державу і право тогочасного суспільства. Мислитель і його послідовники розглядали державу і право у взаємозв'язку між собою та в співвідношенні з іншими соціальними інститутами, зокрема з моральністю.

Роблячи спробу з'ясувати сутність цих суспільних феноменів, прибічники означеної концепції порівнювали державу з великою сім'єю, де влада імператора розглядалась як влада голови сімейства, а відносини правлячих і підлеглих -- як сімейні відносини, основою яких є підкорення молодших старшим "благородним мужам".

Державна влада здійснювалася імператором одноособове, як у сім'ї, і ніхто не міг утручатися в цей процес.

Позитивні закони мислитель і його учні розглядали як похідні від держави, але їхня роль у регулюванні суспільних відносин уважалася недостатньою. Вони гадали, що ухвалені державою закони, з огляду на їхню імперативність і жорстокість покарання за порушення, не могли сприяти злагоді в суспільстві.

Ефективнішим регулятором суспільних відносин, на їхню думку, була б система моральних норм і принципів, звичаїв і правил поведінки. Ба більше -- цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише відносини між людьми, а й владні відносини і політичне життя в цілому.

Конфуціанство з II ст. до н. е. до 913 p. н. е. було офіційною ідеологією Китаю, хоч на ньому давньокитайська політична думка не замикалася.

2. Моїзм - як окрема течія політичного вчення Древнього Китаю

Через два покоління після Конфуція жив і творив Мо-цзи (До Ді, 479--400 до н. е.). Він заснував напрямок, що отримав назву "моїстична школа".

Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові та шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином і хитрий обманює простодушного.

На відміну від конфуціанства Мо-цзи сповідував ідею про рівність усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей. Верховна влада належить усьому народові, а управління суспільними справами має здійснюватись на основі загальновизнаних методів виховання та примусу.

Завданням держави є встановлення закону, подолання бідності та врахування інтересів усіх громадян, звільнення їх од гноблення.

Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» -- казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

3. Легізм, школа юристів “фадзя” та їх внесок у політичні вчення Китаю

Провідником третьої течії -- легізму -- був Шан Ян (400--338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон -- як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону -- верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) -- матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих -- до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Ще одна течія державно-правової думки Стародавнього Китаю -- школа юристів ("фадзя"), прихильники якої були першими у виборюванні ідеї про беззаперечне дотримання писаного права як основи охорони власності, особи та суспільної безпеки.

Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI--V ст. до н. е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Крім зазначеного, прихильники правової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в політичних і правових установах. Представники цього напрямку пропагували ідею, буцімто державне управління має спиратися на закони й покарання, що розглядалися ними як основний засіб регулювання суспільних відносин.

З метою посилення влади та її централізації вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, за яким до відповідальності за злочин могли б притягатися родичі правопорушника.

еволюція політична наука знання

4. Даосизм

З VI--V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лаоцзи. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.).

Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За сутністю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "Дао", там панують справедливість і порядок, а значить -- добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.

сучасна зарубіжна політика

Сучасна західна політологія опікується й проблемами пріоритету прав людини й громадянина як основоположних засад свободи. Забезпечення прав людини в ліберально-демократичному суспільстві передбачає відповіді на питання, наскільки соціальний контроль і планування (доцільність яких не викликає сумніву) можна поєднати з демократією, головними ознаками якої є свобода діяльності й волевиявлення. Соціалістичний варіант суспільного устрою нищив свободи, використовуючи планування для управління суспільством тоталітарними методами. Крім того, не слід перебільшувати ролі соціалістичних держав щодо використання планування в управлінні суспільними процесами, поза як цю проблему успішно розв'язували значно раніше в капіталістичному суспільстві. Концептуальною основою використання планування стала теорія соціального контролю. Один з її авторів -- американський теоретик Е.-А. Росе -- в книзі «Соціальний контроль» (1901) довів, що найефективнішим для демократичного суспільства є не формальний (політико-правовий), а неформальний (соціальний) контроль, здійснюваний через соціалізацію, громадську думку, неформальну групову діяльність, примус засобами неформальних інститутів. Стосовно економіки ці думки розвинув американський економіст Дж.-М. Кларк у праці «Соціальний контроль бізнесу» (1926 p.), який, простеживши становлення форм соціального контролю від XVIII ст., основними причинами породження його назвав становлення демократичних інститутів на основі політичного самоврядування, саморозвитку особи. Водночас він створив концепцію економізації соціального примусу завдяки умілому використанню стимулів і мотивів діяльності. Усе це послужило передумовами виникнення школи демократичного планування, кейнсіанської моделі державного регулювання економічними процесами. Ефективне планування розглядалося як досягнення результату за мінімумом детального регулювання, як втіленяу свідомість людей ідеї, що спонукала б їхнє прагнення досягти мети, яка відповідала б планові.

Ще одне питання, яким переймається західна політологія, -- співвідношення між громадянськими свободами і національною та державною лояльністю. Конституція, закони визначають основні обов'язки та відповідальність аа державну зраду, саботаж, шпіонаж тощо. Відчутними ще е намагання підкорити громадянські свободи патріотичній лояльності, проте вони домінували в епоху маккартизму. Маккартизм -- політична течія у США в 50-х роках XX ст., спрямована на придушення демократичних рухів у країні. Пов'язана з діяльністю сенатора Дж. Маккарті. Ототожнення соціально-політичних ідеалів з державним патріотизмом завжди посилювалося за міжнародної конфронтації. Лібералізм виходить з того, що громадянські свободи є стрижнем демократичного ідеалу, домінують над державними інтересами, не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки, а особа вільна у своїх переконаннях щодо державної ідеології. Такі принципи є засадничими в сучасній західній політології, хоч це не вберегло її від дискусій, наприклад, щодо взаємодії прав людини і прав нації в контексті сучасних інтеграційних процесів в усьому світі.

1. Зародження і розвиток політичної думки в країнах Стародавнього Сходу. Виникнення політичної думки, як вже було вказано, сягає своїми коріннями в сиву давнину. Цей процес нерозривно пов'язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людству потрібно було затратити майже два тисячоліття досвіду державного управління суспільством, перш ніж склалися можливості перших теоретичних узагальнень і висновків щодо політичного житія як особливої сфери суспільних відносин. Формування політичної думки як у Стародавньому Сході, (в Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії), так і у Стародавньому Заході (в Греції, Римі) пов'язано з тією стадією розвитку суспільства, коли з'являється класова диференціація і виникає державність.
Міфологічні уявлення про політику. У своєму виникненні політична думка всюди у давніх народів - єгиптян, індусів, китайців, вавілонян, персів, греків, євреїв римлян та ін. - бере початок з міфоло¬гічних джерел. У III-ІІ тисячоліттях до н. е. мислення людей ще перебувало під владою міфологічних уявлень про оточуючий світ. Міфи існували в усіх народів. До цих пір у міфах ми знаходимо відповіді людини докласового суспільства на багато питань її життя міфах про походження світу і людини існує дві ідеї. Це ідея творен¬ня, тобто створення Всесвіту, Землі, рослинного і тваринного світу, в тому числі і людини надприродною силою або істотою, й ідея розвитку світу із якогось безформного стану - хаосу, мороку, води, яйця. Міфологічні уявлення про оточуючий світ відбились і на полі¬тичній думці: в її основі була ідея божественного першоджерела політичних порядків. Щоправда, взаємовідносини земних і небесних володарів трактувалися по-різному. Для стародавніх єгиптян, вавилонян, індійців боги за будь-яких обставин самі залишалися вершите¬лями земних справ, першими законодавцями і правителями. У стародавніх китайців було дещо інше уявлення: для них імпе¬ратор був єдиним провідником волі небесних сил. Боги наділяли його повнотою земної влади, надаючи йому для її здійснення особ¬ливі внутрішні сили і можливості. У І тисячолітті до н. е. у ході розвитку суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить перші кроки в бік раціонального пізнання. Спочатку стародавні мислителі лише фіксували існування суспільно-політичного устрою, не ставлячи за мету його зміни. Потім деякі з них почали міркувати над удосконаленням соціально-полі¬тичного устрою і пропонувати шляхи його вдосконалення. Переважно їхні ідеї (Конфуцій та ін.) зводилися до морального виховання правителів і підлеглих, що політика ґрунтувалася на нормах моралі.

Конфуцій (551-479 до н.е.) визнавав божественне походження влади імператора, але відмовляється від божественного походження держави, яка, згідно з його вченням, виникла із об'єднання сімей. Ідеальна держава, на його думку, повинна являти собою велику патріархальну сім'ю. В ній сувора влада правителя повинна спиратися на його особистий авторитет. Відносини в державі повинні регулюватися насамперед мораллю. Будучи прибічником ненасильницьких методів правління, Конфу¬цій усі негаразди у житті, державної політики пояснював поганими звичаями людей, а головною метою державної політики оголошував виховання гарних звичаїв. Найбільш високі вимоги він висував до морального виховання правителів, указуючи, що моральність правля¬чих визначає моральність підданих. Конфуцій виступав прихильником ненасильницьких методів управління державою. “Навіщо, правлячи державою, - говорив він, - вбивати людей? Якщо ви будете прагнути до добра, то й народ буде добрим. Мораль доброго мужа подібна вітру, мораль низької людини подібна траві. Трава нахиляється туди, куди дме вітер”. І все ж Конфуцій залишається на позиціях родової знаті, вихвалюючи її особливу роль в управлінні державними справами. Головною умовою влади, на його погляд, є віра в доброго правителя, здатного зробити державу стабільною. Конфуцій у 22 роки почав навчати дітей і прославився як видатний учитель Китаю. В школі Конфуція викладались чотири дисципліни: мораль, мова, політика та історія. В центрі його уваги була проблема людини, її розумове і моральне обличчя.

Конфуціанство, Стародавньо китайська філософська школа, потім найбільш впливове із трьох головних філософських течій: конфуціанство, даосизм і буддизм. Першим етапом становлення конфуціанства була діяльність самого Конфуція. В його інтерпретації конфуціанство було етико-політичним вченням, в якому центральне місце займали питання моральної приро¬ди людини, її етики і моралі, життя сім'ї, управління державою. Після смерті Конфуція конфуціанство розпалося на вісім шкіл. Лао-Цзи (VII-VI ст. до н.е.) напівлегендарний китайський філософ, якому приписується авторство трактату “Дао-децзін” - головного твору даосизму. Основоположною категорію даосизм має “дао”, що символізує природний, незалежний ні від кого і ні від чого перебіг подій, втілення чеснот, природної справедливості та загальної рівності. Будь-які відхилення від “дао” засуджуються. Надмірне збагачення розглядається як порушення “дао”, так само як штучна державотворчість, усі прояви насильства і війна. Водночас засуджуються ідеї, спрямованы на подолання тих чи інших відхилень від “дао”.

Основним принципом поведінки проголошується “увей” - “недіяння”, що тлумачиться ніяк цілковита бездіяльність, суцільна пасивність, а як можливість діяти, не віходячи від вимог “дао”, без боротьби. Таким чином, даосизм в усіх сферах, у тому числі й у політиці, орієнтував на поміркованість, стриманість, незмінність природного стану справ.

Цивілізація і всі її надбання розглядаються як штучно утворені, що протистоять природному і підривають природний порядок. Держава повинна бути маленькою, державою - селом, а народ - безграмотним, недоумкуватим, що дозволить зробити головними методами управління “мудрість простоти”, засновувану не на знаннях, а не інституції, та “не діянні”, тобто інертність адміністрації умовою стабільного природного розвитку держави.

2. Політичні доктрини античності. Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу по праву вважаєть¬ся політична філософія Стародавньої Греції. Суспільно-політична думка Стародавньої Греції в цілому була позбавлена того містичного відтінку, який характеризував всю філософію Стародавнього Сходу. Дискусії проводились в живій, природній формі. Робились спроби до пізнання загальних закономірностей суспільного розвитку, зміни форм державної влади. Уявлення про державно-політичний устрій складались у боротьбі двох основних напрямків - раціонально-ідеаліс¬тичного і стихійно-матеріалістичного. Найбільш відомими представ¬никами є Платон і Арістотель (V-IV ст. до н.е.). Гео¬графічне положення Греції сприяло виникненню невеликих окремих економічно-політичних центрів, міст-полісів. Особливе місце серед, них зайняли міста-держави Спарта й Афіни. Загальною рисою для всіх грецьких філософів було уявлення про те, що суспільна перебудова повинна здійснюватися не лише для зміцнення державної влади, а й з метою створення необхідних умов для реалізації природного права людини. Вже в Стародавній Греції у філософських трактах з'являються й обґрунтовуються поняття “держава”, “влада”, “демократія” та інші, які є продуктом добровільної громадської згоди.

Сократ (469-399 рр. до н.е.) займався раціональним, логічно-понятійним обґрунтуванням об'єктивної природи і моралі, моральної політики і права. Політичний ідеал для Сократа - правління знаючих, тобто дотримання принципу компетентності в державному правлінні.

Сократ був принциповим прибічником законності. Вказуючи на збіг законного і справедливого, Сократ використував законність як один із критеріїв своєї кваліфікації різних форм державного ладу та правління. Царство - влада, що ґрунтується на волі народу і заснована на державних законах. Тиранія - влада проти волі народу в основі якої лежить свавіля правителя. Аристократія - влада невеликої кількості освічених людей, які виконують державні закони Плутократія - влада багатих.

Демократія - влада, заснована на волі всіх. Кращою формою правління на думку Сократа є аристократія. Першим в історії європейської політичної думки Сократ сформулював теорію договірних відносин між державою і її громадянами. Прийняття громадянства, пояснює Сократ, має бути добровільним, але залишаючись в країні громадяни свідомо погоджуються виконувати всі накази держави та її органів не мають права змінювати їх насильницькими засобами.

Центром філософії Сократа була людина та її відносини з суспільством, законами, богом. Головним завданням його філософії є обґрунтування релігйно-морального світогляду. У зв'язку з цим, Сократ особливу увагу приділяв пізнанню суті добродетелі, тобто того що є моральним. Справжня моральність, це знання того що є благом, прекрасним і корисним для людини.

На думку Сократа, державою мають правити освідченні та моральні люди. Пізнати мораль, означає пізнати три головні добродетелі: стриманість, мужність, справедливість, вони є вічними та незмінними, на них грунтуються всі земні закони.

Платон (427-347 рр. до н.е.) спробував сформулювати найголовніші принципи і правила, орієнтовані на створення стабільного суспільно-політичного ладу. У своєму діалозі “Держава” він проводив думку про те, що основною ідеєю будь-якої держави є ідея справедливості, яку можна досягти тільки створив ідеальну державу на чолі з вибраними мудрецями.

Ідеальна держава ґрунтується на поділі праці між групами вільних громадян. При розподілі громадян на окремі групи Платон керується класифікацією частин душі. Розумній частині душі повинен відповідати розряд правителів - філософів; афективній частині, що рахує пристрасті - розряд воїнів; жаданій частині душі - розряд ремесленніків. Кожний розряд повинен обмежуватися виконанням своїх обов'язків і не втручатися у функції інших.

Платон негативно ставиться до приватної власності, як джерела протилежних інтересів, що послаблюють державу. Тому в ідеальній державі Платона приватну власність для правителів і воїнів ліквідовано.

Ідеальна держава як правління кращих і благородних - аристократія. Цьому кращому типу правління Платон протиставляє інші чотири “нестійкі” тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Кожна форма держави гине через внутрішні, властиві її власному принципу протиріччя і зловживання.

У праці “Політика” Платон характеризує політику як царське мистецтво, для якого визначальною є наявність справжнього знання і уміння правити людьми. Суть цього знання в розумінні суті наслідування божественних зразків правління. Володіння політичним мистецтвом відрізняє справжніх правителів від всіх інших. Суть політичного мистецтва полягає в умінні розумно організовувати і вести загальнодержавне життя, плести політичну тканину. У праці “Політика” Платон виділяє такі форми політичної влади:

1) монархія;

2) влада небагатьох;

3) влада більшості

Залежно від наявності або відсутності законності вони діляться :

1) царство і тиранія;

2) аристократія і олігархія;

3) демократія з законами і без них

Арістотель(384-322рр. до н.е.) заклав основні політичної науки як амостійної дисципліни. Аристотель виділив наукове вивчення визначеної галузі суспільних відносинв в самостійну науку про політику. Але те, що Арістотель вважав наукою про політику, була нерозчленованою, комплексною предметною галуззю, яка включає в себе, крім політики, етику й економіку. Етику Арістотель розглядав як початок політики і складову частину її вступу. В ієрархії цілей, до яких змагають різні науки, політична наука, належить вищій меті. Вона охоплює цілі всіх інших наук про практику. Сама ж політика - теж наука про практику, діяльність, вищі блага держави та людини.

Держава за Аристотилем, - продукт природного розвитку. Вона подібна до таких первинних відносин, що природно виникли, як сім'я і селище. Але держава - вища форма відносин. Людина за своєю природою істота політична і в державі завершується генеза цієї політичної природи вільної людини.

За своєю формою держава є організацією і певною сукупністю громадян. Громадянин, на думку Аристотеля, це той, хто може, брати участь у законадавчий і судовій владі держави. Спроможними до громадянства мають бути люди, що посідають помірний достаток - ”середній клас”. Чим більше у пропорційному відношенні середній клас, тім прочнішаю є держава. Арістотель розрізняв три хороші і три погані способи правління державою. Хороші способи виключають можливість корисливого використання влади, а сама влада служить суспільству в цілому: монархія, аристократія, політея. При поганих формах державної влади правителі мають на увазі тільки своє особисте благо: тиранія, олігархія, крайня демократія.

Велику увагу Аристотель приділив вченню про державні перевороти. Справедливі перевороти це ті, які підіймають особи, що користуються меншими правами з метою зрівняння в правах з іншими. Несправедливі, ставлять метою отримати більше прав ніж у інших.

Як необхідну якість держави Аристотель виділяв військову силу, яка необхідна для підтримання авторитету влади проти непокірних в середені держави і відбиття несправедливих зазіхань ззовні.

Полібій (бл. 200 - бл. 120 рр. до н.е.) пояснював особливість всіх людських відносин характерними рисами того чи іншого державного устрою. історію виникнення державності і наступної зміни державних форм. Полібій зображав як процес, що розвівається за законом природи. За Полібієм, кругообіг державних форм такий: царство, тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Зміну державних форм він пояснював падінням звичаїв і представників влади. Кінцевий пункт природного розвитку форм держави збігається з вихідним, кругообіг починається заново. Полібій відзначав нестійкість, властиву кожній окремій державній формі, яка втілювала лише якістно одну засаду і якій неминуче судилося виродитися в свою протилежність. Основну перевагу змішаної форми правління Полібій вбачав у забезпеченні належної стійкості держави. Аналізуючи прояви змішаних, на його думку, форм держави в Римі. Полібій каже: ”якщо ми зосередимо увагу на владі консулів, держава виявиться монархічною і царською, якщо на сенаті - аристократичною, якщо будь - хто візьме до уваги лише становище народу, він напевно визнає римську державу демократією.” Показуючи таким чином, що правління державою у римлян розподілялось між трьома владами

У змішаній формі держави повна жменя представників різних форм правління не з'єднуються в одне начало, а будучи роз'єднаними, сполучаються і співіснують, взаємо зрівноважуючи одне одного і тим самим стабілізуючи увесь державний лад. У змішаній державі повноваження правління не зосереджені в одному центрі, а розподіленні меж різними, взаємно врівноважуючими началами.

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) - знаменитий римський державний діяч, оратор і мислитель. Цицерон визначав державу як здобуток народу. Він підкреслював, що “народ - не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом хоч яким би то було способом, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою щодо питань права і спільних інтересів”. Тим самим держава в трактуванні Цицерона бачиться не лише виявом загальних інтересів усіх її вільних членів, а одночасно і як одностайна правова єдність тих членів, окреме правове утворення. Основну причину походження держави Цицерон вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон визначає споконвічний зв'язок держави з сім'єю і власністю і відроджує положення стоіків про те, що причиною утворення держави є охорона власності.

Крітерій розрізнення форм державного ладу Цицерон вбачав у “характері і волі” тих, хто править державою. Залежно від кількості правлячих він виділяв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу. Під політичним впливом Арістотеляі, Полібія, Цицерон зробив висновок, що достоїнство цих трьох форм криється у їхньому взаємозв'язку та єдності. Спотворені форми правління - тиранія одноосібних володарів або натовпу, панування кліки багатих і знатних не є, згідно з Цицероном, формами держави, оскільки в цих випадках зовсім відсутня сама держава в розумінні спільної справи, інтересів, загальнообов'язкового права.

Сама держава з її встановленими законами є за своєю суттю втіленням того, що за природою є справедливість і право.

3. Політична думка в середньовіччі. Основні напрями її розвитку були тісно пов'язані з соціально-структурними особливос¬тями феодального суспільства, насамперед із засиллям католицької церкви в усіх галузях духовного життя. Вчення середніх віків мали ряд спільних рис:

1) підкорення "пряме чи побічне" ідеологічним цілям церкви;

2) поклоніння перед авторитетами й освяченою церквою книжковою мудрістю;

3)абстрактно-метафізичний стиль філософствування. Учені-філософи середньовіччя займалися такими основними проблемами: співвідношення Бога і світу; релігійна віра і наукові знання; теологічні і філософські істини. Розвиток політичної думки далі йшов двома шляхами: перший - пов'язаний з формуванням авторитарної проліатської влади на території західних провінцій колишньої Римської імперії; другий - пов'язаний із формуванням абсолютистських монархій (деспотій) східного типу, що виникали насамперед на території східних провінцій колишньої Римської імперії. Цей шлях, пов'язаний передусім із феноменом Візантії. Аврелій Августин (354-430 рр.) у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому настільки довершену, що впродовж восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного. Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші складники його вчення. Передусім його теорія особистості, в центрі якої - становлення “нової” людини у її відношенні до Бога й до світу. Августин утверджував віру в силу людської особистості, спрямованої до істини і добра. Гріховне суспільство або ж не знає божого закону, або ж знає, та не може його здійснити. Людських сил для спасіння хворої душі кожної людини недостатньо, - лише “Божественна благодать” здатна вилікувати душу. Отже, Віра - єдине джерело істини і спасіння. Августин вперше показав, що життя душі окремої особистості, життя “внутрішньої людини” надто складне і наврядчи остаточно визначене. Людина потребує постійного догляду й спостереження.

У безпосередньому зв'язку з теорією особистості перебуває інша теорія Августина - теорія християнської держави. Не вірячи в моральність земних держав, Августин вважав їх за різновид необхідного зла. Немав він особливих ілюзій і щодо християнської держави, хоч і вважав її, за недосконалості суспільного впорядкування життя, зразком “града земного”, сутність якого передавав такими словами: “Держава найкраще впорядковується і зберігається, коли вона заснована й пов'язана вірою і тісною злагодою, коли всі люблять спільне благо; вищим же благом є Бог”. Суттєвою хибою його концепції було визнання права та обов'язку для церкви користуватися примусовою владою держави, або змусити “заблудлих” покоритися і з'єднатися з правовірними. Фома Аквінский (1226-1274 рр.) Аквіант, як його називали, слідом за Августином розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог. Головну мету і виправдання держави він убачав у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру. Влада, на думку Фоми Аквінського, має божественних характер і відповідає природним потребам людини - бути моральною, розумною, соціальною і політичною істотою. А в тім, божественна воля не поширюється на отримання й використання влади, тому останнє може противорічити волі верховного правителя ідеалізуючи змінну форму держави, Аквінський віддав перевагу монархії. Влада монарха повинна бути єднальним началом і спиратися на мудрість правителя. Але, цю владу необхідно обмежувати законами, рахуватися з волею народу. На випадок нестерпної тиранії він допускав навіть вбивство тирана народом. Як і Августин, Фома Аквінський намагався обґрунтувати верховенство церкви над світською владою, закликав світську раду безжально карати єретиків. Отож гуманістичне за суттю вчення філософа-мораліста в соціально-політичному контексті виявлялося водночас теоретичною підставою та виправданням інквізиції.

2. Джерела влади. Джерело влади вказане в самому визначенні явища - політичне панування, яке набуває вигляду панування інтересу і має багато форм, однак основною із них все ж є влада. Політичне панування - це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній практиці останнє є загальноприйнятим розумінням. Таке уявлення про співвідношення політичного панування і влади перетворює владу в самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати тощо, що досить поширено в політичному житті. Реальне панування і його владне оформлення - це не одне і те ж. Більше того, реальне панування може виступати і не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного стану, коли нові політичні сили, що рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаблює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально функціонуючої влади. В цьому, власне, і полягає політична революція, коли питання про владу вирішується на користь нових політичних сил, що мають практично всезагальну соціальну підтримку. Парламентська форма такого утвердження влади суті явища не змінює. Різниця може полягати в іншому - в характері політичної дії, її цільових настанов і соціальної бази. В цьому зв'язку мовиться про революційну або реакційну політичну дію, що відрізняє і соціальні сили, які їх підтримують (здійснюють).

В такій якості найбільш поширеною є влада авторитета. На перший погляд, авторитет виступає як моральна основа панування його форми - влади. Він зображується як зміцнююче владу явище, яке фокусує в собі оптимальну можливість реалізації інтересу. Влада авторитета ґрунтується на повазі, довір'ї, на визнанні правоти суб'єкта, на підкоренні його визнаному статусові, хоч останнє може бути і формальним.

Реальний авторитет з точки зору міцності влади вищий, ніж формальний, хоча він може бути фактично слабшим у зв'язку з пануванням формального авторитета. Причому такий стан історично може існувати у відносинах влади досить тривалий час. Заміна формального авторитета влади на реальний авторитет відбувається, як правило, на радикальній основі.

Принципово влада авторитета як реальне і формальне явище має бути інтегрована в єдиному суб'єкті влади. Однак більш досконалим виявом влади є влада авторитета, яка не має потреби у формальному забезпеченні. Тому авторитет і примус, що, як правило, і виповняє формальну атрибутику влади, - це дві основні сторони влади, її змістовні властивості. Зрозуміло, що чим вище влада авторитета, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах. Але в сучасних умовах формалізована, тобто правово підкріплена влада є нормою, типовим явищем.

4. Типологія політичних режимів. Політичний режим - сукупність засобів і методів реалізації владних відносин у суспільстві. Як правило, розрізняються три основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Для детальніших характеристик будь-якого реального режиму виділяють також перехідні їх типи. У підсумку палітра можливих типів приблизно така: тоталітарний, жорстко авторитарний, обмежено демократичний, розгорнено демократичний, поступницько-демократичний. Найхарактерніші риси демократичного політичного режиму знайшли практичну реалізацію в політичній практиці таких країн: США, Канада, Австралія, страни Західної Європи. Владні відносини в цих країнах можна представити таким чином. Соціальну основу режиму складає громадянське суспільство - суспільство економічно незалежних громодян-власників. Саме вони шляхом загальних виборів обирають представницькі органи державної влади. Таким чином форма державного правління є республіканською. Демократичний режим характеризується багатопартійністю. Рішення приймаються більшістю голосів. Однак характерною рисою розгорненої демократії є забезпечення прав меншин, як у виборчій системі, такі в роботі представницьких органів влади. Демократичний режим спирається на принцип розподілу влад. Конституційно проголошується рівність громадян у правах і перед законом. Авторитарний політичний режим виникає найчастіше в умовах радикальних соціально-економічних перетворень, переходу від традиційних структур до індустріальних і сам відображає цю перехідність, несе на собі відбиток певної двоїстості. При ньому діють деякі демократичні структури: виборча система, боротьба політичних сил у парламенті, багатопартійність. Проте ці демократичні елементи жорстко обмежені. Політичні права громадян і політичних партій значно звужені а їхня діяльність тотально регламентована. Опозиція має формальний характер. У той же час на відміну від тоталітарного режиму допускається дозоване інакомислення й обмежена опозиція преси. Авторитарні режими, на відміну від тоталітарних, можуть еволюціонувати до демократичного режиму, як це мало місце в Туреччині, Іспанії, Греції, Югославії, країнах Латинської Америки. Загальними характеристиками тоталітарного режиму в економічній і політичній сферах є відповідно тотальне відчуження народу від власності і політичної влади. Як його наслідок відбувається поглинання державою суспільства й індивіда, цілковите відчуження громадян від індивідуальної духовної сфери в результаті її одержавлення. Зникає грань між політичною і неполітичною сферами життя, знищується будь-яка форма несанкціонованої життєдіяльності. Забороняється і карається будь-яке інакомислення. У тоталітарних режимах, як правило, немає механізму наступництва влади. Тоталітаризм передбачає панування загального над індивідуальним. Він передбачає тотожність правлячої партії і держави і виступає як криза останньої, як криза державних інститутів влади, як криза самої ідеї державності.

Размещено на Allbest.ru