Політична культура

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У сучасному світі й Україні на зламі тисячоліть відбуваються динамічні і разом з тим суперечливі модернізаційні процеси, які вирішально впливають на загальну картину розвитку людської цивілізації. Діставши глибоке теоретичне обгрунтування у другій половині ХХ ст., поняття “модернізації” дотепер залишається найбільш універсальним щодо характеристики різноманітних спонтанних та цілеспрямованих суспільно-політичних змін.

Сучасні модернізовані суспільства, запропонувавши характер і темпи самовдосконалення, виступають орієнтиром для суспільств, які з історичних причин відстали у своєму розвитку від апробованих і перевірених часом зразків організації людського співжиття. Створені модернізованим світом суспільно-політичні параметри вимагають від різних країн неоднакових зусиль для підкорення їхніх вершин. Прагнення до цього, а також незмінна конфронтація сторін, що виникає від бажання ініціаторів модернізації активізувати внутрішні суспільно-політичні процеси, якраз і становлять основний зміст різноманітних варіантів модернізаційного розвитку. А це, у свою чергу, потребує не лише врахування світового досвіду, а й вироблення неповторної стратегії втілення модернізації для окремо взятих країн.

У 90-і роки ХХ ст. широкомасштабний процес суспільно-політичної модернізації поширився і на посттоталітарні східноєвропейські та пострадянські країни. Попри неоднозначність та несхожість результатів розвитку цих країн, їх соціальні орієнтири відзначаються схожістю за такими параметрами: створення розвиненого соціально орієнтованого ринкового господарства; розбудова демократичної, соціальної, правової держави; рух до цивілізованого громадянського суспільства із забезпеченням соціальної справедливості та соціального захисту для своїх громадян; надання гарантій для реалізації особистого і колективного буття людини й суспільства. Водночас суспільно-політичні процеси в українському суспільстві з початку 90-х рр. засвідчують колосальний розрив між цілями та можливостями здійснення модернізації суспільства. Це зумовлює потребу теоретичного осмислення модернізаційних “пасток”, “провалів” і криз, в які суспільство щораз потрапляє, вивчення перехідних процесів і проблем, що виникають і динамічно змінюються в умовах постсоціалістичних реалій в Україні.

1. Сутність та структура політичної культури

Політична культура виступає структурним елементом політичної системи. Вона розкриває взаємовідносини суб'єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. В політологічній теорії існують різноманітні визначення політичної культури, що пояснюється широким спектром думок стосовно того, що є культура взагалі. Одні автори розуміють політичну культуру як суб'єктивну сферу, що лежить в основі політичної діяльності. Її зводять до орієнтацій, системи цінностей, символів, віруванням і установкам індивідів на політичні дії. Інші трактують її як спосіб духовно-практичної діяльності, наприклад, як реалізацію політичних знань, ціннісних орієнтацій і моделей поведінки. В цьому випадку культура розуміється як політична свідомість і політична поведінка. Відповідно у структурі політичної культури виділяються компоненти пізнавального, емоційного, оцінного та поведінкового характеру.

Більш широкі трактування включають в культуру політичні інститути. Вважається, що якщо на індивідуальному та груповому рівнях культура виступає як єдність політичної свідомості і поведінки, то на рівні соцієнтальному вона повинна бути доповнена культурою функціонування інститутів, що складають політичну систему суспільства.

Виходячи зі сказаного, політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів, які складають цю систему.

Основними елементами структури політичної культури є:

- політична свідомість;

- політична поведінка (діяльність) [1].

Політична свідомість -- це духовне утворення, яке включає політичні ідеї, погляди, уявлення, традиції, соціально-політичні почуття народу, що відбивають найбільш істотні економічні, соціальні, політичні та духовні інтереси людей, що мають бути реалізовані через інститути політичної системи. Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, вона відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку [2].

Першим важливим компонентом політичної свідомості є політичні знання та сформовані на цьому ґрунті типові політичні уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему та її окремі інститути; про політичний режим, механізм влади й управління, про прийняття рішень і їх реалізацію, про носіїв владних повноважень, про власне місце в політичному житті, про компетентність владних осіб та ефективність їхньої політичної діяльності тощо.

Необхідно зауважити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість -- це сукупність ідей, уявлень та знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальної верстви або групи людей чи окремих індивідів [2]. Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Безпосередній зв'язок із практикою та соціально-політична визначеність надають цьому рівню політичної свідомості рис особливої динамічності, рухливості, гнучкості, здатності чутливо реагувати на політичні зміни, справляти інколи суттєвий, а то й вирішальний вплив на хід політичних процесів.

Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість, тобто сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на ґрунті наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їхню сутність, у глибинні взаємозв'язки й суперечності, закономірності розвитку.

Теоретична свідомість -- стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія -- це систематизоване, цілісне концептуальне відбиття засадних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, інтересів, що пов'язані з боротьбою за владу, її реалізацією та захистом з метою забезпечення цих інтересів [2].

Обсяг і зміст знань у будь-якій сфері життя -- явище динамічне і на всі випадки не скласти схеми того, що необхідно знати для оволодіння політичною культурою. Але є види знань, без яких політична культура просто неможлива. Це знання [2]:

– існуючих у країні політичних відносин, подій і явищ, що відбуваються в політичному житті суспільства в цілому, в його окремих регіонах;

– сутності, структури і функцій органів державної влади, політичних партій, суспільних організацій (головних), тобто всієї політичної системи, політики, яка проводиться в суспільстві;

– норм, принципів, ідей, що їх покладено в основу управління соціальними, економічними, духовними та політичними процесами в суспільстві;

– конституції держави, чинних норм права (законів), правового статусу громадянина (сукупність прав, свобод та обов'язків), програмних положень основних політичних партій, що діють у країні;

– форм і способів участі громадян в управлінні суспільством і державою, у вирішенні численних політичних проблем;

– порядку правильного погодження суспільних, державних, колективних та особистих інтересів, що є однією з докорінних проблем політичного життя;

– зовнішньої політики держави та міжнародних відносин, розуміння тісного взаємозв'язку внутрішньої та зовнішньої політики, проблем безпеки країни.

Другим важливим компонентом політичної свідомості є політичні цінності й ціннісні орієнтації. Політичні цінності й ціннісні орієнтації -- це такі політичні знання й уявлення, котрі розглядаються людиною як невід'ємні від її існування, як такі, що надають значущості, сенсу її вчинкам, орієнтують її дії в політичному житті.

До політичних цінностей належать, наприклад, демократія, політична свобода, соціальна справедливість, політичні права людини та їх гарантії. Такі самі політичні цінності можуть розглядатися і як політичний ідеал, тобто те, чого суспільство ще повинно досягти у своєму розвитку. Водночас відомі, наприклад, відмінності в політичних цінностях і ціннісних орієнтаціях американців і європейців: якщо 74% опитаних американців уважають себе прихильниками свободи і тільки 20% -- рівності, то для європейців ці цінності мають однакове значення.

Третім важливим компонентом політичної свідомості є політичні настанови. Політична настанова -- це ставлення суб'єкта до політичних явищ. Це може бути настанова на активну діяльність з метою отримання політичних знань, або, навпаки, негативне ставлення до того, щоб здобути такі знання; настанова на активну чи пасивну участь у політичній діяльності; ставлення до різних аспектів політичної діяльності.

У поняття політичної культури входить не тільки політична свідомість, а ще й політична активність і політична поведінка. Мабуть, неможливо політичні дії та поведінку громадянина обмежити певними рамками, це -- різноманітна, багатогранна і часто неповторна у своїх виявах діяльність. Водночас деякі найважливіші елементи поведінки та дій політично активної людини є обов'язковими. Це насамперед участь у роботі вищих і місцевих органів державної влади, робота в різних громадських комісіях, комітетах, в експертних групах при органах влади, а також [2]:

– участь у діяльності політичних партій і громадських організацій; у референдумах, виборах, участь у мітингах, страйках, пікетах і т. д., участь у конкретній діяльності для здійснення політики держави в різноманітних сферах;

– засвоєння навичок і вміння вести політичну боротьбу, політичні дискусії цивілізованими методами (особливо щодо таких проблем, як демократія, громадянське суспільство, соціальна справедливість, права людини тощо);

– обговорення й активна участь у створенні конституції держави, різних програм економічного, політичного та духовного розвитку, від яких залежить життя і добробут кожної людини, кожного громадянина держави.

Важливим компонентом політичної поведінки є політичні стереотипи, тобто певні зразки. Зразків таких стереотипів у політичному житті цілком достатньо. Так, прикладом стереотипу політичної поведінки радянських керівників у минулому був обман, що його вважали нормою політичної поведінки не тільки щодо політичних супротивників, а і щодо власного народу. На жаль, багато хто й досі вважає за необхідне приховувати від народу всю правду про те, що його чекає в процесі переходу до ринкової економіки.

Не менш істотним компонентом політичної поведінки є політичні традиції. У традиціях утілюються, конденсуються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об'єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства, визначаються ним як відповідні нормативні настанови. Політичні традиції є способом передавання стереотипів політичної свідомості та політичної поведінки, які були сформовані під впливом соціальних факторів та особливостей історичного розвитку конкретного народу, наступним його поколінням.

Ще одним компонентом політичної поведінки є інститути політичної системи суспільства, що історично склалися. Відбиває політичну поведінку суспільства та його культуру політичний режим як певний підсумок політико-культурного розвитку суспільства (як відомо, він може бути або демократичним, або авторитарним, або тоталітарним). Існування в суспільстві того чи іншого політичного режиму є показником міри політичної зрілості суспільства, відображенням пануючих у ньому суспільних сил, їхніх уявлень про те, як має бути організована і як повинна здійснюватися політична влада, як ухвалюються й утілюються в життя рішення, як розв'язуються суперечності, які принципи добору й висування кадрів, що в суспільстві вважається законним, а що протиправним тощо.

Для сучасного періоду суспільного розвитку все більш характерною ознакою є те, що сприяння розвитку політичної культури народу стає найважливішою функцією держави та політичних партій. Можна визначити деякі напрямки формування політичної культури [2]:

– організація через систему навчальних закладів та самоосвіти вивчення політичної науки (політології), соціально-політичних учень минулого й сьогодення, політичних документів держави, конституції та інших законів;

– широке використання для формування політичної свідомості громадян засобів масової інформації (газети, журнали, радіо, телебачення, кіно тощо);

– залучення до участі в політичному житті громадян держави: вибори, референдуми, збори і т. д.;

– широке використання в політичній пропаганді історичних традицій, ідеалів та цінностей;

– заохочення громадян до самостійного аналізу явищ політичного життя як у країні, так і за рубежем і т. д.

2. Типологія політичної культури. Політичні субкультури

Політична культура -- складний та неоднорідний комплекс. В ньому представлені різноманітні рівні і типи культури: особистісний, груповий, класовий, регіонально-національний, суспільної системи. На відміну від культури суспільства виокремлюються політичні субкультури, властиві окремим групам населення або частинам системи. Серед найбільш важливих в політології називають такі типи субкультур, як регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові [3].

Регіональні субкультури зумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність певних природних ресурсів тощо. На політичну культуру регіону суттєвого впливають такі фактори, як економічна спеціалізація даного регіону, його місце в загальній системі розподілу праці. Так, аграрні регіони в політичному відношенні більш консервативні, ніж промислові. Вони підтримують лівий спектр політичних партій, демонструють при цьому невисокий рівень політичної активності, тобто обмежуються участю у виборах. Але при цьому ступінь участі у виборах сільського населення значно вищий, ніж в інших регіонах. У деяких промислових районах (наприклад, у Донбасі) населення віддає перевагу високоактивним формам участі -- демонстрації, страйки тощо. Центральні регіони за рівнем розвитку політичної культури відрізняються від периферійних ступенем політичної свідомості та активності. Регіони, що мають можливість забезпечити за рахунок власних ресурсів певний рівень економічного та соціального добробуту, характеризуються несуперечливою політичною культурою, лояльністю до існуючого режиму, тяжінням до певної політичної самостійності.

Соціоекономічні субкультури зумовлені існуванням в суспільстві різних груп, що мають різний економічний статус, отже і відмінності у способі життя, в інтересах, які відіграють досить важливу політичну роль. Так, для підприємницького прошарку найбільше актуальними політичними цінностями є економічна свобода, стабільність, контроль за державою з боку громадянського суспільства, участь у прийнятті рішень. Інакше кажучи, те, що складає безпосередні політичні умови активності підприємця. Рішення уряду в сфері фінансів, оподатковування, бюджету безпосередньо зачіпляють інтереси даної суспільно верстви, звідси виникає необхідність активної політичної участі (впливу на владні структури) уже на етапі підготовки подібних рішень. Представники даної субкультури застосовують різноманітні засоби і методи впливу на владу. У свою чергу, це потребує знань особливостей політичної системи, окремих її інститутів, механізму ухвалення рішення і т.д. Підприємницький прошарок віддає перевагу таким активним формам впливу на владу, як широке використання засобів масової інформації, лобіювання урядових структур, створення політичних партій, що претендують на участь у владі.

Етнолінгвістичні субкультури пов'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп. На політичну культуру цих груп визначально впливають такі чинники, як етнічна самосвідомість і національний характер. Політичні цінності, переваги й установки, як правило, вторинні щодо етнічних чинників.

Релігійні субкультури виникають у тому випадку, коли релігія є основним всепроникаючим елементом загальної культури певної групи людей. Ісламський фундаменталізм, наприклад, це не стільки релігійна, скільки політична ідеологія.

Вікові субкультури відбивають різноманітні системи політичних цінностей представників різних поколінь. Дані субкультури існують в основному в суспільствах, які політично реформуються. Старші покоління, політична культура яких склалася в умовах віджилої політичної реальності, мають політичні погляди, відмінні від системи політичних установок молоді, не обтяженої практикою старого політичного режиму. Проте вікові відмінності мають меншого впливу на політичну культуру людей у стабільних системах.

Як уже було відзначено, політична культура будь-якої спільності (від держави до окремих національних прошарків і груп) формується під впливом численних, різноманітних чинників. Ця обставина, очевидно, визначає і різноманіття типів політичної культури.

В класичній праці Г.Алмонда та С.Верби “Громадянська культура” виокремлюються три основних типи політичної культури: приходська, підданська та культура участі. Вони характеризуються суттєвими відмінностями. Приходська культура виключає наявність конкретних політичних ролей. Тут не конкретизуються політичні орієнтації. Парафіянин не має знань про політику, він зорієнтований на так звані первинні відносини в групах, на традиційні зв'язки, він замикається на місцевій та етнічній солідарності. Кругозір парафіян обмежений світом їх безпосереднього буття. Підданська культура базується на пасивному ставленні суб'єктів до політичної системи в цілому. Це позиція покори, залежності, підпорядкування. Культура участі -- активістський тип; її суб'єкт --громадянин, який перманентно бере участь у політиці. Його позиція активна, він чітко орієнтований на політичну систему в цілому.

Також досить відомою є типологія політичної культури, яку дав польський вчений Є.Вятр. Він запропонував таку модель [3]:

1) традиційна політична культура, властива докапіталістичним суспільствам;

2) політична культура станової демократії, при якій більшість народу повністю усунена від участі у політичній системі, а існуючи інститути та норми гарантують право політичної діяльності лише привілейованій меншості;

3) демократична та автократична культури, характерні для епохи капіталізму;

4) політична культура соціалістичної демократії, що стверджується в умовах переходу до соціалізму.

Крім вищезазначених типів політичної культури, які є класичними для політичної науки, можна за різними критеріями виділити ще декілька різновидів цього феномену політичного життя. Один з таких критеріїв - ступінь узгодженості у взаємодії політичних субкультур в тій або іншій країні. На цій підставі можна виділити два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну). Інтегрована політична культура характеризується: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, перевагами громадських процедур у розв'язанні конфліктів; лояльністю стосовно існуючого політичного режиму. Політична стабільність підтримується високим рівнем матеріального добробуту, розвинутою системою соціального захисту населення, численним середнім класом, що виступає соціальною основою політичної стабільності.

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розбіжностями в питаннях розуміння влади, соціальною роз'єднаністю, відсутністю довіри між окремими групами, лояльності до державних структур. Цьому типу політичної культури властиві такі риси, як високий ступінь конфліктності, застосування насильства, відсутність загальновизнаних ефективних процедур улагодження конфліктів, нестабільність урядів. Як приклад такого типу політичної культури можна привести політичну культуру Італії. На її фрагментарність вплинули два основних чинники: сепаратизм католицької церкви в довоєнний і повоєнний час, разюча відмінність регіональних політичних субкультур північних і південних областей.

Іншим критерієм виділення типів політичної культури є базові цінності, на які орієнтується та або інша спільнота у політичній діяльності або в політичному процесі. Відповідно до даного критерію можна виділити такі три типи політичної культури.

Громадянська політична культура. Базовою цінністю в цьому типі політичної культури є людина з її потребами й інтересами. Політична система в цілому й усі її структурні елементи носять демократичний характер. Людям властиве почуття відповідальності за все, що відбувається, а тому досить висока політична активність учасників політичного процесу.

Елітарна політична культура. Для неї характерно те, що в якості базової політичної цінності сприймається влада або владні структури суспільства (держава, еліти). Людина виступає як засіб для досягнення цілі, що ставить політична еліта. Основна частина суспільства усунена від рішення політичних проблем, рівень політичної активності низький.

Архаїчна політична культура. Головна цінність носіїв даного типу культури - інтереси етносу, до якого вони належать (рід, плем'я, нація). Тут індивід не усвідомлює себе як особистість і не відокремлює себе від етнічної спільності.

Ще одним критерієм для типологізації політичної культури виступає орієнтація суспільства на ті або інші регулятивні механізми в рамках політичної системи. Історія суспільства знає два основних регулятивних механізми - ринок і держава. Пріоритетне використання того або іншого механізму в політичному житті породжує відповідні типи політичної культури - ринкової або бюрократичної.

Ринкова політична культура є культурою, що розглядає політичні процеси крізь призму відношень купівлі-продажу, досягнення вигоди як вищої цілі політичної діяльності. Політика є різновид бізнесу, самий політик - або "товар", або "бізнесмен". Політичні рішення - результат "торгової угоди". Ця культура орієнтована на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, для котрого вищою ціллю є приватні (рідше групові) інтереси. Держава й інші політичні структури розглядаються й оцінюються як засіб реалізації інтересів.

Бюрократична (етатистська) політична культура - це культура, що зв'язує рішення політичних проблем із дією механізмів державного регулювання і контролю за політичним процесом. Вона орієнтована на обмеження і заборону конкурентної боротьби. Інтереси держави признаються переважними над приватними інтересами. Раціональність сприймається як організованість (або "порядок") і бюрократизоване керування.

У результаті розгляду різноманітних типів культур необхідно відзначити, що в чистому виді названі типи зустрічаються дуже рідко. Можна говорити лише про переваження того або іншого типу в змішаній політичній культурі.

3. Політична модернізація суспільства у різні політичні епохи

Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій; формування нової модернізаторської політичної еліти; зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади; забезпечення реальної участі народу в політичному житті; підвищення впливу інформації; постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.

Комплексний характер політичної модернізації пов'язаний ще й з тим, що вона не обмежується рамками політичної сфери, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Зміни в цих сферах тісно пов”язані між собою, постійно піддаються взаємному впливу та корекції. Нерівномірний розвиток або захоплення вдосконаленням лише однієї з названих сфер мають наслідком локальний, обмежений характер модернізації.

Політична модернізація як процес суспільної трансформації розвивається у двох основних вимірах:

– спонтанно (стихійно) через поступове нагромадження передумов у певних царинах суспільного життя, вдале поєднання яких у певний історичний час, у межах того чи іншого соціально-політичного простору, дає якісно новий поштовх;

– свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусиллям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

У широкомасштабних сучасних підходах до політичної модернізації розрізняють два її основні типи. Перший з них - оригінальна (спонтанна), або органічна модернізація. Цей тип властивий розвиненим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), тривалий соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперевного еволюційного та революційно-реформаторського процесу, що продовжив попередній розвиток суспільства і охопив усі сфери суспільного життя. Західні вчені вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинених країнах триває й досі. ЇЇ розвиток не був рівнозначним у різні часи. Він знав не лише етапи стабільно-поступального модернізаційного процесу, а й тривалі відходи в бік від магістрального цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.

Розглядаючи модернізацію як результат розвитку західної цивілізації, вчені вирізняють кілька її історичних типів:

– доіндустріальний (ХУІ - ХУІІ ст.) - перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;

– ранньоіндустріальний (ХУІІІ - початок ХХ ст.) - перехід від мануфактури до машинного чи фабрично-заводського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

– пізньоіндустріальний (до кінця 60-х рр.) - виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;

– постіндустріальний (із 70-х рр.) - індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його в засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція.

Саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов'язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв'язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального і горизонтального вимірів політики.

В загальному вигляді можна визначити такі напрями демократизації політичної системи суспільства:

– представницький характер державної влади. Громадяни делегують свої владні повноваження обраній ними особі чи політичному об'єднанню;

– легітимність та законність, що включає підтвердження владних повноважень народом у вигляді рівних періодичних виборів, прийнятті державних рішень за активною участю громадян та їх об'єднань;

– правова система підтримує та гарантує демократичні інституції;

– плюралізм і конкурентність. Конкурентне, але не конфліктне співіснування в суспільстві різних політичних сил, котрі репрезентують інтереси соціальних груп та верств населення;

– громадянські, політичні і соціальні права. Демократичний режим володіє правовими механізмами, які гарантують дотримання і захист природних та громадянських прав людини будь-якого соціального статусу;

– усвідомлення і підтримка більшістю громадян демократичних правил і норм, почуття відповідальності та самоконтролю.

Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джерелом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу - суверенітету народу - вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку ХХ ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні ( для чоловіків) демократії.

Принцип більшості здійснюється за допомоги прямої та представницької демократії. До форм прямої (плебісцитарної) демократії відносяться: проведення виборів на основі загального виборчого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійснювати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька (репрезентативна) демократія - це, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як в центрі, так і на місцях, а також виборні представники виконавчої і судової влади.

Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і представницької демократії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечувати право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першорядні у міжнародному праві визначаються такі політичні права і свободи, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, забороняється обмеження у виборі місцепроживання громадян, забезпечується право на виїзд і в`їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об`єднань, організацій, рухів, які діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.

Важливий атрибут демократії - принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно цьому принципу законодавча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні одна від одної. Проте, вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну.

Обов`язковою умовою демократії є гласність про всі дії державних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації - це теж атрибут демократичного суспільства.

У демократичному суспільстві значна роль у системі державного устрою відводиться місцевим органам самоуправління, здійснюється раціональний поділ компетенції і повноважень різних рівней влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а також рівень її доступності для людей.

Такі основні принципи, критерії і цінності демократії. Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Безперечно, демократія має переваги, але і вона може стати “тиранією більшості”, переродитися на диктатуру парламенту або парламенської більшості. Із 180 незалежних держав світу тільки приблизно 40 можуть бути названі демократичними у загальноприйнятому сенсі цього слова. Але, навіть, вони далекі від ідеалу, бо значною мірою третина населення приречена на вічну маргинальність. Побудувати суспільство, яке б було суспільством для всіх - неможливо, а сам процес демократизації тривалий і тяжкий.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні шляхи її здійснення. Демократія - це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія - благо народу тільки тоді, коли вона відповідає політичній культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншому випадку - вона перероджується в охлократію - владу натовпу - й приводить до хаосу і анархії.

Аналізуючи особливості радянської модернізації, дослідники, зокрема Є. Головаха, акцентують увагу на таких явищах, як виснаження екстенсивних ресурсів розвитку, інтенсивні урбанізаційні процеси, формування відкритої міської культури комунікації, високий рівень освіти, створення передумов для критичного сприйняття дійсності [4]. Погоджуючись з тим, що головними чинниками краху СРСР були такі фактори, як виснаження екстенсивних ресурсів розвитку, деградація політичної еліти та ігнорування економічних законів розвитку суспільства, вважаємо не зовсім правильним називати головною причиною руйнації радянської держави модернізаційні процеси. Тут коректніше було б використовувати термін „трансформація суспільства”, а поняття „модернізація” застосовувати для визначення позитивного потенціалу трансформаційних процесів. Дійсно, трансформація, як глибинна якісна зміна суспільства, не завжди сприяє стабільності, а часом викликає навіть дестабілізацію та руйнування. Модернізація ж може бути визначена як успішна трансформація, що обумовлює прогресивний розвиток.

Як відомо, авторитарна модель найчастіше використовується в країнах ендогенно-екзогенної та екзогенної модернізації. Для неї характерна підвищена роль політичного фактора, що обумовлюється недостатністю внутрішніх, органічних умов для модернізації. Саме тому держава та модернізаторська еліта мають певний час виступати ініціаторами й організаторами політичного процесу. Тобто, започатковується так званий „авторитаризм розвитку”, який в подальшому, з формуванням об'єктивних засад модернізаційного процесу, еволюціонує до демократичної моделі. Характер і спрямування авторитарного режиму залежатимуть, передусім, від якісних характеристик держави та еліти. Якщо більшість політичної і владної еліти зацікавлена в модернізаційних реформах і має достатню компетентність для їх проведення, то авторитарне правління може створити реальне підгрунтя для позитивних суспільно-політичних змін, сприяти концентрації суспільних ресурсів та оперативності управління. Із зменшенням суспільної напруги та одержанням перших позитивних результатів модернізації розпочинається процес демократизації.

Авторитаризму, як методу управління, притаманні:

– скасування або значне обмеження політичних прав і свобод громадян;

– обмеження діяльності політичних партій та інших суспільних угрупувань, можливості опозиції зведені до мінімуму;

– народ не визнається як головне джерело і суверен влади;

– дії державних інститутів суворо регламентуються;

– не реалізується принцип поділу влади.

Головною опорою авторитарних режимів є домінуючі вертикальні силові структури влади - армія, каральні органи. Способи володарювання переважно силові, жорстоко дисциплінарні, такі, що ігнорують можливості будь-яких конфліктів, а, отже, і необхідність їх розв язання. Західні дослідники вважають важливою характеристикою цього політичного режиму обмежений плюралізм.

Слід розрізняти авторитаризм і тоталітаризм. На відміну від останнього авторитаризму властиві певні елементи демократизму, зокрема, автономія особистості і суспільства в неполітичних сферах.

Пом`якшеними варіантами авторитаризму є конституційні форми влади, за яких формально допускається поділ влади, багатопартійність, відмова від тотального контролю над суспільством, обмежені вибори парламенту при домінуванні виконавчої влади.

Авторитарні політичні режими найбільш поширені в історії людства. Найвідомішими його формами є:

– військовий режим, що має кілька різновидів ( військово-диктаторський, військово-демократичний,військового державного перевороту, авторитарний преторіанізм, що базується на насиллі найманих військ);

– монархічний режим (абсолютна монархія, дуалістична монархія); теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;

– персоніфікований режим (персональна тиранія, в якій влада належить вождю й спирається, передусім, на поліцію; матримоніальна тиранія, де влада впродовж тривалих років передається спадково).

Починаючи з 60-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу встановлювався військовий режим так званного “нового” або “м`якого” авторитаризму. Його головною метою було не тільки утворення “нової держави”, але й реалізація серйозних економічних реформ, які б забезпечили вихід держави посттоталітарного періоду з економічної прірви й подальше еволюційне переростання авторитарного суспільства в демократичне. Приклад тому: Іспанія, Південна Корея, Аргентина, Чілі, держави Східної Европи. Така популярність авторитаризму продиктована його достоїнствами, особливо в екстремальних ситуаціях: здатністю забезпечити суспільний порядок, здійснити швидко реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля на вирішенні певних питань. Все це надає привабливості авторитаризму й спонукає владні структури до застосування його методів як досить ефективного засобу проведення радикальних реформ.

Авторитарна і демократична моделі політичної модернізації мають певні характеристики (таблиця 1) [5].

Таблиця 1 - Порівняльна характеристика авторитарної і демократичної моделей політичної модернізації

Критерії порівняння	Авторитарна модель модернізації	Демократична модель модернізації
Роль держави	Підсилення національної суверенної держави за рахунок матеріального та ідеологічного примусу	Створення національної суверенної держави, існуючої не як апарат насилля, а як механізм самоорганізації суспільства
Роль політичної еліти	Консервація політичної еліти, переважання закритих шляхів її формування	Послаблення традиційних еліт та їх легітимності, посилення модернізаторської еліти
Роль ідеології	Консолідація суспільства навколо єдиної модернізаторської ідеології, вилучення альтернативних позицій та думок	Досягнення суспільного консенсусу навколо мети модернізації, дискусія щодо шляхів її реалізації
Роль політичних партій	Існування партії-гегемона та кількох політичних партій, що підтримують основну ідеологічну лінію	Політичний плюралізм та розвиток механізмів консолідації, співпраці та змагальності політичних партій
Роль бюрократичного апарату	Централізація управління, посилення бюрократизації суспільства	Виникнення раціональної політичної бюрократії та перетворення її на реальну систему управління та контролю
Роль законів та політико-правових норм	Розширення сфери впливу нормативних актів та розпоряджень керівників держави за рахунок правового закону	Розширення сфери дії та підсилення ролі правового закону, що пов'язує державу та громадян
Соціально-політичне управління	Нерівномірний розвиток соціально-політичних сфер, досягнення успіху в пріоритетних за рахунок занедбання та сагнації інших	Створення диференційованої політичної структури з високим рівнем спеціалізації політичних ролей та інститутів
Розвиток громадянського суспільства	Розвиток громадянських структур під егідою державних діячів та в руслі провідного ідеологічного напряму	Розвиток громадянської комунікативності та ініціативи, розширення функцій громадянських структур та їх співпраці з державою
Формування політичної культури	Поступове виникнення та вкорінення в громадянську свідомість демократичних цінностей під впливом соціально-політичних та економічних успіхів модернізації	Активізація політичної участі громадян, розвиток та вдосконалення демократичних норм і цінностей

Таким чином, головна різниця між авторитарною і демократичною моделлю модернізації полягає в тому, що авторитарна покладається на волю правлячого класу та ефективність бюрократичного примусу і контролю за виконанням його розпоряджень. Демократична ж грунтується, передусім, на самоорганізації суспільства, де держава і політична еліта відіграють роль творця сприятливих умов для цього процесу.

Загалом, перехід від тоталітарних і авторитарних режимів до демократії пов'язаний з великими труднощами, перш за все з економічними. Цей перехід суттєво полегшується у випадках, коли економіка перебуває на піднесенні, і ускладнюється в умовах її кризи. Тому стан економіки - це перша проблема, з якою стикається країна під час переходу до демократії.

Друга проблема - радикалізація опозиції. Це істотно дестабілізує економічне і політичне життя. Сучасна Україна в цьому плані являється яскравим прикладом. Поки не було демократії, опозиція ставила вимоги до влади, які досягалися порівняно легко (право вільно висловлювати, звільнення політв'язнів, право на свободу пересувань). Але з початком процесу демократизації радикальна опозиція висуває до влади все більш важко вирішуванні та дестабілізуючі вимоги, аж до відправлення у відставку уряду та президента. Такі обставини здатні перервати демократичні перетворення і повернути до авторитаризму.

Третя велика проблема на шляху до демократії пов'язана з багатонаціональним характером багатьох держав. Тому не дивно, що проблема демократизації істотно ускладнюється боротьбою національних осередків за суверенітет і державну самостійність.

Четверта проблема, яка несе у собі загрозу для процесу демократизації полягає у тому, що в кожній державі є люди, які знаходяться в опозиції як і до тоталітаризму так і до демократії, бо вони є прихильниками авторитаризму. Таким чином трансформація тоталітарних і авторитарних режимів у сучасні демократії процес складний і суперечливий, але можливий.

4. Модернізаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх розв'язання

Процес політичної модернізації в Україні історично належить до вторинної (неорганічної) модернізації, характерної для перехідних суспільств, котрі прагнуть "вписатись" у процес, що його російський політолог В. Пугачов називає "осучасненням навздогін". Це зумовлює своєрідність у самому державотворчому процесі в Україні, котра, на думку сучасного українського економіста В.Малеса, "полягає в переході, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарно організованого державно-монопольного управління методами прямого розпорядництва (командно-адміністративна система) до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб".

Неповторність соціально-історичного розвитку України полягає в двох основних особливостях [6]:

1) домінуванні як основного суб'єкта модернізації владно-бюрократичної верхівки, залежної у своїх діях від чужого центру;

2) залежності суспільно-політичної системи від чужих національних традицій, ментальності й конкретних потреб українського суспільства морально-культурних цінностей та ідеологічних схем.

За цих умов навіть найменший успіх реформ, який у межах Російської, а потім і радянської імперій завжди мав непослідовний, однобічний і анклавний характер, потрапляв у річище контрреформаторських змін. Так було за часів земської та столипінської реформ, радянської спроби створення суспільства масового споживання, реалізації ідей "прискорення" й "перебудови".

Проголошення України незалежною державою відкрило можливості для всебічної модернізації її суспільства на основі світового досвіду та власних потенційних можливостей. Але з досягненням певного стартового рівня для модернізації Україна через розрив між бажаними наслідками політичних змін та реальними їх результатами потрапила в лабети всепоглинаючого "дракона", що одержав у політології назву "синдром модернізації".

Синдром модернізації - це протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції.

Вирішення проблеми подолання "синдрому модернізації" вимагає організаційного й теоретичного забезпечення модернізаційного процесу, що передбачає, насамперед, визначення та вирішення основних його проблем. Проблеми модернізації українського суспільства похідні від його кризового стану, який, з одного боку, має спільні риси з кризою в деяких країнах Центральної та Східної Європи (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина) та Росії, а з іншого - характеризується такими ознаками, як відсутність конкуренції (в тому числі й у політиці), диспропорційність і тотальна монополія економіки, корупція та безвідповідальність управлінських кадрів, нерозвиненість інформаційного суспільства та ін.

Магістральний напрям подальшого розвитку перехідного суспільства визначити не просто важко, а практично неможливо. Саме тому однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи і напряму процесів, що відбуваються в ньому. У контексті цієї проблеми надзвичайно важливими для українського суспільства є такі умови її вирішення [6]:

1) збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування з опертям на здатність української ментальності витворювати різноманітні індивідуальні й громадські форми раціонального господарювання та потяг до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації населення на локально-суспільному та особистісному рівнях;

2) виявлення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля досягнення раціонально-суспільного і політичного консенсусу в ухваленні соціально значущих рішень;

3) вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни як засобу погодження централізаторської політики українських державно-владних структур з федералістичною тенденцією, а також запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів на кшталт "сімферопольського синдрому" чи "закарпатсько-русинського автономізму".

Другою важливою проблемою у процесі політичної модернізації українського суспільства є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. Тут слід насамперед уважно поставитись до формування політичного режиму і створення системи соціального управління, зорієнтованих на витворення стилю соціально-політичного життя, відповідного запитам і внутрішнім потребам українського суспільства. Вищезазначене передбачає:

1) цілеспрямоване подолання ситуації загальної непідготовленості до суспільно-державного реформування всієї системи управління та залежності від тиску ззовні, а також розумне запозичення загальноцивілізаційного політичного досвіду і врахування досвіду модернізації близьких до України окремими аспектами розвитку держав;

2) неприпустимість механічного перенесення на національний грунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу й характерних рис сучасно-політичної ситуації;

3) обмеження впливу на державотворчий процес вузько-партійних інтересів, побіжних обставин, ейфорії неконтрольованої свободи як гаранта проти відновлення тоталітаризму; подолання руйнівних особистісних рис, зумовлених тоталітарним досвідом ("розірваність" свідомості; відмова від політичного життя в усіх його проявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання демократичної й тоталітарної свідомості, паралельна орієнтація на несумісні цінності);

4) зміну ступеня й характеру інституціоналізації суспільства завдяки розвитку замість формалізованих, офіційних державно-політичних інститутів асоціативно-громадського життя в різноманітних спонтанних формах, народжених самою логікою розвитку суспільства (наприклад, співіснування на місцевому рівні управління муніципалітетів, старостатів, рад, комун та інших форм самореалізації населення).

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками владних структур і населенням, збільшення числа індивідів, які мають не лише право, а й реальну можливість бути почутими під час винесення політичних рішень. До головних умов вирішення цієї проблеми слід віднести [6]:

1) подолання найбільш поширеної в політиці кризи - кризи легітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, створення державно-правових інститутів, норм і процедур, які в сукупності й становлять основи правової держави та демократичного політичного режиму;

2) подолання політико-економічними засобами дистанцій між соціальними станами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угрупувань (партій, громадських об'єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

3) розширення на всіх рівнях суспільної організації механізмів політичної соціалізації, що передбачають включення індивіда в суспільство через оснащення його закріпленим у культурі досвідом попередніх поколінь і надбанням загальнолюдських сукупних знань і цінностей; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні "нижніх поверхів" політичної системи суспільства.

Вищезазначені умови вирішення основних проблем сучасного етапу політичної модернізації в Україні мають служити своєрідним орієнтиром для формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку. До їх реалізації слід підходити досить обережно, поступово відмітаючи негативні ментально-психологічні нашарування у свідомості українського населення, зумовлені тоталітарною суспільно-політичною практикою, вміло поєднуючи елементи загально-цивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.

Висновки

Особливою проблемою сучасного українського суспільства є необхідність формування культури політичної суверенності титульної нації. Як засвідчує світовий досвід, забезпечення суверенітету титульної нації реалізується у двох основних формах: ліберально-демократичній та авторитарній. Сучасна європейська та світова культури тяжіють до першої, хоч у кожному суспільстві, особливо в критичні моменти історії, є прихильники тоталітаризму. Якщо тоталітарна модель культури політичної суверенності базується на принципах авторитаризму, етатизму, націоцентризму, гегемонізму, то ліберально-демократична - на засадах свободи особи й нації, народовладдя, рівності громадянських прав населення, рівноправного співробітництва з іншими народами, прихильності до формули «суверенітету визнання». Культурі української нації органічно притаманні риси ліберально-демократичної суверенності. Українці ніколи не абсолютизували своїх прав у стосунках із представниками інших народів, відчували й усвідомлювали «внутрішні» й «зовнішні» межі власного суверенітету, шанували права людини й громадянина.