Характеристика сучасної партійної системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

на тему:

"Характеристика сучасної партійної системи України"

Івано-Франківськ 2007 р.

Вступ

Невід'ємною частиною політичної системи сучасного демократичного суспільства є політичні партії. Політична партія - це організація, що об'єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності - захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання… Політична партія стала практичним засобом, що відкриває канали зв'язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об'єднаний політичний вибір її членів і прихильників.

1. Політичні партії в сучасних політичних системах та їх функції

Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб'єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.

Поряд з цим, ідентифікація посадових осіб за певною партією слугувала продовженням політичного процесу. Окремі особи, зрештою, полишали політичну діяльність, але те, що вони зробили, перебуваючи на посадах, створювало імідж їхньої партії. Коли час розмірковувань виходив, виборець часто підтримував або відкидав ту чи іншу партію безвідносно до змін у складі її кандидатів. На багатьох виборців з часом назви партій вже діяли як певні кодові символи, які викликали прихильну або несхвальну реакцію, навіть коли виборець мало знав про склад та особисті якості партійних кандидатів.

Таким чином, природа політичної партії полягає в тому, що вона об'єднує у своїй структурі громадян певних соціальних верств і груп, а також завдяки цій структурі партія бере участь у процесах здобуття, утримання та впливу на державну владу.

З іншого боку, політична партія як організована частина певної соціальної спільноти відображає її політичну ідеологію у прагненні змінити або зберегти існуючі у суспільстві відносини, а також роль, характер і реалізацію державної влади. Партія чи кілька партій репрезентують відповідний політичний рух, що несе у собі певну ідеологію стосовно розвитку суспільства. У руслі будь-якого руху політичних ідей партія відіграє роль організованої структури цього суспільного руху, реалізатора і втілювача його ідеології в суспільстві через участь у політичному процесі. Тому справедливим є також визначення політичної партії як організації, що прагне досягти політичної влади шляхом обрання своїх членів на державні посади з тим, щоб її політична філософія могла бути відображена у державній політиці 1).

У політичній системі будь-якого суспільства партії як інститут цієї системи виконують певні, притаманні їм функції:

1. Представництво інтересів. Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій.

2. Комунікативна функція. Партія виконує роль каналу вираження та формування ідей, цілей, завдань тощо, який спрямований як вгору - до вершини владної піраміди у державі, так і вниз - до найнижчих соціальних верств, та є визначальним для політичного управління у суспільстві. 3. Формування і підбір політичних еліт та соціалізація. Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. 4. Розробка політики та здійснення політичного курсу. У правлячій партії її лідери, що здійснюють політичне керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього суспільства цілей, національних інтересів даної держави. 5. Функції соціальної інтеграції. Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об'єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного соціального індикатора і відповідно - інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов'язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві.

Партійну систему можна коротко визначити як систему відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві політичними партіями (іноді деякі дослідники вважають, що між легально діючими партіями) 1). Партійна система - це частина (підсистема) політичної системи, яка в свою чергу є у своєму широкому розумінні певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв'язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні - систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади 2).

Різновиди партійних систем можуть виділятися на базі різноманітних критеріїв (безумовно, що не лише кількості партій, як це нерідко робиться у вітчизняній політологічній літературі). Спробуємо позначити теоретичні підходи, що можуть застосовуватися для створення більш детальної типології партійних систем, розрізняючи при цьому, по-перше, загальносистемні та суто політичні критерії класифікації, а по-друге, виділяючи цілу низку конкретних критеріїв у межах кожного з цих двох великих блоків (груп) класифікації.

Так, виходячи зі специфіки загальносистемних (тобто суто системних, не політичних) характеристик політичних систем, можуть бути запропоновані такі групи класифікацій цих систем: 1) стабільні та нестабільні; 2) здатні зберігати цілісність та такі, що розпадаються; 3) функціонуючі у нормальній та у надзвичайній обстановці; 4) поляризовані (точніше - біполярні), багатополярні та атомізовані; 5) альтернативні (з визначенням принципу допустимості ротації, зміни правлячих партій) та неальтернативні; 6) молоді та такі, що мають досить тривалу історію і базуються на сталих традиціях; 7) партійні системи, що знаходяться на етапі свого зародження (це може бути так званий період «протопартійності», тобто відсутності партій як таких, але виникнення двох або кількох чітко виражених, але ще недостатньо структурованих політичних блоків, що протистоять один одному), та такі партійні системи, що перебувають на стадії успішного розвитку або увійшли в період свого занепаду і саморуйнування; 8) наднаціональні, загальнонаціональні (ті, що відносяться до конкретної країни), регіональні та локальні (місцеві) партійні системи тощо.

Зрозуміло, що будь-які загальносистемні характеристики партійної системи у ситуації конкретного місця та часу набувають певного політичного забарвлення, і тому необхідно зазначити, що поділ критеріїв класифікації на загальносистемні та «суто політичні» є досить умовним і він, як і будь-яка інша типологія, застосовується лише у пізнавальних (дослідницьких та описових) цілях і не повинен абсолютизуватися та догматизуватися.

Перейдемо тепер до розгляду типологізації партійних систем, в основі якої лежить застосування «суто політичних» критеріїв. На цій теоретичній базі можуть бути запропоновані такі групи класифікації партійних систем: 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування «ad hoc» тощо; 2) такі, що відіграють провідну роль формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають другорядну роль у політичний системі (через суто декоративну роль політичних партій або їх недостатню розвиненість); 3) системи з «вирізанням певного сегменту політичного спектру» (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій; 4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні; 5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні; 6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні; 7) націоналістичні та полікультурні; 8) релігійні та світські; 9) марксистські, «національного» («арабського», «африканського» тощо) соціалізму та несоціалістичні; 10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення «історичних типів» партійних систем, як і політичних систем в цілому 3, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).

2. Формування політичної системи України

Формування політичної системи України слід розглядати як довготривалий і багатоетапний процес, який розпочався ще останніми роками існування СРСР. Протягом 1992-1996 рр. тривало досить складне і суперечливе її становлення. Лише внаслідок взаємних поступок і компромісів стало можливим ухвалення 28 червня 1996 року Конституції України, яка створила правову основу функціонування вищих органів державної влади. Прийняття нового Основного Закону стало вагомим кроком у реальному утвердженні України як незалежної, суверенної держави. Попри певні, зумовлені тогочасними суспільно-політичними реаліями, недосконалості, Конституція 1996 року створювала конституційну базу для подальшого розвитку України як сучасної європейської демократії. У «Загальних засадах» Основного Закону були закріплені найважливіші принципові положення організації суспільного життя і функціонування Української держави на засадах безумовної пріоритетності прав і свобод людини, які при цьому були чітко і достатньо повно визначені у відповідному розділі Конституції. Значним позитивним здобутком стало встановлення повноважень всієї системи органів державної влади. Незбалансованість функціонування політичної системи, що постійно призводила до конфліктних загострень, суттєво ускладнювала реалізацію курсу суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень. Протягом 1996-1999 років не вдалося повною мірою реалізувати потенціал Конституції через слабкість, а подекуди і відсутність необхідної правової інфраструктури. Дедалі наочнішою ставала необхідність кардинальної політичної реформи, яка б завершила формування в Україні політичної системи європейського зразка, юридично оформила закінчення пострадянського етапу розвитку суспільно-політичних процесів.

У березні 2003 року було реалізовано крок стосовно практичного запровадження нової політичної моделі. Президент України подав до парламенту пропозиції щодо внесення змін і доповнень до Конституції України. При цьому Глава держави наголосив на тому, що президентсько-парламентська система відіграла дуже важливу історичну роль - особливо в перші роки державності, забезпечуючи стабільність і суспільства, і держави. Проте у чинній Конституції був закладений механізм протистояння законодавчої та виконавчої влади, що негативно позначилося на розвитку усіх сфер суспільного життя, стало гальмом на шляху подальших соціально-економічних і політичних перетворень. Саме тому постала невідкладна потреба у здійсненні переходу до парламентсько-президентської форми правління, що є однією з найпоширеніших політичних моделей у європейських демократичних

В Україні запроваджено парламентсько-президентську форму правління. Ця модель є поширеною у європейських демократіях і найбільш адекватно відповідає сучасним суспільно-політичним і соціально-економічним умовам в Україні. Її запровадження сприятиме перетворенню України на осередок політичної демократії на пострадянському просторі, підвищуючи ефективність влади і зберігаючи посаду президента як основного суб'єкта суспільних перетворень. Відбувся перехід до пропорційної виборчої системи. Особливої уваги потребує визначення найбільш прийнятного для сучасних українських суспільно-політичних реалій варіанта пропорційної моделі виборчого законодавства.

Важливим іспитом для партійної системи, яка, згідно з даними Міністерства юстиції, нараховувала тоді 123 політичні партії, стали парламентські вибори у березні 2002 року, що вдруге проводилися за пропорційно-мажоритарною виборчою системою. За багатомандатним загальнонаціональним виборчим округом (тобто за партійними списками) виборчий бар'єр спромоглися подолати лише 6 із 33 партій і виборчих блоків, які були суб'єктами виборчого процесу. Серед них - блок Віктора Ющенка «Наша Україна», КПУ, блок «За Єдину Україну», Блок Ю. Тимошенко, СПУ і СДПУ(о).

Загалом можна констатувати такі основні сучасні тенденції розвитку партійної системи України. По-перше, провідну роль у політичному житті України багато в чому відіграють партії, створені у 1989-1993 роках. Це передусім Комуністична партія, Соціалістична партія і Народний Рух України. Тобто за всі подальші роки незалежності за деяким винятком не вдалося створити потужних ідеологічних політичних партій. Жодна із зазначених політичних сил не може вважатися загальноукраїнським виразником реформаторських і, понад те, демократичних ідей. Через це нині перспективи укорінення в Україні політичної системи, притаманної розвиненим європейським демократіям, залишаються доволі невиразними.

3. Основні напрями, особливості та проблеми розвитку політичної системи України

Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються наступними факторами:

По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами.

По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятістю соціальних новин. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв'язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства.

По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства.

По-четверте, сучасна політична система України - це перехід від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо актів органів влади.

Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалась в усіх сферах суспільства:

- в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат;

- в господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму;

- в сфері культури (зокрема в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно передовим, прогресивним стандартам та потребам прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової «практичної моралі», значна частина населення все ще перебуває під впливом «культурного шоку», зв'язаного з швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї;

- не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів.

Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної.

Політична система України етатизована (одержавлена) з недосить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над «каналами розподілу» і «нуворишів», здатних «стимулювати» в необхідному для них напрямку діяльності політиків і бюрократичного апарату.

Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповнену деякими рисами неокапіталізму, але не як перехідну до демократичного соціалізму.

В сучасній Україні існує і специфічний «змішаний» політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити направлення подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від надто величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницьке створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально-економічними, базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об'єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нові виробничі та суспільні відносини.

В Україні, де поряд з сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму: капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б з розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади.

В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх - розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн.

В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів І незалежністю ззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей.

Список літератури

партія політичний влада самоврядування

1. Богуцький О.А. Фактори розвитку мотивації праці. // Економіка АПК. - №7. - 1997

2. Дзвінчук Д.І. Психологічні основи ефективного управління: Навчальний посібник. - К.:ЗАТ «Нічлава», - 2000.

3. Тарнавська Н.П, Пушкар Р.М. Менеджмент: теорія та практика. - Тернопіль: Карт-бланш. 1997

4. Мотивація и поведение человека в сфере труда. // Сборник научных трудов. - М., 1990

Размещено на Allbest.ru