Відтоді як влада перетворилася на влади відносно відверте явище, її джерела, характер, форма, міра впливу на суспільне життя стали постійною проблемою суспільної свідомості, а згодом і спеціальних наук. Політологія, соціологія політики, теорія держави приділяли й приділяють владі пильну увагу.

В цьому зв'язку слід зазначити, що теоретична думка в проблемі влади представлена сьогодні чималим загоном дослідників різних напрямів і шкіл.

Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. В певному розумінні закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію й теорію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових основ влади, уявлень про закон як її основне джерело.

Вчення, що виникло в IV-III ст. до н. е. як політична доктрина, особливо пожвавилося за абсолютної монархії, яка, трактувалася в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризувався як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим і оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про ' незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур. Закон набував якогось фатального забарвлення, перетворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні і джерела формування та розвитку. Перед ним, згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, котрий сам є творцем законів. Державна влада за таких умов ставала головним провідником абсолютної влади правителя, набувала деспотичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.

Згодом, у нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію державного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці слушні точки зору організації державного апарату підходи грунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігнорувалося його демократичне походження.

Якщо ж відійти від легітимізму як реальної теоретичної й політичної конструкції й узяти за ідею звеличення ним закону як основної регулюючої норми, то прогресивність такого підходу не викликатиме сумніву. Тому легітимне ставлення до правових норм країни, особливо тоді, коли ці норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної норми, входить у ряд сучасних уявлень про сутність влади та основної її правової бази - закону.

Крім легітимістського бачення влади, існує ряд концепцій, які в політологічній науці належать до двох напрямів - нормативного та емпіричного. Наявність двох напрямів в арсеналі теоретичних конструкцій влади пояснюється відмінністю методологічного тлумачення основного критерію першопричини влади. Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади, причому виведення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відносин, які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як даність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності.

влада правомочність політичний авторитет

Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Серед них однією з найпоширеніших є реляціоністська, котра тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Фокусування уваги на ролевих взаєминах, або реляційному аспекті влади, - характерна риса традиції, що йде від М. Вебера й передбачає можливість вольової дії або впливу одних індивідів і груп на інші. Зберігаючи вірність цій традиції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) здійснювати свою волю над іншими через страх або відмову в звичайних винагородах чи у формі покарання й не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними.

Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях "опору" (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта. Відповідно розробляється класифікація різних ступенів і форм опору.

Заслуговують на увагу й інші варіанти.

В теоріях "обміну ресурсами" (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хай-нінгс та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасниками соціальних стосунків, унаслідок чого виникає гостра потреба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений.

Теорії "розподілу зон впливу" (Д. Ронгтаін.) концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій (взаємодії, комунікацій індивідів). При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій. Якщо в одній ситуації владою володіє один індивід стосовно іншого, то з трансформацією сфери впливу позиції учасників змінюються.

Досить поширені системні концепції влади, основним поняттям яких є політична система. Визнання наявності своєрідної межі між політичною системою та її оточенням Д. Істон називає центральною ідеєю системного підходу до політичної влади.

У системних концепціях виділяються три підходи до розуміння влади. Перший тлумачить владу як атрибут макро-соціальної системи.Т. Парсонс називав владу "узагальненим посередником" у політичній системі й порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу. Саму владу він розглядав як властивість системи. Так само сприймає владу Д. Істон.

Другий підхід розглядає владу на рівні конкретних соціальних систем - сім'ї, виробничої групи, організації тощо. Цю позицію особливо яскраво висловив М. Кроз'є, який інтерпретує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він вважає обмеженою соціальними інститутами й організаціями.

Третій підхід розуміє владу як взаємодію індивідів у межах специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У. Роджерса й Т. Кларка. Як центральний момент спроможності індивіда впливати на інших розглядається його роль і статус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови, приймати рішення й чинити дії, визначальні для існування інших індивідів у середині певної соціальної системи.

Ключовим поняттям цієї концепції є "соціальна дія", на якій грунтується й концепція влади. Соціальна дія виступає організаційно-функціональним відношенням, у якому джерело влади міститься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується в регуляції поведінки людей. Походження ж самих норм і цінностей має традиційне начало, причому прив'язка відсутня. Влада в такому тлумаченні аналізується як відносно самостійна діяльність, що дає змогу вийти на проблеми її системності, функціональності, динамізму й ефективності. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соціальних проблем, хоч джерела її формування й соціально-структурні фактори застосування не ставляться в центр уваги.

Нормативність властива й теоріям "технологічного детермінізму". Первісною формою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка й технологія матеріального виробництва, що лежить в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку й технологію, принципово властиві й владі. Тому техніко-технологічні явища, що становлять цю структуру, на думку авторів, входять й у відносини влади. Це, насамперед, рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології.

Нормативність у погляді на владу досить виразно проглядається в теорії еліт, корені якої сягають далекої давнини, хоча сучасний її стан мало ще має спільного з поглядами наших пращурів.

Теорія еліт сьогодні - це наукова концепція винятковості носіїв влади, особливо її безпосередніх провідників. Влада зображається як суто політичне явище, незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів та осіб зводиться в об'єктивну необхідність для нормального функціонування та розвитку будь-якої соціальної системи, причому заінтересованість у такому становищі влади є спільною. В залежність від "якості" панівної еліти ставиться суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Якщо йдеться про емпіричний підхід, то він виявляється в біхевіоральній концепції влади, яка орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки та свідомості. Влада - вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності. Політична наука, заявляв Дж. Кетлін, стає рівнозначною дослідженню влади в суспільстві, тобто перетворюється в науку про владу. Це наука про дійсну волю до влади та її раціональну координацію в суспільстві.

Стрижнем владної поведінки вважається первісний імпульс - прагнення влади. Воно є водночас і способом поліпшення "політичного стану" людей. Отже, влада тлумачиться і як мета, і як засіб, їй надається універсальний характер. За поглядами Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. В політиці все є владою, й усяка влада є політикою.

Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, влада в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними силами. Необхідно домагатися певного їх балансу.Ч. Мерріам зазначав, що порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи.

Самі політичні відносини розглядаються як "ринок влади" (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважається державна влада.

Отже, нормативний напрям у теорії влади зосереджений навколо проблем її реального функціонування та організаційно-політичних чинників реалізації. Цей напрям не безперспективний, оскільки дає змогу поширити компетенцію в трактуванні можливих варіантів формування та реалізації влади, що існують у будь-якій системі, не виключаючи й демократично розвинуту. Емпіричний напрям у теоретичному аналізі влади характеризується насамперед прагненням дослідників до безпосереднього практичного результату, до вироблення таких рекомендацій, які б не тільки увійшли в структуру новітніх теорій влади, а й використовувалися практично владою для організації власної діяльності.

Викладене дає підставу для висновку, що влада як категорія політології має багатоструктурний зміст, відображає практично всі сторони суспільних відносин, будучи водночас їхнім елементом. Влада й відносини влади історично тим ефективніші, чим більший потенціал загальнолюдських цінностей у них міститься й чим досконаліший у зв'язку з цим їхній вплив на суспільне та особисте життя.

Література

1. Поставший В.Г. Основы политоллогии. К.: 1992г.

2. Бодиар А. Основы политологии. К.: 1991г.

3. Кирилюк Ф.М. Основы политологии. К.: 1995г.

4. Семкив О.У. Политология. Львов, Свет, 1994г.

5. Семкив О.У. Политология. Львов, Хрестоматия, 1996г.

6. Шемшученко Ю.С. Политический энцеклопедический словарь. К.: 1997г.

Размещено на Allbest.ru