Політичні погляди Драгоманова та Костомарова

3

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Політичні погляди Драгоманова та Костомарова

2. Основні елементи політичної системи та її функції

3. Що означає за Гоббсом стан війни «всі проти всіх»

Список використаних джерел

1. Політичні погляди Драгоманова та Костомарова

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. Рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Син кріпачки Костомаров добре розумів почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ним крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя -- як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався його суспільний світогляд.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов'янами. елемент політичний система суспільство

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов'ян об'єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.

Домігшись державної самостійності, слов'янські республіки мали б, на думку Костомарова, установити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпацтва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції в кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які б обиралися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Політико-ідеологічна доктрина Миколи Костомарова базувалась на походженні будь-якої влади від Бога, як «царя над родом людським». Володарювання одного, розмірковував далі філософ, практично завжди веде до «самодержності», порушення Божих настанов і насильства над людською природою. Подібне ж виникає й від свавілля «багатьох царків» -- тобто за демократичного політичного устрою. На думку М. Костомарова, ефективним і надійним з точки зору реалізації людських цінностей може бути лише республіканський політичний устрій, де реалізується виборча, змінна і підзвітна народові виконавча влада. Не менш переконливо М. Костомаров висловлювався й щодо типу держави. На його думку, вона (держава) має бути змішаного типу -- федерація і конфедерація, сприятливою для того, «щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управлявся незмісимо з другими».

Наступний етап розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'язаний з творчістю і практичною діяльністю вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841-1895).

У магістерській дисертації «Питання про історичне значення римської історії і Тацит» (1869) Драгоманов писав, зокрема, що він покладав «найбільшу увагу на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і ґрунт їх громадської праці».

У пошуках реального й об'єктивного критерію суспільного розвитку М. Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу та в діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М. Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний ґрунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного й політичного розвитку суспільства. На думку вченого, що більше розвинено суспільну організацію, то вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише в промислово розвинених країнах, а також визнавав постулат Маркса щодо політики й держави як надбудови над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерової теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства. основою політичних поглядів Драгоманова є принцип еволюції: «Будучи соціалістом по своїх ідеалах, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки в певній поступовності і при високому розвитку мас, через що й досяжне більше при помочі духовної пропаганди, ніж кривавих повстань».

Політичну програму М. Драгоманова було побудовано на п'яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея вченого щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами, і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, що і в країнах Західної Європи (учений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п'яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

У своїй політичній діяльності Драгоманов дотримувався думки, що політична діяльність і боротьба мають базуватися на моральному ґрунті, оскільки «чисте діло вимагає чистих засобів». Учений уважав, що жодні компроміси із совістю, терор, диктатура не можуть бути засобами побудови ліпшого суспільно-політичного ладу.

Федералізм у трактуванні М. Драгоманова виступає не тільки, і, навіть, не стільки формою територіального устрою, скільки головним способом взаємозв'язку суб'єктів політичної дії -- індивідів, їх об'єднань, держави, міждержавних союзів і т.п. -- сутність якого полягає в їх рівноправності. Лише рівноправні суб'єкти політичної взаємодії можуть так узгоджувати свої інтереси, щоб не порушувати прав і свобод один одного та уникати насильства.

"Федералізм мав для Драгоманова особливе значення, -- більш глибоке, чим уявлення про майбутній, -- близький чи далекий, -- устрій Росії. Федералізм соціально-революційних російських організацій не перешкоджав їм бути найбільшими централістами в практично-організаційний діяльності, прихильниками диктатури партії або гуртка. У Драгоманова федералізм був системою не лише соціальною, але і політичною, і культурною, -- навіть моральною... Федералізмом Драгоманова пронизано було його ставлення до партій, до людей, до способів і прийомів переконання супротивника. Цей федералізм був заснований на індивідуалізмі, на визнанні в кінцевому рахунку автономної особистості, права якої так само невід'ємні, як і право окремої громади. З цього федералізму випливала з необхідністю боротьба за політичну свободу".

Ідея федералізму не була чимось новим в українській політичній думці того часу. Її витоки можна шукати вже в проектах утворення та реформування Козацької держави, в теоретичних побудовах учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Особливу увагу їй приділяв М. Костомаров, вважаючи федеральну організацію держави історичною традицію українців. М. Драгоманов пізніше не раз публічно заявляв себе спадкоємцем ідей Кирило-Мефодіївського товариства 40-х рр., а одного з його головних ідеологів у "Листах на Наддніпрянську Україну" -- М.І. Костомарова -- називав своїм ідейним учителем щодо федералізму.

Оцінюючи роль М. Драгоманова в розвитку української політичної думки, можна сказати, що він, як і М. Костомаров, є її основоположником. Головні наукові праці М. Драгоманова було присвячено теоретичній політології, політичній історії або конкретній політиці («Рай і поступ», «Старі хартії вольностей», «Чудацькі думки про українську справу», «Восточная политика Германии и обрусение» та ін.).

М. Драгоманов, будучи одним із найпрогресивніших діячів свого часу, у наукових працях, громадській та політичній діяльності проаналізував та синтезував чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу триває і досі.

2. Основні елементи політичної системи та її функції

Різні політичні явища в суспільстві об'єднанні поняттям "політична система" суспільства. Призначення політичної системи - це забезпечення інтеграції, розробка та реалізація загальної мети суспільства. Політична система є центральною проблемою політології.

Політична система суспільства -- цілісна, інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Основними ознаками політичної системи є: взаємозв'язок групи елементів; утворення цими елементами певної цілісності; внутрішня взаємодія всіх елементів; прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму; здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління (самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об'єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Від інших систем політичну систему відрізняють:

· забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей;

· віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин;

· сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є. Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи -- сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи -- політична влада -- зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх, зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів -- волі, авторитету, права, сили. Отже, влада -- це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять:

1. Політичні відносини.

2. Політична організація суспільства.

3. Засоби масової інформації.

4. Політичні принципи та норми.

5. Політична свідомість і культура.

Політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це:

- міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

- вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

- відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види:

· власне політичні організації (держава, політичні партії, політичні рухи);

· політизовані організації (народні рухи, профспілки);

· неполітичні організації (об'єднання за інтересами).

Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством здійснюють політичні партії -- певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є досягнення державної влади; оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації суспільства. Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації (Мас-медіа) є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації -- це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:

1. Регулятивна - виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.

2. Інтеграційна - вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.

3. Дистрибутивна (розподільницька) - передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.

4. Реагування - відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.

5. Легітимізації - діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.

6. Політичної соціалізації - залучення людини до політичної діяльності суспільства.

7. Артикуляції інтересів - пред'явлення вимог до осіб, які виробляють політику.

8. Агрегування інтересів - узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.

9. Політичної комунікації - припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

10. Стабілізації - забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.

3. Що означає за Гоббсом стан війни «всі проти всіх»?

Томас Гоббс був одним із засновників широко розповсюдженої в 17-18 ст. буржуазної теорії природного права і договірного походження держави. Ця теорія виходила із зовсім нових принципів, відмінних від середньовічних, виходила із нових уявлень про людину, суспільство і державу, котрі були підказані наукою, яка розвивалась і матеріалістичною філософією.

Буржуазні ідеологи 17-18 ст. в своїй боротьбі з феодалізмом ставили перед собою задачу встановити, які “об'єктивні” і “необ'єктивні” основи, на яких повинні будуватись державний устрій, законодавча діяльність, відношення між людьми і народами. Такі “об'єктивні” і незалежні від людських думок початки необхідно шукати не в божому прозрінні. Гоббс говорив, що Христос не давав ніяких принципів права і політики. Не потрібно шукати ці початки і в установленому законодавстві, тому що воно тимчасове і набуте і часто залежить від думок окремих людей. Необхідно шукати ці абсолютні і вічні початки в самій “природі”. Загальний вирослий інтерес до природи втілився в особистий інтерес до “людської природи”. Предметом філософського вивчення складає не діюче, установче право, яке є правом феодального суспільства, а “природне право”, подібне законам всього механізму всесвіту.

Природне право протиставляється існуючому, як виходячи із людської природи, і з цього ж джерела воно і пізнається людським розумом.

Філософія в пошуках “поняття держави як такої” повинна відірватися від теологічного розгляду суспільних явищ. Філософи 18 ст., в їх числі Т.Гоббс, шукають підвалини держави в ньому самому, вони хочуть вивести закони суспільства не з теології, а із розуму і досвіду.

Подібно того, як природу хотіли побачити такою, якою вона існує в дійсності, філософи 17 ст. хотіли бачити і людину такою, якою вона є в “дійсності”, від природи. Цей “дійсний” чоловік, чоловік “взагалі” став вихідною точкою для політичної критики феодалізму, феодального законодавства і права.

Людина є, з однієї сторони, істотою природи, “природною” істотою, прийнятою в загальну систему природи, підлеглій її загальній необхідності і закономірності. Як такою, вона представляється рівною від природи всім іншим людям, а нерівність людей оголошувалося як противне природі. З другої сторони, людина розглядається як суб'єкт права в її відношенні з іншими людьми, в громадському середовищі. Звідси дуже поширене ділення “Громадської філософії” на “De homine” (“Про людину”) та “De cive” (“Про громадянина”), якої дотримувався Томас Гоббс.

Людина, з точки зору Гоббса, - середня ланка між природою та суспільством. Вона тіло природи, фізичний об'єкт, вона також розумний творець штучного тіла - держави. Без знання людини та її природи неможливо зрозуміти ні держави, ні елементів державного життя. Вчення про людину по тій причинні являє ведення до теорії держави.

При всьому ідеалізмі своєї теорії суспільства Т.Гоббс виходив із нових для його часу основ. Він включає людину в послідовність дій природного механізму світу. Він порівнює людей з автоматами, котрі мають штучне життя, з серцем замість пружини, з нервами замість ниток, з суглобами замість колес.

Гоббс шукає підтвердження своїм поглядам на людину в історії і перш за все в політичних подіях своєї країни. При цьому висловлює ряд влучних характеристик, вірних домислів. “На більшість заможних - писав Гоббс, - я дивлюся як на людей, у яких немає очей ні для чого, крім власної вигоди, які сліпі до всього, що не лежить на їх дорозі, і які падають духом при одній думці про пограбування”. Причину громадянської війни в своїй рідній країні Гоббс бачить не в суперечках про церковне вчення, а в боротьбі за “особисті інтереси”.

Гоббс, подібно до деяких його далекоглядним сучасникам, визнавав, що громадянська війна була перш за все боротьбою за особистість. Гоббс показав, як верхи нового дворянства, верховоди Сіті - “партія грошового мішка” - з поспішною жадністю наживались на революції. Скажена спекуляція біля єпископських земель, акцизи на відкуп, податки, позики, в цьому буржуазному ділі далеко обганяли стару аристократію.

В результаті, в егоїстичній людській природі Гоббс відкриває найбільш прості елементи, до яких можуть бути зведенні “правила і закони політики”. Він був першим із представників нової філософії 17 ст., який зробив вихідним пунктом своєї теорії всесторонню боротьбу індивідів за свої матеріалістичні інтереси.

Згідно природно-правової доктрини, людина поза державою знаходиться в “природному стані”. Тут панує “природне” право, продиктоване не богом, не людьми, а самою “природою” людини.

На відміну від інших представників природно-правової теорії, по Гоббсу, стан людей поза державою, тобто природній стан, є війна всіх проти всіх (bellum omnia contra omnes), тому що тут, людські пристрасті нічим не можуть бути стримані. В стремлінні людини до задоволення особистих потреб, до максимілізації задоволення не знає ніяких перешкод. Щоб задовольнити свої пристрасті людина не зупиняється ні перед чим. Хижацтво та жорстокість людини перевершує хижацтво та жорстокість тварин, тому що тварини після насичення заспокоюються, людина ж голодна навіть майбутнім голодом. Людину наштовхують на насилля, крім того, такі причини, які тваринам взагалі не присутні: недовіра, любов до слави, жадібність влади. Природа створила людей рівними у співвідношенні фізичних і розумових здібностей, пише Гоббс, і дала кожному право на все. Але мати право на все в природному стані - означає не мати ніякого права, тому що те, що ти по праву вважаєш своїм, другим вважає також своїм. Ось чому головна характерна риса природного стану полягає у відсутності особистості, у відсутності точного розмежування між “моїм” і “твоїм”.

Для Гоббса, на відміну від більшості теоретиків 17-18 ст., “природній стан” людського роду не тільки деяка історична гіпотеза про стародавність держави. Гоббс визнає стан війни всіх проти всіх природнім станом людей завжди і всюди, нормальним виявленням людської сутності. Держава лише накидує вуздечка на людські пристрасті.

Всесторонній антагонізм “природнього стану”, змальований Гоббсом, представляє собою вираження стану суспільства, в якому загальна частина індивідуальних товаровласників виявляється як незаперечна або природна форма існування. Невпевненість, ізолювання та варварство “природнього життя” людей відображає реальну невпевненість і ворогуючу ізоляцію людей в суспільстві, в якому загальний конфлікт матеріальних інтересів є необхідним наслідком способу виробництва.

“Війна всіх проти всіх” - це “природній” закон буржуазного суспільства, закон, увічнений Гоббсом. “Вільна промисловість та вільна торгівля… на місце пільг… ставлять людину, звільненого від пільг і не пов'язаного з іншою людиною навіть баченням загальних зв'язків, і породжують загальну боротьбу людини проти людини, індивідуума проти індивідуума… Все громадське суспільство є ця війна, окремих один від одного вже тільки своєю індивідуальністю індивідуумів, один проти одного і взагалі неприборканого рухом від кайдан привілегій стихійних життєвих сил”.

Цю форму проявлення відносин між людьми класового, антагоністичного суспільства Гоббс перетворює в “природню” форму для всіх часів і всіх народів. В цьому глибоко реакційному змісті його вчення про “війну всіх проти всіх”, зміст, котрим скористалась згодом буржуазна ідеологічна реакція до самої епохи загнивання капіталізму, коли ця теорія знову воскресла, як вираження тваринної ненависті проти соціалізму і демократії. В буржуазному вчені про конкуренцію і в мальтусовській теорії народонаселення ця теорія утвердилася в якості “вічного природного закону суспільства”. Звідси - расистські висновки, твердження, що боротьба очищає расу, що війни між расами і державами є їх природна і правомірна функція і т. п.

Щож стосується самого Гоббса то його філософська система “війна всіх проти всіх” мала цілком визначений зміст. Ця формула служила у нього транпліном для його вчення про абсолютну владу держави, єдино здатній врятувати людство від жахів природного стану.

Люди неминуче повинні прагнути, по Гоббсу, вийти з природного стану. Це прагнення - такий же закон природи, які інші закони людської психіки і поведінки. Можливість виходу закладена частково в пристрасті, частково в розумі. Пристрасть, яка робить людину схильним до миру, є страх смерті, інстинкт самозбереження. Цей інстинкт виступає в кінці кінців головним із всіх пристрастей. Разом із цим імпульсом виступає і “природній розум”, котрий підказує умови які підходять для світу, на основі яких люди можуть прийти до згоди.

Список використаних джерел

1. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна. - К.: Знання, 2000. - 200 с.

2. Бондарчук І.В. Основи політології: Навч. посібник. - Вид. 2-ге, перероб. і доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 312 с.

3. Василик М.А. Политология: Хрестоматия. - М.: Гарда-рики, 2000. - 558 с.

4. Гурвица М.М. Политическая наука: новые направлення. - М.: Наука, 1999. - 816 с.

5. Кирилюк Ф.М. Основи політології. - К.: Здоров'я, 2000. - 248 с.

6. Лазаренко О.В. Теорія політології. - К.: Знання, 1999. - 325 с.

7. Мухаев Р.Т. Политология: Учеб. для вузов. - М.: ПРИОР, 2002. - 373 с.

8. Піча В.М. Політологія: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти І-ІV рівнів акредитації. - К.: Каравела, 2001. - 344 с.

9. Політологія: Підручник/ За ред. В.Г. Кремень. - Харків: Єдінорог, 2002. - 640 с.

10. Практикум з політології/ За ред. Ф.М. Кирилюк. - К.: Комп'ютерпрес, 2003 - 622 с.

11. Пугачев В.П. Введение в политологию: Учеб. для студентов высш. учеб. заведений. - М.: Аспект Пресс, 1999. - 451 с.

12. Рябов С.П. Політологічна теорія держави: Навч. посіб. для вузів. - К.: Тандем, 2001. - 240 с.

13. Сазонова М. Політологія: Навч. посіб. для вузів. - Х.: Фоліо, 1999. - 413 с.

14. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки). - К.: Либідь, 2002. - 498 с.

Размещено на Allbest.ru