Предмет, структура та функції політології

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Предмет, структура та функції політології

2. Політична влада

3. Українська політична думка у ХХ столітті (міжвоєнний період)

Список використаної літератури

1. Предмет, структура та функції політології

Як будь-яка наука, політологія має свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню. об'єкт предмет політологія

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами - політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо.

Згідно з другою позицією, політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. "Широке" і "вузьке" розуміння предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться як два "концентричні кола" накопичення політичного знання.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі напрями:

· політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

· теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо;

· політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику;

· політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства;

· історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи;

· політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

· теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань.

Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології. Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими процедурами і зв'язками з практикою. Теоретична політологія ставить своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності. Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки, прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози, рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям політології має безпосередній зв'язок з практикою. Про практичний напрям прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування, моделювання політичних процесів тощо.

Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження, але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях:

· Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.

· Аналітична функція - всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи.

· Прогностична функція - вироблення наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.

· Інструментально-практична функція - розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

· Політична соціологія - формування громадянської культури.

Висновок. Політологія має свій об'єкт і предмет дослідження. У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Згідно з другою позицією, політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

Перша структура політології виділяється залежно від проблематики, що вивчається, а друга передбачає розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології.

2. Політична влада

У політологічній теорії не склалося єдиного визначення влади. Найбільш часто наводяться:

· силове, яке трактує владу як панування і примушення до підкорення;

· вольове, що розуміє владу як здатність проводити свою волю навіть наперекір опору (М.Вебер);

· влада як вплив. Зміст впливу полягає в здатності впливати на поведінку інших. Така взаємодія описується формулою: влада А над Б є здатність добиватися того, щоби Б "ніколи не зробив би без впливу А" (Д.Даль);

· телеологічне, відповідно до якого влада - це досягнення певної мети;

· інструменталістське, що трактує владу як здатність до мобілізації ресурсів для досягнення певних цілей;

· конфліктне, що зводить владу до позиції панування, пов'язаної із здатністю окремих груп і індивідів контролювати механізм розподілення дефіцитних суспільних цінностей;

· структуралістське, яке характеризує владу як особливі відносини між керівником і керованим.

Наведені визначення не є взаємовиключними. Акцентуючи увагу на різних аспектах влади, вони взаємно доповнюють одна одну.

Категорія "влада" має декілька споріднених понять - панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади. Владу пов'язують з пануванням, під яким розуміють примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент - нав'язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство, покарання) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закони, крім панування, влада може виступати у формі впливу і авторитету та не застосовувати насильства.

Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від влади. Говорити про владу можна в тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або у формі навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає використання особливих способів маніпулювання. Існують різні технології впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть: особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка, монументальні споруди.

Авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет - це керівництво, що добровільно визнає за суб'єктом влади з боку підвладних право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції.

Специфіка політичної влади пов'язана із здатністю індивідів, груп і їх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.

До інших проявів специфіки політичної влади можна віднести такі:

· на відміну від міжособистісної, політична влада присутня у відносинах між великими соціальними групами, державами, співтовариствами, суспільними організаціями;

· політична влада передбачає необхідність організаційних процедур для вираження інтересів спільної у політичній сфері, інституціональну оформленість (вираження політичного інтересу через партію, державу та інші інститути);

· можливість використання найрізноманітніших ресурсів (економічних, примусових, інформаційних тощо);

· поєднання відкритих і тіньових центрів влади, що діють приховано, поза сферою суспільного контролю;

· моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень (на відміну від влади економічної, яка в умовах ринку передбачає плюралізм суб'єктів влади);

· ієрархічність відносин влади;

· делегування (передача) частини владних повноважень від одного суб'єкта іншому, який бере на себе відповідальність за їх виконання (модель: центральна влада - місцева влада);

· ідеологічність.

Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому - забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.

Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади.

Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.

Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний - політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня - політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити:

· відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;

· напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу;

· тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу.

Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою.

Висновок. Віссю, навколо якої обертається все політичне життя, є влада. Вона повсюдна і пронизує всі структури суспільства, виступаючи його цементуючим елементом, підтримуючи внутрішню цілісність, організованість і ієрархічність суспільних відносин. Суспільство, полишене влади, пронизане хаосом.

Найбільш популярною є характеристика влади як взаємодія (відносини), структурними компонентами якої будуть суб'єкт і об'єкт. Суб'єкт - активна сторона, яка виступає причиною зміни дій іншого об'єкту.

Категорія "влада" має декілька споріднених понять - панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади.

3. Українська політична думка у ХХ столітті

Зростання ролі політики, її вплив на економіку, ідеологію, культуру - характерне явище ХХ ст. Об'єктивно це пояснюється розвитком індустріального суспільства, демократизацією громадського життя, ускладненням суспільних структур, посиленням політичної активної активності народу тощо. Це століття докорінних змін у світі, століття революцій, світових війн, розвитку демократії на Заході й її становлення на Півдні, Півночі, Сході. Процеси політичних перетворень визвали до життя нові теорії про політику, які сформувалися на науковій базі, утвореної попередниками. Вже на початку ХХ ст. збільшується кількість дослідницьких робіт у галузі політики, оформлюється політологія як самостійна наука.

Особливості української політичної думки ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали спадково-майнові ознаки, руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХХ ст. не був суспільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємозалежних напрямків.

Народницько-демократичну традицію України, яку започаткували Кирило-Мефодіївське товариство (1846 р.), В. Антонович, М. Драгоманов, в міжвоєнний час (1878-1929), С. Шелухін (1864-1939) та ін., підкреслюючи на необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Позиції демократичного народництва політично ослабли у 20-30-х рр. ХХ ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів - інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії., усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у національно-демократичній революції 1917-1920 рр.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30-50-х рр. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко (1880-1951) та І. Багряний (1906-1963). В. Винниченко (основна праця - “Конкордизм”) виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції, висунутої на Заході в 50-60-х рр. І. Багряний умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму, фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на поширення демократії, через дезінтеграцію СРСР.

Ліберальні традиції, започатковані в Україні М. Драгомановим (1841-1895), у 70-80-х рр. ХХ ст., були сприйняті українським дисидентським підпіллям і знайшли вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості. А вже в першій половині 90-х рр. ХХ ст. носіями ліберального світогляду стали майже 10 політичних партій (ЛПУ, АДПУ, НДП та ін.).

Консервативні традиції наукової думки знайшли відображення в позиціях таких відомих мислителів України, як В. Липинський (1882-1932), С. Томашівський (1875-1930), В. Кучабський (1895-1945). Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному житті, критичне ставлення до націоналізму та російського більшовизму, визнання керівної ролі політичної еліти у державотворчому процесі.

Націонал-комуністичні ідеї, що були особливо поширені на початку ХХ ст. (М. Хвильовий (1893-1933), О. Шумський (1890-1946)) набули “другого дихання” в Україні в 60-ті роки ХХ ст. (І. Дзюба, Л. Плющ, М. Руденко та ін.). Проте, хоча вони і мали місце у науковій думці України, на практиці виявилися утопічними й нежиттєздатними.

Як модернізований напрям політичної думки України у ХХ ст. став інтегральний націоналізм, виникнення якого пов'язують з ім'ям М. Міхновського (1873-1924). Досягнення повної незалежності України, “Україна для українців” мислитель вважав метою - максимумом. Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічних конструкціях Д. Донцова (1883-1973), М. Сціборського (1897-1941), С. Бандери (1906-1959), Я. Стецько (1912-1986). У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті рр. ) їх ідеї набули величезної популярності, а після краху фашистського й нацистського режимів Італії та Німеччині, поразки УПА в боротьбі проти СРСР швидко втрачали соціальну базу.

Націонал-демократичні ідеї в Україні знайшли наукове обґрунтування в працях С. Дністрянського (1870-1936), С. Рудницького (1877-1937), В. Старосольського (1878-1942), О. Ейхельмана (1854-1943). Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади: обґрунтування права українського народу на самовизначення, домінування суверенності нації над суверенністю держави, ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації. Можна вважати спадкоємцями цих ідей представників сучасних правоцентристських партій України (Народний рух України та деякі інші).

Висновок. Отже, українська політична думка ХХ ст. представлена різними напрямами, мала за мету обґрунтування наукової концепції української державності, національної свідомості, політичної орієнтації українського народу. Її аналіз свідчить про те, що представники різних позицій зробили значний внесок в розробку української і світової політичної науки.

Список використаної літератури

1. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна. - К.: Знання, 2000. - 200 с.

2. Василик М.А. Политология: Хрестоматия. - М.: Гарда-рики, 2000. - 558 с.

3. Гурвица М.М. Политическая наука: новые направлення. - М.: Наука, 1999. - 816 с.

4. Матузов Н.И. Политология для юристов: Курс лекций. - М.: Юристъ, 2002. - 442 с.

5. Мухаев Р.Т. Политология: Учеб. для вузов. - М.: ПРИОР, 2002. - 373 с.

6. Пугачев В.П. Введение в политологию: Учеб. для студентов высш. учеб. заведений. - М.: Аспект Пресс, 1999. - 451 с.

7. Рудич Ф.М. Много ли власти нужно власти?: Учеб. пособ. для студентов высш. учеб. заведений. - К.: Довіра, 1999. - 267 с.

8. Рябов С.П. Політологічна теорія держави: Навч. посіб. для вузів. - К.: Тандем, 2001. - 240 с.

9. Сазонова М. Політологія: Навч. посіб. для вузів. - Х.: Фоліо, 1999. - 413 с.

10. Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. - К.: Тандем, 2000. - 600 с.

11. Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки). - К.: Либідь, 2002. - 498 с.

Размещено на Allbest.ru