Вплив політичних трансформацій перехідного періоду на розвиток країн пострадянського періоду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема

Вплив політичних трансформацій перехідного періоду на розвиток країн пострадянського періоду

Зміст

Вступ

Міжнародно - політичні технології «кольорових» революцій

Незалежність Косово. Політичні наслідки

Підприємці в системі політичної влади Вірменії перехідного періоду

Роль інтелектуальної міграції в соціальних трансформаціях пострадянського простору

Висновок

Список літератури

Вступ

Розпад СРСР є однією з найбільших геополітичних катастроф ХХ століття. Поділ Радянського Союзу на 15 незалежних держав стало фундаментом для формування одно полярного світу з державою-гегемоном, яким на даний момент є США. Крім того, погляди російських і західних політиків щодо організації пострадянського простору разюче відрізняються, що породжує цілу низку гострих міжнародних проблем.

Міжнародно - політичні технології «кольорових» революцій

Збереження існуючої політики щодо країн ближнього зарубіжжя загрожує Росії абсолютної втратою впливу в регіоні, подальшим просуванням і зміцненням політичного і військового присутності США в безпосередній близькості від кордонів РФ. Все це багато в чому стане можливим саме завдяки застосуванню міжнародно-політичних технологій проведення «кольорових» революцій. Саме це головним чином і підтверджує необхідність дослідження даного феномена і реалізують його технологій.

«Кольорова» революція - це переворот, який відбувається у країні з демократичним режимом, що має певні внутрішні проблеми, що направляється та рухомим інтересами третьої сторони. Подібні перевороти здійснюються за допомогою деяких міжнародно-політичних технологій. Умовами успіху «кольорової» революції є кілька факторів. Перший - наявність в обраному для революції державі низки внутрішніх економічних, політичних і соціальних проблем, активну, але приховане участь третьої сторони (нею в даному випадку є США). Другий - це завчасний збір і аналіз інформації про політичну ситуацію в країні. Третій фактор - це організація діяльності МНПО на території держави, за допомогою яких і здійснюється вплив третьої сторони на внутрішньополітичні процеси. Четвертий - створення в країні опозиційних молодіжних організацій. П'ятий - активне використання різних засобів масової інформації в інтересах революціонерів. Шостий - використання «революційного маркетингу». Сьомий - початок активної революційної діяльності одночасно з початком передвиборної кампанії.

Всі перераховані вище фактори разом є основою політики «ненасильницького тиску» - основною зброєю революціонерів нового формату.

Отже, «кольорові» революції не мають відношення до класичних революцій XVII-XX століть. Дані перевороти штучно викликаються третьою стороною, але не з метою насильницької передачі влади від одного соціального шару до іншого, а з метою створення в державі «маріонеткового» уряду. І «революція троянд», і «помаранчева революція», і невдала до кінця «революція тюльпанів» були підготовлені і проведені за однією і тією ж схемою

Чи можна називати такий процес революцією? Звичайно, немає, адже він нав'язаний і фінансується ззовні. Крім того, дані перевороти призводять до сумнівної ротації влади, а проблеми, що послужили основою політичної кризи, залишаються невирішеними. Таким чином, стає остаточно ясно, що «кольорова» революція - це всього лише певний набір міжнародно-політичних технологій, що використовуються третьою стороною з метою повалення законної влади в суверенній країні.

Незалежність Косово. Політичні наслідки

17 лютого 2008 на Балканському півострові з'явилася нова держава, що відокремилося від території Сербії. Незважаючи на численні протести сербського населення, цей міжнародний акт був визнаний легітимним найбільш впливовими в тому регіоні світу країнами. Посилаючись на право націй на самовизначення, Косово проголосило незалежність, яку з кожним днем визнає все більше урядів. Історія протистояння сербів і албанців на порівняно невеликій території має складну історію: ще в кінці 18 століття воно оформилося в явні зіткнення.

Поява політичної освіти на Півдні Європи таким чином ставить перед світовим співтовариством ряд складним питань і закладає основу для нових загострень обстановки в різних куточках земної кулі. Проблеми, схожі з тими, з якими зіткнулася Сербія, є навіть у деяких країн Євросоюзу - баскський сепаратизм в Іспанії, питання Сицилії в Італії, північна Ірландія у Великобританії, в інших місцях - Абхазія і Південна Осетія в Грузії, в невизначений статус Тайваню в Китаї , у меншій мірі півострів Крим у України.

Європейські держави та США таким кроком створили підвалини вельми вірогідного кризи. Їх позиція дозволила косовським албанцям обрости свою державу в дуже важких умовах. На дану подію багатьма політичними діячами вже озвучені, часом, абсолютно полярні точки зору. Очевидно, що за кожною стоять певні інтереси країн в залежності від перспективи самим зіткнутися з проблемою можливого відчуження будь-якої частини території. У цілому думка громадськості ЄС визнало це в порядку речей, адже отримали те, за що так багато страждали, але в той же час створили небезпечний прецедент. Враховуючи те, що подія сталася не в якомусь віддаленому регіоні світу, а в самій Європі з Сербією, з країною-членом ООН, під питанням можуть при певних умови стати всі держави Землі. На Балканському півострові змогли отримати підтримку, тому що більше дев'яноста відсотків населення косовського краю складають албанці. Що, в такому випадку, зможуть заперечити ЄС і США, наприклад, сербам, які проживають в Боснії та Герцеговині, якщо ті раптом побажають застосування до себе рівно такої ж права і висловлять бажання приєднатися до Сербії? Або чому, скажімо, сербське більшість тепер вже не сербської Митровиці не повинно підняти тему про свої права на самовизначення або, як мінімум найширшу автономію? Не багатьом простіше ситуація і з албанцями Македонії, складовими там меншість. Між тим, Європа, зваливши на себе проблему забезпечення стабільності та управління Косово, не змогла домогтися єдності в своєму стані: Великобританія, Франція, Німеччина та Італія вже визнали незалежність Косово, але Греція, Іспанія, Словенія і Кіпр робити цього не збираються з очевидних причин . Вони раціонально побоюються, що отримана і прийнята таким чином незалежність будь-якої країни, активізує сепаратистські настрої вже на їх території. Іспанія і Кіпр, в даному контексті, повинні відчувати найбільшу настороженість серед усіх членів ЄС. В Іспанії ще свіжі спогади про серію вибухів у Мадриді, організованих терористичним угрупуванням ЕТА, яка виступає за незалежність «країни басків» вже більше ста років. Кіпр знаходиться в не менш складно ситуації, так як після військового вторгнення турецької армії в 1974 році острів виявився фактично розділений на дві частини, а в 1983 році на півночі Кіпру була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, яка до сьогоднішнього дня була визнана тільки Туреччиною. Тому можна з високою часткою ймовірності припустити, що ці країни не змінять своєї позиції з даного питання, принаймні, у доступному для огляду майбутньому.

Повертаючись до Косово, відзначимо, що без згоди Росії Косово не може бути визнане і ООН. Щодо міжнародно-правової системи Росія займає сильну і чітку позицію, засновану на резолюції ООН під номером N1244. Офіційно вважається, що США та ЄС виступили за незалежність Косово, тому що інакше, ніж Росія, трактують дану резолюцію ООН, яка була прийнята відразу після завершення війни 1999 року. У цій резолюції сказано, що Косово стає зоною, контрольованою і забезпечувана безпекою силами і засобами ООН, а всі учасники врегулювання зобов'язані добиватися «політичного вирішення кризи в Косово». Проте відсутня вказівка, яким конкретно має бути це політичне розв'язання, що дало можливість різного прочитання. На думку Росії, якщо Сербія не згодна з відділенням Косово і в разі, коли Рада Безпеки ООН не ухвалила позитивного рішення, яке зобов'язувало б Сербію зробити це, слід вважати визнання незалежності зазначеної території порушенням міжнародного юридичного права. З одного боку, виходячи з того, що єдиної і загальної норми визнання незалежності в світі немає, обидва погляду на архітектуру кордонів і тонкощі їх перекроювання мають право на існування. Але з іншого боку, найбільш важливим тут виявляється навіть не та обставина, що відбувається з Сербією і Косово суперечливо і не можна знайти справедливого рішення, який влаштував би всіх, а те, що все це може мати далекосяжні наслідки у світлі створеного прецеденту.

пострадянський політична трансформація

Підприємці в системі політичної влади Вірменії перехідного періоду

Актуальність і значущість теми даної дослідницької роботи визначаться необхідністю осмислення місця і ролі підприємців у політичній системі влади в суспільствах перехідного періоду як найважливішого елементу, що бере активну участь у процесах комунікації з базовими підсистемами: державою і суспільством.

Капіталізм у Вірменії викликає чимало запитань щодо свого походження, механізмів зв'язків держави з бізнесом та функціонування. Починаючи з 1992 року, у Вірменії розвинувся своєрідний, дуже суперечливий і багато в чому нестійкий політико-економічний гібрид. Дана обставина, а саме - очевидне навіть для стороннього спостерігача прагнення зміцнювати свої позиції підприємницького шару до політичного представництва власних інтересів, а бізнес-еліти виступати в якості політичної еліти стимулювало появу тверджень про те, що багато політичних інститути «все сильніше починають подаватися олігархічної експансії» , а рвуться до влади бізнес - структури «... стали інструментом вираження корпоративних, а не суспільних інтересів ...». Оцінити силу впливу підприємців на політичне життя сучасного вірменського суспільства представляється досить складним. Щоб виявити роль і місце підприємців у політичній системі влади, їх владний потенціал, а також ті фактори, які впливають або обмежують цей потенціал, необхідно зрозуміти з чого складається політичний ресурс підприємців і головне яку мету переслідують представники цього співтовариства, коли приймають рішення взяти на себе роль ключового гравця на сучасному політичному полі. Великі підприємці в особі своїх корпорацій в країнах переживають системну трансформацію, завдяки своїм ресурсам, перетворилися на найбільш активно діючих суб'єктів політичного життя. Вони почали здобувати певну політичну роль, яка виражається в прямому впливі на політику. Аполітичний бізнес немислимий в суспільствах перехідного періоду, де ще не завершився процес нової інституціоналізації суспільства і не існує суворого розподілу соціальних ролей. Як зазначає казахстанський соціолог Е.Ж. Есенгараев, відсутність адекватної ціннісної - нормативної основи, вузькість когнітивної бази негативно впливає на рольову репрезентацію інститутів. Рольовий поведінка в соціо культурному контексті Вірменії перехідного періоду не спирається на органічну рольову ідентичність і неминуче позначається на якості рольових дій. Вплив бізнесу на політику пов'язано не тільки з можливостями та ресурсами самих олігархів, а й зі станом державної машини. Чим слабкіше держава, тим активніше бізнесмени. І навпаки, чим сильніше політична влада, тим більше скромну політичну роль відіграють підприємці, зосереджуючись на економічних проблемах. Політичні амбіції підприємців - це своєрідний барометр стану держави. У ході дослідження на стадії збору емпіричного матеріалу в 2006-2007 роках були використані анкетування та метод інтерв'ю. За допомогою анкетного опитування ми хотіли визначити громадську думку про підприємців, який соціальний статус вони займають в соціальній структурі суспільства, чи відповідають вони уявленням суспільства про місце і роль підприємців і, найголовніше, яку громадську роль вони грають. За допомогою другого методу виявлено мотиви і система ціннісних орієнтацій підприємців, визначені деякі проблеми взаємини бізнесу і влади. Інтерв'ювання було проведено з представниками великих і досить успішних підприємств Вірменії. Враховуючи однорідність генеральної сукупності (всі підприємці) обсяг вибірки склав 50 представників бізнесу. Збір інформації здійснювався методом особистого інтерв'ю на умовах анонімності. Пошук респондентів відбувався методом «снігової кулі». Метод «снігової кулі» ефективний, тому що підприємці є представниками так званої важко досяжним групи (власники бізнесу і топ менеджери) і передбачає пошук перший респондентів за особистим контактам, після чого кожен опитаний рекомендував інтерв'юера своїм знайомим підприємцям і партнерам по бізнесу. Більшість великих підприємців в тій чи іншій мірі ангажовані в політичну діяльність, дрібні ж поглинені повсякденними справами своєї фірми і вважають за краще утримуватися від прямої участі в політичній діяльності. В даний час, у своєму ставленні до політики, шар підприємців розділений на три групи: уникають політичної діяльності, орієнтованих на політичний лобізм, прямо включених в політичну сферу У цілому, процес політичної інституціоналізації підприємництва не завершений, і це дозволяє констатувати два процеси, що протікають в підприємницькому середовищі Вірменії: прагнення до самостійного політичного об'єднання нового класу і тягу до державної влади. У перехідний період у Вірменії бізнес є визнаним учасником не тільки економічних, але й політичних процесів, надаючи сильний вплив на політичне життя країни. У цих умовах стосунки влади і бізнесу набувають принциповий характер для здійснюваних політичних і соціально-економічних перетворень. Визначальна роль у цих перетвореннях належить соціальним, політичним і економічним інститутам, що ставлять і регулює ці відносини. Сформовані до теперішнього часу інститути та інструменти регулювання взаємодії між владою та бізнесом недостатньо пристосовані до нових реалій політичного та економічного життя. Повільні темпи інституційних перетворень в даному середовищі ускладнюють становлення чітких правил і норм взаємодії влади і бізнесу. Між тим, динаміка суспільного життя Вірменії настійно вимагає встановлення між владою, громадою та бізнесом більш прозорих, легітимних форм їх взаємовідносин.

Роль інтелектуальної міграції в соціальних трансформаціях пострадянського простору

Тема еліти все частіше піднімається в сучасних соціологічних дослідженнях, і хоча це поняття часто операційно аналізується в різних концептуальних контекстах, безперечне зростання частоти його використання є свідченням підвищеної уваги суспільства, преси, вчених до феномену, що зветься словом «еліта». Актуальним, на наш погляд, є комплексне вивчення існуючого положення, механізмів відтворення та перспектив розвитку науково-технічного потенціалу пострадянського простору, який асоціюється, в першу чергу, з науковими кадрами, з досягненнями вчених, які складають еліту наукового співтовариства. З кожним роком інтеграційні зв'язки між науковцями різних країн стають все більш значущими. Національна приналежність вчених вже не відіграє визначальної ролі. Серед якостей, що характеризують сучасного вченого, можна виділити готовність відгукнутися на пропозицію прочитати лекції, взяти участь у конференції, отримати місце роботи (іноді далеко за межами своєї країни). Разом з цим необхідно враховувати, що територіальні переміщення наукових кадрів за своїми масштабами, інтенсивністю і напрямами можуть набувати небажані для конкретного суспільства форми. Таким прикладом небажаних для суспільства масштабів і інтенсивності міграції є процеси, що відбулися в 1990-і роки в країнах колишнього СРСР, в першу чергу в Україну. Цей період можна визначити періодом занепаду їх науково-технічного і технологічного розвитку. Саме тоді наука відчула на собі наслідки зовнішньої інтелектуальної міграції. Так, відомо, що в період з 1990 р. по 1995 р. загальна кількість вчених в Україну скоротилося майже на третину. На 6,2 тис. осіб скоротилася чисельність висококваліфікованих фахівців зі ступенем доктора або кандидата наук. Міграційний процес серед вчених починається в 90-х роках: у 1991р. з України виїхало 39 докторів наук, у 1992 - 57, у 1993 - 68, а в 1994 - 90. У 1996р. з України виїхало 83 доктора наук, що на 40,7% перевищило рівень 1995р. і вдвічі більше в порівнянні з 1991р. Міграція докторів наук поділяється практично порівну між країнами ближнього і далекого зарубіжжя: половина їх числа виїхала до країн СНД і Балтії, інші - в Ізраїль, США, Німеччину, Канаду, Францію. Найбільше число докторів наук (42,2% з усіх емігрантів) виїхали в Російську Федерацію. Подібні пропорції зберігаються в міграційних потоках, що виїжджають з України кандидатів наук: половина виїхала в Росію, Білорусь, Молдову, Литву, інші - в Ізраїль, США, Німеччини, Канади, Фінляндії та Австралії. Серед країн Центральної Європи вибір робиться на користь Угорщини, Польщі, Чехії. У той же час, число приїжджають в Україні вчених значно менше. З тих, хто приїхав в Україну для постійного проживання в 1996р. - 26 докторів наук. 19 кандидатів, які прибули з Російської Федерації та ще 5 з інших країн СНД. Таким чином, Україна має як східні пріоритети у своїх економічних і політичних орієнтаціях (Росія), так і західні пріоритети (Польща, Угорщина, Словаччина, Румунія, і сусіди другого порядку - країни ЄС). Згідно з цими особливостями, а, також вписуючись в історично сформовані канали міжнаціональних та міжкультурних обмінів, складаються сучасні міграційні потоки [1, с. 340-345]. Процес «витоку умів» тісно пов'язаний з процесами трудової міграції в цілому. Найбільше бажання працювати за кордоном виявляє молодь (громадяни у віці до 30 років), з професійного статусу - це групи студентів, фахівці інженерно-технічного профілю, управлінці, науковці, працівники культури. Дана тенденція збереглася і сьогодні, і розрив між поколіннями вчених - лише один з наслідків, викликаних міграцією наукових кадрів. Тому інтелектуальна міграція, притаманна українському суспільству, залишається проблемою, актуальною для вивчення. Міжнародна інтелектуальна міграція може мати епізодичний, маятниковий і безповоротний характер (еміграція). Прикладом епізодичній інтелектуальної міграції може служити поїздки у відрядження на стажування, на конференції, на семінари і т.д. Це є обов'язковим атрибутом повноцінної наукового життя. Маятникова інтелектуальна міграція пов'язана з виїздом на роботу, наприклад, по дослідницькому контрактом, гранту, навчальній програмі для студентів з подальшим поверненням на Батьківщину. Вона дозволяє спеціалісту підвищити свій професійний і культурний рівень, удосконалити знання іноземної мови, набути досвіду роботи в інших соціо культурних та економічних умовах, інший науковому середовищі. Таку форму міграції можна було б розглядати як позитивну, якщо б вона не породжувала проблему «небажання повертатися додому». Таким чином, епізодичні та маятникові інтелектуальні міграції, пов'язані з виїздом з країни, можуть передувати безповоротної міграції (еміграції), тому що вони створюють умови для вибору постійного місця проживання. Емігрує і перспективна молодь, що не може не сказати на майбутньому потенціалі країни. Безумовно, можна відзначити і позитивні аспекти інтелектуальної міграції для країни, вихідцем якої є вчений. Так, в масштабах суспільства знижується рівень безробіття, визначений відсоток від доходів мігрантів пересилається на Батьківщину, встановлюються людські та ділові контакти, необхідні для входження будь-якої країни у світове співтовариство; творчі результати вченого через певний час, як правило, стають доступними для науки і економіки країни . Однак, згаданий позитив є досить незначним в порівнянні з тими негативними наслідками, які прямо чи опосередковано відчуває країна і її наука, які втрачають наукові кадри. Так, виникає розрив між поколіннями вчених; труднощі з відтворенням наукової еліти. У масштабах суспільства наслідками зовнішньої інтелектуальної міграції стає: погіршення демографічної структури населення, його репродуктивного потенціалу; погіршення якості трудових ресурсів; зниження інтелектуального потенціалу населення як у короткостроковій так і в довгостроковій перспективі; втрата пріоритетів науково-технічного розвитку суспільства; збільшення відставання від розвинених країн світу . Тому проблема, яка вимагає практичного рішення, полягає у підтримці певного балансу між інтересами країни, яка втрачає наукові кадри, з одного боку, та інтересами приймаючої країни, світової науки, вченого, зацікавленого в еміграції - з іншого.

Висновок

Колишні радянські республіки, в тому числі і Російська Федерація, виявилися втягнуті в стан крайньої нестабільності, що створюється завдяки тиску ззовні в геополітичних цілях і наявності всередині них сил, також зацікавлених у дестабілізації. Відомо, що ще в 1980-і роки в міжнародно-політичній практиці США була вироблена і випробувана технологія дестабілізації ситуації і зміни влади в демократичних країнах. Протягом 2003-2005 років на території СНД відбулося три «кольорових» революції: «революція троянд» у Грузії, «помаранчева революція» в Україні і «революція тюльпанів» в Киргизстані. У правовій системі склалася неоднозначна ситуація, коли основні міжнародні принципи входять у конфлікт один з одним. Право націй на самовизначення, неподільність кордонів, роль ООН як головного арбітра в питаннях міжнародного врегулювання тепер мають винятки.

Список літератури

1. Кара-Мурза С.Г. Експорт революції. Ющенко, Саакашвілі. 2008 / / http://www.kara-murza.ru/books/export/index.htm

2. Мірзоєв С.Б. Загибель права: легітимність у «помаранчевих революціях». М., 2008.

3. Почепцов Г.Г. Громадянське самбо. Як протистояти «кольоровим» революціям. М., 2005.

4. Циганков П.О. Теорія міжнародних відносин. М., 2005.

5. Енциклопедія соціології / За ред. Гріцанова А.А. М., 2008.

6. Есенгараев Е.Ж. Перехідні суспільства: інституційний аналіз / / Проблеми теоретичної соціології. Вип. 4. СПб, 2006.

7. Лапіна Н. Російські Еліти і проблеми інтеграції на просторі СНД / / Суспільство й економіка, 2007, № 10-11.

8. Лисенко В.М. взаємодія бізнесу і влади в регіонах: російська версія / / Федералізм 2002. № 4.

9. Перегудов С.П. Корпоративний капітал і інститути влади: хто в домі господар? / / Політичні дослідження 2008, № 5.

10. Погосян Г.А. Вірменське суспільство в трансформації. Єреван, 2003

11. Шульга М.О. Велике переселення народів: репатріанти, біженці, трудові мігранти. - К., 2007.

12. Прибиткова І.М. Трудова міграція населення України в умовах трансформації економічних і суспільних відносин / Трудова міграція в СНД: соціальні і економічні аспекти / Відп. редактор Ж.А. Зайончковська .- М., 2007.

13. Пилкингтон Х., Фізаклі А. Пострадянські міграції в контексті західних міграційних теорій / У русі добровільному та вимушений. Пострадянські міграції в Євразії. Під ред. А.Р. Вяткіна, Н.П. Комарівської, С.А. Панаріна. М.: Наталіс, 2009.

Размещено на Allbest.ru