Особливості політичної системи України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з політології на тему:

Особливості політичної системи України

В Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи. Ключовим моментом у цьому процесі стало прийняття Основного Закону - Конституції України. Відповідно до неї в Україні формуються всі соціально-політичні інститути.

Заради справедливості слід відзначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за європейським зразком. Наблизилась до професійного парламенту Верховна Рада України, введено Інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у неефективності всіх владних структур, неузгодженості й суперечливості їх дій, протистоянні органів місцевого самоврядування і центральних виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризовий стан в Україні, з якого вона лише почала виходити на рубежі ХХ - ХХІ ст., значною мірою пояснювався браком професійно підготовлених, авторитетних політичних лідерів. Більшість із тих, хто зробив кар'єру на руйнуванні Радянського Союзу, тоталітарної системи, відстоюванні незалежності, не маючи навичок управління, виявилися нездатними до конструктивної діяльності і в умовах правового нігілізму, як правило, вирішують лише власні проблеми.

Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо та через державні й органи місцевого самоврядування. Це конституційне положення визначає політичну перспективу України, сутність усіх політичних процесів, що відбуваються на перехідному етапі її розвитку.

Проблема полягає в тому, наскільки реально забезпечується основоположний демократичний принцип, відповідно до якого, за визначенням А. Лінкольна, йдеться про владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.

Україна є президентсько-парламентською республікою. Водночас треба мати на увазі, що в ході реформування політичної системи суспільства проголошено курс на перехід до держави парламентського типу. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. В Україні визнається та гарантується самоврядування. Згідно із Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні виступає парламент - Верховна Рада України, конституційний склад якої - 450 народних депутатів (невдовзі згідно з результатами всеукраїнського референдуму мало б бути 300, але результати референдуму так і не імплементовані, а тому за Законом про вибори до парламенту 2002 р. кількісний склад депутатського корпусу не зазнає змін і буде обиратися за змішаною системою у пропорції 50 % до 50 %). Верховна Рада України обирається на 4 роки, працює в режимі чергових і позачергових сесій. Вибори до Верховної Ради 29 березня 1998 року та 31 березня 2002 року відбулися на підставі змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи: 225 депутатів було обрано в одномандатних мажоритарних округах, а ще 225 - за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі.

До повноважень Верховної Ради України, зокрема, належать: внесення змін до Конституції України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; призначення виборів Президента України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); розгляд і прийняття рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України.

Верховна Рада України здійснює й інші повноваження, які згідно з Конституцією України належать до її відання. Лише Верховній Раді надані повноваження приймати найважливіші закони та постанови в державі. Всього за час свого функціонування Верховна Рада незалежної України розглянула 2163 проекти законів.

Главою держави та гарантом Конституції є Президент України.

В Україні посада Президента держави була введена Законом від 5 липня 1991 р. Першим Президентом незалежної України за результатами Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. став Леонід Кравчук, який набрав 61,59 % голосів виборців. Конституція 1996 р. визначає Президента як главу держави, який виступає від її імені.

Президент України обирається громадянами держави на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування терміном на 5 років. Він має бути громадянином України, жити в Україні до дня виборів не менше 10 років, мати право голосу, володіти активним виборчим правом, а також державною мовою. Президент може обіймати цю посаду не більше двох термінів поспіль. Він може бути обраний і на третій термін, однак тільки після того, як на цій посаді перебувала інша особа. Президенту України забороняється мати інший представницький мандат, обіймати посади у державних або громадських органах, займатися підприємницькою діяльністю. Повноваження обраного Президента починаються не пізніше, ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту принесення ним присяги на вірність народу України, до якої його приводить на урочистих зборах Верховної Ради Голова Конституційного Суду.

Текст присяги Президента України наступний: “Я, (ім'я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов'язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі”.

Останні президентські вибори відбулися восени 1999 р. на основі нового Закону України “Про вибори Президента України” від 15 січня 1999 р. Для обрання нового глави держави знадобилося два тури виборів. У другому турі перемогу здобув Леонід Кучма, за якого віддали голоси 15870722 виборці (56,25 %). Його конкурент, лідер КПУ Петро Симоненко отримав підтримку 10665420 виборців (37,8 %).

Президент України наділяється повноваженнями глави держави, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України та припиняє її повноваження, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; за згодою Верховної Ради України призначає Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає, за поданням Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.

Координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України виступає Рада національної безпеки і оборони України. Її діяльність регулює Закон України від 5 березня 1998 р. Президент є головою Ради та формує її персональний склад. До нього за посадою входять Прем'єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. Рада координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Всі її рішення вводяться в дію указами Президента України. Забезпечення організації роботи та виконання рішень Ради здійснює Секретар, який призначається на посаду та звільняється з посади Президентом і безпосередньо йому підпорядковується. На даний час Секретарем Ради національної безпеки і оборони України є Євген Марчук.

13 грудня 1991 р. була створена і зараз існує згідно затвердженого Указом Президента від 19 лютого 1997 р. Адміністрація Президента України. Загальне керівництво адміністрацією здійснює Глава Адміністрації, який призначається на посаду та звільняється з неї Президентом. Зараз на ній перебуває доктор юридичних наук Віктор Медведчук. Основні завдання діяльності адміністрації передбачають організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне забезпечення діяльності Президента України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Від часу прийняття “Декларації про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 р. склад керівництва Кабінету Міністрів змінювався одинадцять разів і нині працює одинадцятий уряд України. До його складу входить Прем'єр- міністр України (Анатолій Кінах з 29 травня 2001 р.), який керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України; Перший віце-прем'єр-міністр України; три віце-прем'єр-міністри України та 15 керівників міністерств. Кабінет Міністрів забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України.

Згідно з указами Президента України “Про систему центральних органів виконавчої влади”, “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” та “Про склад Кабінету Міністрів України” від 15 грудня 1999 р. до системи центральних органів виконавчої влади входять: міністерства (всього 15), державні комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких прирівнюється до Державного комітету України (всього 21), центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (всього 11). Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації у співробітництві з регіональними, місцевими виборчими органами. Якщо голові районної чи обласної державної адміністрації висловили недовіру дві третини депутатів від складу відповідної ради, то Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Важливе місце в політичній системі українського суспільства належить судовій гілці влади. Загальну структуру судової системи визначає насамперед стаття 124 Конституції, згідно якої судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Звідси, можна виокремити дві сфери судочинства - конституційну юрисдикцію та загальну юрисдикцію, кожна з яких має свої особливі предмет і методи регулювання.

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, завданням якого є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій її території. Він складається з вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Головою Конституційного Суду є Віктор Скомороха.

Повноваження Конституційного Суду можна поділити на чотири групи. Перша - вирішення питань щодо відповідності духу й букві Конституції законів, прийнятих Верховною Радою, указів і розпоряджень Президента України, актів Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Друга - офіційне тлумачення Конституції України і законів України з точки зору їх відповідності Конституції. Третя - розгляд справ щодо відповідності Конституції України діючим міжнародним угодам або тим, які виносяться Верховною Радою для надання згоди на їх обов'язковість. Четверта - висновки щодо дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції (зараз у судовій системі загальних судів) виступає Верховний Суд України. Голова Верховного Суду обирається на посаду та звільняється з неї шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду. До осені 2002 р. цю посаду обіймав Віталій Бойко. Вибори нового керівника мають відбутися впродовж трьох місяців, починаючи з жовтня 2002 р. Судді Верховного Суду обираються Верховною Радою України безстроково. Діє Верховний Суд у складі Пленуму Верховного Суду, судової колегії в цивільних справах, судової колегії в кримінальних справах, а також військової колегії.

До компетенції Верховного Суду входить перегляд рішень і вироків суддів, у касаційному порядку або за власною ініціативою в порядку нагляду, узагальнення судової практики та надання керівних роз'яснень судам з питань застосування законодавства. У передбачених законом окремих випадках Верховний Суд розглядає цивільні та кримінальні справи як суд першої інстанції.

Важливе місце в системі правоохоронних органів України та в її політичній структурі займає Прокуратура України. Органи прокуратури становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України (зараз це - Святослав Піскун), з підпорядкуванням нижчих за рангом прокурорів вищим. Генеральний прокурор призначається на посаду на п'ять років за згодою Верховної Ради та звільняється з посади Президентом.

Відповідно до статті 121 Конституції України на прокуратуру покладені наступні функціональні повноваження: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у визначених законом випадках; нагляд за дотриманням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Конституція України передбачила створення нового державного органу - Вищої ради юстиції у складі 20 членів (по три призначають відповідно Верховна Рада, Президент, з'їзд суддів, з'їзд адвокатів і з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, двох - Всеукраїнська конференція працівників прокуратури, а Голова Верховного Суду, Міністр юстиції та Генеральний прокурор входять до Вищої ради юстиції за посадою). Термін їх повноважень, окрім тих, хто входить за посадою, становить шість років. Голова Верховної ради юстиції - Сергій Ківалов.

Вища рада юстиції функціонує відповідно до Закону України “Про Вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 р. Вона є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі. Вища рада юстиції також відповідає за прийняття рішень стосовно порушень суддями та прокурорами вимог щодо несуміщення посад і в межах своєї компетенції про їх дисциплінарну відповідальність.

Отже, коли йдеться про модель державно-політичного устрою в сучасній Україні, мається на увазі держава, в якій чітко розподілено завдання, функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Головним у такій державі є верховенство закону в усіх сферах суспільного життя та підпорядкованість владних органів законам. З цієї точки зору можна вести мову про правову, демократичну державу та громадянське суспільство з високим рівнем соціального захисту.

Проте це - в ідеалі. Україні до реалізації такої моделі ще далеко.

1996 р. Верховна Рада України конституційною більшістю ухвалила Основний Закон країни, чим підтвердила свою дієздатність. Водночас ситуативний характер сформованої більшості та ненормативний статус опозиції значно гальмують законодавчу діяльність цього органу. До цього слід додати систематичну дискредитацію парламенту з боку деяких засобів масової інформації. Після президентських виборів (1999 р.) і референдуму (2000 р.) відбувся перерозподіл владних повноважень на користь глави держави.

Більш визначеними мають бути взаємовідносини між Кабінетом Міністрів та Адміністрацією Президента. У самій виконавчій владі важливо створити умови, коли б Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції насправді став вищим органом у системі виконавчої влади і здійснював визначені йому функції, серед яких забезпечення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, указів Президента України.

Одна з найскладніших проблем - вдосконалення механізму отримань і противаг між законодавчою і виконавчою гілками влади, протистояння між якими не припиняється. Заборонні повноваження і Президента, і парламенту мають використовуватися там, де вони необхідні, і застосовуватися досить зважено. При цьому слід враховувати історичний і власний досвід, який переконує, що влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно. Конституційний Суд України покликаний забезпечити дотримання владними структурами відповідно до Основного Закону країни своїх функцій і повноважень.

Створення чіткого механізму отримань і противаг між гілками влади, а головне - неухильне дотримання владними структурами Конституції України - неодмінна умова поглиблення демократичних засад в управлінні державою.

Новим соціальним інститутом для України є органи місцевого самоврядування. Із середини XIX ст. таке управління за ініціативою пруського юриста Рудольфа Гнейста стало називатися місцевим самоврядуванням. Ця форма відображена в міжнародно- правових документах, таких, як Всесвітня декларація та Європейська хартія про місцеве самоврядування. Верховна Рада України 15 липня 1997 року ратифікувала Європейську хартію). Згідно з правовими актами, важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Згідно із Законом України від 24 квітня 1997 р. місцеве самоврядування - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі комітети. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад села, селища та міста, є районні та обласні ради. Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом. Держава фінансове підтримує місцеве самоврядування. Загалом у структурі місцевого самоврядування згідно існуючого адміністративно-територіального устрою України налічується 12068 місцевих Рад, до яких входить 229549 депутатів.

Винятково важливу роль у процесі функціонування політичної системи України та формування владних структур відіграють політичні партії. Вся їхня діяльність регулюється прийнятим Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. Законом “Про політичні партії в Україні”. Політична партія - добровільне об'єднання громадян, яке виражає інтереси певних соціальних верств і груп, бере участь у процесах здобуття, утримання і впливу на державну владу та прагне досягти цієї влади шляхом обрання своїх членів на державні посади, причому влада стає засобом для реалізації політичної програми такого об'єднання.

Політичний спектр сучасних партій в Україні характеризується такими напрямами:

- соціалістично-комуністичний, до якого входять Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, Селянська партія України. Партії цього напряму зорієнтовані переважно на колективні форми власності та господарювання в економіці, розвиток інтеграційних політичних та економічних процесів у межах СНД;

- соціал-демократичний, який включає Соціал-демократичну партію України (об'єднану), Соціал-демократичну партію України, Партію слов'янської єдності України тощо. Їх ідеологічною основою є соціал-демократизм (пріоритет прав людини), розподіл влади, прихильність до політичної, економічної та соціальної демократії, соціальна справедливість, орієнтація на європейську інтеграцію та зміцнення СНД;

- центристський і ліберально-демократичний, куди відносяться Народно-демократична партія України, Ліберальна партія, партія "Міжрегіональний блок реформ", Партія зелених України, Партія праці, Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" та ін. Визнаючи самоцінність незалежності України, ці партії зосереджують увагу на проблемах соціально-економічного розвитку, реалізації прав громадян України;

- національно-демократичний, що об'єднує насамперед Народний Рух України, Демократичну партію України, Християнсько-демократичну партію України та ін. Побудова держави за національною ознакою, вихід України з СНД - основні програмні вимоги цих партій;

- інтегрально-націоналістичний, який представлений партіями націонал-радикального напрямку (Конгрес українських націоналістів. Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Організація українських націоналістів, УНА-УНСО). Їх ідеологічною основою виступає інтегральний націоналізм - домінанта національного інтересу над будь-яким іншим, а ідеалом державного устрою - самостійна національна унітарна централізована держава. В зовнішній політиці вони обстоюють вихід України з СНД та орієнтацію на Західну Європу, насамперед на Німеччину.

Аналізуючи розвиток багатопартійності, можна передбачити, що партійна система в Україні (нині зареєстровано понад 100 партій) поступово трансформуватиметься від атомізованої з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій, до більш стабільної системи поляризованого плюралізму в його класичному розкладі на лівих, центр і правих. Зрештою, немає іншого інституту, крім політичних партій, який би успішніше справлявся з трьома найважливішими функціями - передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

Отже, лише за умови чіткої визначеності соціальної бази, наявності програм, здатних позитивно впливати на свідомість громадян, приваблювати їх своїми ідеями і, що головне, спроможних вивести суспільство з політичної та економічної кризи, партії здатні стати дійовими суб'єктами політичної системи в Україні.

Загалом після парламентських виборів 1998 р. та останніх виборів-2002 до Верховної Ради України, які відбулися 31 березня цього року за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою, треба відзначити кілька особливостей еволюції сучасної партійної системи:

по-перше, загальне зростання кількості політичних партій, яких зараз налічується понад 120 (було 66 у 1998 р.);

по-друге, поява та впливова агітація партій, які виражають інтереси різних вікових та інших груп населення (наприклад, “Нова генерація України”, Всеукраїнська партія пенсіонерів, Всеукраїнське політичне об'єднання “Жінки за майбутнє” тощо);

по-третє, партійно-політичне блокування та виникнення впливових партійних блоків із прицілом на парламентські вибори-2002 та наступну політичну перспективу - “Наша Україна” (Віктор Ющенко), “За єдину Україну” (Володимир Литвин), Блок Юлії Тимошенко, “Зелені за майбутнє” (Віталій Кононов);

по-четверте, організація потужного владного партійного блоку, основу якого склали Партія промисловців і підприємців України (Анатолій Кінах), “Трудова Україна” (Сергій Тігіпко), Народно-демократична партія (Валерій Пустовойтенко);

по-п'яте, вперше за роки незалежності існувала реальність створення союзу демократичних сил на основі передвиборчого об'єднання Демократичної партії (Ганна Антоньєва) та партії “Демократичний союз” (Володимир Горбулін);

по-шосте, чіткий поділ партійно-політичних сил на відносно потужні лівий (насамперед Комуністична, Селянська, Прогресивна соціалістична партії) та правий (блок “Наша Україна”) фланги. В цьому сенсі мова може йти про подальшу еволюцію партійної системи України в бік системи поляризованого плюралізму. Однак коаліція комуністів, соціалістів, нашоукраїнців, тимошенківців напередодні та після виборів до Верховної Ради 2002 р. свідчить і про реальну можливість створення партійної системи обмеженого плюралізму;

по-сьоме, загалом негативне ставлення населення України до атомізованого стану партійної системи. Так, за оприлюдненими в другій половині грудня 2001 р. Центром ім. Разумкова соціологічними даними 45 % респондентів проти багатопартійної системи в Україні, 40 % - за. 58 % відсотків вважає, що в Україні має бути не більше п'яти партій, 23 % - від 5 до 10 партій і лише 0,5% - понад 100 партій.

Окрім партій певну роль у політичному житті суспільства відіграють також численні громадські організації, в тому числі профспілкові об'єднання (зокрема міжгалузеві, вільні та студентські). Статус і принципи діяльності громадських організацій визначено Конституцією та Законом України “Про об'єднання громадян” від 16 червня 1992 р. Ними є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів. У нашій державі станом на 1999 р. загалом діяло 1118 громадських організацій місцевого, всеукраїнського та міжнародного значення.

В умовах подальшого реформування політичної системи та розвитку громадянського суспільства в Україні на особливу увагу заслуговує дотримання прав людини. Виходячи із необхідності посилення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини та громадянина з урахуванням європейського досвіду, Конституцією і Законом України від 23 грудня 1997 р. був створений інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Він призначається на посаду та звільняється з неї Верховною Радою таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Уповноважений призначається терміном на п'ять років, який розпочинається з дня складення ним присяги на сесії Верховної Ради, і здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів і посадових осіб.

14 квітня 1998 р. першим Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини призначена Ніна Карпачова. За час перебування на посаді до неї звернулося понад 168 тис. осіб і надійшло 48477 різноманітних звернень (станом на весну 2001 р.).

Надзвичайно вагоме місце в політичній системі України займає виборча система - сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних із формуванням органів влади, які функціонують у рамках виборчого права. При цьому в Україні використовуються два основних типи виборчих політичних систем - мажоритарна (вибори Президента України, місцевих представницьких органів влади) та змішана або пропорційно-мажоритарна (вибори депутатів до Верховної Ради України).

Систему виборчих комісій для підготовки та проведення виборів Президента України, народних депутатів і Всеукраїнського референдуму очолює постійно діючий державний орган - Центральна виборча комісія (ЦВК). До функцій ЦВК також належить здійснення консультативно-методичного забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих референдумів. Її діяльність регламентується Законом України від 17 грудня 1997 р. Члени ЦВК призначаються на посаду терміном на шість років

Верховною Радою за поданням Президента. До її складу входить 15 членів комісії, які не можуть бути народними депутатами або мати інший представницький мандат, входити до органів виконавчої влади, бути кандидатом у Президенти України тощо. На сьогодні Головою ЦВК є Михайло Рябець.

ЦВК - колегіальний орган, який приймає рішення після розгляду на своїх засіданнях питань, що належать до її відання. Ці рішення мають форму постанов і можуть бути змінені тільки самою комісією або за рішенням суду. Рішення ЦВК, прийняті в межах її повноважень, обов'язкові для виконання. Вони підлягають обов'язковому розгляду організаціями та посадовими особами, яких стосуються. Про результати їх розгляду чи вжиті заходи повинно бути повідомлено ЦВК у встановлений нею термін.

Окремо необхідно сказати про роль ЗМІ в політичній системі українського суспільства. Станом на початок 2000 р. в Україні видавалося приблизно 1500 журналів та інших періодичних видань, понад 2500 газет, швидко прогресувала індустрія електронних мас-медіа. Хоча загалом цей сегмент політичної системи за останнє десятиріччя бурхливо розвивався, картина тут неоднозначна та суперечлива. Це характеризується наступними основними моментами:

по-перше, кількісними зростанням носіїв інформації (телевізійних каналів, обсягів радіомовлення, періодичних видань) при загальному зменшенні річних тиражів газет і журналів, у тому числі українською мовою;

по-друге, створенням в українському інформаційному просторі якісно нових - електронних - носіїв інформації, українського сегменту Інтернету при його порівняно невеликій суспільній частці на даний час;

по-третє, впливовою роллю ЗМІ у формуванні електоральних переваг громадян, насамперед під час виборів і референдумів. Причому часто вони вдавалися до оприлюднення компрометуючих матеріалів щодо конкретних осіб або об'єднань і це у низці випадків призводило до позовів за наклепи;

по-четверте, великим впливом держави та “владних” політичних партій на різні види засобів масової інформації, обмеженням за рахунок цього незалежних ЗМІ, а тим самим і поля гласності та громадянського суспільства;

по-п'яте, складністю процесу навчання взаємодії між мас-медіа (журналістами) та політиками у вільному відкритому суспільстві.

Все це обмежує та регламентує вплив ЗМІ на функціонування та трансформацію суспільно-політичної сфери українського суспільства, не сприяє прискоренню трансформаційних процесів і розвитку громадянського суспільства як важливого показника загальнодемократичних процесів. При цьому треба мати на увазі, як свідчать результати опитування “Української маркетингової групи”, першість за ступенем охоплення населення України належить телебаченню - 99,3 %, далі радіо - 52,5 %, газети - 46,5 %, журнали - 18,9 %.

У цілому політичну систему України можна типологізувати як таку, що з рубежу 80-90-х років ХХ ст. перебуває в стадії складної та постійної системної трансформації. До її основних характеристик слід віднести унітарну форму державного устрою з особливим статусом Криму, республіканську форму правління змішаного президентсько-парламентського типу, демократично-авторитарний характер політичного режиму з рисами подальшої еволюції, багатопартійність політичного спектру з поступовим просуванням у напрямку створення партійної системи поляризованого плюралізму, мажоритарний і змішаний (мажоритарно-пропорційний) тип виборчої системи та формування представницьких органів влади і місцевого самоврядування, ідеологічний плюралізм із визначальним впливом соціалістично-комуністичної, соціал-демократичної, центристсько-ліберальної та націоналістичної ідеологій тощо. Саме на ці риси зверталася увага на Всеукраїнській нараді 14-16 червня 2001 р., яка була присвячена аналізу та обговоренню питань реформи політичної системи українського суспільства.

ЛІТЕРАТУРА

політичний система конституційний прокуратура

1. Абетка української політики: Довідник. - К., 2001.

2. Бей О. Як облаштувати федеративну державу. До питання адміністративної реформи в Україні // Політика і час. - 2000. - № 3-4.

3. Веніславський Ф. Взаємодія гілок державної влади як принцип конституційного ладу України // Право України. - 1998. -№ 3.

4. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХІ ст. Політичний аспект. - К., 1995.

5. Вовканич С. Посттоталітарний розвиток // Нова політика. - 1997. - № 2.

6. Гаєвський Б.А. Сучасна українська політологія. - К., 1999.

7. Державна влада в Україні (структура та повноваження): Довідник. - К., 1997.

8. Заєць А. Український парламентаризм. Формування й удосконалення // Віче. - 1998. - № 2.

9. Здіорук С.І., Бичек В.В. Проблеми функціонування політичних партій України в системі владних відносин: Монографія. - К., 2001.

10. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К., 1996.

11. Крамаревський О. Політичні партії і організації України: Довідник. - К., 1999.

12. Кривенко Л. Президент України: еволюція конституційно-правового статусу // Віче. - 1998. - № 10.

13. Кульчицький С. Еволюція державного устрою в Україні: від тоталітаризму до демократії // Віче. - 1997. - № 1.

14. Лагутін А. Концептуальні засади політичного реформування в Україні: постановка проблеми // Політична думка. - 2002. - № 1.

15. Ладиченко В. Механізм влади: світ і Україна // Нова політика. - 1997. - № 6.

16. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. - К., 1994.

17. Литвин В. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л.Кравчука. - К., 1997.

18. Мас-медіа України: Довідник. - К., 1995.

19. Медведчук В. Державна влада в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку // Право України. - 1998. - № 8.

20. Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? - К., 2001.

21. Місцеве самоврядування в Україні: проблеми і прогнози. - К., 1997.

22. Парламент України: вибори - 98. - Ч. 1-2. - К., 1998.

23. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М.Рудич та ін. - К., 1998.

24. Політичні партії України: Довідник. - К., 2001.

25. Порівняльний аналіз політичних структур Австрії та України: Збірник доповід. і рефер. - Львів, 1997.

Размещено на Allbest.ru