Взаємовідносини політики і релігії

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

з політології на тему:

«Взаємовідносини політики і релігії»

Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Наприклад, залишається незмінним один із найбільш істотних теоретичних принципів католицизму - твердження про абсолютний примат насамперед релігійного прогресу над соціально-економічним, духовного оновлення людства - над змінами об'єктивної соціально-політичної ситуації. Папа Іоанн Павло II наголошує, що церква повинна займатися моральними та релігійними питаннями, а не політикою. В реальній дійсності спостерігається орієнтація іншого спрямування. Зокрема, католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керуються настановою К. Аденауера- робити політику за допомогою релігії.

На II Ватіканському соборі (1962-1965 рр.) була проголошена політика "аджорнаменте" - оновлення релігійних догматів. З'явилися модернізовані теології, спрямовані на оновлення життя, їхня особливість - намагання тісніше поєднати богослов'я зі змінами в соціальному і політичному житті.

Справді, сучасний католицизм має в своєму розпорядженні оновлене соціальне вчення. Його еволюція дає змогу католицькій церкві успішно орієнтуватися самій і орієнтувати 800 мільйонів своїх прихильників у складному сучасному світі. З позицій соціальної справедливості (за католицькою термінологією, "всезагального блага") піддаються критиці основи капіталістичної системи. Вона засуджується за те, що не розв'язала проблему якості життя. Констатується, що антигуманні сторони капіталізму не зникли. Позитивно оцінюючи роль підприємництва, ринку і приватної власності, папа Іоанн Павло II застерігає від зловживання й егоїзму власників, від абсолютизації ринку і прибутку, наголошує на необхідності постійного контролю ринкових механізмів з боку суспільства і держави.

Значна увага приділяється проблемам робітничого руху, конфліктові між капіталом і працею. Підкреслюється необхідність граничне поважливого ставлення до людської праці. Це лейтмотив усіх соціальних документів католицизму. Визнається справедливість багатьох вимог трудящих щодо поліпшення умов життя.

Католицизм визнає неминучими соціальні конфлікти. Разом з тим засуджує такі конфлікти і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найбільш прийнятною вважається політика реформ.

По-новому ставиться проблема людини. Якщо в минулому їй відводилася здебільшого пасивна роль творіння Всевишнього, то нині акцент робиться на її свідомо творчій, активній функції. Визнаються ідеї гуманізму. Людина проголошена вирішальним фактором суспільного прогресу.

У соціальній доктрині католицизму з'явився новий сюжет - захист прав людини, в тому числі свободи совісті. Використовується таке поняття, як демократія, тобто визнається, що джерелом влади є народ, "демос". Засуджується узурпація, використання правлячими групами державної влади задля власних інтересів або ідеологічних цілей.

Католицька думка в основному навчилася сприймати світ таким, яким він є, бачити його реалії. Сучасна соціальна доктрина католицизму дедалі більше орієнтується на загальнолюдські цінності. Визнається єдність, "планетаризація'' сучасного світу. Звідси висновок про необхідність міжнародного співтовариства, солідарності у розв'язанні глобальних проблем людства. Ставиться настійна вимога усунення поділу світу на військово-політичні блоки, протистояння в системі "північ-південь", оскільки вони суперечать ідеї загальнолюдської солідарності. Мир і процвітання проголошуються здобутком усього людства.

Більш конкретним став підхід до проблем війни і миру. Визнано несумісність поняття "справедливої війни" з використанням зброї масового знищення. Загалом війна, зазначає Іоанн Павло II, ядерна і звичайна, її масштаби та страхітливість цілком недопустимі як засіб розв'язання суперечок між державами. Вважається, що справжній мир не може бути результатом воєнної перемоги. Потрібно відкинути як хибну ідею про те, що війна є фактором суспільного прогресу.

Одним із виявів модернізації католицизму є створення, насамперед у латиноамериканському регіоні, справді народних організацій віруючих - християнських низових громад, які ставлять метою відродити в нових історичних умовах ідеали первісного християнства. Йдеться про "теологію звільнення", націлену на активне, а не безвідповідально-змирене ставлення до земної недолі. Мається на увазі перетворення оточуючої дійсності, яка приречує сотні мільйонів на голод, бідність, позбавляє елементарних засобів до існування. Прихильники цієї теології вбачають своє завдання не тільки в засудженні існуючого стану, а й у боротьбі за звільнення людства - "божого народу". Передбачається, що ця боротьба повинна вестися на трьох рівнях. Перший - соціально-політичний передбачає звільнення пригноблених класів і народів. Другий - історико-антропологічний має на увазі звільнення кожної суверенної особи в усіх її людських вимірах. Третій - релігійний, або сакральний - звільнення від гріхів життя в єднанні з богом.

Складні модерністські процеси відбуваються в ісламі. Починаючи з 70-х років спостерігається своєрідний "ісламський бум". В ньому пробиває собі шлях та ж тенденція, що й в інших світових релігіях. Суть її - переключення уваги віруючих на земні проблеми. Йдеться про роздуми над змістом життя, правами й обов'язками людини, мірою її свободи і відповідальності та ін.

На модернізмі ісламу позначається існування кількох типів релігійної свідомості. Традиціоналісти, або ортодокси, протидіють будь-яким змінам - як у релігійному, так і в суспільно-політичному житті. А ось модерністський, або реформаторський, іслам прагне пристосувати мусульманські догмати до потреб сучасного розвитку. Представники цього напряму намагаються узгодити мусульманське віровчення з досягненнями сучасної науки. Наприклад, стверджується, що Коран містить вказівку на нинішню науково-технічну революцію. Одним із результатів модернізації є "ісламський соціалізм", який нічого спільного не має з марксистською доктриною. Він включає певну систему податків з майна ("закаята") і милостиню ("салака"), які покликані зменшити соціальну нерівність. Концентрації власності в одних руках, згідно з цією доктриною, повинна запобігти система спадкоємності ("ІРС"), а також певних заборон. Рада віруючих ("шура"), різноманітні релігійні обряди - все це повинно сприяти утвердженню рівності і братерства людей. Передбачається в певних межах націоналізація, здійснення аграрної реформи. Але все це, не виходячи за межі того, що робиться в умовах капіталізму.

"Відродження" в сучасному житті конкретних інститутів і норм раннього ісламу часів пророка Мухаммеда і "праведних халіфів" проголошує фундаменталізм. Перебільшуючи значення зрівняльних принципів у житті тодішніх мусульман, прихильники цього напряму вбачають у ранніх громадах ідеальне об'єднання віруючих на засадах рівності і справедливості.

Відродженці рішуче виступають проти спроб "узгодити" іслам і соціалізм, іслам і капіталізм. Іслам дає, вважають вони, самостійне, незалежне розв'язання проблем людства. Залучення до нього будь-якого стороннього елемента призводить до руйнування. Ісламський соціальний порядок розглядається як реальна альтернатива існуючому становищу, як "третій шлях" розвитку. Фактично пропагандисти "ісламської альтернативи" намагаються спорудити моральну фортецю проти корупції та несправедливості.

Представники поміркованого напряму закликають до втечі від сучасності, оскільки доктрини соціалізму не виправдали себе, а буржуазний лібералізм не може забезпечити соціальної справедливості. При цьому відбувається "роздвоєння" ідеології та практики. З одного боку, ідеологи-технократи проповідують "тверезий", науковий погляд на речі з орієнтацією на Захід, з другого - офіційна релігійна ідеологія наголошує на "духовності" як основі культури, підкреслюючи, що релігія не суперечить науці.

Модернізується і зовнішньополітична доктрина ісламу. Відбувається пожвавлення концепції панісламізму, робляться спроби привести його у відповідність з реаліями сучасного світу і створити механізм для реалізації цієї ідеї шляхом використання релігійного, політичного та економічного потенціалу мусульманських країн.

Сучасний панісламізм виступає як концепція "мусульманської єдності", мусульманської солідарності. При цьому центральною виступає ідея надкласовості, наднаціональності мусульманської єдності, всесвітньої спільності правовірних. Відправною точкою є антикомунізм, який поєднується з формальним віддаленням від Заходу.

В основі цієї ідеї - концепція "умми", в якій закладена єдність світогляду і дій усіх мусульман, що ґрунтується на братерській любові, терпимості, взаємній повазі і здатності порозумітися. Цілісність світу досягається в силу "ідеологічного посилення ісламу". Практичним завданням є вихід мусульманських організацій і держав з ООН та створення організації об'єднаних мусульманських націй зі своєю радою безпеки, мусульманського "спільного ринку", об'єднаних мусульманських збройних сил з єдиним військовим командуванням.

Специфіка конфесій, а також особливості регіонів їх поширення - позначаються на характері модернізації соціально-політичних доктрин, зокрема буддизму. У середовищі його духовенства сформувалося два напрями. Один - це прагнення до очищення вчення від сторонніх нашарувань і обмеження буддизму чисто релігійними відносинами, тобто збереження тільки як релігії. Другий - намагання частини духовенства більш активно брати участь, у суспільному житті, що передбачає визначення модернізації буддизму. Це спричинюється до синтезу релігійних і світських ідей у різноманітних соціально-політичних концепціях. Загалом вони визначаються як буддистська концепція "третього шляху розвитку". В соціально-економічних програмах робиться спроба частково відмежуватися від капіталістичного і соціалістичного шляху розвитку. Наголошується на етичних і моральних аспектах поліпшення соціальної природи людини, особливо на зусиллях "хороших людей", які зможуть усунути класові протиріччя і створити суспільство соціальної справедливості, " національного соціалізму ".

Якщо звернутися до сучасних зовнішньополітичних доктрин, то чітко визначається три підходи до проблеми війни та миру. Перший - моральний. Його прибічники стверджують, що тільки етичний спосіб життя, проповідуваний буддизмом, може врятувати людство від загибелі. Визначається агресивність імперіалізму і необхідність боротьби за права простого люду, підкреслюється вторинність соціальних, економічних і політичних проблем у порівнянні із завданням морального вдосконалення натури людини. Обстоюється пропаганда і поширення буддизму - як основна альтернатива пом'якшення міжнародного становища. Надії покладаються тільки на добру волю уряду в боротьбі за встановлення миру.

Другий підхід - кармічний, породжений вірою в непорушність кармічного закону, який визначає життя людей, націй, держав, усього людства. Він обґрунтовується посиланням на дію карми, "закону залежного існування". Згідно з кармічним підходом, справжня мораль, що формує сприятливу карму, властива людям, котрі стали на серединний шлях, охоронцем цінностей якого є санха. Отже, щоб поліпшити суспільну карму, потрібно сприяти буддійській громаді. Там, де є для цього умови, суспільство виживе у випадку термоядерної війни. Країни, які виробляють зброю масового знищення, формують погану карму, що призведе їх до взаємного знищення. Кармічний підхід забороняє завдавати шкоду живим істотам і це теж повинно стати непереборною перешкодою для воєнних дій.

Нарешті, соціально-політичний підхід. Він ставить своїм завданням забезпечити співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру. Наголошується, що пропагувати і втілювати ідеї миру, справедливості і Людської гідності - це суть учення Будди. Звідси випливає необхідність захисту і підтримки національної незалежності і протистояння імперіалізмові і неоколоніалізмові, агресивним військовим блокам, сприяння загальному і повному роззброєнню, співробітництва з іншими миролюбними рухами релігійних та нерелігійних організацій, що мають схожі цілі.

Конфесійні групи є духовними спільностями, отже, носіями відповідних інтегральних інтересів їх учасників. Тією мірою, якою ці інтереси "політизуються", відбувається політизація самих конфесій: вони виступають суб'єктом політичного процесу. Соціальною інституцією, що безпосередньо репрезентує цю суб'єктивність, є церква, її активну роль у суспільному . житті підкреслює енцикліка Павла II "Сотий рік". Зазначається, що церква має що сказати у певних ситуаціях, які складаються між людьми, індивідуальних або суспільних, національних або міжнародних. Для них вона формулює справжнє вчення, котре дає змогу їй аналізувати різні сторони соціальної дійсності, оцінювати їх і вказувати напрями справедливого розв'язання проблем, які звідси випливають.

Можливість істотно впливати на політику визначається специфічними функціями церкви, взагалі релігії в суспільному житті: компенсаторною, комунікативною, регулятивною, інтегруючою. Роль останньої з названих функцій виявляється також у тому, що церква часто-густо виступає істотним фактором формування і зміцнення нації. Це, зокрема, мало місце в історії українського народу. В XV- XVI ст. у час Відродження саме православна церква стала фактично єдиним інститутом - організованим носієм української національної ідеї.

Специфіка соціально-політичної ролі релігії в конкретних умовах визначається передусім змістом віровчення і соціальними установками її послідовників, ціннісні орієнтації яких за необхідністю враховують реалії суспільного життя. Про суспільно-політичну роль релігії в житті суспільства (крім кількості віруючих і впливу церковної організації) свідчить наявність в її доктрині певною мірою розроблених концепцій суспільного устрою і керівництва ним, визначеної теорії публічного життя. Це в підсумку розширює вплив релігії на громадськість.

У теократичних державах, наприклад мусульманських, релігія визначає всі сторони суспільного життя, жорстко регламентує їх відповідно до релігійних канонів, обрядів і традицій. Теократичні засади в Ісламській Республіці Іран визначені її офіційними чинниками за формулою: наша релігія є водночас нашою внутрішньою і зовнішньою державною політикою, а наша політика є нашою релігією. Традиційно дуже чітко і відкрито виявляється роль церкви як суб'єкта політики в державах, де католицизм є основною релігією: в Польщі, Італії та деяких інших.

Слід враховувати і те, що церква, ґрунтуючись на релігійній вірі з її глибоким гносеологічним і психологічним корінням, виступає як соціальний інститут. Вона підтримує взаємовідносини з державою, політичними партіями, дотримується свого права - сукупності правових норм, які визначають організацію, внутрішній устрій, діяльність церкви, в також ставлення її до держави й окремих осіб.

За весь час свого існування церква ніколи не була поза або над політикою. Візьмемо для прикладу один із найбільш відомих біблейських постулатів про те, що всяка влада від Бога. Чи не є це свідченням такого прагнення, політичним конформізмом?

Сьогодні вплив релігії на свідомість мас у світі є значним і з цим феноменом політичні діячі будь-якої країни не можуть не рахуватися. Більше того, вони прагнуть використати конфесії для досягнення певних політичних цілей або ж нейтралізувати їхній громадський вплив з цією ж метою. Політична суб'єктність конфесії виявляється і в тому, що в ряді країн діють (як правлячі) християнсько-демократичні партії, функціонують християнські профспілки. В деяких країнах Латинської Америки, в Південно-Африканській Республіці релігійні діячі очолили національно-визвольні рухи. В умовах соціального і науково-технічного прогресу релігії намагаються пристосуватися до сучасності, переглядаючи й уточнюючи свої політичні доктрини.

Релігія значною мірою визначає цінні настанови людей, їхні життєві позиції, а отже, їхню соціалізацію і політичну поведінку. В такому аспекті релігія виступає фактором формування особи як суб'єкта політичного життя. Не можна недооцінювати роль церкви в легітимізації державної влади, в забезпеченні дієвості всіх інститутів політичної системи. Щодо цього церква .може виступати важливим фактором соціальної і політичної стабільності або бути чинником дестабілізації.

Значний потенціал впливу церкви на політику, зокрема зовнішню, зумовлений появою наднаціональних релігій - буддизму (V-VI ст. до н.е.), християнства (І ст.), ісламу (VII ст.), які об'єднали людей спільної віри, незалежно від етнічних, мовних і політичних зв'язків. В останні роки спостерігається посилення екуменічного руху, який започаткувала единбурзька Всесвітня місіонерська конференція 1910 р. У 1948 р. в Амстердамі на І Всесвітній асамблеї церков було створено Всесвітню раду церков, яка нині очолює цей рух. Він справляє певний вплив на світову політику, зокрема, через активізацію уваги громадськості до глобальних проблем людства, передусім відвернення загрози термоядерної катастрофи, утвердження у міждержавних відносинах гуманістичних принципів. Реалістичні позиції Всесвітня рада церков посідає і у питаннях ставлення до колоніалізму, расизму, до проблем екології тощо.

Звичайно, діяльність церкви не можна ототожнювати з діяльністю інституцій політичної системи, насамперед державних. В. Ключевський зазначав, що утримання церкви від втручання в громадські і політичні справи є історичною особливістю і політичним правилом православної церкви. Він підкреслював, що церква діє на особливому тлі, відмінному від поля держави. У неї своя власна територія - це віруюче сумління, своя політика - охорона цього сумління від гріховних прагнень. Але, виховуючи віруючого для майбутнього града, церква поступово оновлює і перебудовує град існуючий.

У демократичних державах закон гарантує свободу совісті, тобто право сповідати будь-яку релігію або не сповідати ніякої, забороняє розпалювати ворожнечу і ненависть у зв'язку із релігійними віруваннями. Конфесійна політика в таких державах ґрунтується на Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 00Н у 1948 р., зокрема на її положенні про те, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу зміцнювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноосібне, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів. Демократичні принципи організації суспільного життя у державі повинні забезпечувати рівність громадян перед законом незалежно від ставлення до релігії.

В Україні посилення впливу релігії визначається труднощами суспільних процесів, подоланням атеїстичних уподобань. Релігійна політика держави спрямовується на згуртування суспільства, залучення до активної співпраці на благо народу, національного відродження України і віруючих, і атеїстів. У зв'язку з цим великого значення в державній політиці набуває остаточне подолання адміністративно-командних методів щодо церкви, віруючих. Віротерпимість у суспільстві повинна ґрунтуватися на правовому фундаменті "світської держави", яка нікого і ні від чого не "відділяє". а тільки встановлює принцип невтручання держави в конфесійні справи будь-якої конфесії без винятку.

В Україні чимало робиться для зміцнення цивілізованих засад конфесійної політики, її легітимних основ. Україна - поліконфесійна держава, в ній представлено понад 60 релігійних вірувань, більшість яких лежить у лоні християнства, його напрямів і тлумачень. Успішна розбудова самостійної Української держави, нейтралізація загрози сепаратиських тенденцій як в регіонах, так і серед деяких соціально-політичних прошарків суспільства зумовлюються значною мірою зваженою церковною політикою в Україні, твердим усвідомленням церквами не тільки своїх конфесійних інтересів, а й патріотичного обов'язку зміцнювати духовність народу - важливий чинник державотворення. Правовою основою релігійної діяльності всіх конфесій у республіці став прийнятий 1991 р. Верховною Радою України Закон про свободу совісті і релігійні організації з внесеними до нього змінами і доповненнями в грудні 1993 р. вищим законодавчим органом республіки.

Міцні правові основи релігійного життя сприятимуть посиленню консолідуючої ролі церкви в суспільному розвитку. В цьому напрямі діє усвідомлення громадськістю необхідності посилення співробітництва держави і релігійних організацій у моральному, національному і духовному відродженні народу, піклування про становлення і зміцнення державної незалежності республіки, утвердження в ній плюралістичної релігійної ситуації.

Загалом політичний потенціал релігій не тільки не вичерпаний - він збільшується. Можливості впливати на політичне життя в напрямі його гуманізації зростають в міру поглиблення модернізаційних процесів, притаманних усім світовим релігіям.

Література

католицизм модернізація доктрина іслам

1. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). К.: Либідь, 2002.

2. О.І. Семків Політологія. Львів, видавництво “Світ”, 1994.

3. В.Г. Поставний “Основы политологии”. Киев, 1992.

4. О.І. Семків Політологія. Хрестоматія. Львів, 1996.

5. Ф.М. Кирилюк Основи політології. Київ, 1995.

6. А. Бондар “Основы политологии”. Киев, 1991.

Размещено на Allbest.ru