Теоретичні моделі та форми демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

17

МІНІСТЕРСВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСТКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ

Кафедра :Фінанси

Реферат

на тему:

Теоретичні моделі та форми демократії

Виконала:ст.гр. Фвзн - 41

Кисельова А.С.

Викладач:

Сачок В.Л.

Вінниця 2010

Події кінця 2004 - почаку 2005 років в політичному житті українського суспільства поставили перед науковцями, особливо представниками політико-правничих наук, чимало питань, пов'язаних з науковим визначенням тих явищ та процесів, які фактично відбуваються на сучасний момент. З 1991 року, тобто з моменту проголошення незалежності нашої держави, було взято курс на побудову демократії в Україні, і вже 14 років поспіль всі сили вітчизняного політикуму спрямовуються на формування основних демократичних інститутів та ствердження демократії в українському суспільстві.

В результаті президентських виборів-2004 перемогу дістають представники опозиційних сил, які визначають діяльність представників попередньої влади як “кучмізм”, “антинародний режим” та проголошують курс на побудову знов ж таки демократії. Цілком природньо виникає питання про те, яку демократію ми будемо будувати відтепер, чим вона відрізняється від попереднього курсу влади, та яка демократія взагалі потрібна сучасному українському суспільству.

Для надання грунтовної відповіді на поставлене сучасністю актуальне питання політологічного характеру необхідно, по-перше, звернутися до типології сучасних демократій, по-друге, з'ясувати яку демократію декларує сучасна українська політична еліта, по-третє, визначити реальну потребу українського суспільства в тій чи іншій моделі демократії.

Демократія як політичне явище перебуває в колі зору дослідників з першого дня свого існування. На сучасний момент в політичній науці склалося щонайменше три підходи до її розгляду. По-перше, як до теоретичної моделі, ідеалу, якому властиві вищі цілі та принципи народовладдя, по-друге, як до функції раціонально-процедурного розподілу ресурсів влади та матеріальних благ, по-третє, як до нормативно-емпіричної моделі політичного ладу [Див.: 5].

Розглядаючи демократію як ідеал, теоретичну модель можна говорити про механізм прояву народовладдя, співвідношення волі більшості і меншості, пріоритетності колективного (Руссо) чи індивідуального початку (Гоббс) у принципах народного самоврядування. Державі при цьому відводиться роль антипода народовладдя, чи, в кращому випадку, нейтральної сили. Зразок такої моделі демократії представлений у вислові О.Лінкольна: «влада народу, влада задля народу, влада за допомогою самого народу». Реальним вираженням такого правління є, як правило, пряма демократія.

За раціонально-процедурного підходу переважає конкурентно-змагальний початок, боротьба між групами при розподілі матеріальних і соціальних благ, рольових статусів, в сферах влади тощо. Увага концентрується на прийнятті рішень домінуючою групою. При цьому спостерігається відчуження електорату від безпосередньої участі в процесі здійснення влади. Домінуючою формою демократії є представницька демократія. Держава, вища політична влада виступає як арбітр, що регулює діяльність груп, що значно підвищує роль виконавчої влади.

Якщозвернутися до нормативно-емпіричної моделі, то тут на перший план виходять правові норми, конституційні положення, в межах яких населення обирає ту чи іншу альтернативу суспільного розвитку, чи, кажучи словами Й.Шумпетера, діє принцип «структурно - організованої конкуренції». Пріоритетним стає конституційний початок. Відбувається поєднання представницької і плебісцитарної форм демократії, забезпечується рівновага законодавчої і виконавчої гілок влади.

У світлі названої тріади можна розглядати численні теорії демократії: елітарну, партіципаторну, плюралістичну, ліберальну, колективістську тощо. Прикладів типологізації всіх відомих науці моделей демократії існує багато. Одна з перших спроб типологізації сучасних моделей була запропонована канадським політологом К.Макферсоном, яка в подальшому була вдосконалена Д.Хелдом та налічувала такі моделі демократії: класична демократія, тобто демократія антична, демократія в Стародавній Греції, головним чином афінська демократія; республіканізм, тобто республіканська форма правління в Стародавньому Римі, а також середньовічні міські республіки; протективна демократія; демократія, що розвивається; теорія відмирання держави (К.Маркс); змагальний элітизм; плюралістична демократія; теорія партіципаторної демократії; модель легальної демократії [Див.: 1, 46-47].

Нас цікавить трактування демократії на рубежі ХХ і ХХI століть, причому найактуальнішим було б співвіднесення демократії як наукової категорії з соціально-політичними тенденціями, властивими сучасності. Тому зупинимося лише на тих концепціях, які пов'язані з теорією і практикою сучасної демократії. Це, в першу чергу, відноситься до ідей ліберальної демократії, тобто до сукупності теорій і концепцій, які розвивають ідеї демократії в контексті ідеології і політики лібералізму.

Соціально-економічними та ідейно-політичними передумовами виникнення ліберальної демократії були розвиток ринкових відносин, ідеологічна і політична секуляризація, становлення національних держав. Останнє становить основну якісну відміну буржуазної ліберальної демократії від міст-держав античності і середньовічних міських комун. Невипадково відомий американський політолог Р.Даль при аналізі загальносвітового демократичного процесу виділяє його першу трансформацію - становлення демократичних міст-держав, та другу- становлення націй-держав [2, 3-14].

У ряді досліджень з теорії демократії, зокрема в згаданих роботах Д.Макферсона і Д.Хелда, виділяються протективна (“protective”) і така, що розвивається (“developmental”), моделі ліберальної демократії. Перший напрям представлено Дж.Локком, Ш.Л.Монтеск'є, І.Бентамом, Дж.Міллем тощо, другий - Дж. Дьюі, Дж. Стюартом Міллем, А. де Токвілем, Л.Т.Хобхаусом. Спільним для обох напрямків є пріоритет громадянського суспільства перед державою, народний суверенітет через представницьке правління, захист прав і свобод особи. Водночас, прихильники другого напрямку ліберальної демократії виступають за загальне виборче право без жодного майнового цензу, політичну емансипацію жінок, розмежування функцій виборних представницьких органів влади й державної бюрократії. Участь в політичному житті необхідна для захисту приватних індивідуальних інтересів, а також для формування компетентних і поінформованих громадян.

На відміну від концепції змагального елітизму представники плюралістичної моделі (Р.Даль, Д.Трумен) акцентують увагу на необхідності існування безлічі центрів влади, а отже, і центрів ухвалення політичних рішень. Незаперечуючи вагомості політичного лідерства, прибічники плюралістичної демократії вважають невиправданими претензії якоїсь однієї еліти на представництво інтересів всього суспільства. Поділяючи основні інституційні характеристики ліберальної демократії, плюралісти роблять головний акцент не на індивідів, а на численні зацікавлені групи, кожна з яких прагне впливати на процес ухвалення рішень.

Одним з різновидів моделі плюралістичної демократії є концепція поліархії. Вперше термін “поліархія” введено в обіг як політичну категорію в 1953 р. в книзі Р.Даля і Ч.Ліндблома “Політика, економіка і добробут”. „Використання цієї категорії, - на думку О.С.Мадатова, - відкривало можливості для реалістичного аналізу існуючих демократичних систем, залишаючи при цьому осторонь абстрактні демократичні ідеали. Спочатку Р.Даль і Ч. Линдблом аналізували поліархію як процес, за допомогою якого громадяни можуть здійснювати контроль за політичними лідерами. В подальшому концепція поліархії доповнювалася суттєвими ознаками, які відображали інституційні, процесуальні і культурологічні аспекти плюралістичної демократії”[4, 57].

На підставі детального аналізу теорії і практики сучасних демократій Р.Даль виділив 7 ознак поліархії:

1) виборність органів влади, гарантована конституцією;

2) регулярне і періодичне проведення вільних і справедливих виборів, за яких виключений механізм примусу;

3) загальне виборче право, коли все доросле населення наділено правом брати участь у виборах;

4) право бути обраним в органи влади: все доросле населення наділено даним правом, хоча віковий ценз для права бути обраним може застосовуватися;

5) свобода самовираження: громадяни мають право на свободу висловлювати свою думку із широкого кола проблем, включаючи сюди критику органів влади, уряду, режиму, соціально-економічного ладу, панівної ідеології тощо;

6) альтернативна інформація: громадяни мають право домагатися альтернативних джерел інформації, існування яких реально охороняється законами;

7) автономія асоціацій: для реалізації своїх різноманітних прав, включаючи і перелічені вище, громадяни мають право створювати незалежні асоціації і організації, політичні партії, групи інтересів тощо [2 ,221].

Виділені ознаки поліархії, які необхідно розглядати комплексно, дозволяють систематизувати основні рисисучасної демократії, провести різницю між демократичними і недемократичними політичними режимами, а також визначити ступінь демократичного розвитку у кожній окремій країні. „Концепція поліархії, - на думку М.Грачова, - виходить з того, що в теорії демократії ніколи не досягнуто остаточного консенсусу стосовно вищих цілей демократичного розвитку, таких як свобода, соціально-економічна рівність, економічна справедливість тощо. Проте, в русі від абстрактного ідеалу до практичної реальності, з погляду концепції поліархії, всі перераховані вище субстанціональні проблеми в остаточному підсумку впираються в питання демократичних процедур. Тому поліархія часто розглядається як тип процедурно-процесуальної демократії”[1, 51].

На даний момент, навіть з урахуванням того, що не всі з перелічених вище семи ознак поліархії розвинені в сучасних демократичних державах з однаковим ступенем рівномірності, у багатьох країнах її досягнення істотно ускладнено. Так, за підрахунками фахівців, в 1993 році з 186 країн лише 67 держав можна було визначити як поліархічні, або близькі до таких [Див.:5].

У цьому зв'язку Р.Даль виділяє такі умови, за яких можлива стабільність поліархії:- політичні лідери для завоювання влади та її утримання не повинні вдаватися до засобів насильницького примусу, тобто до використання силових структур (армії, поліції);- необхідне існування сучасного, динамічного суспільства, організованого на плюралістичних принципах;- конфліктний потенціал субкультурного плюралізму має врівноважуватися високим рівнем терпимості;- серед громадян держави, особливо політично активних прошарків, необхідне існування політичної культури й системи переконань, які тяжіють до ідей демократії і поліархії, здатних позитивно сприяти встановленню й розвитку поліархії [2, 225].

До концепції поліархії тісно примикає модель спільнотної демократії, тобто моделі демократичного розвитку в державах, що вирізняються багатоскладним характером громадської структури, де суспільство розділено на безліч сегментів. Ця модель суспільства характеризується двома головними особливостями: вертикальною сегментацією населення на різні мовні, етнічні, расові чи ідеологічні спільності та інституціоналізацією процесу їх взаємодії, яка здійснюється на рівні еліт цих спільнот.

Теоретична модель спільнотної демократії була розроблена американським дослідником А.Лейпхартом на основі емпіричних досліджень досвіду політичного розвитку ряду держав (Австрії, Бельгії, Канади, Нідерландів і Швейцарії). А.Лейпхарт поставив під сумнів типологію політичних систем Г.Алмонда, пов'язану головним чином з гомогенними або гетерогенними культурами. “Якщо для англо-американських систем характерна однорідність, то європейські континентальні системи відрізняються роздрібленістю політичної культури. Останнє може з'явитися чинником політичної нестабільності в суспільстві”[3, 35].

Проте дослідження, присвячені вивченню конкретного досвіду політичного розвитку вищевказаних країн довели, що досягнення соціальної злагоди можливе і в сегментарних суспільствах, але за наступних умов:- влада здійснюється “великою коаліцією” всіх значних сегментів багатоскладового суспільства. Це може набувати форм кабінету “великої коаліції” за умов парламентської системи, або коаліції президента з важливими іншими посадовими особами за умов президентської системи, або великий коаліційний комітет з важливими дорадчими функціями;- пропорційне представництво сегментів суспільства в усіх гілках державної влади;- взаємне вето;- високий рівень автономності сегментів суспільства [3, 60].

Для суспільства з моделлю спільнотної демократії характерна, з одного боку, відносна непроникність соціальних зв'язків між сегментами, а з іншого - міцні вертикальні зв'язки, які об'єднують маси з елітою всередині кожної субкультури. Тому відмітною ознакою цього типу демократії є інституціоналізація угоди шляхом переговорів між елітами різних сегментів суспільства. У зв'язку з цим, до неї часто застосовують термін “консенсусна демократія” та протиставляютьмажоритарній демократії, за якої прийняття рішень грунтується на дихотомії більшість-меншість.

На практиці ця модель застосовувалась в розвинутих країнах світу на окремих етапах їх політичного розвитку та в деяких інших країнах, наприклад, у Лівані, Малайзії, Нігерії тощо. У зв'язку з цим деякі дослідники, з огляду на вкрай неоднорідний характер спільнот в країнах, що розвиваються, розглядали варіант спільнотної демократії як найоптимальніший для держав третього світу.

Проте, французькі соціологи М.Доган і Д.Пелассі відзначали, що фахівець, який прагне застосувати модель соціальної злагоди, слід намагатися уникнути двух можливих помилок: спроби перетворити теоретичну модель у нормативну та небезпеки розширення цієї аналітичної категорії до ситуації, яка нічого загального не має з її початковим значенням [Цит. за: 1, 47].

Отже, на сучасний момент найбільш привабливими з точки зору свого практичного втілення в політичній практиці залишаються поліархічна модель демократії Р.Даля та спільнотна демократія А.Лейпхарта. Кожна з даних теоретичних моделей має свої переваги та недоліки, модифікації і національні форми в кожному окремому прикладі застосування на практиці.

Цілком прироньо постає питання про ідентифікацію політичного режиму в сучасній Україні, заявленого представниками влади як демократія. Як зазначалося вище, досліджувати її можна щонайменше за трьома напрямками і певних результатів, свідчень її існування протягом останнього десятиліття ми дістанемо. Це стосується запроваджених на практиці основних демократичних інститутів: виборів, багатопартійності, розподілу влад, місцевого самоврядування тощо.

Однак, питання про нормативно-емпіричну модель сучасної української демократії, відповідь на яке передбачає аналіз широкого кола офіційних документів з одного боку, і аналізу реальних подій та перетворень в українському суспільству - з іншого, залишається відкритим. Ситуація ускладнюється ще й тим, що країна перебуває в стані реформування політичної системи і даний процес має тенденцію до зміни напрямку руху в залежності від вигляду політичного розшарування сил в вищих структурах влади України. Питання про відповідність політичної системи реальним потребам українського суспільства носить далеко не першочергове значення в даному процесі. Тому в реальному житті маємо ситуацію розбіжності політичної доктрини та суспільного життя.

Для налагодження взаємозв'язку між ними необхідно провести детальний аналіз сучасного стану українського суспільства на предмет виявлення ступеня його однорідности, гомогенності, і тільки тоді приймати рішення про обрання моделі демократії, а отже, і напрямку політичної реформи в Україні. На сьогодні чинні конституційні положення та нововведення, що передбачаються прийнятим в грудні 2004 року варіантом політичної реформи, а також програмою діяльності чинного уряду “Назустріч людям”, дозволяють констатувати обрання Україною ліберальної концепції демократії, хоча реально простежується необхідність запровадження спільнотної моделі. В якості підтвердження можливості такого варіанту розвитку подій може слугувати існуючий в українському суспільстві поділ на сегменти за політичною ознакою, що склався в результатівиборів-2004.

Критерії виділення сегментів суспільства в Україні не вичерпуються тільки політичною ознакою: все більшої значимості набувають регіональний, етнічний, географічний чинники розшарування суспільства, що не може ігноруватися при обранні моделі демократії в державі. Це загрожує зростанню соціальної напруженості та конфліктності в суспільстві, що неминуче призведе до політичної нестабільності в державі.

Отже, на сучасний момент в Україні відбувається процес політичного реформування системи влади, в результаті якого має бути побудована нова держава з такою моделлю демократії, яка забезпечить стабільність та розвиток українського суспільства. Обрання такої моделі повинно грунтуватися на потребах самого суспільства, а тому на сьогодні найактуальнішим питанням виявляється налагодження взаємозв'язку між сегментами українського суспільства і структурами влади. Як можливий варіант таких відносин може слугувати модель спільнотної демократії, яка добре себе зарекомендувала в подібних політичних ситуаціях в різних країнах світу.

Практика сучасної демократії викликає суперечки. Це пов'язано з дискусійністю самого питання про те, що складає сутність демократії. Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКО закликала учених розробити поняття "демократія". Тоді було дано кілька десятків визначень. Сьогодні ж можна нарахувати п'ятсот п'ятдесят трактувань демократії. Серед них є і ті, що вказують на "обрізані" форми демократії, які зводять її тільки до процедури проведення альтернативних виборів.

Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспільства.

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.

Процедурний підхід виходить з того, що демократія - це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори громадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність ("одна людина - один голос ", принцип більшості).

Ці принципи поширюються як на пряму, так і на представницьку демократію. Щодо останньої прибічники процедурного підходу наполягають на четвертому принципі - принципі реагування (відгуку) влади на суспільну думку.

Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особистості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає більшість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії.

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї.

Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуються раціональними мотивами при голосуванні.

Теорія партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів.

Головні положення цієї теорії такі:

· залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення рішень до їх здійснення;

· поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);

· децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії;

· спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах представницької демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі політичної організації, на своєрідній пірамідальній системі, з прямою демократією в основі і демократією представників на кожному рівні вище основи. Стверджується, що депутат зобов'язаний виражати волю конкретних виборців, які мають право "відкликати" депутата.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демократія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси.

Ця теорія включає в себе такі положення:

· суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етнічними або культурними інтересами;

· групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу;

· визнається конкуренція між групами за вплив на прийняття урядових рішень;

· в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уряду центри влади - фірми, університети, партії тощо;

· політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами;

· держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самі державні структури децентралізовані таким чином, щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішення з урахуванням інтересів всіх груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що економічні сильні групи інтересів краще організовані, більш активні, а відповідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж найменш забезпечені групи населення. демократія поліархія даль

Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називають демократичними режимами, - це поліархії (з грецьк. arhe - суверенітет, початок, роlі - багато), де влада здійснюється не усім народом, а багатьма. Демократія - це ідеал, до якого треба наближатися, але якого повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти.

Поліархія як політичний режим включає в себе:

· політичну конкуренцію і участь;

· політичний плюралізм;

· право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні партії і групи за інтересами;

· політичні свободи, серед яких - право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел;

· право опозиції заперечувати рішення уряду;

· вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами.

Це трактування плюралізму є найбільше, тому що критерій публічної загальності груп і лідерів у боротьбі за владу поєднується з вимогою широкої залученості громадян у політичний процес. У роботі "Плюралістична демократія в США" американський політолог обгрунтував фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, ні один з яких не може володіти монопольною владою.

Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільствах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріччями релігійного, культурного, регіонального, расового і етнічного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів.

Ключовими моментами даної моделі демократії є чотири принципи:

· максимальна автономність кожної групи при вирішенні своїх внутрішніх питань;

· пропорційне представництво в органах влади і в розподіленні ресурсів;

· коаліційний уряд;

· принципи взаємного вето, що гарантує меншинам додаткові механізми захисту власних інтересів.

Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.

Список використаної літератури

1. Грачев М.Н., Мадатов А.С. Демократия: методология исследования, анализ перспектив. - М.: Изд-во “АЛКИГАММА”, 2004. - 128 с.

2. Даль Р. Демократия и ее критики / Пер. с англ. под ред. М.В.Ильина. - М.: РОССПЭН, 2003. - 576 с.

3. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное исследование / Пер. с англ. под ред. А.М.Салмина, Г.В.Калинской. - М.: Аспект Пресс, 1997. - 287 с.

4. Мадатов А.С. Концепции и модели демократии: проблемы и дилеммы // Вестник Российского университета дружбы народов. - Cерия: Политология. - 1999. - № 1. - С. 53-62.

5. Малафеев Л.Ф. Концептуальные основы современной демократии

Размещено на Allbest.ru