Авторитаризм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальне поняття про авторитаризм

авторитарний режим азія америка

Авторитаризм - політичний режим влади, не обмеженої правом, що опирається на пряме насильство й здійснюється одноосібно правителем чи правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні його форми: давньосхідні деспотії, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізнього середньовіччя і Нового часу, західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські, фашистські і комуністичні режими в XX в. Історичне різноманіття форм авторитаризму показує, що цей політичний режим сполучений з різними за природою суспільними і політичними системами - рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократією і монархією. Звідси - труднощі, зв'язані зі спробами визначення загальної природи авторитаризму, вичленовування його сутнісних, стійко повторюваних характеристик.

До числа загальних рис авторитарних режимів відносять наступні:

авторитарна влада має своїм джерелом насильницьке захоплення влади. Вона не формується народом і не обмежується правом кодифікованим або звичайним, що спирається на традицію;

для неї характерне злиття законодавчої, виконавчої і судової влади, або їх формальний, показний поділ;

при авторитаризмі влада опирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на неприкритому насильстві чи можливості його безпосереднього застосування;

авторитаризм припускає твердий централізм керування, монополізацію влади в руках правлячої еліти чи вождя;

у соціальному плані авторитаризм намагається стати вище класових розходжень, виразити загальнонаціональний інтерес, що супроводжується соціальною демагогією, популізмом;

у зовнішній політиці для нього характерні агресивні імперські установки.

Усі ці характеристики дають у сумі явище авторитаризму тільки в тому випадку, якщо є в наявності його духовний і практичний стрижень - авторитет. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний вплив окремої особистості чи якоїсь організації в різних сферах життя суспільства.

Різновиди авторитарних режимів

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління, за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом і не підконтрольна громадянам, котрі усуваються від процесу прийняття рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не допускається. Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:

Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (чис-ленні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) і т. ін.

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани. Прикладом такого режиму с політична система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції 1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій, організацій, представницьких інституцій значно обмежується, або й взагалі забороняється. Так було в Греції під час правлінця "чорних полковників", в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чилі та багатьох інших країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно, слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора. Вони, як правило, займають вирішальні позиції в економіці та інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для режимів Барре в Сомалі, Дювальє на Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об'єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою як у виконавчій, так і в законодавчій та судовій сферах. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом, виконує його волю і підзвітний тільки йому.

Неототалітарні режими, що формально функціонують при наявності багатьох партій, опозиції, періодичних виборів. Влада .зберігається в руках однієї партії завдяки різного роду маніпуляціям. Такі режими існують в Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці та БААС у Сирії). В окремих випадках, у таких, наприклад, країнах Південно-Східної і, як Сінгапур. Південна Корея, Таїланд, авторитарна влада показала носію високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв'язання завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ, забезпечивши громадський порядок і не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів.

Характеристика авторитарних режимів в країнах Азії

Бурхливі події 1989-1991 рр., які завершилися розпадом СРСР, значно прискорили процес уособлення центрально-азійських суспільств. Колишні радянські республіки регіону вступили на шлях самостійного розвитку. В цілому процеси трансформації в республіках Центральної Азії пішли, так би мовити, "китайським шляхом". Авторитарний режим дозволяє проводити жорсткий курс на переструктуризацію економічних систем, що сприяє встановленню економічної стабільності. Такий шлях модернізації економічної системи має певні шанси на успіх, хоча тут можна очікувати виникнення аналогічних китайським проблем у міру просування центральноазійських суспільств по шляху ринкових перетворень і формування "середнього класу".

Центрально-азійські країни (Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія і Туркменістан) є яскравим прикладом держав, де авторитаризм має стійкі тенденції розвитку. „Аналіз політичної практики взагалі примушує дійти висновку: в Центральній Азії утверджується авторитарна модель політичного розвитку у формі світської унітарної держави”.

Панівна в Центральній Азії модель політичного розвитку репрезентована нині трьома модифікаціями. Різниця між ними простежується в конституційному праві, а також в політичній практиці та стилі керівництва. До першої модифікації належать Киргизія і Казахстан, до другої - Узбекистан та Таджикистан, до третьої - Туркменістан. Перша модифікація - Киргизія і Казахстан. Це авторитарна модель з деякими елементами демократії. Наприклад, конституція Киргизії, якщо порівнювати з конституціями інших країн Центральної Азії, створює найсприятливіші умови для формування демократичного політичного режиму. Проте і в ній бачимо перекіс на користь виконавчої, точніше - президентської влади. В конституції Казахстану домінування президента над законодавчою і контроль над судовою владою забезпечені ще надійніше. Чим виділяються ці дві країни серед інших в Центральній Азії, так це найвищим у регіоні рівнем розвитку партій. Допускається тут і діяльність опозиції та правозахисних організацій.

Політичний процес в Киргизії в кризовому стані. Під час виборів нова влада задекларувала політичну реформу: передбачалась трансформація президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську. Проте після виборів президента (10 липня 2005 року) ситуація змінилась. К. Бакієв, який став президентом значною мірою завдяки підтримці нинішнього прем'єр-міністра Ф. Кулова, не бачив сенсу в тому, щоби віддавати значну частину своїх владних повноважень главі уряду. Потім К. Бакієв виступав за збереження президентської республіки, що суперечить принципам проголошеної політичної реформи. Президент заявив, що „оскільки думка більшості конституційної ради та стан речей промовляють більше на користь президентсько-парламентської республіки, то на всенародне обговорення винесено проект конституційних поправок, які передбачають саме цю форму правління. Більше того, коментуючи пропозиції деяких киргизьких політиків про необхідність поєднання посад президента і прем'єр-міністра, К. Бакієв зазначив, що це може дати позитивний ефект. Останні президентські вибори в Казахстані відбулися 4 грудня 2005 року. На останніх президентських виборах в Казахстані, які відбулися 4 грудня 2005 року переміг Н. Назарбаєв.

Друга модифікація - Узбекистан і Таджикистан

Ці дві держави є президентськими республіками з декоративними елементами демократії, з надзвичайно великими повноваженнями глави держави та фактичним прямим президентським правлінням у поєднанні з конституційно закріпленим, але абсолютно формальним розподілом гілок влади. 1991 року становище Узбекистану було досить складним порівняно з іншими країнами Центральної Азії (за винятком Таджикистану). Тут діяла сильна опозиція, загострювалися національні проблеми. В той час, після розпаду СРСР, шляхом всенародного голосування І. Карімов, одержавши 86 % голосів виборців, став президентом Узбекистану. Невдовзі після виборів розпочалися репресії проти представників опозиції. Було заборонено опозиційні партії „Бірлік” і „Ерк”, посилився тиск на ісламістів.

1995 року повноваження І. Карімова було подовжено на п'ять років шляхом проведення всенародного референдуму, який, за висновком багатьох зарубіжних аналітичних служб, не був демократичним. Такі ж коментарі робилися й стосовно президентських виборів 2000 року. 2002 року І. Карімов провів ще один референдум, в результаті якого термін його правління був збільшений до 7 років. Конституція Узбекистану - єдина серед країн СНД, яка навіть не передбачає можливості усунення президента з посади через імпічмент. Вважається, що зміна влади в Узбекистані шляхом революції абсолютно неможлива. Тим не менше, І. Карімов балансує зараз між кількома провідними клановими угрупованнями, що мають явний регіональний характер.

Третя модифікація - Туркменістан. С. Ніязов керує Туркменістаном з 1985 року - спочатку як керівник ЦК компартії, а після розвалу СРСР - в якості всенародно обраного президента. Формально країна є президентською республікою. Але її глава володіє фактично безмежними можливостями. В цьому випадку йдеться про надзвичайно своєрідну модифікацію авторитарної моделі: вона переростає навіть не в тоталітарний режим, а набуває рис східної деспотії. Розподіл законодавчої і виконавчої влади не проведений навіть на конституційному рівні. Точніше, він нівелюється через те, що над ними стоїть вищий представницький орган - Халк Маслахати (Народна рада). За конституцією цей орган поєднує функції обох гілок влади і висловлює вищу волю народу. Головою ради є сам президент. 1999 року Народна рада зняла обмеження з президентського терміну, і С. Ніязов був оголошений пожиттєвим президентом. Рада повторно прийняла це рішення 2002 року. Пожиттєве президентство ніяк не закріплено законодавчо.

Авторитарні тенденції розвитку державного механізму виразно проявилися й в країнах Південно-Східної Азії, де до влади прийшов блок капіталістичних і напівфеодальних шарів. Після завоювання незалежності в 40-х рр.. XX ст. в більшості країн регіону були сприйняті західні державно-правові та політичні форми, які, однак, не відповідали на той час місцевим соціально-економічних умов, і в ряді країн в подальшому були змінені.

Діюча в даний час Конституція Індонезії 1945 проголосила суверенітет народу і п'ять принципів державної ідеології (панчасіли): віру в єдиного Бога, єдність нації, демократію, гуманізм, справедливість. Своєрідним вищим органом державної влади тут є Народний консультативний конгрес, який збирається один раз на п'ять років для розробки та вдосконалення конституції, обрання президента і віце-президента. Президент автоматично стає прем'єр-міністром, главою виконавчої влади, має дуже широкі повноваження. Посилення особистої влади президента відбулося в кінці 50-х - початку 60-х рр., Коли президент Сукарно проголосив перехід до "що спрямовується демократії". Після масових репресій проти лівих сил (у зв'язку зі спробою державного перевороту) і встановлення "нового порядку" під керівництвом генерала Сукарно в Індонезії була продовжена перебудова політичної системи. Існуючий військовий режим спирається на перевагу однієї партії - Голкар (офіційно дозволені три), яка має більшість місць в парламенті. Вирішальна роль в державному керівництві суспільством належить військовим, які становлять особистий апарат президента і більшу частину призначених членів консультативного конгресу і парламенту. На Філіппінах в 1946-1972 рр. діяла американська модель президентської республіки з двопартійної системою. Разом з тим вже в 50-х рр. ця система продемонструвала відступ від демократії, оскільки були заборонені ліві партії і профспілки. З початку 70-х рр. був проголошений курс на створення "нового суспільства", який характеризувався подальшою концентрацією влади в руках президента, опорою на армію, встановленням монополії однієї партії. У якості "прикриття" режиму особистої влади на основі Конституції 1973 р. у країні продовжували діяти формально багатопартійна система і законодавчий орган, який тривалий час не скликався. Після повалення президента Маркоса була прийнята нова Конституція Філіппін 1986 Вона зберегла форму президентської республіки і передбачила створення двох автономних районів.

Прикладом встановлення в 70-х рр.. "конституційного авторитаризму" служить і ряд інших військово-бюрократичних режимів в азіатському регіоні (Таїланд, Пакистан). Військова верхівка, незважаючи на різні маневри і прикриття у вигляді організації виборів і передачі влади цивільним особам, відіграє тут вирішальну роль в суспільному житті і здійсненні політичної влади. У М'янмі (Бірмі), яка ще в 1962 р. проголосила програму соціалістичної орієнтації, у 1988 р. було встановлено військовий режим, а в 1994 р. була прийнята нова Конституція. Значна частина парламенту призначається, реально в країні триває правління військових.

Авторитаризм в країнах Африки

Більше всього авторитарних режимів існує в Африці, яка, за вдалим висловом Ю. Лейбо, є своєрідним “заповідником” авторитаризму. Так, у 8-10 державах існують помірковано-авторитарні режими (зокрема, у Джибуті, Габоні, Гамбії, Ефіопії, Марокко). Жорстко-авторитарні режими існують у 12-16 державах континенту (зокрема, у Буркіна-Фасо, Чаді, Конго, Уганді, Гвінеї, Анголі та ін.). Політичні режими ще декількох африканських держав є жорстко-авторитарними з “тоталітарним синдромом” (ЦАР, ДРК, Еритрея, Екваторіальна Гвінея, Зімбабве та деякі інші). Нарешті, Лівію, Сомалі та Судан можна віднести до держав з відверто тоталітарними режимами. Таким чином, з 53 держав Африки недемократичні режими існують щонайменше в 30 з них, а якщо застосувати більш суворі критерії демократичності, то їх кількість зросте до 35-38.

Російські науковці Ю. Лейбо та М. Могунова серед африканських авторитарних режимів виділяють військово-диктаторський, який спирається на армію (Нігерія, Малі, Ліберія); монократичний, який характеризується наявністю декоративної конституції, постійним реальним порушенням прав людини, превалювання виконавчої влади над законодавчою, інтеграцією правлячої партії в державний механізм (Габон, Камерун, Малаві); конституційно-авторитарний, який фактично виключає легальну можливість для опозиції підірвати становище правлячої верхівки (Індонезія, Пакистан, Йорданія, Марокко); клерикальний режим, який забезпечує фактичне панування релігійної верхівки (Іран). У цілому це досить цікава класифікація, проте, як і деякі інші, вона спирається переважно на особливості механізму управління та способи легітимації режиму, не враховуючи повною мірою стан прав людини в тій чи іншій державі. Зокрема, ситуація з дотриманням прав людини в Пакистані є кращою, ніж у Марокко, хоча вони віднесені до однієї групи. У Малі існує обмежена демократія або - у найгіршому випадку - гібридний режим, але аж ніяк не військова диктатура.

Одна із визначальних рис конкурентного авторитаризму - це впливова парламентська опозиція. У режимах, де вибори є лише ширмою для авторитаризму, правляча чи домінуюча партія отримує майже всі мандати : у Єгипті - 80% голосів у 2000 році, у Танзанії - 89% голосів і повторно понад 80% голосів у Танзанії протягом 1990-х років. В Камбоджі панівний характер правління Народної Камбоджійської партії Хунь Сена не був очевидним після виборів 1998 року, коли ця партія отримала більшість місць у парламенті. Але став безсумнівним, коли на початку 2002 року ця партія контролювала 99% із 1621 місцевих громад, отримавши на виборах близько 70% голосів.

Одна із чітких ознак гегемонії - підтримка президента країни на виборах трьома четвертими або більшою кількістю виборців. Це сталося також в Алжирі у 1999 році, в Азербайджані у 1998, в Буркіна-Фасо у 1998 р. та у Камеруні (з бойкотом опозиції) у 1997 р., у Джибуті у 1997 р. та у Танзанії у 2000 році. Екстремальним закінченням наведених вище фактів є переобрання президентів Єгипту, Туні- су та Ємену у 1990-х роках 90% населення. Ці люди знаходяться при владі відповідно 21, 15 та 12 років (інформація на 2002 рік), вказуючи на іншу рису гегемонії: тривалий термін правління президента. Іншими прикладами є: 23 роки правління президента Анголи, 20 років - Камеруну, 35 років - Габону, 18 років - Гвінеї і 16 років - Уганди. Однак деяким довго правлячим авто кратам довелося поборотися за збереження своєї влади у 1990-х роках. Даніель арап Мой, який нарешті після 24 років правління пообіцяв передати владу, був двічі переобраний у 1990-х, отримавши менше ніж 42% голосів виборців. Президент Зімбабве Роберт Мугабе, який при владі 22 роки, вдався до залякування і насильства під час його непопулярного переобрання. Його правляча партія на парламентських виборах 2000 року з труднощами отримала більшість голосів у парламенті, що засвідчило прорив від непорушної гегемонії до змагальницького авторитаризму.

Яскравим прикладом африканського авторитаризму може бути така країна як Конго. В 1965 році Мобуту закінчив переворот. Він скинув колишнього президента Касавубу і сам оголосив себе президентом на наступні п'ять років. Мобуту захопив усю владу до своїх рук, заборонив усі політичні партії, окрім однієї, засновником і головою якої він був - Народний Рух Революції, та реорганізував систему управління. В 1967 році Мобуту придушив заколот опозиції, в 1970 - переобрався на пост президента, будучи єдиним кандидатом на виборах. Ще з самого початку свого правління Мобуту почав цілеспрямовано знищувати своїх політичних опонентів. Президент був навчений досвідом своїх попередників і добре знав, що для того, аби протриматися у владі, йому необхідно буде використати жорсткі заходи.

В 1966 році одразу декілька крупних політичних діячів, включаючи колишнього голову уряду Еварісте Кімба та ще трьох екс-міністрів, було повішено. Варто зазначити, що, на відміну від інших диктаторів, Мобуту не соромився проводити покарання публічно: наприклад, зазначену вище страту спостерігало 50 000 чоловік.1968 року міністр освіти в уряді Лумумби П'єр Мулеле повернувся до Заїру з еміграції в обмін на обіцянку про помилування. Однак після прибуття Мулеле бул жорстоко вбитий військами Мобуту.

Пізніше Мобуту перейшов до іншої тактики: замість фізичного усунення він став використовувати підкуп.

Протягом всього правління Мобуту змушений був неодноразово придушувати заолоти та повстання, причому йому в цьому часто допомагали з-за кордону. Наприклад, в 1977 році військову допомогу надала Франція, в 1978 році, коли заїрські війська ледь не зазнали поразки, - Бельгія, Франція та Китай.

Міжнародна спільнота неодноразово намагалася лібералізувати політичну систему Заїру, але ці спроби провалилися через супротив з боку Мобуту та його оточення.

1980 року група депутатів заїрського парламенту вийшла зі складу Народного Руху Революції і в 1982 році, не дивлячись на заборону створення політичних об'єднань, заснувала опозиційну партію - Союз за Демократію та Соціальний Прогрес.

В 1990 році Мобуту оголосив про відновлення багатопартійної системи. Однак, відчувши, що він втрачає владу,1992 року відмінив рішення Незалежної національної конференції про позбавлення президента влади, а в 1993 році провів репресії своїх опонентів.

У середині 1990-х років у Руанді почався масовий геноцид, і декілька сотень тисяч людей утікли до Заїру. Мобуту відправив у східні райони країни урядові війська, щоби вигнати звідти біженців, а заразом і народність тутсі (в 1996 році цьому народу було наказано покинути країну). Ці дії викликали масове незадоволення в країні, і в жовтні 1996 тутсі підняли повстання проти режиму Мобуту. Разом з іншими повстанцями вони об'єдналися в Альянс Демократичних Сил за Визволення Конго. Очолив організацію Лоран Кабіла, підтримку надавали уряди Уганди та Руанди.

Урядові війська нічого не могли протиставити повстанцям, і в травні 1997 року війська опозиції увійшли до Кіншаси. Мобуту втік з країни, яку було знову перейменовано в Демократичну Республіку Конго.

Авторитаризм в країнах Латинської Америки

Розглянемо його на прикладі Чилі та Гватемали

11 вересня 1973 року у Чилі відбувся путч. Військові захопили урядові установи, розгромили штаб-квартири всіх партій, що творили «Народну єдність», а президент Альєнде загинув . Альєнде сам прискорив свій кінець. За 19 днів до путчу президент призначив генерала Августо Піночета головнокомандувачем сухопутними військами Чилі. Це - найвища посада, якої може досягти чилійський військовий. Адже військового, який водночас командував би ще й авіацією та флотом, просто не існує, ті підпорядковуються безпосередньо президентові.

Масові репресії проти прибічників «Народної єдності» здійснювалися з відома і за прямим наказом Піночета. За оцінками міжнародних правозахисних організацій, за 17 років Піночетового правління в Чилі було фізично знищено (часто без суду та слідства) 30 тисяч прибічників «Народної єдності». Лише за перші три роки перебування Піночета при владі за політичними мотивами було заарештовано 130 тисяч чилійців - величезне число для країни з 10-мільйонним населенням.

Спочатку Піночет був «просто» главою військової хунти, яку мали по черзі очолювати командувачі сухопутними військами, авіацією та флотом. Але вже через кілька місяців він відмовився передати головування в хунті наступному генералові, а через рік проголосив себе (без жодних виборів) президентом країни. Піночет заборонив діяльність будь-яких політичних партій, фізично знищив чи змусив емігрувати всіх політиків лівого спрямування, розгромив потужний колись у Чилі профспілковий рух.

Але ж водночас Піночет - батько чилійського економічного дива! За порівняно короткий період йому вдалося розв'язати історичне завдання модернізації чилійської економіки, над яким багато десятиріч безуспішно билися і ліві, і праві його попередники. За часів правління Піночета Чилі була однією з небагатьох латиноамериканських країн, економічний приріст яких збільшувався стабільними і порівняно високими темпами.

1988 року Піночет провів референдум, на якому чилійці мали відповісти: бажають вони зберегти правління військових чи воліють перейти до класичної демократії. 73-річний Піночет був переконаний, що більшість народу підтримає збереження існуючого режиму і йому доведеться призначати собі наступника з числа генералів. Диктатор помилився - 60 відсотків чилійців проголосувало за повернення до влади цивільних політиків. І 1990 року Піночет передав владу демократично обраному президентові Ейлвіну, християнському демократу.

Авторитарні режими Гватемали мають такі спільні ознаки: 1) відсутність або провал реального модернізаційного проекту, який якісно змінює основи традиційних структур; 2) нездатність режимів досягнути ані національного, ані мажоритарного консенсусу; 3) крихкість, слабкість консенсусу у верхівці, яка поєднується тільки корупцією та застосуванням сили щодо антирежимних сил; 4) диктаторські режими Гватемали представляли собою політичне оформлення традиційної системи олігархічного або кланового панування, економічною основою якої був контроль над виробництвом кількох експортних продуктів.

Размещено на Allbest.ru