Соціальна політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Соціальна політика - це діяльність владних структур, інших суб'єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, в здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів, та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності цілісності й динамізму.

Я обрала цю тему, тому що соціальна політика - одна з найважливіших складових діяльності держави, зумовлена цілями й інтересами суспільства, вона повинна бути спрямована на створення сприятливих умов для найбільш повного розвитку всіх сутнісних сил людини й максимальної реалізації творчого потенціалу кожної особистості. Звичайно, вона реалізується в конкретних планах і програмах, що передбачають поліпшення умов праці й життя людей, зближення класів і інших соціальних груп суспільства, встановлення рівноправних відносин і справедливої рівності між людьми, підвищення рівня життя.

У сучасних умовах для досягнення цих цілей потрібне вироблення нового підходу до соціальної політики, який слугував би інтересам суспільства загалом і був заснований на юридично визнаних правах людини, що доводить актуальність даної теми.

Актуальність даної теми полягає в тому, що однією з функцій держави є недопущення зростання соціальної напруги з приводу майнової нерівності, передбачення й фінансування негативних проявів ринку для громадян (безробіття, втрата працездатності ), створення ефективної системи соціальної допомоги, оскільки створення ринкової економіки супроводжується стрімким розшаруванням суспільства за матеріальним та соціальним статусами.

Об'єктом дослідження цієї курсової роботи є соціальна політика держави, її структура, цілі, завдання, принципи, об'єкти, суб'єкти та інструменти реалізації.

Метою роботи є вивчення сутності, структури та напрямків сучасної соціальної політики держави, дослідження основних питань, які пов'язані з реалізацією соціальної політики, таких як державна політика зайнятості, соціальні стандарти і проблема нерівності доходів населення. Необхідно також розглянути особливості соціальної політики в Україні, процеси, що протікають в цій сфері на сучасному етапі, перспективи розвитку та шляхи удосконалення соціальної політики України.

Дослідження формування та здійснення ефективної соціальної політики держави є надзвичайно важливим саме в наш час, тому що сучасна Україна будує соціально спрямовану ринкову економіку з орієнтацією на європейські стандарти, її метою є підвищення добробуту і якості життя населення за допомогою системи соціального захисту та забезпечення соціальної справедливості через корекцію розподілу доходів.

1. СУТНІСТЬ І НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Соціальна політика -- це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні, національні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксеологічні (ціннісні), комунікативні та ін. Зазначене зумовлює багатоаспектність засад соціальної політики як суспільного явища. Розрізняють вузьке та широке розуміння соціальної політики.

У вузькому розумінні соціальна політика -- це цілеспрямована діяльність суб'єктів з метою забезпечення соціального захисту і створення умов для формування безпечного соціального середовища людини. У такому аспекті соціальна політика передбачає комплекс заходів, спрямованих на створення системи соціальних амортизаторів суспільних, зокрема ринкових, ризиків і формування соціальних стандартів. Іншими словами, соціальна політика у вузькому розумінні -- це діяльність суб'єктів соціально-політичного життя, спрямована на формування соціальної безпеки людини й суспільства.

У широкому розумінні соціальна політика -- це система цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася в суспільстві на певному етапі його розвитку і здійснюється на основі певних принципів і засад з метою забезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних відносин. У такому аспекті соціальна політика є системою управлінських, регулятивних, саморегулятивних способів і форм діяльності суб'єктів, сукупністю принципів, рішень і дій, що втілюються в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини, соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, розв'язання соціальних завдань, формування соціальних цінностей. Іншими словами, соціальна політика у широкому розумінні -- це система інституційних і надінституційних, державних і громадських, суспільних і особистих, індивідуальних способів і форм діяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил.

Водночас вузьке й широке розуміння соціальної політики умовне. Існує цілісна соціальна політика, що охоплює і вузький, і широкий її зміст. Соціальний захист, соціальна безпека, з одного боку, і соціальний розвиток, соціальні відносини -- з іншого органічно поєднані: без розвинених соціальних відносин не може бути стабільної соціальної безпеки людини, суспільства, а соціальна безпека значною мірою зумовлює розвиненість, зрілість процесів соціального, суспільного розвитку.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Основними суб'єктами соціальної політики є держава, суспільство. У процесі демократизації суспільного життя важливу роль відіграють такі суб'єкти як профспілки, місцеві органи влади, політичні партії, громадські організації, асоціації громадян, різноманітні фонди, колективи тощо. У такій складній структурі суб'єктів соціального розвитку безпосередніми і основними суб' єктами є люди, які водночас як працездатне і непрацездатне населення є об'єктами соціальної політики.

Соціальна держава виступає важливим координуючим суб'єктом політики. Свій вплив вона розповсюджує на ринок праці та зайнятість, трудові відносини в цілому, оплату праці та інші грошові надходження населення, систему соціального забепечення, елементи соціальної інфраструктури та окремих громадян, що виконують роль споживачів.

Соціальна політика держави передбачає:

- регулювання соціальних відносин у суспільстві;

- регулювання зайнятості та забезпечення досягнення ефективного її рівня;

- розподіл і перерозподіл доходів населення;

- формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці, проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації;

- надання соціальних гарантій економічно активній частині населення;

- створення дієвої системи соціального захисту, надання допомоги у разі безробіття і найбіднішим верствам населення, здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих тощо;

- забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструктури переважно за рахунок держави;

- захист навколишнього середовища тощо.

Соціальна політика має ґрунтуватися на пізнанні законів суспільного розвитку, зокрема соціальних відносин, виявляти глибинні тенденції розвитку в усіх сферах суспільного життя, що зумовлюють процес самореалізації людиною власного соціального потенціалу, її соціальної безпеки і здійснення цілеспрямованого впливу на них суб'єктів регулятивної діяльності.

Соціальна політика держави направлена на вирішення соціальних проблем, тому основними напрямками соціальної політики держави є:

- гарантування членам суспільства мінімального доходу;

- підтримання і розвиток здібностей членів суспільства і насамперед здібності до праці;

- забезпечення членів суспільства прийнятним рівнем соціальних послуг.

Мета соціальної політики полягає у створенні умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримання в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самовідтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу.

Соціальна політика за умов трансформації суспільних відносин, формування соціальної держави й громадянського суспільства має на меті звузити, а в перспективі звести нанівець роль у соціальному житті чинників, що втрачають соціальне значення або гальмують процес суспільної соціодинаміки, і створити умови для посилення ролі чинників, детермінант, що сприяють соціальному поступу, посилюють соціальну безпеку людини. Нині мета соціальної політики полягає в розв'язанні суперечностей суспільного, соціального розвитку, що гальмують процес формування соціально орієнтованої економіки, становлення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дійових механізмів соціального життєзабезпечення людини як основного суб'єкта соціального розвитку.

У зв'язку з цим завдання соціальної політики -- забезпечити чітке функціонування системи соціально-політичних інститутів, які є суб'єктами соціальної політики, здійснення координації, узгоджувальної діяльності елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення й підтримання необхідних пропорцій між цими елементами, приведення до стрункої системи різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів і засобів соціальної політики на досягнення очікуваних результатів, насамперед на досягнення адекватності цілеспрямованої діяльності суб'єктів соціальної політики, пов'язаної з освоєнням і творенням соціального буття, розвитком соціальної сфери, вимогами об'єктивних закономірностей суспільного прогресу, сучасною логікою розвитку цивілізації. Завдання соціальної політики держави можна поділити на довгострокові (перспективні) та короткострокові (поточні). Перші обумовлюються пошуком оптимального співвідношення соціально-економічної стабільності і економічним зростанням, а останні формуються в залежності від вихідних позицій суспільства.

До принципів соціальної політики відносять раціональність, соціальну справедливість та безпеку. Раціональність означає досягнення найкращого співвідношення мети соціальної політики та засобів її реалізації; соціальне справедливість - надання однакових та рівних можливостей, зрозумілих для кожного громадянина країни, соціальна безпека - передбачуваність певних життєвих ризиків, тобто забезпечення стабільної життєдіяльності суспільства.

Сутність соціальної політики держави розкривається в її функціях:

- економічній - створення сприятливих соціальних умов для забезпечення економічного зростання;

- розподільчій - регулювання доходів населення;

- захисній - надання допомоги та соціальних гарантій з метою підтримання гідного рівня життя населення.

Сучасна соціальна політика реалізуєгься через соціальну сферу (інфраструктуру) ринку - сукупність галузей народного господарства, діяльність яких направлена на задоволення потреб людини та суспільства в цілому. Вона включає такі функціональні підсистеми: охорона здоров'я, освіта, культури і мистецтво, фізична культура і спорт (послуги цих галузей утримуються в основному за рахунок коштів державного бюджету); торгівля, громадське харчування, житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування (ці галузі надають послуги в основному на комерційній основі). Діяльність цих галузей безпосередньо спрямована на людину, забезпечує задоволення її матеріальних і духовних потреб, створює нормальні умови життєдіяльності.

Отже, соціальну політику сучасної держави можна визначити як одну з головних складових загальної політики, втілену у соціальні програми та соціальну практику, що направлені на забезпечення задоволення потреб людини і суспільства в цілому і є необхідними для їх нормальної життєдіяльності.

2. СОЦІАЛЬНІ СТАНДАРТИ І ПРОБЛЕМА НЕРІВНОСТІ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ

При розробці соціальних стандартів потрібно враховувати два аспекти:

- стандартизацію соціальних прав;

- розробку соціальних стандартів рівня життя. Головна мета розробки соціальних стандартів -- забезпечити в країні стабільність і мінімізацію соціального ризику, що в цілому дозволить знизити соціальну напругу.

Друга група соціальних стандартів пов'язана зі стандартизацією рівня життя в країні. Ці стандарти, у першу чергу, повинні характеризувати мінімальні соціальні норми, що гарантують гідний рівень життя. До соціальних стандартів рівня життя відносять: - тривалість життя -- від 25 (мінімум) до 85 (максимум) років; - грамотність населення -- 100 %; - середню тривалість навчання -- 15 років; - реальний ВВП на душу населення (у купівельній спроможності до долара) від 200 (мінімум) до 40 тис. (максимум); - сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей народжених жінкою у фертильному віці від 20 до 45 років) 2,14--2,15; - коефіцієнт старіння населення (частка населення старше 65 років у загальній чисельності населення) -- 7 %; - співвідношення 10% самих багатих до 10% самих бідних -- 10:1; - частку населення, що проживає за межею бідності, -- 10 %; - співвідношення мінімальної і середньої заробітної плати -- 1:3; - мінімальний рівень погодинної заробітної плати -- 3 дол.; - рівень безробіття (з урахуванням прихованого) -- 8--10 %; - кількість правопорушень на 100 тис. населення -- до 5 тис; - рівень депопуляції (кількість народжених до кількості померлих) -- 50:50; - кількість психічних патологій на 100 тис. населення -- до 284 од.[2, с 272]

Важливим показником рівня життя та добробуту населення є доходи, під якими розуміють грошові та натуральні (у грошовій оцінці) надходження громадян з різних джерел, які використовуються для задоволення їхніх власних потреб, нетоварних витрат і приросту їх заощаджень за певний період часу. Як соціально-економічна категорія, доходи населення характеризують стосунки з приводу присвоєння, використання, розподілу та перерозподілу створюваних у суспільстві благ.

Факторами, що істотно впливають на формування доходів населення будь-якої країни є: темпи зростання ВВП та його розподіл, розвиток вітчизняного бізнесу, інвестиційні процеси, стабільність та міцність національної валюти і фінансової системи в цілому, чисельність населення, розробка ефективного механізму зайнятості та вирішення проблем безробіття, динаміка цін та відповідність їх реальним розмірам заробітної плати та трансфертам, своєчасність виплат заробітної плати, пенсій, стипендій тощо.

Загалом розрізняють номінальні (це фактично отримані населенням гроші у вигляді доходів) та реальні доходи (кількість благ, які можна придбати на одержані номінальні доходи). Відмінність між ними полягає у тому, що реальні доходи відображають ту кількість матеріальних та духовних благ, яку можна одержати на грошові доходи після сплати податків та інших обов'язкових платежів.

Сьогодні сучасні економісти зосереджують увагу на дослідженні відмінностей у рівнях доходів різних груп домогосподарств, зокрема, аналізують розподіл доходів серед різних домогосподарств чи категорій січей без посилання на. джерело доходу чи суспільний клас, до якого вони належать. Тобто, мова йде про особистий розподіл доходів. Якщо досліджують розподіл грошового доходу суспільства відповідно до функції, яку виконує одержувач доходу, то такий розподіл називають функціональним. Для того щоб зрозуміти, чому Існують відмінності у рівнях доходів домогосподарств, необхідно дослідити, як визначаються особисті доходи.

Особистий дохід є однією з найскладніших категорій і являє собою сукупність грошових і натуральних надходжень громадян від усіх видів діяльності для підтримки фізичного, морального, матеріального та інтелектуального стану індивіда. Основним об'єктом при даному дослідженні є сім'я. В економічному плані особистий дохід громадян виступає у формі сімейних доходів групи осіб, пов'язаних родинними відносинами і спільним веденням господарської діяльності.

Основними джерелами, за рахунок яких формуються особисті (індивідуальні, сімейні) доходи громадян, є трудова діяльність за наймам, підприємницька діяльність, власність, індивідуальні підсобні господарства, кошти суспільних фондів споживання. Формами (складовими) доходів, що відповідають зазначеним вище джерелам у ринковій економіці, є заробітна плата, прибуток та змішаний дохід, дохід від власності, соціальні трансферти та інші надходження (гонорари, благодійна допомога тощо). Самостійне забезпечення себе роботою (самозайнятість) заради отримання прибутку чи сімейного доходу є важливим джерелом доходів населення особливо за умов ринкової трансформації. Продукція особистого підсобного господарства, яка використовується для задоволення власних чи сімейних потреб, отримані трансферти у натуральній формі складають натуральні доходи родини, а заробітна плата, дохід (підприємницький, від власності, від особистого підсобного господарства тощо), соціальні трансферти та. інші надходження являють собою грошові доходи населення.

Рівень доходів домогосподарств не повинен бути нижчим прожиткового мінімуму. При його аналізі розрізняють:

- фізіологічний мінімум, який враховує витрати на задоволення найнагальніших потреб (фізіологічних, фізичних) та послуг (транспортних, комунальних тощо) протягом короткого періоду часу практично виключаючи придбання одягу, взуття, житла та інших непродовольчих товарів;

-соціальний мінімум, крім фізіологічного, включає витрати на мінімальні духовні та соціальні запити, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя. Соціальний мінімум ще називають бюджетом мінімального достатку.

За рівнем споживання прожитковий мінімум поділяє домогосподарства на забезпечених та малозабезпечених і є індикатором визначення межі бідності у суспільстві. Під межею бідності розуміють рівень доходу або витрат населення, нижчим від якого є неможливим задоволення найелементарніших потреб і послуг. Домогосподарства (сім'ї), чий рівень фактичного доходу (витрат) на 10-20% перевищує межу бідності, мають підпадати під опіку держави, адже у будь-який час вони можуть потрапити до лав бідних. За ознаками міжнародних стандартів бідною вважається особа, яка витрачає в день менше 2 дол. США. [11, с.354]

З проблемою бідності стикають усі країни світу. Однією з вагомих причини її виникнення є завелика диференціація доходів у суспільстві. Тому вирішення проблем бідності сьогодні має бути важливою складовою соціальної політики держави, а особливо політики регулювання і розподілу доходів.

Нерівність доходів населення зумовлена відмінностями в оплаті праці, неоднаковими розмірами власності, можливістю отримання соціальної допомоги та пільг від держави, індивідуальними особливостями кожного члена суспільства, соціальним статусом тощо. З одного боку, на думку західних вчених, розрив у доходах населення саме створює передумови для економічного зростання, стимулює виробництво, розвиток науки та створення нових товарів і послуг, з іншого - нерівність доходів говорить про нестабільний розвиток економічної системи, що супроводжується зростанням рівня цін, інфляції, безробіття, масштабів тіньового сектору, посиленням соціальної напруженості. Тому, визначення диференціації доходів є необхідним для отримання достовірної картини життєвого рівня населення.

Для вимірювання ступеня нерівності населення за доходами використовують коефіцієнт Джині (коефіцієнт концентрації доходів або витрат), коефіцієнт децильної (квінтильної) диференціації та коефіцієнт фондів.

Коефіцієнт Джині (G), за імям італійського економіста Коррадо Джині, характеризує рівень майнової нерівності на засадах порівняння доходів 10% найбагатших та 10% найбідніших сімей певної країни, тобто показує ступінь відхилення фактичного розподілу доходів (витрат) від абсолютно рівного їх розподілу між пропорційно рівними групами населення.[4, с.322] Коефіцієнт Джині варіює в інтервалі від 0 до 1. За умови повної рівності розподілу між усіма групами G = 0, при повній нерівності населення за доходами (витратами) G = 1, тобто весь дохід (витрати) належать одній особі. Отже, чим вищий є цей показник, тим вища майнова нерівність. Децильний (квінтильний) коефіцієнт диференціації доходів (витрат) населення показує співвідношення мінімального рівня витрат серед 10% (20%) найбільш забезпеченого населення до максимального рівня витрат серед 10% (20%) найменш забезпеченого населення. Децильний (квінтильний) коефіцієнт фондів розраховується як співвідношення сумарних витрат 10% (20%) найбільш та 10% (20%) найменш забезпеченого населення.

У графічному вигляді нерівність розподілу доходів ілюструє крива Лоренца (Рис. 2.1).



Рис. 2.1 Крива Лоренца

Американський економіст Лоренц графічно представив закон Парето, у якому доведено, що між рівнем доходів та кількістю населення, що їх отримує, існує зворотний зв 'язок.

Щоб отримати криву Лоренца, будують графік, у якому по горизонтальній вісі відкладають відповідний відсоток домогосподарств (сімей) від найбідніших верств населення до найзаможніших, по вертикальній - відсоток отримання ними доходу. Пряма АС вказує на можливість абсолютно рівного розподілу доходів населення, тобто 10% всіх сімей отримує 10% від усього доходу, 20% - п'яту частину всіх доходів, 50% - половину і т.д.

У реальному житті фактичний розподіл доходів є нерівномірним і характеризується кривою Лоренца (крива АВС). Чим більша диференціація доходів, тим більше відхилення кривої Лоренца від прямої АС. Область між прямою АС (абсолютна справедливість) і кривою Лоренца (фактичний розподіл) відбиває ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл був абсолютно рівним, то крива Лоренца співпадала б з прямою АС, проте фактично абсолютної рівності у розподілі доходів населення не можна очікувати і крива АВС завжди буде відрізнятися від АС. У разі абсолютної нерівності, коли 1% сімей (домогосподарств) мають 100% доходу, а інші не отримують нічого, крива Лоренца трансформується у дві прямі і створює прямий кут з вершиною у точці D. Трикутник, створений діагоналлю і осями координат, характеризує крайню ступінь нерівності.

Криву Лоренца можна використати для порівняння розподілу доходів між різними групами населення, у різні періоди часу, або у різних країнах, якщо брати до уваги доходи до і після сплати податків та трансфертних платежів.

Як і в багатьох країнах, в Україні доходи між різними групами населення розподіляються нерівномірно, офіційно більша половина населення є бідною. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави: використання прогресивної шкали оподаткування, розширення суспільних благ, удосконалення системи державних трансфертних виплат.

3. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЗАЙНЯТОСТІ

Зайняті - це ті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку, а також ті, хто зайнятий неповний робочий день.[14, с.247]

Державна політика зайнятості - це сукупність заходів прямого та непрямого впливу на соціально-єкономічний розвиток суспільства загалом і кожного його членів зокрема; комплекс правових, організаційних і наукових важелів впливу держави направлених на забезпечення зайнятості населеня та управління ринком праці.

Державне регулювання здійснюється мережею спеціальних державних установ для підтримання прийнятного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць.

На сьогодні виділяють три основні моделі державної політики зайнятості:

- європейська - передбачає скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці та надання допомог для великої кількості безробітних;

- скандинавська - забезпечення зайнятості шляхом утворення нових робочих місць у державному секторі з середніми умовами оплати праці; політика розрахована на державні кошти, дефіцит яких призводить до спаду виробництва, і як наслідок відбувається звільнення робочої сили;

- американська - для значної кількості населення створюються нові робочі місця, які не потребують високої продуктивності, таким чином формально зменшується безробіття, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

Державне регулювання зайнятості населення ґрунтується на: - забезпеченні соціального партнерства суб'єктів ринку праці;

- сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць; добровільному виборі сфери діяльності й робочих місць;

- дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайнятості населення;

- підтримці працездатних громадян в працездатному віці, які потребують соціального захисту;

- забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулювання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

- повній гарантії збереження робочих місць і професій, одержання доходів тощо.

Залежно від розвитку економіки та стану ринку праці передбачається два варіанти проведення політики зайнятості: активний і пасивний.

Активну політику зайнятості застосовують з метою зниження рівня безробіття, вона передбачає створення додаткових сфер зайнятості, розробку та запровадження заходів щодо професійної орієнтації населення, профілактики звільнення, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікаі иї кадрів, активний пошук і підбір робочих місць, надання допомоги у разі трудової міграції, створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструктуризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвестування та для самозайнятості населення тощо.

Пасивна політика зайнятості передбачає надання допомог безробітним, виплату коштів для забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші асигнування. Така політика може себе виправдати лише при високій гнучкості ринку праці в цілому і, як правило, не впливає на регулювання попиту і пропозиції робочої сили.

Важливим активним заходом є створення створення нових постійних і тимчасових робочих місць. У сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-по-бутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м'яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості.

Насамперед необхідно здійснювати професійну підготовку й перепідготовку кадрів з наступним працевлаштуванням тих професійних груп працівників, які становлять основну масу безробітних.[12,с.323]

Професійне навчання має організовуватися насамперед для громадян, які особливо потребують соціального захисту; осіб, які тривалий час не працюють, інвалідів, молоді, одиноких і багатодітних батьків, жінок, які виховують дітей дошкільного віку та дітей інвалідів, осіб передпенсійного віку, біженців, вимушених переселенців.

Система професійного навчання безробітних громадян і незайнятого населення призначена головним чином для підготовки та перепідготовки дорослого населення, спираючись на їхні професійні знання та вміння, виробничий досвід. Молодь, яка вперше рукає роботу, мусить набувати професію або спеціальність, як правило, в навчальних закладах професійного навчання до початку трудової діяльності.

Великого значення набуває підвищення гнучкості системи профнавчання і перекваліфікації, передусім шляхом розвитку прямих договірних відносин між підприємцями, підприємствами і навчальними закладами. При цьому плани і програми навчання слід орієнтувати на задоволення конкретних потреб замовника.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за профессіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу. Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентоспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних громадських робіт. Громадські роботи необхідно розглядати як вимушений, проте необхідний засіб боротьби з безробіттям. Тимчасові робочі місця створюються переважно у державному секторі і спрямовані на використання праці різних категорій робочої сили, яка не потребує спеціальної підготовки. Організація громадських робіт має особливо велике значення для безробітної молоді, яка психологічно нестійка, схильна до впливу негативних соціальних явищ і являє собою живильне середовище для зростання наркоманії, злочинності, соціальних конфліктів, антисоціальна поведінка молоді деструктивне впливає на її підготовку та участь у суспільному виробництві. У свою чергу, це погіршує якість робочої сили: кваліфікацію, профпідготовку, ставлення до праці. Тому надзвичайно важливо залучати безробітну молодь, а також учнів і студентів у вільний від навчання час до ромадських робіт, особливо у сфері соціально-корисної діяльності.

Розпорядок робочого часу на громадських роботах має бути таким, щоб учасники мали час на пошуки постійної роботи. Можна організувати “дні пошуку роботи”, консультативні групи, робочі клуби, де молоді надають профорієнтаційні послуги та послуги з працевлаштування, відвідування підприємств.

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.

Розрізняють довгострокові й короткострокові (на один рік) програми. Вони розробляються як на державному, так і на регіональному рівнях. Метою державних і регіональних програм зайнятості є сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці.

Державні й територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

- сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

- попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

- удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;

- захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;

- формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

- заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені для вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників практичній реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання праці, в тому числі створення ових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт тощо.

У програмах також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.

Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фійансово-кредитних та інших умов господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.

Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового обгрунтування.

В умовах функціонування ринкової економіки державна політика зайнятості та регулювання ринку праці має особливе значення. На плечі держави лягає вирішення проблем у сфері зайнятості, зокрема, надання робочих місць усім бажаючим працювати, забезпечення відповідності пропозиції робочої сили за професійно-кваліфікаційними ознаками потребам економіки, розробка та застосування спеціальних заходів захисту та матеріальної підтримки безробітних, організація роботи державної служїш зайнятості, підтримка підприємств, які створюють нові робочі місця тощо. Як бачимо, без активного державного регулювання ринку праці, сфери зайнятості, соціальних процесів неможливе становлення сучасної економічної системи.

4. ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Особливості розвитку сучасної української економіки, політична криза, обмеженість фінансових ресурсів та інші негаразди роблять необхідним створення на рівні держави умов для самореалізації та самозабезпечення економічних суб'єктів, а також формування ефективної системи соціального захисту населення.

Основними напрямами реалізації соціальної політики української держави є активізація соціальної ролі держави, відпрацювання механізмів взаємодії держави та суспільства, досягнення соціальної злагоди і соціальної справедливості, забезпечення відчутного поліпшення матеріального добробуту населення, створення умов для підприємницької діяльності, забезпечення високої продуктивної зайнятості, удосконалення системи оплати праці, соціального захисту та. пенсійного забезпечення, проведення активної політики підтримки сім'ї, регулювання демографічних процесів, підвищення тривалості життя, поліпшення та подальший розвиток соціальної інфраструктури, забезпечення соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення, боротьба з бідністю тощо.

Нормативно правова база соціального захисту населення в Україні представлена рядом законів, найважливішими серед яких є Закони України «Про зайнятість населення» (1991 р.), «Про охорону праці» (1992р.), «Концепція соціального забезпечення населення України» (1993р.), «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (1998р.), «Про прожитковий мінімум» (1999р.), «Про загальнообов'язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (1999р.), «Про обов'язкове державне соціальне страхування па випадок безробіття» (2000р.), «Про обов'язкове державне пенсійне страхування» (2003р.), «Про соціальний захист дітей війни» (2004р.), «Про внесення змін до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»» (2006р.) та інші.

Для забезпечення формування та реалізації соціальної політики у травні 2000 року Указом Президента України було схвалено «Основні напрями соціальної політики до 2004 року», після чого активізувалась робота із соціального забезпечення. Наприклад, була прийнята «Стратегія подоланні бідності» з метою поліпшення рівня життя та підвищення соціально) захищеності найбільш уразливих верств населення. [11, с.366-367]

На жаль, соціальна політика України є нестабільною, тобто мета та зміст соціальної політики можуть діаметрально змінюватися протягом короткого періоду в силу суб'єктивних чинників та об'єктивно заданих обмежень - негативні соціальні наслідки трансформаі піших процесів, фінансові та інституціональні обмеження, зрощування інтересів бюрократичного апарату з інтересами великих підприємців тощо. ЦІ та інші обмеження істотно впливають на соціальну політику держави на сучасному етапі та визначають її вузьку спрямованість - переважно надання допомоги окремим найменш захищеним верствам населення.

Відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» та Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» у 2007 році рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум) для призначення допомоги встановлюється для працездатних осіб у сумі 121 гри., непрацездатних осіб - 170,5 грн., інвалідів - 181,5 грн.; розмір державши соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям не може бути більшим ніж 75 відсотків від рівня забезпечення прожиткового мінімуму для сім'ї. На 2007 рік Верховною Радою України затверджено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня-492 гри., і 1 квітня-501 гри., з 1 жовтня-510 грн. та для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення: дітей віком до 6 років (ч І січня -434 грн., з 1 квітня - 442 грн., з 1 жовтня - 450 грп.), дітей віком від 6 до 18 років (з 1 січня - 558 грн., з 1 квітня - 568 грн., з 1 жовтня - 579 гри.), працездатних осіб (з 1 січня - 525 грн., з 1 квітня - 535 грн., з 1 жовтня 548 грн.), осіб, які втратили працездатність (з 1 січня-380 грн., з 1 квітня 387грн.,з 1 жовтня-395 грн.).[11, с.367]

За підсумками соціально-економічної політики 2007 року були отримані результати, розглянуті нижче.

Номінальні доходи населення за січень-вересень 2007р. порівняно з відповідним періодом 2006р. збільшились на 28,4%. Наявний доход, який може бути використаний населенням на придбання товарів та послуг, збільшився на 25%. а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового фактора - на 11,7%.

Витрати населення у січні-вересні 2007р. порівняно з аналогічним періодом попереднього року збільшились на 32,5%. Приріст заощаджень становив 34067 млн. грн.

У січні-вересні 2007р. середньомісячна номінальна заробітна плата штатних працівників (без урахування найманих працівників статистично малих підприємств) становила 1288 грн., що у 2,9 раза перевищує рррівень мінімальної заробітної плати (440 грн.) та у 2,3 раза рівень прожиткового мінімуму для працездатної особи (561 грн.). Порівняно з відповідним періодом 2006р. розмір середньої заробітної плати збільшився на 28,3%.

В економіці країни залишається значною диференціація рівня оплати ппаиі за видами економічної діяльності та регіонами.

Найвищий рівень оплати праці спостерігається у фінансових установах та на підприємтвахавіаційного транспорту, а серед промислових видів діяльності - на виробництві коксу, продуктів нафтопереробленн,готових металевих виробів та в добуванні корисних копалин, де заробітна плата працівника перевищує середній показник по економіці в 1,5-2,0 раза.

Водночас аболютний розмір заробітної плати працівників підприємств сільського господарства та мисливства, рибальства та рибництва, здоров'я та соціальної допомоги, а також підприємств по виробництву текстилю, одягу, виробів з хутра та шкіри був більш ніж на третину нижчій за середній по економіці.

Серед регіонів найнижчий рівень оплати праці (на 30,7% менший від гроеднього по країні) зафіксовано у Тернопільській області, натомість найвищий (відповідно в 1,7 раза більший), як і раніше спостерігався у м.Києві. Середня заробітна плата працівників Київської, Запорізької, Дніпропетровської та Донецької областей також перевищила показник у цілому по країні на 0,8-14,2%.

Реальна заробітна плата у січні-вересні 2007р. порівняно з відповідним періодом 2006р. збільшилась на 12,2%.[18, с. 10]

Розглянемо також динаміку суми заборгованості з виплати заробітної плати у 2006-2007 роках.

За січень-вересень 2007р. загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати зменшилась на 9,2%, або на 74.3 млн.грн., на відміну від аналогічного періоду минулого року, коли було зафіксовано зростання цього показника на 3,7%, або на 35,1 млн.грн. На 1 жовтня сума невиплаченої заробітної плати становила 732,1 млн.грн., або 4,4% фонду оплати праці, нарахованого за вересень 2007р.

Заборгованість з оплати праці працівникам економічно активних підприємств на 1 жовтня становила 273,1 млн.грн.. що на 13,4% менше показника на початок року. Найвагоміше зменшення боргу протягом січня-вересня 2007р. зафіксовано у сільському господарстві та мисливстві (на 29,2 млн.грн.), промисловості (на 6,4 млн.грн.), а також на підприємствах, що здійснюють операції з нерухомим майном, інжиніринг та надання послуг підприємцям (на 5,9 млн.грн.). Зменшення заборгованості спостерігалося у 21 регіоні: від 4,4% у Дніпропетровській області до 72,0% у Тернопільській.

У цілому з кожних 100 гривень, не виплачених економічно активними підприємствами на початок жовтня 2007р., 50 заборгували своїм працівникам підприємства промисловості, 15 -- організації, що здійснюють операції з нерухомим майном, інжиніринг та надають послуги підприємцям, Ще 13 - будівельні організації.

Кількість працівників економічно активних підприємств, яким вчасно не виплачено заробітну плату, на 1 жовтня становила 134,8 тис. осіб, або 1,2% загальної кількості працівників, зайнятих в економіці. Кожному із зазначених працівників не виплачено в середньому 1427 грн., що майже на рівні середньої заробітної плати за вересень 2007р.

Зменшення суми заборгованості з виплати заробітної плати протягом січня-вересня 2007р. спостерігалось і на підприємствах-банкрутах -- на 7,1% та підприємствах, які призупинили виробничо-господарську діяльність (економічно неактивні), -- на 3,9%.

Заборгованість із фінансування виплати пенсій та грошової допомоги по установах Мінфіну та Пенсійного Фонду України після повної ліквідації протягом липня 2000р. в наступні періоди не виникала.

Заборгованість із виплати соціальної допомоги, передбаченої Законом України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", на 1 жовтня 2007р. становила 61,5 тис.грн.

За даними міністерств та інших органів виконавчої влади, по закладах освіти, що знаходяться в їхньому підпорядкуванні, заборгованість із виплат стипендій та грошового забезпечення студентів, курсантів та учнів протягом вересня зменшилась на 24,7% і на 1 жовтня 2007р. становила 137.3 тис.грн., що менше суми заборгованості на 1 жовтня 2006р. в 5,9 раза, або на 0,7 млн.грн.

У січні-вересні 2007р. субсидії для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг призначено 1270.5 тис. сімей, що становило 91,6% від загальної кількості сімей, які звернулися за субсидіями, з них у міській місцевості с 977,7 тис, у сільській 292.8 тис. сімей.

Загальна сума призначених субсидій у січні-вересні 2007р. становила 99,7 млн.грн., з неї у міській місцевості -- 88.0 млн.грн., у сільській к 11,7 млн.грн.[18,с. 11]

Середня сума призначеної субсидії на одну сім'ю у вересні 2007р. становила 58 грн. Крім того, 407,9 тис. сімей (89,5% із числа тих, які звернулися) було призначено субсидії готівкою для відшкодування витрат на придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, з них у Міській місцевості б 88,8 тис сімей, у сільській місцевості 319,1 тис. сімей.

Середній розмір призначеної у вересні 2007р. субсидії цього виду на одну сім'ю становив 426 грн. У січні-вересні 2007р. загальна сума субсидій готівкою, отриманих сім'ями для відшкодування витрат на придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива, становила 187,8 млн.грн.

Також важливим показником соціальної ситуації в країні є демографічна ситуація. На 1 жовтня 2007р. в Україні, за оцінкою, чисельність наявного населення становила 46446,1 тис. осіб. Упродовж січня-вересня 2007р. кількість населення зменшилась на 200,0 тис. осіб, або на 5,7 осіб на 1000 населення.

Загальне скорочення населення відбулось виключно за рахунок природного скорочення -- 209,5 тис. осіб, у той час як міграційний приріст населення становив 9,5 тис. осіб. Порівняно з січнем-вереснем минулого року обсяг природного скорочення зменшився на 15,7 тис. осіб внаслідок зростання кількості народжених на 11,4 тис. осіб і зменшення числа померлих на 4,3 тис. осіб. У розрахунку на 1000 населення народжуваність зросла з 9,8 до 10,2 осіб, а смертність залишилась на рівні січня-вересня 2006р. (16,2 осіб).

У січні-вересні 2007р. порівняно з відповідним періодом минулого року збільшився міграційний приріст населення -- з 6,5 до 9,5 тис. осіб. За цей час число прибулих в країну на постійне проживання зросло з 28,0 до 31,9 тис. осіб, а кількість вибулих -- з 21,5 до 22,4 тис. осіб.

Іммігранти з країн СНД становили 80,2% від загальної кількості прибулих, тоді як іммігранти з інших країн -- лише 19,8%. Серед вибулих 68,9% виїхали до країн СНД і 31,1 % -- до інших країн.[18, с 12]

Незважаючи на всі зміни, більше половини населення України вважає себе бідними. За результатами соціологічних обстежень, проведених в квітні 2007 р. 18,4% громадян вважає, що у них немає можливості купувати навіть необхідні продукти, 35,5% - що їм вистачає лише на продукти харчування та покупку недорогих товарів поточного попиту. Разом така група населення складає 53,9%. В той же час 38,3% опитаних відповіли, що на життя їм вистачає, але покупка предметів довготривалого використання є практично неможливою.[8]

Для покращення соціально-економічної ситуації в Україні на майбутнє розроблено ряд соціальних ініціатив, які 22 червня 2007 року Президент України Віктор Ющенко презентував і планує втілити в життя у 2008 році. На даний момент ініціативи Президента внесені до проекту державного бюджету на 2008 рік.

“Досягнення гідного життя громадян було і залишається для мене основним сенсом проведення реформ у державі”, - зазначив Президент.[9]

Розглянемо докладніше ці соціальні ініціативи:

- Ключова мінімальна заробітна плата з 1 січня 2008 року має становити не менш як 500 грн., адже всі інші обрахунки та стандарти починаються з мінімуму.

- Гідна оплата праці в бюджетній сфері через запровадження єдиної тарифної сітки в повному обсязі. Це дасть змогу збільшити заробітну плату працівникам галузі науки, освіти, медицини, культури, військовослужбовцям та правоохоронцям на 58%.

- Підтримка сільської інтелігенції через становлення 20% надбавок до посадових окладів сільських учителів, медиків, працівників культури.

- Гідне грошове забезпечення військовослужбовців, страхової служби через збільшення розміру їх утримання, який сьогодні становить 51 грн., щонайменше вдвічі.

- Справедливі пенсії, які залежать від стажу роботи, заробітку та кваліфікації працівника.

- Збільшення державної допомоги при народженні другої та наступної дитини до 15 тис. грн. Адже після збільшення державної допомоги при народжені другої дитини кількість новонароджених зросла на 8%. Однак смертність в Україні все ще перевищує народжуваність вдвічі. Підвищення розмірів державної допомоги на дітей у багатодітних сім'ях. Сьогодні мінімальний розмір щомісячного доходу на дитину становить 205 грн. А після впровадження Президентської ініціативи ця цифра становитиме половину прожиткового мінімум, тобто близько 300 грн.

- Підвищення розмірів стипендії для дітей-сиріт. Нинішній розмір стипендії студента-сироти - 236 грн. Президент же пропонує підвищити його до 1050 грн.

- Поліпшення доступу до медичної допомоги на селі.

Реалізація всіх зазначених ініціатив потребує значних фінансових ресурсів, які можуть бути мобілізовані за рахунок підвищення ефективності виробництва, унеможливлення фактів приховування податків і зборів, перекриття шляхів контрабанди, припинення продажу за безцінь державного майна тощо. Наявність коштів на соціальні програми підтверджує і той факт що протягом останніх трьох місяців за наполяганням Президента України було внесено змін і доповнень до державного бюджету України на посилення соціального захисту громадян біля 10 млрд. гривень.[8]

Але на даний момент існує багато невирішених проблем, пов'язаних з соціальною політикою держави, які можливо подолати за допомогою створення нових ефективних програм соціального захисту та методів іх реалізації.

ВИСНОВКИ

Соціальна політика - це найголовніша складова загальної політики держави, спрямована па регулювання соціальних відносин, соціальний розвиток та перспективу, її метою є забезпечення соціальної безпеки, тобто стабільної життєдіяльності суспільства, соціальної злагоди, цілісності, належного рівня добробуту людей. У складній структурі суб'єктів соціальної політики безпосереднім і основним суб'єктом є саме особистість.