Політичні субкультури сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «Політичні субкультури сучасної України»

по предмету «Політологія»

Київ 2011

Зміст

Вступ

1. Сутність і структура політичної культури

2. Функції політичної культури

3. Типологія політичної культури. Політичні субкультури

4. Основні шляхи і чинники формування політичної культури

5. Політична культура сучасної України

Список літератури

Вступ

Політична культура - один із найважливіших елементів політичної системи суспільства. Рівень її розвитку свідчить про якість самої цієї системи. Політична культура, відображаючи політичну і юридичну компетентність громадян, громадських і політичних діячів і їхнє політичну поведінку, дуже впливає на формування і функціонування політичних і державних інститутів, надає значимість політичним процесам, визначає характер взаємозв'язку держави і громадянського суспільства. Політичну культуру можна зрозуміти лише як явище, що постійно змінюється, що реагує на всі зміни навколишнього світу.

Політична культура виникла з того моменту, як людина стала “політичною твариною”, тобто відтоді, як з'явилася більш-менш упорядкована система настанов, почуттів, вірувань, що поставляють у соціальне життя постулати і правила, що керують поведінкою у політичній системі. З тих пір, як політичні ідеали й оперативні принципи практичної політики стали групувати психологічні настанови і суб'єктивні мотиви навколо соціальних інтересів. Вже Платон, потім Аристотель проводять блискучий аналіз політичного життя, створюють понятійний апарат і лексикон, що пройшли через усю тривалу історію європейської (і не тільки європейської) політичної культури: аристократія, демократія, охлократія, тиранія, політика, держава (поліс) і т.д. В подальшому та сфера буття суспільства, що у 50-ті роки ХХ сторіччя отримала назву «політична культура», стала предметом дослідження Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Леніна, Плеханова, Богданова, Мартова, Драгоманова та інших. Сам же термін з'явився в ХVIII ст. у працях німецького філософа-просвітителя І. Гердера. Великий внесок у розробку цієї проблеми внесли американці Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, У. Розенбаум, англійці Р. Роуз і Д. Каванах, німецький теоретик К. фон Бойме, французи М. Дюверже і Р.Ж. Шварценберг, голландець І. Інглхарт та інші.

1. Сутність і структура політичної культури

Теорія політичної культури дозволила подолати обмеженість інституціонального аналізу в політичних дослідженнях, не спроможного пояснити, чому, наприклад, однакові за формою інститути державної влади в різних країнах діють часом цілком по-різному. Зосередивши ж увагу на цінностях локальної міфології, що поділяються людьми, змісті символів і стереотипів, людської ментальності й інших аналогічних явищах, теорія політичної культури дала можливість глибше досліджувати мотивацію політичної поведінки громадян і інститутів, виявити причини великої кількості конфліктів, що неможливо було пояснити, спираючись на традиційні для політики причини: боротьбу за владу, перерозподіл ресурсів і т.д.

Трактування політичної культури в сучасній науці відрізняються надзвичайно широким спектром думок, різного роду визначень. У західних і вітчизняних політологів склалося декілька підходів до розуміння політичної культури.

Психологічний підхід (школа Г. Алмонда): політична культура розглядається як набір психологічних орієнтацій на соціально-політичні об'єкти і процеси.

Комплексний, узагальнюючий підхід (Д. Мервік, Р. Такер, Л. Дітмер): політичній культурі приписується все, що відбувається у політиці. Вона або ідентифікується з політичною системою, як у Д. Мервіка, або зводиться до політичних відносин, як у Р. Такера, а в кінцевому рахунку не має специфічного змісту.

Об'єктивістське (нормативне) трактування (Л. Пай, Д. Поль). Політична культура визначається як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки.

Евристична концепція (С. Хантінгтон): політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаної поведінки.

Соціопсихологічний підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихоміров): політична культура визначається як установочна поведінкова матриця, у межах якої розташована і функціонує політична система. У подібних концепціях акцент робиться на об'єктивних соціальних чинниках, що визначають сутність політичної культури.

Аксіологічне трактування: політична культура має вигляд сукупності цінностей певного порядку. "Бінарний" варіант даного трактування включає в політичну культуру як позитивні, так і негативні цінності. "Прогресистський" варіант характеризує політичну культуру тільки як сукупність позитивних політичних цінностей.

Якщо ж спробувати дати узагальнене визначення, то політична культура являє собою рівень, характер і зміст політичних знань і навичок громадян, їхньої політичної поведінки і участі у суспільно-політичному житті, а також рівень розвитку самих політичних відносин, у цілому політичного життя, системи демократії і політичної просвіти в даному суспільстві.

Політична культура - явище поліструктурне, багаторівневе. Різноманітні зв'язки політичної культури з різноманітними соціальними і політичними процесами визначають її складну структуру і організацію. Одна зі структур (або рівнів) характеризує ступінь і характер інформованості населення про політичне життя, теоретичні і повсякденні знання про політика, інтерес до них. Цей рівень політичної культури можна назвати когнітивним. Політичний історичний досвід, знання людства, наднаціональних і національних спільностей є основою розвитку політичної культури. Вони фіксують історію розвитку політичних відносин у різноманітних формах: історичних, літературних, наукових пам'ятниках, політичних традиціях, звичаях, політичної ідеології; у формі функціонуючої політичної системи з її інститутами, нормами, принципами, соціально-політичними зв'язками і т.д. Цей досвід у більшому або меншому ступені засвоюється людьми в процесі їхньої політичної соціалізації. На основі історичного пізнання формується політична свідомість людей, соціальна пам'ять суспільства, затверджуються політичні орієнтири і зразки політичної поведінки. Важливе місце серед різноманітних форм політичного досвіду займають політичні традиції. Вони формуються в результаті діяльності декількох поколінь людей, є однієї з найбільше стійких основ їхнього життя і визначають зразки політичної поведінки. Зберігання і розвиток політичних традицій - одна з умов політичної стабільності суспільства і його прогресивного розвитку. Закони і норми, що регулюють суспільні відносини, прийняті відповідно до національних політичних традицій, сприймаються громадянами не як засіб примусу, а як необхідне явище політичного життя, спрямоване на досягнення загального блага. Типовим прикладом у цьому відношенні є Великобританія. Схильність до традицій, що зовнішньо виступає як консерватизм, фактично визначає високий рівень політичної культури даного суспільства.

Інший рівень - ціннісно-мотиваційний - свідчить про ставлення до влади, політики, про мотивацію участі або неучасті в політиці і т.п. Політичні цінності виступають як етичні і нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність, і відповідні цьому переваги. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість та ін. Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують політичний ідеал особистості. Іншими словами, це уявлення людей про те, який повинна бути політична система. Для одних це демократія - пряма або представницька, заснована на принципі приватної власності; для інших - соціалістична демократія; для третіх - тоталітарні системи, засновані, скажемо, на ідеї національної переваги, і т.д. Це саме те, що називається ідеологічними перевагами.

І, нарешті, третій рівень, зріз політичної культури, найбільш активний і який яскраво свідчить про її якість, - це діяльнісний рівень -різноманітні форми участі в політичній діяльності, стандарти і стереотипи політичної поведінки і діяльності. Політична поведінка - це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі. Воно зумовлено політичною свідомістю, з одного боку, і рівнем політичного розвитку суспільства в цілому, з іншої сторони. Політична поведінка людей проявляється в їхній політичній діяльності і показує рівень їхньої політичної культури на практиці. Так, людина може цікавитися політикою і бути добре поінформованою, вона може розцінювати діяльність свого уряду як неправильну і навіть шкідливу, але бути байдужою у політичному житті. Це дозволяє говорити або про відсутність у її політичній свідомості почуття громадянської відповідальності, або про відсутність у політичній системі легітимних форм впливу на владу.

Необхідно відзначити, що участь людини в політичному процесі може бути визначеним "зверху" (наприклад, участь у безальтернативних виборах в умовах однопартійної системи, участь в організаціях, що знаходяться під повним контролем уряду) і не впливати на політиків і на прийняті рішення. Автономна участь припускає вільне волевиявлення громадянина. Зазначені форми політичної участі містять у собі всі сучасні політичні системи. Але демократичне товариство з високим рівнем розвитку політичної культури припускає пріоритет автономної участі громадян у політиці.

Це основні структурні елементи або рівні політичної культури. На кожному з цих рівнів у людини можуть формуватися досить суперечливі уявлення. Причому відношення до конкретних політичних подій змінюються, як правило, значно швидше, ніж світоглядні принципи, у силу чого сприйняття нових цілей і цінностей, переосмислення історії і т.д. здійснюються вкрай нерівномірно. Все це надає формуванню і розвитку політичної культури додаткову складність і суперечливість. А ступінь відповідності рівнів ціннісної орієнтації безпосередньо визначає характер цілісності і внутрішньої неврівноваженості політичної культури.

Розходження у виборі людьми тих або інших ціннісних орієнтирів і засобів політичної поведінки в чималому ступені залежать від їхньої приналежності до соціальних (класи, прошарки, страти), національних (етнос, нація, народ), демографічних (жінки, чоловіки, молодь), територіальних (населення певних районів і регіонів), рольових (еліта й електорат) і інших (релігійні, референтні та інші) груп. Виробка людьми ціннісних орієнтацій (і відповідних форм поведінки) на основі групових цілей і ідеалів перетворює політичну культуру в сукупність субкультурних утворень, що характеризують наявність у їхніх носіїв істотних (несуттєвих) розходжень у ставленні до влади і держави, правлячих партій, у засобах політичної участі і т.д.

Будь-який громадянин співвідносить свої політичні знання, цінності і переконання з існуючими політичними організаційними і процедурними інститутами (політична система в цілому, політичний режим, партії, організації, законодавство, бюрократія, лідери і т.д.). Відбувається свого роду аналіз цих інститутів і політичної системи в цілому, вивчення й оцінка її з точки зору спроможності задовольняти політичні потреби. У цьому смислі організаційні і процедурні інститути політичної системи можна розглядати як інструментальний аспект політичної культури.

Високу політичну культуру відрізняють три основних критерії, що виявляються в політичній поведінці людей: залученість до політичної діяльності, позитивна активність і раціональність.

За допомогою участі в політичному процесі і громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури. Кожне нове покоління людей відповідає за зберігання політичної культури суспільства і її збагачення новим позитивним досвідом. Цю відповідальність повинна відчувати і розуміти кожна людина, оскільки основою й умовою прогресивного розвитку є саме висока політична культура особистості.

2. Функції політичної культури

політична культура традиція громадянин

Аналіз категорії політичної культури дозволяє сформулювати її функції. При цьому слід підкреслити певну незбіжність політичної культури суспільства та даної політичної системи. Інакше зникає методологічна підстава розмежування функціональних та дисфункціональних елементів культури по відношенню до конкретної політичної системи.

Як сутнісна ознака політичної системи і разом з тим певна передумова її формування, політична культура виконує перш за все інтегративну функцію, тобто досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в межах існуючої політичної системи та обраного суспільством політичного устрою. Політична культура формує таким чином стабілізуючу основу політичного життя та сприяє підвищенню ефективності управління.

Комунікативна функція політичної культури дозволяє встановити зв'язок між учасниками політичного процесу як “за горизонталлю”, так і “за вертикаллю” відповідно до ієрархії політичної системи, а також транслювати елементи політичної культури від покоління до покоління та накопичувати політичного досвіду.

З комунікативною функцією політичної культури тісно пов'язана функція забезпечення соціального прогресу. Це означає, що політична культура створює умови для ефективного розвитку політичної системи і суспільства в цілому.

Нормативно-регулятивна функція міститься у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів та норм поведінки. Як правило, вони відтворюються у нормативних політичних рішеннях держави і дозволяють більш ефективно регулювати відносини в межах політичної системи з боку державних інститутів і з боку громадянського суспільства.

Оскільки політична культура є реалізацією політичних знань, ціннісних орієнтацій, зразків поведінки соціального суб'єкта, то очевидна її виховна функція (або функція політичної соціалізації). Зрозуміло, що кожний, хто включається в систему культури, формує в собі або в ньому формують відповідні знання, орієнтації, здібності адаптуватись до встановлених зразків та інших реалій цивілізованого політичного буття.

Оскільки політична культура є засобом існування політичної системи, її якісним станом, то всі описані функції синтезуються у реалізації її захисної та адаптаційної ролей. Насправді, кожний з елементів політичної культури націлений на забезпечення функціонування владних інститутів та управління системою в інтересах пануючих соціальних груп або більшості громадян. Кожна з цінностей та норм слугує цілі інтеграції групи або суспільства в цілому на базі даної політичної системи. Політична культура не тільки охороняє дану систему від руйнування, вона надає їй динамізму, забезпечує її механізмами адаптації до змін у соціально-економічних, політичних та інших умовах існування.

3. Типологія політичної культури. Політичні субкультури

Політична культура - складний та неоднорідний комплекс. В ньому представлені різноманітні рівні і типи культури: особистісний, груповий, класовий, регіонально-національний, суспільної системи. На відміну від культури суспільства виокремлюються політичні субкультури, властиві окремим групам населення або частинам системи. Серед найбільш важливих в політології називають такі типи субкультур, як регіональні, соціоекономічні, етнолінгвістичні, релігійні, вікові.

Регіональні субкультури зумовлені такими відмінностями між окремими регіонами країни, як клімат, наявність певних природних ресурсів тощо. Це, в свою чергу, породжує економічні відмінності, які впливають на спосіб існування, загальний рівень культури, зокрема і на політико-культурний рівень. На політичну культуру регіону суттєвого впливають такі фактори, як економічна спеціалізація даного регіону, його місце в загальній системі розподілу праці. Так, аграрні регіони в політичному відношенні більш консервативні, ніж промислові. Вони підтримують лівий спектр політичних партій, демонструють при цьому невисокий рівень політичної активності, тобто обмежуються участю у виборах. Але при цьому ступінь участі у виборах сільського населення значно вищий, ніж в інших регіонах. У деяких промислових районах (наприклад, у Донбасі) населення віддає перевагу високоактивним формам участі - демонстрації, страйки тощо. Центральні регіони за рівнем розвитку політичної культури відрізняються від периферійних ступенем політичної свідомості та активності. Регіони, що мають можливість забезпечити за рахунок власних ресурсів певний рівень економічного та соціального добробуту, характеризуються несуперечливою політичною культурою, лояльністю до існуючого режиму, тяжінням до певної політичної самостійності.

Соціоекономічні субкультури зумовлені існуванням в суспільстві різних груп, що мають різний економічний статус, отже і відмінності у способі життя, в інтересах, які відіграють досить важливу політичну роль. Так, для підприємницького прошарку найбільше актуальними політичними цінностями є економічна свобода, стабільність, контроль за державою з боку громадянського суспільства, участь у прийнятті рішень. Інакше кажучи, те, що складає безпосередні політичні умови активності підприємця. Рішення уряду в сфері фінансів, оподатковування, бюджету безпосередньо зачіпляють інтереси даної суспільно верстви, звідси виникає необхідність активної політичної участі (впливу на владні структури) уже на етапі підготовки подібних рішень. Представники даної субкультури застосовують різноманітні засоби і методи впливу на владу. У свою чергу, це потребує знань особливостей політичної системи, окремих її інститутів, механізму ухвалення рішення і т.д. Підприємницький прошарок віддає перевагу таким активним формам впливу на владу, як широке використання засобів масової інформації, лобіювання урядових структур, створення політичних партій, що претендують на участь у владі.

Етнолінгвістичні субкультури пов'язані з мовними, етнічними особливостями відповідних соціальних груп. На політичну культуру цих груп визначально впливають такі чинники, як етнічна самосвідомість і національний характер. Політичні цінності, переваги й установки, як правило, вторинні щодо етнічних чинників.

Релігійні субкультури виникають у тому випадку, коли релігія є основним всепроникним елементом загальної культури певної групи людей. Ісламський фундаменталізм, наприклад, це не стільки релігійна, скільки політична ідеологія.

Вікові субкультури відбивають різноманітні системи політичних цінностей представників різних поколінь. Дані субкультури існують в основному в суспільствах, які політично реформуються. Старші покоління, політична культура яких склалася в умовах віджилої політичної реальності, мають політичні погляди, відмінні від системи політичних установок молоді, не обтяженої практикою старого політичного режиму. Проте вікові відмінності мають меншого впливу на політичну культуру людей у стабільних системах.

Як уже було відзначено, політична культура будь-якої спільності (від держави до окремих національних прошарків і груп) формується під впливом численних, різноманітних чинників. Ця обставина, очевидно, визначає і різноманіття типів політичної культури.

В класичній праці Г. Алмонда та С. Верби “Громадянська культура” виокремлюються три основних типи політичної культури: приходська, підданська та культура участі. Вони характеризуються суттєвими відмінностями. Приходська культура виключає наявність конкретних політичних ролей. Тут не конкретизуються політичні орієнтації. Парафіянин не має знань про політику, він зорієнтований на так звані первинні відносини в групах, на традиційні зв'язки, він замикається на місцевій та етнічній солідарності. Кругозір парафіян обмежений світом їх безпосереднього буття. Підданська культура базується на пасивному ставленні суб'єктів до політичної системи в цілому. Це позиція покори, залежності, підпорядкування. Культура участі - активістський тип; її суб'єкт -громадянин, який перманентно бере участь у політиці. Його позиція активна, він чітко орієнтований на політичну систему в цілому.

Також досить відомою є типологія політичної культури, яку дав польський вчений Є. Вятр. Він запропонував таку модель:

1) традиційна політична культура, властива докапіталістичним суспільствам;

2) політична культура станової демократії, при якій більшість народу повністю усунена від участі у політичній системі, а існуючи інститути та норми гарантують право політичної діяльності лише привілейованій меншості;

3) демократична та автократична культури, характерні для епохи капіталізму;

4) політична культура соціалістичної демократії, що стверджується в умовах переходу до соціалізму.

Крім вищезазначених типів політичної культури, які є класичними для політичної науки, можна за різними критеріями виділити ще декілька різновидів цього феномену політичного життя. Один з таких критеріїв - ступінь узгодженості у взаємодії політичних субкультур в тій або іншій країні. На цій підставі можна виділити два типи політичної культури: інтегровану (однорідну) і фрагментарну (різнорідну). Інтегрована політична культура характеризується: тенденцією до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування і можливостей політичної системи країни; низьким рівнем конфліктності і політичного насильства, перевагами громадських процедур у розв'язанні конфліктів; лояльністю стосовно існуючого політичного режиму. Тут особливо помітний вплив економічних чинників. Політична стабільність підтримується високим рівнем матеріального добробуту, розвинутою системою соціального захисту населення, численним середнім класом, що виступає соціальною основою політичної стабільності.

Прикладом такого типу політичної культури може служити Великобританія. Основними цінностями громадян цієї країни є: уявлення про уряд як такий, що діє на загальне благо, добробут і стабільність, широка участь громадян у політичному процесі, представництво органів влади, традиції. Великого значення для громадян Великобританії мають уявлення про свою країну як про імперію, світову державу, соціальну державу. Англійці пишаються тим, що їхня країна має високий ступінь економічного розвитку, високий прибуток на душу населення, практично повну письменність. Далеко не останню роль у досягненні такого рівня розвитку суспільства зіграла національна політична культура. Цей приклад чітко показує характер взаємовпливу економічних і політико-культурних чинників.

Фрагментарна політична культура характеризується відсутністю згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розбіжностями в питаннях розуміння влади, соціальною роз'єднаністю, відсутністю довіри між окремими групами, лояльності до державних структур. Цьому типу політичної культури властиві такі риси, як високий ступінь конфліктності, застосування насильства, відсутність загальновизнаних ефективних процедур улагодження конфліктів, нестабільність урядів. Як приклад такого типу політичної культури можна привести політичну культуру Італії. На її фрагментарність вплинули два основних чинники: сепаратизм католицької церкви в довоєнний і повоєнний час, разюча відмінність регіональних політичних субкультур північних і південних областей.

Іншим критерієм виділення типів політичної культури є базові цінності, на які орієнтується та або інша спільнота у політичній діяльності або в політичному процесі. Відповідно до даного критерію можна виділити такі три типи політичної культури.

Громадянська політична культура. Базовою цінністю в цьому типі політичної культури є людина з її потребами й інтересами. Політична система в цілому й усі її структурні елементи носять демократичний характер. Людям властиве почуття відповідальності за все, що відбувається, а тому досить висока політична активність учасників політичного процесу.

Елітарна політична культура. Для неї характерно те, що в якості базової політичної цінності сприймається влада або владні структури суспільства (держава, еліти). Людина виступає як засіб для досягнення цілі, що ставить політична еліта. Основна частина суспільства усунена від рішення політичних проблем, рівень політичної активності низький.

Архаїчна політична культура. Головна цінність носіїв даного типу культури - інтереси етносу, до якого вони належать (рід, плем'я, нація). Тут індивід не усвідомлює себе як особистість і не відокремлює себе від етнічної спільності.

Ще одним критерієм для типологізації політичної культури виступає орієнтація суспільства на ті або інші регулятивні механізми в рамках політичної системи. Історія суспільства знає два основних регулятивних механізми - ринок і держава. Пріоритетне використання того або іншого механізму в політичному житті породжує відповідні типи політичної культури - ринкової або бюрократичної.

Ринкова політична культура є культурою, що розглядає політичні процеси крізь призму відношень купівлі-продажу, досягнення вигоди як вищої цілі політичної діяльності. Політика є різновид бізнесу, самий політик - або "товар", або "бізнесмен". Політичні рішення - результат "торгової угоди". Ця культура орієнтована на конкурентну боротьбу як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, для котрого вищою ціллю є приватні (рідше групові) інтереси. Держава й інші політичні структури розглядаються й оцінюються як засіб реалізації інтересів.

Бюрократична (етатистська) політична культура - це культура, що зв'язує рішення політичних проблем із дією механізмів державного регулювання і контролю за політичним процесом. Вона орієнтована на обмеження і заборону конкурентної боротьби. Інтереси держави признаються переважними над приватними інтересами. Раціональність сприймається як організованість (або "порядок") і бюрократизоване керування.

У результаті розгляду різноманітних типів культур необхідно відзначити, що в чистому виді названі типи зустрічаються дуже рідко. Можна говорити лише про переваження того або іншого типу в змішаній політичній культурі.

4. Основні шляхи і чинники формування політичної культури

Умовою формування політичної культури людей є їхня включеність у політичний процес, взаємодія з політичною реальністю. У політичному процесі діє цілий ряд інститутів. З політичною системою взаємодіють різноманітні сфери громадського життя, усі вони в тому чи іншому ступені беруть участь у формуванні політичної культури, визначають основні напрямки цього процесу. Ними є: цілеспрямована освітньо-просвітницька, духовно-ідеологічна діяльність держави, політичних партій, громадських організацій і рухів, церкви, засобів масової інформації, вплив бізнесу, науки, освітніх установ, сім'ї, трудового колективу, клубів і організацій по інтересах.

Діяльність держави по визначенню моделей політичної поведінки, формуванню і закріпленню національних політичних символів за допомогою прийняття законодавчих актів визначає відповідно і найважливіші параметри політичної культури. Коли ж держава приймає на себе ідеологічні функції, вона безпосередньо активно включається в процес формування політичної культури. Історія має у своєму розпорядженні приклади того, що саме державі належить не просто значна, а визначальна роль у формуванні національної політичної культури. Дуже активно цю роль виконувала держава в колишніх соціалістичних країнах. Буває і так, що держава протягом багатьох десятиліть може обмежуватися функцією "нічного сторожа", як, наприклад, у США. Проте й у цих умовах національна політична культура була у величезному ступені дитиною своєї держави. Конституція, Білль про права, поправки до конституції, інші закони, звід загальнонаціональних символів, офіційні свята із символічним підтекстом, як невід'ємні риси американської політичної культури, створювалися під егідою цього самого "нічного сторожа".

Інший, не менше важливий шлях формування політичної культури - політична, ідеологічна, виховна й організаційна діяльність громадських організацій, в першу чергу партій. Вони закладають основи політичної свідомості громадян, їхнього мислення і поведінки. Саме діяльність політичних партій формує у громадян відношення до партій і партійних систем, уявлення про місце партій в політичній системі суспільства, про відносини між партіями і державою і т.п.

Активна участь церкви в повсякденному політичному житті і виробка нею основних моделей політичного мислення і поведінки громадян також є одним із шляхів формування політичної культури суспільства. На політичну культуру багатьох західних країн глибоко вплинула протестантська церква. Вона наполягала на прагненні людей до життя, орієнтованого як на особисте переконання, так і на релігійну переконаність. Віруючий зобов'язаний був працювати, створювати своєю працею багатство, коритися закону і творити добро. М. Вебер пояснював ефективний розвиток капіталізму, зокрема, тим, що називається "протестантською етикою". Протестантські цінності мали і політичні наслідки: люди, що розділяли їх, спонукались до громадських акцій. Протестантські церкви по суті були мініатюрними політичними системами зі своїми лідерами, комітетами, конфліктами, пошуком шляхів згоди і т.п. Самі віруючі будували будинки, наймали проповідників, спостерігали за веденням господарських справ. Таким чином, можна стверджувати, що політична культура участі багато в чому була визначена релігійною культурою участі.

У сучасних умовах одним із найбільше ефективних шляхів формування політичної культури є інформаційно-комунікаційна діяльність засобів масової інформації (ЗМІ). Не випадково їх називають "четвертою владою”. За цією метафорою ховається реальна спроможність ЗМІ формувати основні політико-культурні цінності громадян, стереотипи політичної поведінки. З приходом у повсякденне життя людей телебачення "четверта влада" помітно посилилася. Екран дозволяє не тільки у вербальній, але й у візуальній формі впроваджувати в політичну свідомість ідеї, що були колись дуже абстрактними. Використання ЗМІ для формування політичної культури найбільше ефективно, тому що вони спроможні впливати на максимальну кількість людей у найкоротші проміжки часу. Особливо важливу роль у формуванні політичної культури ЗМІ грають у перехідні періоди життя суспільства, що типово для сучасної України.

Не викликає сумнівів, що в країнах із ринковою економікою одним із шляхів формування політичної культури є вплив бізнесу на політичні відношення. Політичну культуру країн із тоталітарним або авторитарним військовим режимом (наприклад, що був у Пруссії або нацистській Німеччині, багато в чому і СРСР) неможливо зрозуміти без розгляду такого шляху її формування, як перенос із більшими або меншими змінами принципів, норм і моделей діяльності армії на політичне життя. Серед таких принципів - єдиноначальність, дія по команді, обмеження демократії, орієнтація на використання сили, підвищена таємність і т.п.

Стихія суспільно-політичних рухів, як показує досвід багатьох країн, нерідко родить ідеї, установки, моделі поведінки, що міцно входять у національну політичну культуру. Це ще один шлях формування політичної культури. Як приклад можна призвести установку слов'янського менталітету на рішення актуальних питань громадського життя "усім миром".

На один із шляхів формування політичної культури вказував свого часу Конфуцій. Він стверджував, що принципи сімейних відносин переносяться на політичне життя, зумовлюючи тим самим її культурний зміст.

Не можна не назвати ще один із шляхів формування політичної культури - це навчальний і виховний процес у навчальних закладах. Адже саме в рамках навчальних закладів протікає значна частина політичного виховання, ціллю якого є насамперед докладне інформування про політичну систему і її норми. Саме навчальні заклади включають у програми навчання вивчення історії батьківщини, що повсюди використовуються як засоби затвердження патріотичних цінностей, виправдання існуючої політичної системи й у кінцевому рахунку формування добропорядного, лояльного до влади громадянина.

Відомо, що країни, що мають аналогічні соціально-політичні системи, можуть значно відрізнятися друг від друга в політико-культурному відношенні. Ці розходження в політичній культурі визначені, крім іншого, і так називаними "зовнішніми", тобто неполітичними, чинниками: специфікою історичного розвитку, геополітичного положення країни й особливо економічними чинниками.

Історичний досвід багато в чому визначає якість політичної культури, тим більше що він містить у собі і політичний досвід країни. Особливо велика роль історичних подій із глибокими наслідками: війн, революцій, національних криз і т.п.

При проведенні порівняльного аналізу американської політичної культури і політичних культур континентально-європейського типу, приміром, необхідно враховувати, що в США формування політичної культури після завоювання незалежності в 1770 році відбувалося за більш сприятливих умов, чим у Європі. Феодальних пережитків у США було незрівнянно менше, ніж у Старому Світі. Таким чином, політична культура США споконвічно несла в собі значно менше слідів феодального минулого. У американської буржуазії не було, як у європейської, потужного суперника в особі феодальної аристократії. Американська буржуазія не випробувала такого тиску з боку робочого руху, як європейська.

Інша особливість національної історії США - поступовість освоєння континенту і включення до складу держави різнорідних у культурно-політичному відношенні регіонів. Ця особливість також впливала на політичну культуру даної країни, визначаючи наявність регіональних політичних субкультур. Крім того, необхідно додати, що США утворювались як країна іммігрантів. Отже, політична культура США постійно зштовхувалася з новими елементами, носіями яких були іммігранти з різних країн. А це жадало від держави пропаганди ідеології "американізму".

Всі зазначені особливості обумовили відносну децентралізацію політичної влади, аморфність політичних партій, орієнтацію із самого початку на узгодженість політичних дій, а не на насильство, сміливість у політичному експериментуванні. Ці риси характерні для американської політичної культури. Континентально-європейські політичні культури виглядають декілька інакше. Історія розвитку європейських країн обумовила перевагу еклектичності в їхніх політичних культурах. Розходження поступово згладжуються, але час від часу вони дають про себе знати.

Геополітичні чинники мають не менше важливе значення для процесу формування політичної культури. Якщо розглядати вплив їх на прикладі США, то можна констатувати, що Сполучені Штат розвивалися у віддаленні від Європи й Азії як центрів політичної сили і культури. Це забезпечувало безпеку США і визначало характер відносин з іншими країнами. Пригадаємо розхожу фразу американських політиків: "Національні інтереси США вищи над усім!". Якщо додати до цього відносну слабість сусідів, із якими США припадало взаємодіяти на півночі і півдні, то можна зробити висновок: ніщо не перешкоджало формуванню гіпертрофованих уявлень американців про власну значимість. Специфіка геополітичного положення США визначила дуже важливий для формування їхньої політичної культури наслідок: США практично не знали війн. Аж до кінця XIX сторіччя вони не мали регулярної армії, звідси відсутність жорстких, мілітаристських традицій у політичній культурі. Діяльність, пов'язана з військовою сферою, сприймається американцями як свого роду бізнес. У Європі й Азії (на відміну від Америки) для розвитку мілітаристських традицій склалися усі відповідні умови. Саме європейські країни поклали початок двом світовим війнам.

Особливу роль у формуванні політичної культури грають економічні чинники. Як показує історичний досвід, на рівень політичної культури суспільства безпосередньо впливають: економічна стабільність у суспільстві, достатньо розроблена система законів, що регулюють економічні процеси в суспільстві, економічна свобода (у розумних межах), сильні позиції середнього класу й ін.

Але не можна розуміти вплив економічних факторів на формування політичної культури грубо, спрощено в тому змісті, що будь-яка зміна економічних відношень призводить до негайної автоматичної зміни політичної культури. Необхідно мати на увазі, що в реальному суспільно-історичному процесі відбувається взаємовплив економічних і політико-культурних чинників. І цей взаємовплив теж у кінцевому рахунку позначається на якості політичної культури.

5. Політична культура сучасної України

Політична культура України теж багато в чому визначена історією її розвитку. За довгі роки перебування на перетині західної та східної політичних культур власна політична культура українського народу, його ментальність сформувались як неповторний симбіоз різних компонентів культур (з перевагою все-таки західних компонентів). Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом, з одного боку, а, з другого, - одвічною мрією українського народу про незалежну власну державу. Це надає політичній свідомості громадян певної амбівалентності: вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану.

Політична культура сучасної України має, за дослідженнями вчених, посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.

Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить мовна проблема, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили, Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежною.

За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але, як наголошують провідні українські дослідники політичної культури, за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого. Сучасній Україні загалом властива прихильність, як вже відмічалось, прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність. Інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації. Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом.

Список літератури

Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основа, 2008.

Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 2007.

Мельник В.А. Политология, Учебник. 3-е изд. - Мн.: ВШ, 2009.

Василенко И.А. Политическая глобалистика: Уч. пос. - М.: Логос, 2008.

Гаджиев К.С. Введение в геополитику. - М.: Логос, 2007.

Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - Изд. 2-е. ? М.: Логос, 2008.

Гаджиев К.С. Политическая философия. - М.: Экономика, 2009.

Ильин В.В. Политология. 2-е изд. - М.: Кн.Дом “Ун-т”, 2009.

Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология. - М.: Юрист, 2009.

Мухаев Р.Т. Политология: учеб. для вузов. ? М.: Приор, 2007.

Нартов Н.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. - М.: Юнити, 2007.

Общая и прикладная политология. / Под ред. Жукова В.И. и Краснова Б.И. - М.: МГСУ, Союз, 2007.

Основи політології. - К., Либідь, 2008.

Политологический словарь. / Под ред. В.Ф. Халипова. - М.: Высшая школа, 2005.

Политологический словарь. / Под общ. ред. В.И. Астаховой и Н.И. Панова. ? Харьков: Прапор, 2007.

Размещено на Allbest.ru