Політична участь та поведінка

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему «ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ ТА ПОВЕДІНКА»

по предмету «Політологія»

КИЇВ 2011

ЗМІСТ

Вступ

1 Політична поведінка

2 Політична участь: форми, типи, суб'єкти

3 Мотивація політичної участі

4 Види політичної участі та поведінки

Висновки

Література

ВСТУП

Політичний процес не можна обмежити лише раціональними засадами. Визнаючи вагомість цілеспрямованих політичних дій та впливу об'єктивних обставин, у політиці все ж не слід нехтувати суб'єктивним фактором, тобто особистісними мотиваціями і діями, які не завжди відповідають законам формальної логіки.

Політологи, соціологи і психологи підкреслюють, що саме сполучаючи свідомі політичні дії людей, засновані на раціональних засадах, та інші форми і засоби політичної активності, можна надійти розуміння понять - політична поведінка і політична участь.

Політична поведінка - це сукупність реакцій соціальних суб'єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну «політична поведінка» разом із поняттями «політична участь», «політична дія, діяльність» обумовлено тим, що слід відокремити дії суб'єктів політики, які базуються на свідомому раціональному ґрунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.

1 ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА

Поняття «політична поведінка», на наш погляд, є змістовно найбільш осяжною та лексично - родовою по відношенню до «політичної активності, дії, участі, діяльності, функціонування» тощо. Це підтверджується також логікою біхевіористського підходу, який є досить вагомим в сучасній соціології політики і психології політики. Але в науковій та навчальній літературі з політології можна зустріти декілька позицій з цього приводу:

1) політичну поведінку ототожнюють з політичною дією та участю;

2) вважають поведінку лише зовнішнім виявом політичної діяльності;

3) представляють політичну поведінку поряд із політичною участю, акцентуючи їх відмінності та специфіку;

4) політичну участь, діяльність, функціонування розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки.

Нам імпонує саме останній підхід, який не обмежує використання кожного з цих понять, і водночас, визначає певним чином їх підпорядкованість та взаємозалежність.

За допомогою поняття «політична поведінка» можливо поглиблено вивчати сутність явищ, пов'язаних із реагуванням (раціональним та ірраціональним) суб'єктів політики на вимоги, стимули чи зміну обставин, що заподіяні зовнішнім політичним середовищем. Аналіз політичної поведінки людей надає можливості зосередити увагу на найбільш рухомому, динамічному аспекті політики - різноманітних діях осіб, які спрямовані на реалізацію тієї чи іншої політичної мети. Вивчення цього боку політичного процесу виявляє пряму залежність об'єктивних подій чи обставин від стану думок і спрямованості дій тих людей, що безпосередньо конструюють політику чи просто залучені до неї, розкриває механізми і засоби досягнення цілей.

Серед найбільш поширених актів політичної поведінки слід виділити наступні:

- реакція - це певний вчинок, дія в політиці, що є засобом відповіді на зовнішній вплив, який спричинено іншими людьми чи інститутами;

- політична участь, пов'язана з активними формами і методами впливу на політику, в усіх багатоманітних видах (електоральна, мобілізована, ангажована, конвенційна участь тощо);

- партиципаторна діяльність у роботі політичних організацій і партій та рухів:

- політичний дискурс - інтелектуальні дії з політичної освіти, просвітництва, самоосвіти та наукового опанування політики;

- пряма дія в політиці реалізується через такі форми як мітинг, демонстрація, страйк, голодування, бойкот й інші акції непокори;

- абсентеїзм - політична апатія, ухилення від будь-яких актів участі в політичному житті;

- політичне функціонування - засіб політичної діяльності в інституціях, що безпосередньо реалізують функції влади (органи держави, керівні структури партій при владі, політично впливові ЗМІ, політико-економічні, військові структури); отже - це апаратна робота фахівців, що вважають політику за професію.

Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підґрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова - психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації - громадянський обов'язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.

В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення «місії» з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов'язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.

Характер політичної поведінки обумовлюється, також досить стійкими (практично об'єктивними) зовнішніми регуляторами:

- належність до соціальної спільноти або групи політичних інтересів, які виникли через встановлення між членами певних відносин;

- членство в організації - формалізованій і структурованій групі, яку утворено для здійснення конкретних ролей у політиці;

- роль - це формальні рамки поведінки, яку бере на себе учасник політичної дії (або яка йому призначається зовні);

- статус - ієрархічна позиція в політиці, що визначається сукупністю політично-владних можливостей, специфікою політичної поведінки, обсягом функцій, які належить реалізувати.

Сукупна оцінка статусу і ролі дозволяє політологам стверджувати, що в будь-якому політичному процесі його учасники найчастіше виступають як: - лідери, що очолюють політичний рух (організацію) та своїм впливом сприяють її згуртуванню та досягненню спільних цілей;

- активісти - посередники між лідерами та послідовниками; вони мобілізують учасників руху, постачають лідерам необхідну інформацію, можуть внести корективи до стратегії й тактики мас;

- послідовники (підлеглі, рядові), що утворюють «політичну масу», підтримують лідера і актив, тому що їм вони делегували представництво і захист своїх інтересів;

- «кумири думок» (інтелектуальні лідери), які не висувають політичних директив, але своєю інтелектуальною діяльністю (публіцистичною, науковою, агітаційною) утворюють акценти емоційної напруги навколо актуальних проблем, що ставить їх у центр громадської уваги.

І все ж, з нашої точки зору, поняттям політичної поведінки можна охопити будь-які види політичної активності - усвідомлену та неусвідомлену, організовану і спонтанну, постійну та епізодичну. Якщо поведінка має усвідомлений, цілеспрямований характер, то вона без сумніву може вважатися політичною дією. В інших випадках ми маємо справу з виявами неусвідомленого в політичній поведінці, що за своєю природою не може вважатися діяльністю. Американський політолог Г. Лассуел в роботі «Психопатологія і політика», вперше застосувавши метод психоаналізу до вивчення політичних явищ, виявив далекі від racio, підсвідомі мотиви - імпульси такої поведінки (нахил до агресії, сексуальне самоствердження, почуття провини). Для Г. Ласуелла політичний інтерес - це продукт приватних мотивацій, які перенесені на публічний об'єкт та раціоналізовані у політичних категоріях.

Доцільно провести типологізацію різноманітних видів політичної поведінки, щоб систематизувати їх згідно певним критеріям.

І. Відповідно суб'єктів політичної поведінки виділяють - індивідуальну, групову, класову, національну, партійну, масову, у натовпі тощо.

ІІ. Згідно схильностей і психічного стану - поведінка імпульсивна, інстинктивна, емоційно-почуттєва, за настроєм, випадкова, закономірна, стихійна, неминуча, раптова.

ІІІ. Відповідно до ситуаційного контексту - стабільна, кризова, революційна, воєнна, конфліктна поведінка.

IV. За організаційними формами і нормами поведінки - інституціональна, організаційна, партиципаторна, статутна, апаратно-номенклатурна, субординаційна, легітимна (нелегітимна), неформальна.

V. Згідно тривалості поведінки - одинична акція, подія, феномен чи динамічний пролонгований процес.

VI. За гостротою проявів поведінки - незгода до боротьби, протест, гнів, ненависть, бунт, війна.

VII. За ступенем доцільності й успіху - функціональна та дисфункціональна, ефективна і низько ефективна, конструктивна і деструктивна, консолідуюча і дезінтегруюча поведінка тощо.

Опанування моделей (різновидів) політичної поведінки триває на протязі останніх етапів соціалізації людини. Запропонувати тут якусь універсальну модель майже неможливо, адже процес засвоєння політичних цілей, обрання ідеалів та наближення до стандартів політичної поведінки в кожному конкретному суспільстві є специфічним і обумовлений особливостями культурних середовищ. Так, американські політологи Д. Істон і Дж. Денніс із теорії «політичної підтримки» виокремлюють 4 фази соціалізації американських дітей та підлітків від 3-х до 13-ти років. Перша фаза - політизація, коли дитина усвідомлює, що політична влада більш важлива, ніж батьківська; друга фаза - персоналізація політичної влади в свідомості дитини з реальними подобами тих персон, що її символізують (полісмен, губернатор, президент); третя фаза - ідеалізація, коли визначальним і відомим політичним фігурам приписуються лише позитивні якості; четверта - фаза інституціоналізації, коли підліток починає сприймати владу не лише через яскраві персони, але й через її формальні інститути (партії, суд, парламент, вибори, армія, уряд тощо). Але ця схема не може бути визнана універсальною; так, французький дослідник А.Першерон довів, що у учнів 4-6 класів шкіл Франції більш акцентовані перша і четверта фази (особливо інституціоналізація, але в абстрактних і далеких від реалій уявах). Це пояснюється специфікою французького суспільства, якому властива корпоративність і культурно-релігійна неоднорідність.

Саме тому доцільно розглянути декілька головних моделей політичної соціалізації, які суттєво відрізняються одне від одного. Виділяючи окремий тип політичної соціалізації, політологи описують стандарти, найхарактерніші зразки взаємодії індивіда і влади, в результаті якої здійснюється політична спадкоємність, передача політичних традицій від покоління до покоління. На етапі історичної соціалізації відбувається закріплення стійких зразків політичної поведінки особи, в якій відбувається рівень її політичної зрілості, самостійності, здатність бути відповідальним за свій політичний вибір. На цій стадії соціалізації характер політичної взаємодії влади та індивіда може бути діалогічним, консенсуальним чи конфліктним: це обумовлено типом домінуючої в суспільстві політичної культури та наявності в ній різних субкультур. Західна політологія на основі характеру політичних цінностей і норм, що приписують індивідам певні стандарти і зразки політичної поведінки, виокремлює декілька моделей соціалізації.

Гармонійний тип політичної соціалізації вимагає наявності культурно однорідного середовища (гомогенності), зрілих демократичних традицій та громадянського суспільства, які забезпечують поважний діалог індивіда і влади. Передбачається, що подібний ступінь політико-культурної гомогенності є властивим американському і британському суспільствам. Стабільність цих систем пояснюється схильністю до традицій; британську політичну культуру не можна уявити без старих вікторіанських цінностей, без моралі та консерватизму, консенсусу і толерантності, без клубів, асоціацій та інших форм недержавної політичної активності; хоча політичний «абсентеїзм» і протест також тут має місце, особливо на виборах.

Плюралістичний тип політичної соціалізації переважає в країнах материкової Західної Європи. Йому властивий опосередкований характер взаємодії особи та влади; наявність різноманітних субкультур; наявність численного «середнього класу», який сприяє політичному консенсусу в суспільстві; наявність єдиного «культурного коду», який представлений ліберальними цінностями (свобода, приватна власність, індивідуалізм, права людини, демократія, плюралізм тощо). Стандарти політичної поведінки тут формуються спочатку в межах своєї культурно - етнічної, конфесійної групи. Але кінцева соціалізація членів цих спільнот сприяє виробленню таких якостей, як терплячість, лабільність, динамізм політичних захоплень. Консолідована демократія в межах цієї моделі політичної соціалізації ґрунтується на динамічній рівновазі трьох засад: розвинутого громадянського суспільства, конституційних обмежень влади та індивідуальної свободи особистості.

Суспільство незахідної цивілізації характеризуються конфліктним типом політичної соціалізації: злиденний рівень життя більшості населення, жорстка відданість індивіда місницьким цінностям клану, роду, племені гальмували досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Значна культурна неоднорідність (гетерогенність) та існування маргінальних субкультур супроводжується постійним застосуванням політичного насильства, як у боротьбі за владу, так і в інших ситуаціях.

Гегемоністський тип політичної соціалізації західні автори вважають характерним для закритих політичних систем (автаркій), здебільше тоталітаристського толку (комунізму, фашизму, релігійного фанатизму). В них людина входить до політики виключно через цінності якогось класу (наприклад, пролетаріату, буржуа), певної релігії (наприклад, мусульманства, іудаїзму) чи її політизованих реконструктів (ісламського фундаменталізму, сіонізму), або політичної ідеології. Слід відмітити, що деякі фанатично політизовані та гіперідеологізовані особи в ліберально-демократичних системах є також продуктом цього типу політичної соціалізації.

2 ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ: ФОРМИ, ТИПИ, СУБ'ЄКТИ

Політична участь - це вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.

До найбільш розповсюджених видів політичної участі можна віднести: - дії по делегуванню політичних повноважень (електоральна поведінка);

- активістську діяльність, яка спрямована на підтримку кандидатів і партій у виборчих компаніях;

- професійну політичну діяльність як публічних політиків, так і осіб, що фахово забезпечують реалізацію політико-державних функцій;

- відвідування мітингів, політичних зборів та участь в демонстраціях;

- участь в діяльності партій, політичних рухів і груп інтересів.

Історія людства доводить, що всі досить помітні політичні зрушення супроводжуються і, водночас, спричинюються прагненням раніше пригнічених груп і верств отримати доступ до політичної влади, до участі в державному управлінні. Становлення і занепад багатьох політичних утворень, життєздатність одних політичних феноменів, інститутів і нежиттєздатність інших, політична стабільність і нестабільність, війни, революції та інші політичні конфлікти тощо отримують глибинне пояснення завдяки розгляду саме політичної участі.

Суб'єктами політичної участі виступають - індивіди; соціальні групи і верстви; культурно-професійні, етнонаціональні, конфесіональні та політично згуртовані спільності; всі дорослі громадяни державно організованих суспільств; врешті, міжнародні спільноти (наприклад, під час виборів у Європарламент). Вони безпосередньо чи будь-яким іншим чином залучені до вироблення і реалізації політичного курсу держав, політико-управлінських рішень, до рекрутування політико-посадових осіб та впливу на їх діяльність.

Політична участь характеризується багатоманітністю; це явище із захопленням класифікують політологи. За масштабами участь здійснюється на рівні місцевої, регіональної, державної чи міжнародної політики. Згідно сили політичного впливу участь поділяють на пряму (безпосередню) чи опосередковану, загальну і обмежену. Відповідно до системи використаних політичних засобів виокремлюють мирні та насильницькі, добровільні та примусові, традиційні й інноваційні, легітимні та нелегітимні, законі (легальні) і протиправні (нелегальні) різновиди політичної участі.

За ступенем активності політичну участь поділяють на пасивну і активну. Дані типи участі можливо сполучити ще з двома параметрами: припустимі та неприпустимі форми політичної участі. Політична активність класифікується також на конвенціальну, тобто легальну, регламентовану законом політичну участь та неконвенціальну - незаконні види участі /демонстрації, пікети, мітинги, заборонена владаю і т.п./.

Політичну участь можна також поділити на такі різновиди:

- автономна участь - це добровільна політична діяльність людей, які переслідують особисті чи групові інтереси;

- мобілізована участь - має примусовий характер, її стимулами є адміністративний примус, страх, сила традиції тощо. Як правило, мобілізована участь спрямована на підтримку політичної системи; її метою є демонстрація відданості правлячій еліті, «всенародної єдності» і схвалення чинної політичної лінії. Такий тип участі домінує в автократіях (тоталітарних і авторитарних режимах);

- «ангажована» участь - характеризує цілеспрямовану на реалізацію групових інтересів (партій, руху, лобі, політичної «команди») політичну поведінку, яка є цілком усвідомленою, спланованою та, здебільше, професійною. Ангажовану позицію посідають природно всі партійні лідери та помітні партійні діячі, практично всі відомі публічні політики є безпосередньо чи приховано «ангажованими» впливовими політичними силами; абсолютна більшість засобів масової інформації також «ангажована» певними політичними групами, організаціями чи державою.

Сучасний політичний процес характеризується великим різноманіттям видів та форм політичної участі; зокрема, в демократичних суспільствах домінують автономна, конвенційна, ортодоксальна участь, але окремі елементи інших видів тут також присутні й виявляються у відповідних обставинах. Отже, засоби політичної участі, їх інтенсивність та наслідки виявляють перш за все процесуально-функціональні властивості політичної системи даного суспільства, особливості його політичної культури.

Політична участь виконує певні соціальні функції:

1) відображення, узгодження і реалізація різних інтересів та вимог;

2) відбір політиків та управлінців;

3) рекрутування і просування по службі (політичній кар'єрі) публічних політиків та управлінців («політичних адміністраторів»);

4) залучення населення до вироблення і реалізації політичних рішень;

5) політична соціалізація;

6) упередження та розв'язання конфліктів;

7) боротьба з бюрократизмом і скасування відчуження громадян від політики та управління.

Завдяки цим функціям, політичну участь населення визнано в числі головних прав людини, які отримали міжнародно-правове визнання. Так, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (Рез. 2200 (ХХІ) ГА ООН від 16 грудня 1966 р.) містить наступні положення: «Кожен громадянин повинен мати без якої б то ні було дискримінації право і можливості:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через посередництво вільно обраних представників;

б) голосувати і бути обраним на дійсно періодичних виборах, які здійснюються на засадах загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпеченні вільного волевиявлення виборців;

в) мати доступ у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби».

3 МОТИВАЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ

Аналізуючи феномен політичної участі, неможливо обійти питання мотивації політичної діяльності особи. До найбільш значущих мотивів треба віднести ідеологічний, нормативний, рольовий.

Ідеологічний мотив означає, що особа бере участь в політичному житті, поділяючи і підтримуючи принципи офіційної ідеології держави. Така мотивація участі забезпечує ідентифікацію політичних цінностей особи з політичними цінностями держави і більшості суспільства. Водночас, розходження особистих і політичних настанов може визвати різко негативну, навіть ворожу реакцію проти держави та політичної системи. Отже, це стає підґрунтям для формування опозиційних поглядів, ідей та політичних структур.

Нормативна мотивація виявляється в тому, що політична поведінка будується за правилами, які диктує політична система і приписує нормативно-правова підсистема. Цей мотив політичної участі не сполучається обов'язково з особистісними цінностями і настановами. Підпорядкування політичній системі розглядається особою як виключно правильна і цінна орієнтація, а політична поведінка (участь) за характером є завжди легітимною та правослухняною.

Рольовий мотив пов'язаний із тією соціальною роллю, яку особа виконує в даній політичній системі, тобто - з її соціальними станом і власною самооцінкою: чим нижче соціальне положення, тим вірогідніше стає радикальний настрій особи проти існуючої влади. Прагнення певної частини людей у суспільстві підвищити свій соціальний статус закономірно підштовхує їх до опанування нових помітних політичних ролей, отже, й до підняття свого соціально-політичного статусу.

Мотиваційні теорії політичної участі в західній політології представлені прибічниками так званої «гуманістичної» психології. Згідно ствердженням її засновника А. Маслоу, існує п'ять головних мотивів-потреб особистості: фізіологічні; потреби в безпеці; в коханні; у самоствердженні; у само актуалізації. Вони утворюють стійку ієрархію, де дві останні є найвищими та тягнуть за собою потреби в підвищенні соціального статусу і престижу, потреби висловити і реалізувати свої переконання й цілі в політичній галузі. Але й за певних умов і фізіологічні потреби, і кохання, і пошуки безпеки можуть трансформуватися згідно тенденціям і вимогам політичного життя (прагнення до миру, добробуту, правопорядку, до збереження національно-культурної ідентичності).

Отже, політична участь, її форми, інтенсивність та спрямованість обумовлені не тільки станом політико-державних інститутів і норм, але й зацікавленістю в ній самого громадянина. Це його суб'єктивні орієнтації щодо:

а) ціннісно-ідеологічних переваг;

б) залучення (внутрішньо-психологічного) до політичного процесу;

в) інтересу до політики в цілому та в часності (внутрішня чи зовнішня, центральна чи місцева тощо);

г) ідентифікація себе з якоюсь політичною течією, партією;

д) відчуття довіри (недовіри) до політичної системи.

Суб'єктивні можливості політичної участі окремих індивідів, соціальних груп і верств залежать також від «ресурсів участі», якими вони наділені: вільного часу, грошей та інших матеріальних резервів, освіти, інформації, знань, вмінь і навичок політичної дії, доступності до ЗМІ, належності до політичної партії, організації чи руху, релігійно-етичних дозволів (заборон), родинно-династичних коренів, знайомств та інших соціальних зв'язків.

Важливими для участі є не тільки соціально-економічні, соціально-політичні чинники, різноманітні суб'єктивні настанови, але й політико-психологічні властивості особи. Мова йде про її психологічний тип: авторитарний чи демократичний; конформістський чи принципово-громадянський; пасивний чи активний.

Російський політолог В.В. Ільїн наводить свої надзвичайно цікаві політико-психологічні роздуми щодо формування «політичних типів» у ході політичної участі. По-перше, він аргументує тезис: визначеність політичних типів детермінується не фізіологічно, а, головним чином, екзістенційно і соціально. Хоча вплив психо-соматики на політичну участь у вигляді базових схильностей є реальним.

По-друге, використовуючи відомий підхід І. Павлова та комбінуючи особливості центральної нервової системи (темперамент) з акцентованими якостями особи, він здійснює таку класифікацію та персоналізацію.

І. Сангвінік - сильний, надактивний, «невгамовний» - політичний тип Петра І, В.І. Леніна, Л. Троцького.

ІІ. Флегматик - сильний, врівноважений інертний - політичний тип імператорів Миколи І, Олександра ІІІ, гетьмана І. Мазепи.

ІІІ. Холерик - сильний, неврівноважений, рухливий - політичний тип Олександра ІІ, гетьмана Б. Хмельницького, президента України Л. Кравчука.

IV. Меланхолік - слабий, неврівноважений - політичний тип Петра ІІ, Петра ІІІ, деякою мірою Миколи ІІ.

Психічне у політичному В.В.Ільїн бачить здебільше у вигляді стійких схильностей, мотивацій, автономних передумов змісту безпосередньої політичної само актуалізації. Використовуючи сучасні психіко-політичні поняття, він виокремлює такі політичні типи:

- циклоїдний: імпульсивна діяльність, що інколи регулюється немотивованою, спонтанною зміною настроїв (М. Хрущев);

- гіпертимний тип: дещо розкидана діяльність, на рівні біостимульованої активності (А. Гітлер, Б. Єльцин);

- лабільний тип: ситуаційна мінливість темпераменту, політична діяльність на ентузіазмі захоплення новим (М. Горбачов, Б. Клінтон);

- астенічний тип: схильний до іпохондрії, пасивності, заниженої самооцінки (Іван V Олексійович, Людовик ХІІІ);

- сенситивний: тип, що постійно відчуває деструктивний комплекс неповноцінності, боязливий (Вільгельм І, при якому Німеччиною фактично правив О. Бісмарк);

- психастенічний: тип, що відрізняється нерішучістю, помисливістю, недовірливістю (Єлизавета, яка, баючись перевороту, постійно змінювала місце ночівлі);

- шизоїдний тип: тривальний товстошкірий самодур із атрофією співчуття та дефіцитом інтуїції в комунікації (Фрідріх Вільгельм І - так званий «фельдфебель на троні»);

- епілептоїдний тип: з елементами роздратованості, агресивності, конфліктності (Павло І);

- параноїдальний тип: має тяжіння до домінування, підозрілості, образливості, стійких негативних афектів (І. Сталін, Іван IV Грозний);

- істероїдний тип: пихатий, удаваний, постійно приваблюючий до себе увагу, схильний до містицизму (Олександра Федорівна, дружина Миколи ІІ, Г. Гебельс);

- дистімний тип: депресивний, у похмурих настроях (Річард ІІІ);

- нестійкий: тип, підвладний сильному впливу оточуючих, податливий (цар Федір Іоанович);

- конформний тип: не досить критичний, не самодостатній (Едуард V, КарлV, Генріх ІІІ, Л. Брежнєв);

- патологічний тип: фізично неповноцінний, психічно у розладі (Фрідріх Вільгельм ІV, Георг ІІІ).

Врешті, треба враховувати, що так звані «чисті» типи в політиці зустрічаються дуже рідко, на практиці фігурують амальгамні типи, які ідентифікуються через сполучення форм.

В сучасній західній політології отримали розповсюдження дослідження змін у політичній поведінці на основі концепції Р. Інглхарта. Згідно її положенням, у стабільних економічно розвинутих суспільствах, де головні матеріальні потреби людей задоволені, відбувається зрушення в бік постматеріальних цінностей. На перший план виходять потреби в покрашенні якості життя, екології, більшого включення людини в процес прийняття рішень на місцевому рівні, подолання бюрократизму і корупції, гармонізації соціальних відносин і т. і. Пояснення феномену нових масових рухів - молодіжних, екологічних, пацифістських та «неформальних» - виходить саме з концепції формування нових постматеріальних потреб постіндустріального суспільства.

Вивчаючи соціальні чинники політичної участі, С. Ліпсет і Д. Лернер запропонували дві моделі - ліберальну і популістську - взаємозв'язку участі з іншими факторами (інституціоналізації, рівнями соціально-економічної рівності, можливостями соціальної мобільності, стабільності та ін.).

Ліберальна модель має відношення до країн ліберальної демократії; згідно їй динамічний соціально-економічний розвиток обумовлює зрівняння соціальної нерівності, отже, забезпечує укріплення політичної стабільності. Обидва чинника впливають на демократичний характер політичної участі.

Популістська модель відбиває політичні процеси і види участі в країнах, що розвиваються. В її побудові виходять здебільше з форм прямої (неінституціоналізованої) участі, яка спрямована на перерозподіл власності, благ і привілеїв. Посилення такої участі запобігає економічній модернізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку, веде до політичної дестабілізації. Популістська модель тісно пов'язана з такими явищами, як криза участі в суспільствах, що модернізуються.

Взаємозалежність політичної участі та нестабільності в країнах, що розвиваються, була проаналізована С. Хантінгтоном у книзі «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються». Свої висновки американський політолог висловив у формулах:

політичний участь поведінка

За його думкою, в умовах модернізації авторитаризму забезпечення стабільності прямо пов'язано із обмеженням ролі політичної участі мас, яке в іншому випадку підірве надійність інститутів влади (1). Незадоволеність своїм становищем (тобто фрустрація) за дефіцитом соціальної мобільності веде до активізації політичної участі (2).

Таким чином, умовами політичної участі, яка не руйнує стабільності політичної системи, є: високий ступінь інституціоналізації, який вводить політичну активність у межі норм, процедур і законів; низький ступінь соціальної фрустрації мас; інтенсивна вертикальна і горизонтальна мобільність; активізація економічного розвитку за умов послаблення соціальної мобілізації.

4 ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ ТА ПОВЕДІНКИ

Більшість сучасних політологів вважають, що ознакою нормально функціонуючої системи політичних відносин є не всезагальна політизація населення, а нормальна діяльність громадян і політиків у своїх сферах. Важливо враховувати результативність, можливості та межі політичної участі різних суб'єктів політичної поведінки. Особи, що успішно займаються своєю справою і повноцінно забезпечують своє життя, як правило, рідко втручаються у політику, обмежуючи свої політичні дії участю у виборах і референдумах. Професійні політики (при владі та в опозиції), особливо ті, що уособлюють певні політичні інститути, беруть на себе більшу частку відповідальності та компетенції у здійснені політичних функцій. Їх форма політичної участі - професійно-політична діяльність в державних органах влади та політичних партіях - вже нами розглядалась раніше.

Особливої уваги заслуговує масова поведінка в політиці, адже в більшості політичних процесів люди беруть участь об'єднуючись не тільки в однорідні організовані групи, але й у випадкові, тимчасові утворення (натовп, публіка, аудиторія, глядачі).

Знаходячись у такому стані, люди набувають специфічних ознак політичної маси:

а) статистичність - сукупність елементів, що не має системних зв'язків цілісного утворення;

б) стохастичність - вірогідність, випадковість невпорядкованість відносин, границі маси нечіткі, склад нестійкий;

в) ситуативність - характер маси цілком визначається місцем, часом, видом дій, приводом, з якого вона виникла;

г) різнорідність складу, що має міжгрупову природу;

д) аморфність - відсутність внутрішньої організації, чіткої структури;

є) анонімність - члени маси не розкриваються один перед одним ніякими особистісними властивостями і якостями.

Саме через випадковість утворення, неоднорідність складу в політичній масі виявляються специфічні риси поведінки людей, коли раціональність є подавленою, емоції різко перебільшують розум, що веде до втрати особистої відповідальності.

Оцінюючи або прогнозуючи поведінку політичної маси, слід брати до уваги те, що вона матеріалізується здебільше у двох формах:

- публіки, що формується на основі духовної (інтелектуальної) взаємодії, чи подібних інтересів;

- натовпу, який виникає в наслідок фізичної взаємодії людей, що вступили у випадковий контакт через якісь спільні обставини (мітинг, масове гуляння з урочистостей, черга і т.п.).

У публіки тип зв'язку відносно постійний та певною мірою стійкий; формується на засадах спільних інтересів, отже, її поведінка є раціональною і передбачуваною, хоча вона може складатися з різноманітних соціальних груп.

Рисами натовпу є скупченість в обмеженому просторі відносно тривалий час спільного перебування, відсутність контролю над взаємодіями, швидкість взаємного зараження східними почуттями. Звідси, в політичному аспекті натовп є менше керованим логічними аргументами, а скоріше - емоційними спекуляціями та популістськими лозунгами. Через відсутність цементуючих інтересів, натовп не має стійких чинників спільності, отже він не може вважатися серйозною політичною силою, хоча у багатьох видах активної політичної участі часто складається саме натовп і його зі спекулятивними цілями використовують нечесні політикани.

Найрозповсюдженою формою політичної участі є електоральна поведінка, тобто поведінка виборців під час відповідних компаній.

Численні дослідження політологів, соціологів і психологів виявили, що на поведінку виборців впливають декілька чинників: вік, стать, конфесійна (релігійна) належність, особливості соціалізації, ідейно-політичні переваги тощо. Було виявлено декілька загальних тенденцій в поведінці окремих електоральних груп. Наприклад, чоловіки в цілому набагато активніше, ніж жінки, беруть участь у виборах; на електоральну активність досить помітно впливає освіта: чим вона вище, тим активніші форми участі у виборчих кампаніях і голосуванні обирають люди. Особи в віці від 35 до 60 років більш активні, ніж молодь чи люди досить похилого віку. Погляди та політичні віддання жінок більш консервативні, ніж у чоловіків, молодь тяжіє до радикалізму і віддає свої голоси тим, хто гарантує соціальні зрушення. Сімейний стан також відбивається на процесі вибору; так, заміжні жінки, що не працюють, частіше дотримуються політичних настанов своїх чоловіків.

Безумовно, наведені тенденції не є абсолютними і незмінними; кожні вибори, як «художній спектакль», мають свою політичну фабулу, акцентовані події, специфічні обставини та об'єктивно залежать від зовнішніх неполітичних чинників (економічного стану, соціальної фрустрації, духовного фактору і т. і.). Це і породжує в електоральній поведінці все нові й нові тенденції, коли, наприклад, виборці, незадоволені традиційними політичними партіями, під впливом обставин стрімко змінюють свої переваги та орієнтації.

Однією з форм політичної діяльності, яку використовують суб'єкти політики, є опозиція.

Категорія «опозиція» походить від латин. - протиставлення, заперечення. В сучасній політологічній літературі це поняття інтерпретується таким чином - «сукупність політичних сил, які виражають незгоду і чинять протидію офіційному державному курсу, політиці, яку проводить партія, що перебуває при владі». Отже, за суттю, опозиція є політичною силою, що протистоїть офіційній владі. В більш широкому значенні під опозицією розуміють всі прямі чи посередні прояви суспільного незадоволення ігноруючим режимом. Але більш предметно слід розглядати опозицію як політичний інститут демократії, певний ряд політичних партій, рухів, інших політичних організацій, що в даний історичний момент є не при владі.

Опозиція є невід'ємною складовою демократично влаштованого суспільства. Цілком природнім за умов демократії та розвинутою демократичної культури є повага соціально-політичної більшості до опозиції, до її права на вільну критику влади, на боротьбу щодо легальної заміни у ході виборів правлячої еліти. Отже, культура демократизму потребує визнання опозиції не як антиурядової, антидержавної сили /діяльності/, чогось ворожого щодо існуючого політичного ладу, а як політичного механізму виявлення суперництва і змагальності в державному житті, що прагне здобути помітної ролі у розв'язанні суспільних проблем.

Відсутність альтернативних політичних програм веде до політичної стагнації, лишає суспільство можливості вибору, а державу - динамічної перспективи; більшість імперій в політичній історії, які знищили «здорову» внутрішню конкуренцію, розвалилися /від Римської до Радянської тоталітарної імперії/. Але антиурядові виступи, боротьба з владою в тоталітарних суспільствах є специфічним видом опозиції, відмінним від такої у суспільстві демократичному.

Її учасники, вдаючись до нелегальних, інколи терористичних замахів, виступів, актів громадянської непокори, як правило, прагнуть підірвати легітимність існуючої політичної системи, домагаються не тільки зміни курсу, але й загального перевлаштування суспільства, зміни усталених тоталітарних цінностей та інститутів. Діяльність таких сил у посттоталітарних суспільствах кваліфікується як різновиди «позасистемної», «безвідповідальної», «принципової», «конфронтаційної», «непримиренної» опозиції.

Тільки в стабільній демократичній державі влада може дозволити безкарну критику на свою адресу, здійснювану у межах закону протидію; отже, таким чином формується вид т.зв. «конструктивної» опозиції. За умов дійсно сильної влади й сталої політичної системи зміна особового складу органів державного управління чи оновлення /корекція урядового курсу не сприймаються як політична «трагедія» й не становлять загрози для громадсько-політичної стабільності.

Західна політологія традиційно виокремлює два головних типи опозиції - «позасистемну» та «системну» /лояльну, відповідальну/. До першої зазвичай відносять ліво- та праворадикальні партії й групування, програмні цілі й тактика яких цілком або досить помітно суперечить офіційним політичним цінностям і чинному державному ладу. Їх діяльність цілеспрямована на підрив чи повалення державної влади /неофашистські, комуністично-ортодоксальні партії, «червоні бригади» в Італії, Ірландська революційна армія тощо/.

Лояльна системна опозиція може виступати у формі фракцій /зокрема, парламентських/, коаліцій та блоків тих партій чи політичних організацій, що не формували владу. Звідси виникають різновиди опозиції, які називають - «парламентська» /внутрішня та поза-/ й «внутріпартійна». Ліберальні та соціал-демократичні, неоконсервативні, демократично-християнські та ін. партії визнаючи непохитність головних політичних та соціально-економічних засад суспільства, посідають опозиційну лінію через незгоду з урядом щодо вибору засобів і механізмів досягнення стратегічної суспільної мети. Кожна з них у чітко визначений період виборів має змогу перейти із стану опозиції до стану правлячої партії чи коаліції. Таким чином, в країнах розвинутої демократії опозиція виконує роль політичної противаги, що відбиває інтереси соціальної меншості, й водночас є елементом механізму "тримань і противаг".

Крім того, умовно опозицію ще поділяють на «культурну» /цивілізовану/ та «дику». Перша діє і межах чинного законодавства, має певний юридичний статус і конституційні гарантії та прагне тримати під контролем офіційний уряд легальними політичними засобами. Інколи така опозиція утворює свій уряд - т.зв. «тіньовий» кабінет», займається тіньовою, альтернативною законотворчістю, розповсюджуючи свої наробки та ідеї через опозиційну пресу, щоб громадськість мала можливість порівнювати її пропозиції з шляхами офіційної влади. В стратегічному плані цивілізована опозиція виступає за збереження стабільності та знаходження консенсусу різних політичних сил у суспільстві.

Руйнування і соціальна дестабілізація - це кредо «дикої» опозиції, що діє засобами і методами політичного екстремізму й тероризму /див. далі/.

Таким чином, функціональне призначення опозиції в сучасних демократичних і посттоталітарних суспільствах - слугувати «каналом» висловлення соціального незадоволення, бути важливим чинником майбутніх змін та оновлення суспільства, виявляти та обмежувати зловживання владою /зокрема, її над концентрацію та корупцію/, запобігати порушенню політичних і громадянських прав і свобод громадян.

Класичним прикладом політичної опозиції вважають «лояльну опозицію її Величності» в Англії, що діє з рівною мірою політичної відповідальності з урядом, маючи дуже аргументовано критикувати останній; у США існує система «роздільного правління», де партія, що перемогла на виборах президента, формує уряд, а інша /що отримає більшість голосів у парламенті/ - контролює фактично Конгрес, тобто законодавчу гілку влади. Інтеграція опозиції в політичну систему має місце і в Західній Європі, і в Японії, і в Україні, і в Росії. Впливові опозиційні партії формують, наприклад, парламентську меншість, або контролюють деякі місцеві органи самоврядування.

В структурі політичної участі певне специфічне місце займають протестні форми поведінки. Взагалі, політичний протест - це вияв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норм, цінностей та політичних рішень у відкрито демонстрованій формі.

До протестних форм політичної участі відносять: мітинги, демонстрації, страйки, гнівні процесії, пікетування, масові та групові акції насильства і погромів. Визиваються ці різновиди протестної поведінки багатьма причинами, серед яких є одна визначальна, що має комплексний характер - депривація. Це стан соціального (індивідуального) незадоволення, що викликане реальним і болісним неспівпаданням між дійсним і очікуваним станом, до якого прагне суб'єкт політики. Тобто, депривація є розходженням між бажаннями, сподіваннями, очікуваннями людей і реальними можливостями їх задовольнити. Якщо таке розходження стає значним, а незадоволення набуває масового характеру, виникає мотивація участі в протестних діях. Чинниками, що посилюють депривацію, можуть стати економічні (занепад, різке зростання податків і цін); руйнування стандартів у переконаннях і соціальних нормах; втрата соціального статусу; невиправдані очікування тощо.

Як свідчить політична практика, незадоволення викликає протест перш за все у тих, хто не втратив надії «вийти в люди» і вже мав успішні спроби покращити свій стан. Загостренню депривації та активізації політичного протесту сприяє розповсюдження радикальних ідеологій, лозунгів і символічних акцій, недовіра до політичного режиму, зневіра у традиційних засобах висування політичних вимог. Саме тому, що мітинги, демонстрації, страйки і пікети без певного рівня інституціоналізації можуть привести до масового безладдя, в багатьох демократичних країнах їх проведення регулюється спеціальним законодавством, що запобігає прямому зіткненню з владою і застосуванню насильства. Мова йде про такі заходи, як повідомлення владних інституцій про заплановану акцію, отримання організаторами попереднього дозволу щодо певного заходу, закріплення відповідного місця і часу для нього і т. і.

До насильницьких не конвенційних форм політичної поведінки й участі відносять тероризм. У широкому контексті під тероризмом розуміють політичний терор держави проти свого народу чи політичних діячів інших країн, вбивства політичних конкурентів, як кримінально-політичні делікти. У більш конкретному розумінні тероризм розглядається як опозиційна діяльність екстремістських організацій чи окремих осіб, метою яких є систематичне або одиничне застосування насилля (чи його загрози) для залякування населення і погроз урядові. Характерною відмінністю політичного тероризму від чисто кримінальних злочинів є проведення таких насильницьких акцій, які мають визвати шок у суспільстві, визвати широкий негативний резонанс та цим вплинути на прийняття політичних рішень і весь політичний процес.

Дослідники виокремлюють різні види політичного тероризму, зводячи їх до певних блоків за такими критеріями:

Згідно ідеологічних орієнтацій	Правий (неофашистський чи право авторитарний) і лівий (революційний, анархістський, неотроць-кістський) тероризм
за цілями, що переслідують терористи	Ідеологічний тероризм; культуро-творчій (тероризм, що збуджує масову свідомість кривавими акціями); раціональний тероризм як засіб політичної участі;
Згідно історичних форм і завдань	Анархо-ідеологічний (прагне зруйнувати традиційну політичну систему, припинити історико-політичне наслідування); націонал сепаратистський (воліє відновити світ предків, колишні велич і єдність нації, суверенітет, помститися за втрати).

Окреме місце посідає так званий релігійний тероризм, що прагне вести війну проти «невірних»; він отримав найширше розповсюдження у діяльності груп ісламського фундаменталізму. Крім того, не нехтують терористичними методами діяльності і сіоністські організації.

До заходів і методів тероризму відносять: вбивства політичних діячів; викрадення; погрози; шантаж; організацію вибухів у громадянських місцях; захоплення споруд і організацій; захоплення і утримання заручників; провокування озброєних зіткнень; викрадення літаків та інших транспортних засобів. Члени терористичних угрупувань намагаються виправдати свої дії, як правило, якимось «найвищими цілями», неможливістю інакше вплинути на ситуацію. Однак, мотивація терористичної діяльності насправді значно ширше - тут є і матеріальна зацікавленість, і соціальна невдоволеність, і психопатологія агентів тероризму, і, безперечно, ідейно-політичні настанови. Головною умовою в боротьбі з тероризмом, окрім досвіду професіоналів-правоохоронців, є відповідний емоційно-інтелектуальний настрій суспільства, що має засудити терор як виключно асоціальний негативний феномен.

Численні політологічні дослідження констатують, що політична участь має свої розумні межі, які є необхідними для стабільного функціонування системи. У цьому випадку навіть обмежена політична участь населення може розцінюватись як стабілізуючий фактор; так відомо, що політична активність громадян США не перевищує 40%, до того ж під час виборів, але ця обставина не розхитує політичної системи цієї країни. Крім того, не є секретом, що до цього часу в політичній сфері зберігаються т.зв. «закриті зони», а західні політологи взагалі стверджують, що до 90% населення планети не мають можливості контролювати дії інститутів вади, які безпосередньо торкаються їх життя. В той же час, вони відзначають, що несподівана активізація аполітичних верств населення, невпорядковане їх втручання в уставний політичний процес може привести до дестабілізації всієї системи.

ВИСНОВКИ

Отже, політичній участі протистоїть такий різновид політичної поведінки, як абсентеїзм. Сутність його полягає в свідомому ухиленні від участі в політичному житті (голосуваннях, виборчих кампаніях, акціях протесту чи агітації, діяльності партій). Абсентеїзм ще прирівнюють до політичної апатії, втрати інтересу до політики, зневіри у політичних нормах і традиціях. Почуття політико-психологічного відчуження особливо загрозливе, адже у рівній мірі може привести і до апатії, і до екстремізму. Політичне відчуження виявляється у відчутті власного безсилля, неможливості вплинути на політику, на державні органи і посадових осіб; відчуття безглуздості політики, коли політичні інститути і процеси здаються незрозумілими і непередбаченими, а за відсутності політичних норм поведінка політиків і управлінців вдається випадковою і немотивованою.

Абсентеїзм присутній в будь-якому суспільстві, але його зростання свідчить про серйозну кризу легітимності політичної системи, її норм і цінностей. Головний чинник, який обумовлює абсентеїзм, - це домінування в особі норм і ознак відповідної субкультури за умов повного знецінення норм загальної політичної культури. Високий ступінь задоволення особистісних потреб (насамперед, фізіологічних) також може привести до втрати інтересу до політики. Політичну апатію в рівній мірі може спричинити як здатність особи самостійно вирішувати будь-які проблеми, так і почуття власної безпорадності перед складними проблемами й недовіри до політичних інститутів. Абсентеїзм інколи зумовлюється розпадом групових норм, втратою індивідом чуття належності до якоїсь соціальної групи, отже, втратою цілей і норм. Абсентеїзм найчастіше спостерігається у молоді, представників маргінальних субкультур, осіб із низьким рівнем освіти.

У посткомуністичних суспільствах на появу і зростання абсентеїзму вплинув крах політичного міфу про «економічне чудо», що відбудеться з країною (Україною, Росією) після переходу до ринку; демократії та входження у лоно високо розвинутих країн. В цілому ж абсентеїзм є наслідком кризи масової свідомості суспільств, що трансформуються, конфлікту цінностей, відчуження населення від влади за умов декларованих ліберальних свобод і демократичних механізмів, отже, зростання політико-правового нігілізму.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., Основа, 2008.

2. Бодуен Жан. Вступ до політології. - Київ: «Основи», 2007.

3. В.А. Мельник. Политология, Учебник. 3-е изд. - Минск, ВШ, 2009.

4. Василенко И.А. Политическая глобалистика: Уч.пос. - М.: «Логос», 2008.

5. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. - М.: «Логос», 2007.

6. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - Изд.2-е. М.: «Логос», 2008.

7. Гаджиев К.С. Политическая философия. - М.: «экономика», 2009.

8. Ильин В.В. Политология. 2-е изд. - М.: Кн.Дом «Ун-т», 2009.

9. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология. - М., Юрист, 2009.

10. Мухаев Р.Т. Политология: учеб. для вузов. - М.: Приор», 2007.

11. Нартов Н.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. - М. Юнити, 2007.

12. Общая и прикладная политология. Под ред. Жукова В.И. и Краснова Б.И. - М., МГСУ, Союз, 2007.

13. Основи політології. - К., Либідь, 2008.

14. Политологический словарь / Под ред. В.Ф.Халипова. - М.: «Высшая школа», 2005.

15. Политологический словарь. / Под общ. ред. В.И. Астаховой и Н.И. Панова. - Харьков: «Прапор», 2007.

Размещено на Allbest.ru