Політичні і правові вчення епохи Відродження та Реформації

23

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політичні і правові вчення епохи Відродження та Реформації

Вступ

Культура, філософія, політична думка Відродження (Ренесансу) синтезували спадщину двох животворних джерел - античності та середньовіччя, в результаті чого народилася оригінальна і культура, і філософія, і політологія. Мислителі епохи Відродження та Реформації черпали в культурі античної цивілізації такі аналоги, які б забезпечували подальший суспільний розвиток, прогрес. У період Відродження виразно виявлявся інтерес до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона, правда, із дещо зміщеним центром ваги - на розкриття тих сторін їхніх політико-етичних поглядів, концепцій держави та права, розробка яких відповідала практичним політичним та ідейним запитам Відродження.

На зміну світоглядним теократичним поглядам прийшла система, в центр якої була поставлена людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, радісне його сприйняття, визнавало гармонію тілесного і духовного в людині, ставило вимогу повноти чуттєвої і раціональної сторін життя, висувало на перший план особистість, її гідність та чесноти.

1. Проблеми теорії політики в епоху Відродження

Під Відродженням, яке припадає на XIV-XVI ст., мають на увазі період кризи у країнах Західної і Центральної Європи римо-католицької церкви та ортодоксальної релігії, яку вона захищала, формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичних культури, мистецтва і світогляду. Мислителі епохи Відродження постійно зверталися до духовної спадщини античності, активно її відроджували й використовували.

Політична думка Відродження пройшла три періоди розвитку:

ь гуманістичний, або антропоцентричний (середина XIV - середина XV ст.), який протиставляв середньовічному теоцентризму інтерес до людини в її стосунках зі світом;

ь неоплатонічний (середина XV - до першої третини XVI ст.), пов'язаний з постановкою проблем буття, в тому числі соціального;

ь натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.), що характеризувався намаганнями застосовувати закони природи до пізнання соціальної дійсності.

Відродження розвинулося в Італії. Підставою для цього були економічні, політичні та ідеологічні фактори. Італійське Відродження найбільш яскраве. Воно радикально вплинуло на суспільні процеси в інших країнах Європи, в тому числі Східної.

Для італійського Відродження характерними були гуманізм, визнання унікальності індивіда, заклик до повнокровного буття людини на Землі. Епоха Відродження створювала грунт для виховання освічених, висококультурних індивідів, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх у нове, гуманне і розумне суспільство, в якому б державні важелі управління людьми були відчужені.

Переборювання середньовічної схоластики супроводжувалося виявом величезної інтелектуальної енергії мислителів Відродження. Вони з пафосом повставали проти заборони вільного та самостійного пошуку істини. Типовою у цей час була велика кількість різноманітних учень, теорій, гіпотез, вірувань. Вважалося, що мають право на існування різні думки і що безпідставними є претензії на панування якоїсь однієї теорії, гіпотези, концепції. Такий стиль мислення мав певні недоліки, однак позитивний ефект від розвитку теоретичної думки все ж був значиміший.

Діяльність інтелігенції як генератора ідей Відродження забезпечила виконання замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Вони черпалися передусім із знань древніх греків та римлян, зокрема з їхніх міркувань про державу як загальну «справу народів», і знаходили реалізацію в поглядах визначних мислителів ще навіть до епохи Відродження. Наприклад, у XIX книзі опусу Августина «Про місто боже» простежується запозичення із праці Ціцерона «Про республіку», в трактаті Йоганна Солсберійського «Полікратікус» помітний вплив праці Плутарха «Про республіку». «Третій твір» Роджера Бекона в частині, присвяченій духовній еліті та організації ідеальної держави, збігається із міркуваннями про ідеальну державу Платона, які він висловив у «Державі». Міркування Фоми Аквінського про доцільність змішаної форми управління державою, викладені в книзі «Про правління царів», висловлені під впливом IV книги Арістотеля «Політика».

Ідеологи Відродження не тільки продовжили, а й розвинули цю традицію, їх демонстративне звернення до античних джерел було реакцією на санкціоновані католицизмом політико-правові порядки, соціально-політичні доктрини феодального суспільства. Саме така позиція слугувала за головну у визначенні напряму зацікавлення античністю, її соціально-політичними та державно-правовими ідеями. Ці останні ставали інструментом розв'язання політичних завдань епохи Відродження. Замість консервативної охоронної ідеї, яка захищала правлячу феодальну еліту, станову нерівність, домінуючу роль католицької церкви, виникає комплекс нових ідей про ствердження самооцінки особистості, визнання її автономії, надання можливості кожній людині досягти власними силами щастя.

У цей період видаються забуті античні політичні та юридичні трактати, стають доступними твори Платона, перипатетиків, стоїків, скептиків, епікурейців.

Мислителі Відродження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, благородством, доблестю. Головними чеснотами особи в суспільстві стають безкорисливе служіння загальній справі, громадянський обов'язок. У той же час як загальне благо трактувалася держава-республіка, в якій панує принцип рівності, справедливості, обмежені чи ліквідовані привілеї, гарантовані рівність та справедливість. Запорука свободи особистості вбачалася у виданні та дотриманні законів, зміст яких відповідає природному єству людини - суспільної істоти, якості якої мають соціальне позитивний, а не гріховний від природи характер.

Оновлювалася давня концепція суспільного договору, за допомогою якої пояснювалися причини виникнення держави, законність державної влади. Актуальності набуло тлумачення вияву свободи волі всіма людьми, організованими в державу.

В епоху Відродження соціально-суспільне життя нерозривно пов'язувалося з побутовим індивідуалізмом - стихійним, нестримним і нічим не обмеженим. Він виявлявся в підступності, віроломстві, мстивості, жорстокості й авантюризмі. Ці риси соціальної психології були зворотним боком подвижництва і титанізму епохи Відродження.

Індивідуалізм у побуті йшов в ногу з індивідуалізмом у політичній сфері. Для ренесансного періоду характерні політичні чвари, жорстока боротьба різних партій, груп.

Гуманізм Відродження, який виник і розвивався в гущі суспільного життя італійського міста, тісно пов'язаний з інтересами нових суспільних прошарків. Так, Колюччо Салютаті відстоював інтереси середніх торгово-промислових кіл і як канцлер Флорентійської республіки в офіційних документах, теоретичних працях, посланнях прославляв цехи та флорентійську торгівлю, купецтво та міську свободу. Однак в оцінці повстання найманих робітників - чомпі він став на бік флорентійської торгово-промислової верхівки.

Інший визначний гуманіст епохи Відродження Леонардо Бруні в «Похвалі Флоренції» також прославляв «право» і «свободу» своєї батьківщини, протистояв тиранії та свавіллю правителів. Проте і він не забував прославляти багатство, красу купецьких палаців, мудрість «гвельфських вождів» і навіть оголосив Флоренцію ідеальною батьківщиною для всіх італійців. Леонардо Бруні стверджував, що в усій Італії не знайдеться людини, яка б не вважала, що в неї є подвійне громадянство: одне - власне у кожного, друге - спільне у місті Флоренція.

Хоч мислителі Відродження дзеркально відбивали прагнення купців та промисловців, все ж вони сприймали політичну психологію мас, реагували на неї. Інтелігенція Відродження зуміла відповісти на широкі соціальні запити, перерости і очолити їх.

Гуманісти як вихідці з різних верств народу поділяли політичні настрої середовища, з якого походили. Тому і погляди гуманістів дуже різноманітні - одні тягнулися до пополанської комуни, успадкованої від XIII-XIV ст., інші були цезаристами. Погляди останніх дуже відрізнялися від настроїв плебейських низів. Проте незалежно від політичної прихильності погляди гуманістів на «натовп», «чернь», «плебс», як правило, збігалися по суті. Дуже різні люди цього періоду - П. Мірандола, Верджеріо чи Маньявалі висловлювалися, на подив, стереотипно: «Що таке плебс? - Це якийсь поліп, тобто змінна і безголова тварина», «Дурість натовпу і його суспільні безчинства дуже важкі», «Серед лінивого плебсу дуже і дуже тяжко зберегти розмірений порядок, прикрашений спокій і солодкий відпочинок», «Для народу і натовпу властиво завжди помилятися і нічого не знати».

«Натовп» завжди нікчемний, для нього характерні злоба, непостійність, лінивство, схильність до низьких інстинктів. Виходячи з формули «людина - це вчена тварина», гуманісти вважали, що людьми можуть називатися лише вчені.

Поняття «натовп» і «плебс» у конкретних контекстах могли мати і політичну адресу, позначати і міські низи, і всіх тих, для кого чужими були філософія, словесність, політика, і тих, хто зневажливо ставився до вчених людей. Тому в політичній свідомості гуманістів чітко протистояли «множинність» і «вибрані», примітивність та вченість, сліпота та зрячість, буденність та «велич» душі, суєтність та урочиста значимість поведінки й мови, непостійність та цілеспрямованість, розпуста та чесноти мудреців, які проводять час серед книг чи в дружніх бесідах.

2. Н. Макіавеллі та макіавеллізм

XVI ст. характеризувалося глибокою кризою, початком кінця італійського гуманізму. Мрії гуманістів про швидке настання «золотого віку» зіткнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземного панування. В італійських містах, які були вогнищами культури Відродження, не був переборений корисливий партикуляризм. У них так і не розвинулися передумови для національного об'єднання. В роздрібненій Італії так і не знайшлося сили, яка б створила національну монархію, як це сталося у Франції, Англії. Країна потрапила в сферу інтересів ворогуючих між собою Франції та Іспанії. Саме в цей час і за таких обставин виникало вчення Н. Макіавеллі (1469-1527 рр.) Його політична доктрина становить цілісну систему і може бути оцінена як найвищий злет ренесансної політичної думки.

Мислитель народився в збіднілій аристократичній родині у Флоренції. Його батько Бернардо Макіавеллі був юристом і мав незначні доходи, через це молодий Нікколо не зміг отримати університетської освіти. Однак він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженням сучасників, був блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав твори Платона, Арістотеля, Фукідіда, Полібія, Ціцерона, Плінія, Плутарха. Вже в ранній молодості він оволодів основами юридичних і комерційних наук, навичками ведення юридичних справ. Це дало йому змогу витримати конкурс і отримати 19 червня 1498 р. посаду канцлера другої канцелярії - секретаря сеньйорів. Ця канцелярія відала внутрішніми справами республіки. В тому ж році Макіавеллі був призначений канцлером-секретарем Ради десяти (Комісії свободи і миру), що змусило його займатися військовими справами, вести листування з представниками республіки за кордоном.

За 14 років служби секретар і громадянин Флорентійської республіки написав тисячі службових листів, донесень, велику кількість проектів законів, урядових розпоряджень, військових наказів. Він неодноразово виїжджав за кордон, зокрема у Францію, Німеччину, з дипломатичними місіями.

У 1512 р. після падіння республіки і відновлення у Флоренції влади Медічі Макіавеллі усувають від справ, ув'язнюють, піддають катуванню, а потім висилають у сільський маєток. Лише 1526 р. його запрошують для організації оборони Флоренції. Макіавеллі прагне об'єднати зусилля італійських держав для відсічі чужоземцям і зазнає трагічної невдачі.

Великий особистий досвід Макіавеллі послужив грунтом для його політологічної теорії. В основних творах «Князь» і «Роздуми» мислитель аналізує концепцію людини. Головним стимулом поведінки він вважає інтерес, який виявляється багатоманітно, але пов'язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що найкращим чином забезпечує прагнення до набуття нової власності. Макіавеллі писав у праці «Князь», що люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна. Приватновласницький інтерес передує людській турботі про честь і почесті. Макіавеллі перший в нову епоху розробив універсалію «людської природи», ознаки якої він черпав у середовищі найближчого йому класу італійських городян і поширював їх на всі часи і народи. Мислитель вказував, що невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає введення державної організації як вищої сили, що може поставити його у вузькі межі. Звідси випливають передумови диктатури суспільного договору.

У світогляді Макіавеллі виявилися елементи фаталізму. В поемі «Про долю» він писав, що доля всемогутня і кожен, хто приходить у це життя, рано чи пізно відчує її силу. І хоча природна могутність долі перемагає будь-кого, все ж вона може бути стримана надзвичайною доблестю. Доля, за Макіавеллі, схожа на одну із бурхливих рік, які завдають своїми розливами великої шкоди жителям, її сила і натиск змушують людей відступати й утікати від стихії. Проте їй можна і протистояти, будуючи загати і греблі.

Релігію Макіавеллі розглядав як явище суспільного життя, підпорядковане законам виникнення, розквіту і загибелі. Суспільство без релігії немислиме, оскільки вона як необхідна і єдина форма суспільної свідомості забезпечує духовну єдність народу та держави. Ставлення до різноманітних релігій і культів визначається суто державним інтересом і суспільною користю. Макіавеллі стверджував, що релігія перебуває у великій невідповідності з повсякденним життям, а це небезпечно для суспільства і держави. Самі ж етичні засади християнства він вважав нездійсненними, а тому непридатними для зміцнення держави. Критикуючи християнство, Макіавеллі звертався до поганської релігії древніх, яка боготворила людей, овіяних земною славою, наприклад, полководців і правителів держави. Йому імпонували древні обряди, які супроводжувалися жорстокістю і кровопролиттям. Він доводив, що древня релігія відповідала інтересам зміцнення держави.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі і закони, незалежні не лише від релігії, а й від моралі. Головним критерієм політичної діяльності, мста якої - зміцнення держави, є користь і успіх у досягненні поставлених завдань. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичний результат повинен досягатися будь-якими засобами, в тому числі з допомогою обману і відкритого насильства.

У Макіавеллі головний герой - можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко виступав проти гуманістичного трактування політичного діяча, називав гуманістичні ідеали вигадкою.

Герой політичних трактатів Макіавеллі - не спадковий монарх-деспот, а політик, що створює нову державу, яка після смерті монарха може стати республікою. Порятунок від феодальної роздробленості, партикуляризму, нобілітату незалежних міст-республік Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужоземної навали.

У своїх міркуваннях Макіавеллі грунтувався на ідеалістичних уявленнях про єдину і незмінну природу людини. На його думку, у всі часи і у всіх народів існували й існують одні і ті ж прагнення та пристрасті. Владолюбство, користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень про людську психологію, побудовану на ницих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати античний досвід.

Виділяючи дві форми держави - монархію і республіку, вказуючи на велике значення монархії в перехідний період, Макіавеллі все ж надавав перевагу республіці. Кращою він вважав таку республіку, в якій до здійснення владних повноважень одночасно покликані представники знаті і народу. В республіканській формі Макіавеллі вбачав можливість реалізації політичних свобод (у його розумінні - це міське самоуправління, яке давало владу міським патриціям). Захищаючи рівність як принцип побудови держави, мислитель розумів під нею скасування всіх феодальних привілеїв, пом'якшення майнових протиріч, які підривали суспільні устої. Тільки свобода і рівність можуть розвинути здібності людей, викликати у них повагу до спільного блага й інші громадянські чесноти.

Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресивною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політика дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликала ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці використовували його теорію - єзуїтів в Італії та Франції, Фрідріха II в Німеччині, прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої наміри релігійними, моральними та ідеологічними аргументами. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. був сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а насправді організовував геноцид проти них, возвеличував на словах інтелігенцію, а насправді систематично винищував її.

Співвідношення між власне ученням Макіавеллі та макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеллізм дістає грунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти макіавеллізму є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.

Відділивши політику від релігії і моралі, Макіавеллі цим самим перевернув основи політичної свідомості. Середньовічний принцип «віри», фідеїзму він замінив на принцип «згоди народу», консенсусу, який вважав засобом ліквідації феодальної анархії, обмеження папської влади, створення сильної національної держави. Мислитель розглядав державу в динаміці: в ній взаємодіють різні сили, які беруть участь у політичному процесі - народні маси, гранди, суверенний правитель. У Спарті, в республіканському Римі Макіавеллі вбачав приклади стійкості державних форм, які грунтуються на «роз'єднанні» політичної влади, тобто на дотриманні таких порядків, за яких народні збори є засобом обмеження влади нобілітету й одночасно конституційним «виходом» народу до правителя. Поєднання цих трьох першооснов гарантує республіканський режим та дає змогу користуватися своєю власністю, не тривожитися за безпеку свою чи своїх близьких. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск'є у знаменитій теорії розподілу влади.

Як уже зазначалося, ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у «новому принципаті» - першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура «нового государя» у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває зі становим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки «диких тварин». Водночас поряд із насильством, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Щоб реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут не як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як спосіб розв'язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадкове. Насильство повинно застосовуватися сувереном, як правило, одноразово. Жорстокість правителя, добре розрахована і вивірена, є благом; вона повинна не руйнувати, а виправляти.

Аналізуючи політичну діяльність Цезаря Борджія, П'єро Содоріні, Н. Макіавеллі прагнув знайти новий тип політичного діяча, визначити роль особистості в політичній історії, виявити межі особистої влади, сформулювати закономірності політичного режиму, закласти основи політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховного суверена в нових умовах.

макіавеллі реформація політичний відродження

3. Політичні погляди Ж. Бодена, Т. Мора і Т. Кампанелла

Феодальна роздрібненість і міжконфесійна релігійна ворожнеча гальмували становлення в Західній Європі сильних централізованих держав. У боротьбі за формування такої держави у Франції в останній третині XVI ст. склалося вчення видатного політичного мислителя Жана Бодена (1530-1596). Погляди на державу, на шляхи й методи зміцнення централізованої монархічної влади він виклав головним чином у праці «Шість книг про республіку» (1576), назва якої не суперечить змістові, бо під «республікою» автор мав на увазі державу взагалі.

Ж. Боден визначає державу як управління спільним у множинності сімей, яке здійснюється суверенною державою на основі права. Осередком держави у нього виступає сім'я (домогосподарство). За своїм статусом глава сім'ї є прообразом і відображенням державної влади. Держава як організація виникає в результаті угоди, і вища її мета полягає не в забезпеченні зовнішнього благоденства людей, а в тому, щоб, гарантуючи мир у спільноті й захищаючи її від зовнішнього нападу, піклуватися про істинне щастя індивідів. Не повинно бути жодних причин для виступів проти держави, бо вона суверенна.

Розробка теорії державного суверенітету є найвагомішим внеском Ж. Бодена у розвиток політичної думки. Суверенітет він розуміє як абсолютну, постійну й неподільну владу. Абсолютність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада не знатиме ніяких обмежень для виявів своєї могутності. Постійність суверенітету буде тоді, коли суверенна влада існуватиме незмінно невизначено тривалий час. Неподільність суверенної влади проявляється в тому, що вона ні з ким не ділить своїх прерогатив, не може бути ніяких органів, які стояли б над або поряд з нею. Ж. Боден виокремлює такі п'ять основних ознак суверенітету: видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування.

Проте Ж. Боден не вважає суверенітет державної влади абсолютно необмеженим. Суверенітет є абсолютним лише у сфері діяльності державної влади. Він не поширюється на відносини, зумовлені божественними і природними законами, приватною власністю. А тому держава не повинна втручатися у справи сім'ї, порушувати принцип віротерпимості, особливо збирати податки з підданих без їхньої згоди і всупереч волі власників. Правитель, який посягає на приватну власність, втручається в сім'ю, нехтує природними й божественними законами, є тираном і заслуговує на смерть.

Розглядаючи різні форми державного правління, Ж. Боден віддає перевагу суверенній, тобто абсолютній, монархії. На його думку, вона є найприроднішою з усіх форм. Подібно до того, як у Всесвіті над усім панує Бог, а на небі - Сонце, так і в людської спільноти має бути один правитель. Проте це зовсім не означає категоричного заперечення мислителем окремих елементів аристократичного й демократичного правління за умов монархізму. Аристократичні елементи можливі, зокрема, тоді, коли правитель призначає на посади лише знатних і багатих. Демократичні елементи з'являються в державному управлінні у разі відкриття монархом доступу до посад практично всім вільним і розумним індивідам. Найкращою, за Ж. Боденом, є така держава, в якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний і демократичний характер. Таку державу він називає королівською монархією.

Таким чином, доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден водночас накреслював межі діяльності державної влади.

На відміну від Ж. Бодена, який захищав абсолютизм і приватну власність, представники так званого утопічного соціалізму Т. Мор і Т. Кампанелла обстоювали ідею соціальної рівності, головним ворогом якої вони вважали приватну власність. До проблематики держави мислителі-соціалісти звертались у пошуках відповіді на питання про те, якою має бути держава, щоб забезпечити рівність і справедливість, покінчити з тиранічними формами правління.

Родоначальником утопічного соціалізму як системи теоретичних уявлень про справедливий суспільний устрій є видатний англійський мислитель і політичний діяч Томас Мор (1478-1535). Свої погляди він виклав у праці «Утопія» (1516), в якій різко засудив тогочасні англійські соціальні і політичні порядки - злиденність мас, нерівність і несправедливість, злочинність тощо, головною причиною яких вважав приватну власність. На думку Т. Мора, суспільство є результатом змови багатих проти бідних, а держава виступає лише знаряддям багатих, яке вони використовують з метою пригнічення простого народу й захисту своїх матеріальних інтересів. Багаті підкоряють і знедолюють бідних як силою, хитрістю та обманом, так і з допомогою законів, які нав'язують народу від імені держави.

Існуючим соціальним і політичним порядкам Т. Мор протиставляє ті порядки, які панують в уявній державі Утопія. Там немає приватної власності, а засоби виробництва та його результати є суспільним надбанням. Праця обов'язкова для всіх, робочий день триває лише 6 годин, населення забезпечується всім необхідним. Панування суспільної і відсутність приватної власності виключають злочини, пов'язані з жадібністю та егоїзмом людей, їхнім прагненням попри все збільшити власне багатство.

Утопія є державно-організованим суспільством, її політичний устрій, який Т. Мор вважає ідеальним, грунтується на засадах свободи, рівності й демократизму. Всі основні посадові особи держави, у тому числі верховний правитель (принцепс), обираються народом, звітують перед ним і зобов'язані діяти в його інтересах. Правитель обирається пожиттєво, але може бути усунутий з посади у разі прагнення до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, який складається зі старших за віком і досвідчених громадян, обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішуються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568-1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслідуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина.

Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верховного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники - Сила, Мудрість і Любов - не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами.

Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колективістські принципи організації суспільного життя - заперечення приватної власності, суспільна організація виробництва й розподілу, обов'язковість праці, детальна регламентація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда - знайшли подальше теоретичне обґрунтування і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціалізму.

4. Політичні ідеї епохи Реформації

Великим стимулом у розвитку політології наприкінці XV ст. - першій половині XVI ст. були ідеї лютеранства, кальвінізму, протестантизму - ідеї епохи Реформації.

Під Реформацією розуміють широкий антифеодальний та антикатолицький рух у Європі в першій половині XVI ст. Реформація заклала початки протестантизму. Вона характеризувалася прагненням відновити чистоту християнської релігійності. Це виявлялося в усіх напрямах реформаційних віровчень, в прагненні пояснити насамперед сутність потойбічного світу. У центрі соціальної системи Реформації були відносини індивіда і колективу. Більшість зусиль реформаторів спрямовувалися на досягнення жорсткої підпорядкованості людини общині за допомогою формалізованих зв'язків, ієрархічної залежності, авторитарного лідерства, репресивних заходів. Реформатори вважали, що лише їхні уявлення про Бога, світ, людину, суспільство є істинними, єдино правильними і такими, що мусять обов'язково виконуватися. Ці погляди підкріплювалися виробленням особливої реформаторської ідеології, для якої характерними були суворі релігійно-політичні доктрини. Релігійний ентузіазм у реформаторів часом був не менший, ніж у релігійних фанатиків-католиків.

Історичним фоном, на якому виникла Реформація, була політична обстановка в Німеччині на початку XVI ст. У той час коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші європейські країни перетворилися в централізовані держави, Німеччина залишалася територіально та політичне роздробленою. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політичне нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператорів із династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалася на денній залежності і була номінальною. Не існувало ні імперських фінансових, ні управлінських органів, ні єдиної армії. Великі князівства перетворилися в своєрідні централізовані монархії.

Господарська та політична роздробленість країни, поєднання в економіці розвинутих та відсталих форм, феодальний гніт, який дедалі посилювався, створювали крайню напруженість у соціальних відносинах. Загострилися протиріччя між старими та новими можновладцями - феодалами, промисловцями і купцями, духовними та світськими феодалами, нижчим дворянством та князями. Наростала боротьба селян проти феодальних землевласників. Уже в 1502 р. робилися спроби підняти селянське повстання. Соціальні конфлікти з часом набули релігійного забарвлення. В 1517 р. почалися виступи проти індульгенцій монаха Августинського монастиря доктора Мартіна Лютера. Це сприяло зростанню його авторитету. Лютер очолив широкий соціальний рух. У ході антипапської боротьби він проголосив тезу про «виправдання вірою», яка завдала нищівного удару по папству та католицькій ортодоксії. Згідно з тодішнім ученням католицької церкви, людина може врятуватися та уникнути пекла з милості божої при заступництві святих; для цього треба виконувати обряди, прилучатися до святих таїнств, творити богоугодні справи. Лютер відкинув зовнішні культові атрибути католицької церкви. Спасіння, вважав він, можна досягти завдяки божій милості, подарованій людям через Христа.

Суспільно-політичні ідеї Реформації, спрямовані проти католицької церкви, значною мірою реалізувалися в першій половині XVI ст. Правда, вони все-таки належали не самому Лютеру, а були підготовлені його попередниками - відомим англійським реформатором Дж. Уікліфом, Я. Гусом та професором Віттенберзького університету Вазелем.

У реформістському русі стався розкол. Лютер очолював бюргерсько-князівський напрям, а його послідовник Томас Мюнцер - плебейсько-селянський. Мюнцер трактував Реформацію як соціально-політичний переворот, який повинні вчинити найбільш знедолені верстви суспільства - селяни та міська біднота; саме вони здатні встановити новий суспільний лад без гніту та експлуатації. Послідовниками та ревнителями Бога Мюнцер вважав увесь трудящий люд, а його ворогами - всіх експлуататорів та гнобителів.

Революційна обстановка в Німеччині ставала дедалі напруженішою. На боротьбу першими піднялися дрібні дворяни - рицарі на чолі з Францом фон Зіккенгеном та Ульріхом фон Гуттеном. Вершиною Реформації стала селянська війна 1524-1525 рр. Боротьба тривала до середини XVI ст. У 1555 р. був укладений Аугсбурзький релігійний мир, згідно з яким за князями визнавалася свобода і вибір віросповідання. Народна Реформація в Німеччині зазнала поразки.

У полі зору мислителів Реформації перебували також питання суспільно-політичного устрою держави. Лютер і його сучасники не знали терміна «держава», а користувалися поняттям «влада». Основу політологічної доктрини Лютера становило вчення про два світи - духовний та земний, в яких одночасно живе і від влади яких залежить людина.

Земний світ належить людям. У ньому панує влада і діють земні масштаби, до яких Лютер відносив доброчинність та природне право. Духовний світ охоплює лише тих, хто вірить у Христа. Усі люди залежать від влади обох світів, вони злі і гріховні за своєю суттю. Земна влада має завдання не допускати вчинення гріхів, протидіяти з допомогою насильства лихим намірам. Лютер стверджував, що коли б люди були доброчесні, то не треба було б запроваджувати владу і створювати державу. Оскільки цього немає, то і держава, і влада необхідні, а люди мають їм підкорятися. Уряд, за Лютером, повинен панувати над черню і повинен бити, вішати, палити, стинати голови, щоб його боялися і щоб він міг тримати народ у покорі.

Німецький реформатор стверджував, що його завданням є повернення до раннього християнства. Селяни, послідовники Реформації, йшли далі, вимагали повернення до раннього християнства не лише в церковному, а й у суспільному житті. Це була одна з основних причин селянського повстання.

Духовний вождь повсталих Т. Мюнцер був прибічником ненасильницької ліквідації феодального ладу, встановлення такого соціального порядку, в якому жоден християнин не мав би приватної власності. Недопустимими, на його погляд, були насильство і посідання християнином будь-якої урядової посади. Оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні між собою на Землі, стверджував Мюнцер. Мюнцер черпав обґрунтування своєї концепції в Біблії і прагнув практично втілити на Землі «царство Боже» - такий суспільний устрій, в якому не буде майнової різниці, протистояння члена суспільства чужій для нього державній владі.

Другий радикальний напрям Реформації - вчення Ж. Кальвіна (1509-1564 рр.), викладене в «Напученнях у християнській вірі». На відміну від лютеранства, яке ставило церкву в залежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Для кальвінізму характерним був фаталізм, соціальний аспект якого виявлявся в двох прямо протилежних напрямах. При виникненні він передавав упевненість людей в історичній справедливості, непереможності їхньої справи. Коли ж відносини, виконанню яких сприяла ця доктрина, переставали розвиватися, то вона призводила до бездіяльності і покірності нащадків колишніх переможців.

Висновок

Ідеологи Відродження і Реформації черпали представлення, що вимагалися їм, про державу і право, політику, законі й іншому зі скарбниці культури античної цивілізації. Своєрідність і велич багатьох ідей Відродження і Реформації, що супроводжували і прискорювали початок виникнення нової епохи всесвітньої історії, полягає в тому, що вони були відкриті для сприйняття загальнолюдських соціокультурних цінностей і сприяння їм.

Італійський мислитель Нікколо Макіавеллі - його творча спадщина по духовному змісті досить суперечливо. Світоглядна позиція при розгляді їм питань політики, держави - позиція релігійного індифферентизма. Він практично виключає релігійну точку зору з арсеналу своїх пояснювальних засобів. Головний авторитет для нього - досвід історії. Його праці «Государ», «Історія Флоренцію», «Міркування про першу декаду Тита Лівія», залишили найбільший слід у розвитку світової політичної думки. У Німеччині в джерел Реформації стояв Мартін Лютер. Система його політико-правових зорів пронизана протиріччями.

Селянсько-плебейський табір очолив Томас Мюнцер. Соціальні і політико-правові ідеї повсталих селянських мас були найбільше виразно викладені в «12-ти статтях» і в «Статейному листі».

До числа найважливіших і впливових діячів Реформації належав Жан Кальвін (1509-1564). Серцевина кальвінського твору - догма-то божественні приречення. Кальвіністська ідеологія зіграла в історії помітну роль, вона істотно сприяла здійсненню першої буржуазної революції в Нідерландах. Разом з іншими ідейними плинами Реформації кальвінізм підготував той «розумовий матеріал», на ґрунті якого в XVII-XVIII ст. склався класичний політико-юридичний світогляд буржуазії.

Французький політичний мислитель Жан Боден (1530-1596) уніс також найбільший внесок у розвиток політико-теоретичного знання. Його погляди по своєму інтелектуальному змісті й історичному змісті являють собою проривши до обріїв політико-правової ідеології Нового часу. Особливий антибуржуазний зміст розробки влади, держави і права здобуває в рамках такого суспільного руху, яким є соціалізм. Найбільш видними письменниками соціалістичного напрямку в цей період були Томас Мор і Томазо Кампанелла.

Отже, Відродження та Реформація - це не тільки відновлення забутих в епоху середньовіччя античних поглядів на світ, людину, суспільство, а й подальше їх удосконалення вже в нових умовах. Цей період породив неперевершені зразки культури, які стали та незамінними компонентами поступу людства і поставили Європу, де вони розвивалися, на чолі світового прогресу.

Список використовуваної літератури

1. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки).

2. Семків О.І. Політологія.

3. Мартышин О.В. История политических учений.

4. Мокічев К.А. Історія політичних вчень.

5. Боднар А. Основы политологии (наука о политике).

6. Луковская И.Д. Политические и правовые учения: историко-теоретический аспект.

7. Нерсесянц В.С. История политических учений.

8. Гулієв В.Є. Політичні вчення: історія та сучасність.

9. Лейст О.Е. Історія політичних і правових вчень.

Размещено на Allbest.ru