Політична думка Стародавнього Сходу

Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Костопільський будівельно-технологічний технікум

Реферат

З Дисципліни : "Політологія"

На тему: Політична думка Стародавнього Сходу

Виконав студент Групи 92-БІ

Корнійчук М.

Перевірив викладач

Кравчук І. В.

Костопіль

2010

Вступ

У стародавніх манускриптах немає і згадки про такі терміни, як "політична наука" та "політолог". Але відсутність цих слів аж ніяк не означає, що проблеми політики та політичного розвитку суспільства не цікавили тогочасних мислителів.

У працях китайських, індійських, грецьких "праполітологів" можна знайти численні думки щодо способів організації політичної влади, досягнення соціальної стабільності, поведінки вищих "політичних "менеджерів" та електорату".

Більше того, за останні 3-4 тисячі років існування як зорганізованої світової спільноти людство віднайшло не так уже й багато концептуальних моделей політичного розвитку та форм внутрішньої структурної побудови й організації суспільства.

Політична думка Стародавнього світу, Середньовіччя та Нового часу

БЛИЗЬКИЙ СХІД "Схід -- справа делікатна". Це твердження з популярного колись кінофільму не таке вже й далеке від істини. Адже всі провідні світові релігії зародились на Сході, і ця частина Земної кулі справедливо може вважатись осередком духовності нашої цивілізації .

Скептики можуть зауважити: мовляв, що ж спільного у політики й релігії? Здавалося б, небагато. Проте на початковому етапі становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не були узагальнені, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов'язувалося з богами. Наприклад, в одному з "Текстів пірамід" (2700-2400 pp. до н. є.) йдеться про те, що єгипетський фараон Пепі народився від шлюбу бога Сонця та смертної жінки, а отже, за версією авторів зазначених текстів, фараон є цілком правомірним "політичним спадкоємцем" бога.

Зауважимо, що аналогічно побудований міф про божественне походження Христа, причому є чимало підстав стверджувати, що ці базові політичні міфи взаємопов'язані. Справді, ізраїльський народ довго перебував у складі Давньоєгипетської держави і його ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів єгиптян.

Але й до християнства євреї сповідували релігію -- іудаїзм. Виникнення та розвиток цієї релігійно-філософської системи висвітлено в Старому Завіті, що як складова увійшов до тексту священної книги християн -- Біблії. Перші п'ять її книг -- П'ятикнижжя Мойсея (Тора) -- являють собою основний священний текст іудеїв, який докладно регламентує їхнє життя.

Лейтмотивом іудаїзму є теза: перед народом Ізраїлю нібито поставлені високі моральні вимоги, оскільки, мовляв, через нього Бог Старого Завіту благословить усі народи світу. Месія з коліна Давидова, за версією послідовників іудаїзму, прийде спокутувати гріхи людства й правити як Цар усіма народами.

Характерно, що протягом століть цей міф певними іудейськими колами, і не тільки ними, тлумачився насамперед не з морально-етичного, а з політико-ідеологічного погляду глобального панування євреїв у світі. Хоча природно було б зосередити увагу на спокутуванні гріхів людства, розглядаючи так зване Царство Боже не як державно-політичне утворення, а як духовний імператив.

Римляни вигнали іудеїв із Палестини 135 р. н. е., але іудаїзм не зник тільки тому, що єврейські громади існували тоді в багатьох країнах. Іудеї зазнавали певних переслідувань і утисків, довго не мали своєї держави, і логіка їхнього виживання потребувала відокремлення й внутрішньої самоорганізації щодо культури та релігії.

Іудаїзм -- локальна релігія, що набула водночас світового значення як одна з основ християнства, а згодом стала основою сучасної політичної концепції глобалізму, що по суті спрямована на реалізацію ідеї домінування єврейського народу над усіма іншими народами світу.

З нагромадженням знань про політичне життя суспільства міфологічне тлумачення сутності останнього поступово раціоналізується. Цей процес знайшов відображення у формі зороастризму, який у VII ст. до н. є. був дуже поширений у Стародавній Персії. У Біблії згадуються царі-зороастрійці, які правили Перською імперією, зокрема Кір, Ахашверош, Дарій. Згідно з цим ученням виправдовувалася практика східного деспотизму, одноосібної влади правителя.

Проте не без підстав можна стверджувати, що засновник цієї релігії Спітама Зороастр, або Заратуштра (660-583 pp. до н. е.), запозичив ідеї іудаїзму. (Визнання єдиного Бога, пришестя Спасителя, воскресіння мертвих, Суд Божий та вічне життя.)

Після арабського завоювання зороастрійці зазнали жорстоких переслідувань і 717 р. н. є. переселилися до Західної Індії, переважно до Бомбея, де частково асимілювалися з місцевим населенням.

Одну з найдосконаліших світоглядних систем дала Стародавня Індія.

Арійські племена, прийшовши до Індії (XV ст. до н. е.), аж до створення перших держав (VI ст. до н. є.) постійно боролися між собою та з місцевим населенням. Водночас у суспільстві посилювалася соціальна нерівність і відбувалося розшарування. Зрештою, ця епоха, названа ведійською (веди -- староіндійські релігійно-філософські збірки текстів), породила кастовий устрій.

Суспільство структурувалося, поділившись на чотири касти (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (правителів і воїнів), вайпіиїв (землеробів та торгівців) і шудрів (осіб фізичної праці, слуг). Основна духовна та світська влада була зосереджена в руках брахманів і кшатріїв, а релігійно-філософська система дістала назву брахманізму (за іменем верховного бога Брахми).

Наскільки живучими виявилися ці політико-психологічні структури в суспільстві Індії можна судити хоча б із такого факту: минуло не менш як 2,5 тисячі років, перш ніж головою уряду (прем'єр-міністром) у цій країні став представник найнижчої касти -- шудрів!

У Ведах і коментарях до них (упанішадах) йшлося про два шляхи здобуття влади: правителя створюють боги (або його влада засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в останньому разі правитель був підзвітний не перед своїми громадянами, а безпосередньо перед богом, хоча й мусив дбати про підданих (але це вже відповідно до дхарми -- сукупності обов'язків людини).

Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у староіндійській політичній теорії та практиці домінувала патріархальна концепція, духовна влада мала пріоритет перед владою світською. (Скажімо, у збірці "Атхарваведа" брахмани взагалі називаються богами!)

Формування великих держав (наприклад, у VI ст. до н. е. в Північній Індії таких було 16) супроводжувалося заміною панівної ідеології.

Як реакція на занепад брахманізму з його забобонами, ритуальністю та корупцією вищих каст постає буддизм.

Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Шак'я-Муні (563-483 до н.е.), за походженням був принц, на якого зійшло просвітлення (звідси й прізвисько -- Будда). Він покинув палац, сім'ю і вирушив шукати істину. Згодом став проповідувати своє вчення.

На відміну від брахманізму, який ігнорує права особистості, розширюючи натомість права держави та влади, буддизм гуманістично зорієнтований і має психологічне та етичне підґрунтя. Його мета -- перетворити кожну людину на доброзичливу, звільнену від страждань, а також від бажань і пристрастей особистість.

Будда відкинув теорію божественного походження каст і царської влади. Він проповідував рівність між людьми, але не в соціальній, а в духовній сфері (хоча й це був доволі революційний на той час крок).

Характерно й те, що ранній буддизм у переліку варн перше місце відводив кпіатріям, а не брахманам, чітко розмежовуючи світське та церковне життя.

Зрозуміло, що це об'єктивно догоджало світській владі, сприяючи формуванню великих державних утворень.

Проте й брахманізм не загинув. Він не боровся з "єретичними вченнями", а поступово модернізувався, використовуючи елементи доарійських культів місцевих племен. Так, на рубежі старої та нової ери виник індуїзм, у якому збереглися всі священні тексти брахманізму.

Що ж до буддизму, то він не втримався на висоті своїх філософсько-етичних принципів. Образ Будди обожнювався, оповивався забобонами та ритуалами, а через це різниця між двома системами вірувань ставала дедалі меншою. Буддизм був поглинений індуїзмом, але перш ніж його громади зникли з території Індії (XIII ст. н. е.), він поширився в Південній та Східній Азії і став першою (за часом) світовою релігією.

Індійська політична думка того часу, надзвичайно релігійна й міфологічна, збагатила, проте, і світську політичну науку. Йдеться про твір "Артхашастра" (IV--III ст. до н. е.), автором якого вважається Чанак'я, міністр засновника імперії Маур'їв Чандра-гупти. У цьому творі загальне благо розглядається як збереження суспільного порядку, заснованого богом. Намісник бога -- цар, котрий силою тримає підданих у покорі.

У цій книзі наведено й методи політики та управління, ретельно розроблено систему шпигунства, стеження й контролю.

Привертає увагу й етична основа політики -- владу й багатство треба зберігати та примножувати будь-якими засобами (згодом цю саму тезу висуватиме європеєць Н. Макіавеллі).

Однак найвідоміпіим джерелом давньоіндійської політичної думки є збірник "Закони Ману", авторство якого приписують міфологічному прабатьку людей Ману. Насправді ж цю книгу писали, як стверджують експерти, починаючи з II ст. до н. є. аж до II ст. н. є.

Писали до того ж вельми майстерно, оскільки майже два тисячоліття "Закони Ману" проіснували як кодекс соціального життя Стародавньої Індії. Там є все: і елементи цивільного та кримінального права, і міркування щодо життя, шлюбу, правил очищення, покаяння, прийняття їжі тощо.

Нас же цікавить насамперед політика. І тут починається найцікавіше. Політичний аналіз показує, що в тогочасній Індії перемогу здобув усе-таки брахманізм як влада (церковна над світською) і як провідна релігія (над єретичними вченнями).

Основні тези: влада й варни (касти) -- від бога, цар -- божественного походження, порядок, встановлений Брахмою, -- вічний. Амінь!..

КИТАЙ

Перші дані про базові політичні міфи Стародавнього Китаю припадають на II тисячоліття до н. є.

У басейні річки Хуанхе правила династія Інь (Шан), яка отримала владу від своїх божественних предків. Засновником династії вважалося небо -- Шанді. Але наприкінці XII ст. до н. є. і воно їй не допомогло. Вожді племені Чжоу (гуни) завоювали ці землі, встановивши свою династію, яка керувала аж до III ст. до н. є.

Владу взяли, а як її утримати, коли місцевий люд переконаний, що вона має бути від бога?

Отже, потрібно було обґрунтувати зміну династії.

Сказано -- зроблено. Вихователь і радник другого царя династії Чен Вана -- Чжоу Гун написав з цього приводу книгу "Чжоу Лі". У ній стверджується, що небо (бог) -- господар свого слова: хоче -- надає право на владу (тянь-мінь), а хоче -- забирає. Зміна мандата -- не вибір особи, а вибір правлячої династії.

Засновник династії, якому небо вручає мандат, -- особа, безперечно, достойна. Проте коли влада передається з рук у руки, ці добродійні якості поступово втрачаються. Відтак і глибока думка: жодна система влади не є вічною.

Так і сталося. І справді, династія Чжоу в IX ст. до н. є. втратила владу.

Слід віддати належне стародавнім китайцям: на відміну від схильних до міфотворення індійців вони були справжніми раціоналістами.

Звичайно, вони не заперечують зв'язків між небом і піднебесною твердю (щось тут точно є!), однак у центрі китайської політичної думки не Всесвіт, а людина та суспільство, проблеми організації держави.

Ось тут і постає Конфуцій (551-479 до н. е.), найвідоміший китайський філософ, котрий нібито стверджував, що у світі немає речей, які б не можна було пояснити.

Це вже справжня позиція гностицизму!

Конфуцій (Кун Фуцзи означає мудрець, учитель) -- людина розумна, енергійна й бездоганно порядна. Але в чиновницькому середовищі ці якості не в пошані. Навіть дослужившись до посади міністра у князівстві Лу, більшої "апаратної кар'єри" учений так і не зробив. Проте створив власну школу та назбирав чимало класичних книг і записав безліч народних звичаїв.

До нас дійшла збірка "Лунь-юй" ("Бесіди та висловлювання"), складена учнями цього видатного філософа в V ст. до н. є.

Основа вчення Конфуція -- принцип доброчинності, що має поширюватися на всіх управлінців. Чи реально це? Напевне, не завжди.

Загалом же він висунув патріархально-патерналістську концепцію держави. Він трактував її як велику родину, де влада імператора ("сина неба") подібна до влади батька, а відносини правителів і підданих схожі на родинні стосунки старших і молодших.

Конфуціанство заперечувало участь народу в управлінні державою, проте пропагувало громадянський мир і злагоду, стверджуючи, що сенс і мета державної політики полягають у тому,

щоб впроваджувати етичні принципи вчителя в життя. Поступово це вчення стало впливовою політичною течією, а в II ст. до н. є. -- офіційною ідеологією та державною релігією, яка створила ідеологічну базу для виправдання східної деспотії в її китайському варіанті.

Як противага конфуціанству виникли даосизм і моцзизм.

Засновником школи даосів став Лао Цзи (VI ст. до н. е.), який вважав, що цивілізація, ускладнюючи й удосконалюючи життя, призводить до конфліктів і загибелі. Ідеал даосизму -- відхід від реального життя та суспільства.

Лао Цзи -- один із перших анархістів, який засудив державу як штучну структуру. Якщо Конфуцій впевнений, що держава забезпечує загальне благо, Лао Цзи вважає, що "народ голодує через те, що влада бере надто багато податків".

Основні ідеї його політичної доктрини:

1) держава -- штучний організм, апарат насильства й пригнічення;

2) потрібна децентралізація державності аж до рівня села;

3) найкращий уряд той, який найменше керує;

4) головне -- ігнорувати політику, тобто не перейматися справами держави та суспільства.

Цікаво, чи знайомі ці тези сучасним анархістам? Якщо так, то вони, напевне, мали б поставити Лао Цзи пам'ятник як своєму провідному ідеологові.

Мо Цзи (479-400 pp. до н. є.) -- випускник школи Конфуція -- першим у Китаї висловив ідею виборності першого правителя, яка дуже схожа на договірну теорію.

У нього, як і в даосів, дуже сильні ідеї соціальної рівності, присутня критика соціальної несправедливості. Його концепція всеосяжної та рівновеликої любові надто близька до євангельського "Усі люди -- брати".

Управління, на думку Мо Цзи, має здійснюватися за допомогою нагород і покарань, а також запровадженням нових законів (що заперечував Конфуцій).

У цьому розумінні він є предтечею ідеології легізму.

Засновником легізму вважають Шен Яна (390-338 pp. до н. є.) -- прем'єр-міністра царства Цинь (Шан). Його думки викладені в трактаті "Книга правителя області Шан". Суть цієї доктрини, що й донині користується чималою популярністю на Сході, полягає у відкиданні гуманності й справедливості в політиці за рахунок абсолютизації інтересів держави. "Слабкий народ -- сильна держава. Ослаблення народу -- головне завдання держави"-- наріжний постулат легізму.

По суті, легізм -- теоретична схема східної деспотії, самодостатньої державної інституції, що є сенсом і метою існування суспільства.

Тим часом конфуціанство під впливом обставин змінювалося й уже беззастережно не відмовлялося від законів і покарань.

Зрештою Сюнь Цзи (313-238 pp. до н. є.) доходить висновку, що між легізмом і конфуціанством серйозних суперечностей немає і ці вчення прекрасно доповнюють одне одного.

З IV ст. до н. е. у китайській державній практиці панує легізм. Проте на відміну від Індії з її кастовим поділом у Китаї поділ здійснюється на тих, хто при владі, і тих, ким керують.

Але згодом політики реанімують конфуціанство, яке органічно вбере в себе основи легізму. Це виразний приклад використання традицій для зміцнення нової держави.

І ще одне, трохи цинічне. Звід правил під назвою "Лі Цзи" з відвертістю, характерною для стародавніх джерел, декларував: для верхів -- правила ("Лі"), для низів -- покарання.

Насамкінець наведемо такий небуденний факт: з невеликими перервами конфуціанство до 1949 р. лишалося в Китаї офіційною ідеологією. Безприкладне довголіття!

Список використаної літератури

1. Авторханов А. Технология власти. -- М., 1991

2. Алаев Э.Б. Страны, народы и государства // Федерализм. -- 1977. --№2

3. Алескеров Ф., Ортешук П. Выборы. Голосование. Партии. -- М., 1995

4. Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура и стабильность демократии // ПОЛИС. -- 1992. -- № 4

5. Американское общественное мнение и политика. -- М., 1978

6. Анархиям, власть. -- М., 1992

7. Андрущенко В.П. Історія соціальної філософії. -- К., 2000

8. Антология мировой философии. -- М., 1969-1972

9. Арендт Х. Традиции и современность (К истории политических идей), 1990,