Природа і соціальна сутність політичного лідерства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕФЕРАТ

«Природа і соціальна сутність політичного лідерства та політичної еліти»

Вступ

Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін «еліта» введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих», «аристократію» та «простолюдинів» знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платана, Н. Мак'явеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.

Проблема політичного лідерства та елітизму є однією з найскладніших і найважливіших проблем політичної теорії й практики політичного життя. Недаремно у політологічній науці лідерство та елітизму характеризуються як нервовий вузол усіх політичних процесів. Як соціальний феномен лідерство властиве всім людським спільнотам і є найдавнішою персоніфікованою формою людського життя.

1. Поняття політичного лідерства

політичний лідерство еліта суспільство

Спроби з'ясувати сутність і природу політичного лідерства. Його роль в організації суспільного життя сягають сивої давнини і не припиняються й сьогодні. Свій початок вони беруть у культу героїв міфологічної свідомості. Цією проблемою займалися мислителі Стародавнього сходу, античні історики і філософи, зокрема Геродот, Плутарх, Демокріт, Сократ, Платон і Арістотель, мислителі Середньовіччя, Нового і Новітніх часів.

Політичне лідерство стало одним із основних питань усіх елітарних теорій від Н. Макіавеллі до його сучасних послідовників і критиків. Ідеться про персоніфікацію влади, авторитет і вплив, панування й підпорядкування, підкорення, вираження й представництво спільних інтересів та ін.

Чільне місце у світовій політичній науці, зокрема щодо лідерства, належить українській політичній думці - від «Повчання Володимира Мономаха» до елітарних концепцій Д. Донцова і В. Липинського 20 ст. Усі етапи історії України персоніфіковані, пов'язані з видатними особистостями, лідерами в усіх сферах життя.

Проблема політичного лідерства особливо загострюється в кризові періоди історії у зв'язку з пошуками й утвердженнями нових форм життя, посиленням політичної активності усіх верств суспільства, із зіткненням позиції, інтересів і воль. Виразити спільні інтереси, здійснити авторитетне керівництво у сфері політики - саме в цьому полягає сенс політичного лідерства.

Природа політичного лідерства складна і суперечлива. Вона стало об'єктом ґрунтовного дослідження різних соціальних наук. У сучасній політології існує широкий спектр концептуальних інтерпретацій даного феномену і причини його виникнення. Серед причин виникнення політичного лідерства можна виділити такі. Найдавнішою й найпоширенішою концепцією лідерства є концепція особистих якостей, різновидами якої виступають волюнтаристська (Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, Д. Донцов та ін.) й аристократична (Арістотель, Ортега-і-Гассет, В. Липинський). В основі концепцій особистих якостей лідера лежить уявлення про лідерство як про результат дії особливих якостей окремих осіб, якими вони володіють чи то від Бога, чи то від Природи, чи в наслідок самовдосконалення. При цьому вважається, що дані якості спрацьовують незалежно від обставин і бажань мас людей, поведінкою й діяльністю яких керують лідери.

Незважаючи на надзвичайну важливість для лідерства необхідних якостей, такий підхід до розуміння природи лідерства багато дослідників вважають однобічним. По-перше, він не враховує зумовленості лідерства об'єктивними обставинами, прагненнями і настроями мас. По-друге, завжди проблематичним лишається питання, які риси є найхарактернішими для політичного лідера. Це свідчить про те, що дана концепція не може достатньою мірою з'ясувати природу і суть лідерства.

Другою поширеною концепцією є функціональна концепція лідерства. Американський учений Р. Такер, наприклад, розглядає лідерство як здатність особи визначити проблемну ситуацію з погляду своєї позиції або власної передбачуваної діяльності.

Деякі дослідники, такі, як М. Герман, Т. Парсонс і Ю. Дженнінгс, вважають, що лідерство - це функція групи і що можливості лідера жорстко детерміновані інтересами групи, до якої він належить.

Своєрідне тлумачення лідерства дають класики марксизму, визначаючи лідера як особу. Що має набір певних особистих якостей, таких, як уміння, знання, авторитет, організаторський талант, та є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

Слабким місцем функціонального підходу до вирішення проблеми політичного лідерства цілком слушно вважається недооцінка його прибічниками активної ролі суб'єктивних чинників лідерства. Утім, практика суспільно - політичного життя показує, що політичне лідерство являє собою складний об'єктивно - суб'єктивний процес взаємодії суб'єкта й об'єкта політики, зумовлений характер певної епохи, конкретної ситуації, традиціями і менталітетом народу, рівнем розвитку політичної свідомості мас та іншими чинниками. Лідером здебільшого виступає той, хто не тільки найуспішніше орієнтується в ситуації, оволодіває нею, виражає спільний інтерес, скеровує і веде своїх послідовників, а й пристрасно прагне підкорити і вести за собою пасивні маси. Водночас лідерство характеризується і тим, що послідовники або ведені (маси) не просто підкоряються, йдучи за лідером, а й бажають іти за ним. Усі ці аспекти враховуються у філософсько-онтологічному підході до розуміння суті політичного лідерства, який найповніше розкриває його інтегральну природу і багатофункціональність.

Відправним пунктом для розуміння соціальної природи політичного лідерства є усвідомлення того, що лідерство являє собою процес складної взаємодії між людьми в соціальних системах і виростає із потреб їхньої спільної діяльності в організації і керівництві, що орієнтується на авторитетно-легітимному нав'язуванні волі та на підкоренні. Зміст поняття «лідерство» складають такі важливі ознаки: спільна солідарна діяльність людей, наявність спільних інтересів і загальної мети, перевага носія авторитету в якостях і повноваженнях.

Лідерство завжди пов'язане з ідентифікацією індивідуальних, групових і суспільних інтересів. Це результат персоніфікацій ідентифікованих групових і суспільних інтересів. Його сенс полягає в здійсненні авторитетного керівництва з організації суспільно-політичного життя. Видатний український політичний мислитель В. Липинський справедливо стверджував, що «тільки тоді, коли є загальновизнані громадські, церковні, воєнні, родинні і класові авторитети, на які може опиратися влада, народжується на території даного громадянства його власна держава».

Якщо спробувати коротко визначити політичне лідерство, то можна сказати, що воно являє собою персоніфікований спосіб самоорганізації суспільного життя, що ґрунтується на авторитеті і сутність якого становлять владні відносини впливу і послідовництва, панування й підкорення. Як уже зазначалося, політичне лідерство виникає і функціонує як об'єктивно - суб'єктивний процес. Об'єктивність лідерства зумовлена соціальними причинами його виникнення й розвитку, місце і роллю в організації життя суспільства. Водночас лідерство нерозривно пов'язане з певним суб'єктом, власне з персоною лідера. Конкретна особа стає суб'єктом лідерства завдяки своїм особистим якостям, авторитетові («харизмі») і внаслідок добровільного визнання й підкорення збоку інших з метою реалізації спільного інтересу. Виходячи з цього, слід розрізняти поняття «політичне лідерство» і «політичний лідер».

Сам термін «лідер» (від англ. Leader) дослівно означає: провідник, керівник. За традиційним визначенням словників і енциклопедій, політичний лідер - це впливовий учасник політичного процесу, який незалежно від формального статусу намагається і здатний консолідувати зусилля людей, спрямувати їх на досягнення спільних цілей, які він висунув. Він може очолювати державу, велику соціальну чи соціально-етнічну спільноту, політичну партію, суспільно-політичний рух, громадсько-політичну організацію. Становище лідера зобов'язує багато до чого, адже його авторитет, політичні й особисті якості строго оцінюються людьми і знаною мірою зумовлюють успіх політичної діяльності.

2. Головні риси політичного лідера

Політика як сфера солідарної діяльності й боротьби за реалізацію спільної мети з погляду інтересів певних соціальних верств, класів, спільнот і конкретних осіб вимагає від політичного лідера відповідного набору професійних і людських якостей, які вирізняли б його з-поміж тих, для кого він є авторитетом. Як уже зазначалося, з приводу цього у політологів є різні погляди. Спроба групи американських учених, представників концепції рис (К. Біру, Е. Богардус, Ю. Дженнінгс, Р. Стогділ та ін.) розробити необхідний набір професійних і особистих якостей, якими повинен володіти політичний лідер, показати неможливість підтвердити на практиці необхідність чітко визначеного набору особистісних рис. Більш того, навіть такі важливі для лідера позитивні якості, як сильна воля і високий інтелект, не завжди виступають обов'язковою умовою його становлення й діяльності.

Досвід проведеного дослідження і його висновки аж ніяк не змінюють проблеми якостей лідера і значущості її. Він показав скоріше те, що намагання сформувати ідеальну модель політичного лідера без урахування місця, часу й обставин його функціонування є справою безперспективною. Певною реакцією на набутий досвід стала ситуативна концепція лідерства, яка збагатила теорію лідерств просторово-часовими параметрами та ідеями відносної універсальності даного феномену людської діяльності. Теоретики ситуативного підходу досить часто, однак, перебільшують значення ситуації, що призводить до нехтування чинником людської активності в політичному житті, зведення ролі лідера лише до рупора ситуації, об'єкта маніпуляції.

Розглядаючи проблему якостей і характеристик лідера, слід мати на увазі, те, що йдеться, по-перше, про найістотніше і найнеобхідніше в його гармонійній єдності і, по-друге, по певну систему об'єктивних вимірів конкретної ситуації - суспільно-історичні умови, рівень політичної культури, вид регулювання суспільних відносин, форму й об'єкт лідерства, ступінь інституційності, панівний стиль лідерства тощо.

Говорячи про найістотніше, німецький учений М. Вебер указав свого часу на три основні й вирішальні для політичного лідера якості: почуття, відповідальність і окомір. Почуття, пристрасні від розумів як на орієнтацію на сутність справи, пристрасну самовідданість їй. Оріє6нтація на справу - це той Бог або демон, який цією справою керує. Але ця пристрасть не повинна бути стерильною збудженістю чи романтичною інтелектуальною забавою. Самої лише пристрасті для лідера недостатньо. Служіння справи повинно поєднуватися з відповідальністю за справу, яка є провідною зіркою політичної діяльності лідера. А для цього потреб окомір, здатність внутрішньо зібрано і спокійно віддатися впливові реальностей, дистанціюватися відносно людей і речей. Відхід від сучасності справи, безвідповідальність, відсутність дистанції Вебер розглядав як три смертні гріхи будь-якого політика. Політика здійснюється водночас пристрасно, відповідально і з холодним розрахунком. У цьому - реалізм і ефективність дії політика і політики. Тому найскладнішою для лідера є проблема поєднання в одній душі палкої пристрасті, відповідальності й розсудливості.

Подібно до Вебера, український мислитель Д. Донцов як базові якості лідера, провідника розглядав мужність, шляхетність і мудрість.

Позиція Вебера стосовно базових якостей лідера вірна і прозорлива. Вона підтверджується історичним досвідом, бо ґрунтується на глибокому аналізі природи політичного лідерства і його сутності. Механізм формування і функціонування політичного лідерства кінця 20 ст., утому числі й умовах утвердження Української незалежної держави, засвідчує незаперечну значущість для політичного лідера якостей, які виділив Вебер. Зміни в суспільно-політичному житті висувають нові вимоги до особи лідера. Тому сучасна політологія доповнює характеристику моделі сучасного політичного лідера такими важливими рисами: висока аналітичність розуму, професійна компетентність, виражена схильність до суспільної діяльності, велика інноваційність мислення, вміння генерувати ідеї, приймати політичні рішення і впроваджувати їх у життя, послідовність принципів і переконань за достатньо розвинутої готовності до сприйняття альтернативних думок, сильна воля, цілеспрямованість, наполегливість, непохитна віра в правильність обраної мети і шляхів досягнення її тощо.

Завдяки авторитетові й особистому впливові політичний лідер виконує такі найважливіші функції в здійсненні політики: аналіз і оцінювання групових ситуацій, вироблення програми політичної діяльності й прийняття політичних рішень, вибір шляхів реалізації їх і мобілізація людей на виконання їх. Досить важливими функціями лідерства є інноваційно-прогностична, виховна, контрольна.

Враховуючи значення політичної ролі лідерства в житті суспільства, слід зауважити, що досить важливою і складною є проблема формування політичного лідера та ефективних механізмів діяльності лідерства. Тут уже важливо - особливості макро- і мікросередовища, виявлення (стихійне або свідоме) лідерів, вибирання їх, визначання форм, методів і засобів формування політичної орієнтації, шляхів включення в активну політичну діяльність, формування власної команди, вироблення програми діяльності, завоювання послідовників та багато того іншого.

3. Типологія політичного лідерства

Розумінню проблему політичного лідерства сприяє знання типологізації даного феномену. Складність і багатоманітність суспільно політичного розвитку, політичних процесів і політичної діяльності зумовлюють багатоманітність типів лідерства. У науковій літературі існують типологізації політичного лідерства, які базуються на різних критеріях.

Одна з перших спроб типологізації лідерства належить М. Веберові, який здійснив її з урахуванням типів владарювання. На цій основі Вебер виділив три основні типи політичного лідерства:

1. Традиційне лідерство, що ґрунтується на вірі як правлячих, так і підлеглих у те, що влада є законною, оскільки сприяється на авторитет освячених і непорушних традицій та звичаїв наслідування її. Даний тип лідерства складає основу існування всякої монархічної влади.

2. Раціонально-легальне, або бюрократичне, лідерство, що ґрунтується на вірі в законність раціонально встановлених правил і процедур обирання лідера і в його ділову компетентність. Цей тип лідерства відповідає республіканським формам правління Нового і Новітнього часів. Його характерними ознаками є наявність легальних процедур обрання, відповідність особистості претендента бажаному наборові необхідних професійних якостей, конкурентність і періодичність змін лідера.

3. Харизматичне лідерство, що ґрунтується на ірраціональній вірі в надзвичайні, надприродні, недоступні для інших, богоявленні якості правителя, які надають йому можливість і неформальне право підкоряти собі маси (харизма - винятковий, містичний Божий дар, властивий людині). Харизматичне лідерство характеризується режимом необмеженої влади лідера, яка ґрунтується на ідеї служіння мас інтересами суспільства і держави, уособлених персоною лідера; певними особистими відданістю й довірою, зумовленими наявністю у лідера уявних якостей пророка, месії, вождя; некритичним ставленням мас як до лідера, так і до його політики. Як свідчить історія, умовою харизматичної влади є не лише фанатична відданість мас лідерові. «Харизма» досить часто в нинішніх умовах має формально-юридичну захищеність у вигляді процедур канонізації постаті вождя, президента, висування «батька нації та народів» єдиним кандидатом на виборах тощо.

Характеризуючи означені вище типи лідерства, Вебер перекреслював, що якщо перші два типи притаманні стабільним соціальним спільнотам, то харизматична влада завжди виникає на переломних етапах розвитку суспільства, пов'язаних із радикальною зміною соціально-економічних структур і культурно-ціннісних орієнтацій, з активізацією масового ентузіазму. Харизматичне лідерство несе в собі заперечення минулого державного досвіду, ідею революційності й месіанізму. Однак у процесі об'єктивної стабілізації воно може набувати рис традиційного (монархічного) та бюрократичних типів.

Для докладнішого аналізу проблем типології лідерства сучасна політологія застосовує такі критерії: функції і роль лідера в суспільстві, стиль та методи діяльності, ціннісні орієнтації, характер участі лідерів в організації політичної влади. Масштаб і рівень їхньої діяльності тощо.

Застосовуючи критерій функцій і ролі політичного лідера в системі владних відносин, цікаву класифікацію політичних лідерів запропонував відомий західний політолог М. Герман. Він поділяє лідерів так:

а. Лідер - «комівояжер» - сенс своєї діяльності він вбачає у вираженні й задоволенні інтересів своїх послідовників;

б. Лідер - «пожежник» - його діяльність - це ланцюг реакцій на початкові умови ситуацій;

в. Лідер - «маріонетка» - ним керують його прибічники.

Побічну типологію політичного лідерства застосовує Р. Такер, виділяючи лідерів «реальних» і «менеджерів». Перші - це лідери-герої, революціонери, реформатори. Другий - ті, що майже не впливають на хід подій.

Проаналізувавши стиль політичної поведінки американських президентів, професор Дж. Фарбер запропонував чотири можливі стилі реалізацій лідерських обов'язків:

а. Активно - позитивний стиль, зорієнтований переважно на продуктивну діяльність, раціональне розуміння лідером своїх обов'язків і здібностей, своїх можливостей;

б. Активно - негативний стиль, зорієнтований на задоволення власних амбіцій, самолюбства, честолюбства;

в. Власно - позитивний стиль, зорієнтований на збереження лідером своїх попередніх ціннісних орієнтирів, уявлень і кола прихильників, які змушують лідера приймати політичні рішення в межах існуючих традицій;

г. Пасивно - негативний стиль передбачає мінімальне виконання лідером своїх обов'язків у межах існуючої системи думок і відносин. Для такого лідера характерне або передоручення ведення справ своєму оточенню, або приймання імпульсивних, непродуманих рішень.

Використовуючи даний критерій, Л.Р. Стогділ виділяє такі типи політичного керівництва: авторитетний, переконувальний, демократичний, інтелектуальний, виконавчий.

Найбільш поширеною в політології класифікацією за стилем є поділ лідерства на авторитарний і демократичний типи.

Оскільки в лідерстві завжди проявляються певні ціннісні орієнтації, то його типологія часто здійснюється на основі ставлення лідера до панівних у суспільстві культурних та ідеологічних цінностей. За цим принципом лідери поділяють на такі типи:

1. Лідер - консерватор, діяльність його спрямована відродження й збереження усталених цінностей і традицій, норм і правил соціальної поведінки. До них відносять переважно керівників консервативних, республіканських та християнсько - демократичних партій і рухів.

2. Лідер - ліберал (реформатор), який, не відкидаючи цінностей, які панують у суспільстві, прагне внести в них певні зміни відповідно до вимог часу і змін політичної ситуації. Це лідери партій ліберального і соціал - демократичного напряму.

3. Лідер - революціонер, діяльність якого спрямована на заперечення існуючих цінностей і утвердження нових. До цього типу належать керівники революційно-демократичних, комуністичних і анархічних партій.

4. Лідер - реакціонер, який відстоює застарілі, віджилі цінності й традиції. Це переважно вожді ультраправих і ультралівих партій, які тяжіють до тоталітаризму й диктатури і дуже часто породжують харизматичний тип лідера.

У теоретичній і практичній політології поширеним є поділ лідерства на формальне і неформальне за критерієм характеру участі лідерів в організації суспільно-політичного життя.

Формальне лідерство пов'язане з встановленими правилами висування і призначеннями лідера - керівника, неформальне виникає як результат особистих взаємин лідера з певною спільнотою завдяки завоювання власного авторитету. На цій основі в політології розрізняються поняття «лідер» і «керівник». Різниця між політичним керівником і лідером полягає в тому, що керівник найчастіше призначається «згори», а лідер висувається стихійно «знизу». Звичайно, в деяких випадках керівник може бути чи не може стати і не формальним лідером. Проте керівник не часто володіє необхідними якостями лідера. Це здебільшого «номенклатурник» слухняний рупор верхів.

Велике значення має здійснення типології за масштабом лідерства. Розрізняють лідерів загальнонаціонального, регіонального і місцевого рівнів, а також лідерів певних класів, груп і етнічних спільнот.

Одним із складних і важких аспектів, пов'язаних з типологізацією політичного лідерства, є проблема вождізму. Вождізм слід розглядати як різновид політичного лідерства, характерний для ідеологізованих, жорстко організованих (тоталітарних) суспільств, що проявляється певним типом владних відносин і ієрархії установ влади корпоративного характеру. Це тип владних відносин, які ґрунтуються на особистій відданості персоні вождя, що володіє нічим необмеженою верховною владою. Характерними рисами вождізму є ірраціональне сприйняття політичних відносин носіями буденної свідомості, харизматизації й атрибутизації вождя. У сучасному світі зовнішніми формами прояву вождізму виступають месіанізм, теократизм, непотизм, трайбалізм та ін.

Завершуючи розгляд проблеми типологізації політичного лідерства, слід нагадати положення Вебера про те, що типів лідерства в чистому вигляді не існує. Вивчення різноманітних методик типології політичного лідерства виявило взаємопереплетеність типів. Це вимагає застосування під час дослідження їх конкретно-історичних підходів. Однак і на цій основі неможливо знайти остаточних відповідей на безліч питань, пов'язаних з типологією політичного лідерства, із сутністю, функціями й тенденціями його розвитку, з пріоритетністю певних типів. Це зумовлюється тим, що, з одного боку, лідерство є творчим процесом і кожен лідер виступає творцем власного стилю, власної політичної програми і шляхів здійснення її, а з іншого - лідерство значною мірою залежить від рівня розвитку суспільства, його типу і політичного устрою, політичного режиму, рівня розвитку політичної культури і свідомості мас, від історичних і національних традицій та від інших чинників.

Серед сучасних політологів не існує єдиної позиції щодо пріоритетності певного типу лідерства в умовах сучасного світу. одні, як, наприклад, американський учений Д. Белл, вважають, що умови сучасного технотронного, інформаційного, постіндустріального демократичного суспільства вимагають лідерів демократичного типу, лідерів-професіоналів, меритократів. А інші небезпідставно роблять висновок, що нинішня доба - це доба харизматичного лідерства. На думку багатьох фахівців, саме харизматичний лідер здатний вивести сучасну цивілізацію з кризового стану, подолати наступ бюрократизації й масовізації суспільних відносин, суспільну «атомізацію», відчуженість мас від політики й держави.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції, а саме: об'єднувати суспільство навколо загальних цілей; згуртовувати маси на реалізацію компетентних політичних рішень; створити в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння.

Отже, проблема політичного лідерства є складною, багатогранною й багатовимірною. Тільки застосування комплексу різних методів дослідження дає змогу охопити всі грані політичного лідерства.

4. Політичні еліти

Поряд з політичними лідерами найвпливовішими і найактивнішими суб'єктами політики і влади виступають політичні еліти. Феномени політичного лідерства та елітизму тісно пов'язані між собою і взаємно переплетені, як і теорії, що їх відображають. Цей взаємозв'язок ґрунтується на їхній спільній природі. Очевидно, саме тому в західній політології досить часто лідерство розглядається як «демократичне формування» того самого рівня, що й еліта. Водночас під елітою мається на увазі група лідерів. Як засвідчує американський політолог Г. Ласвел, термін «еліта» вживається в описовій політичній науці для того, щоб окреслити соціальний прошарок, з якого «вербуються лідери».

Термін «еліта» (від франц. elite) означає найкращий, добірний, обраний. Починаючи із 17 ст., цей термін вживається стосовно товарів підвищеної якості і тільки згодом - стосовно найкращих людей у суспільстві. Понятійного статусу у сфері суспільно-політичних наук даний термін набуває лише наприкінці 19 ст. - на початку 20 ст. З цього часу елітою вважаються найвидатніші, найкращі представники суспільства чи будь якої його частини - верстви, групи людей, які мають такі особисті людські й професійні якості. Що виділяють їх з оточення, роблять обраними, а це дає їм право володарювати. У політиці це означає, що розвиток суспільства здійснюється значною мірою завдяки владі правлячої меншості, тобто політичної еліти. Основний постулат елітизму - це поділ суспільства на вибрану активну меншість (еліту) і пасивну більшість (масу). Цей поділ здійснюється на основі різних критеріїв, основними з яких є теократичний, генократичний та ціннісний. Очевидно, що людське суспільство ієрархізоване і впорядковане, що через природні й соціальні відмінності, які існують між людьми, кожен виконує свою роль в організації суспільно-політичного життя, зокрема і в керівництві, в управлінні суспільними процесами. Зі зростанням суспільної активності людей, з розвитком державної організації та з поділом праці виділяється певна група людей, що за своїми психобіологічними і соціальними якостями найбільше здатна саме до керівної, управлінської діяльності, а отже, що розвиток суспільства здійснюється під владою меншості, тобто під владою політичної еліти.

Незважаючи на елітність і раціональну обґрунтованість, елітистська проблематика тривалий час розглядалася радянським суспільствознавством як псевдонаукова, буржуазна й антидемократична. Така позиція випливає з марксистсько-ленінського трактування політики як концентрованого вираження економіки і класових інтересів. На відміну від марксизму, прихильники теорії еліт заперечують безпосередню детермінованість політики і політичної влади відносинами власності і класовим інтересом. Вони розглядають політику як відносно самостійну і досить впливову сферу розвитку суспільства, більше того, саме в політичній владі вони вбачають одну з головних причин соціального розмежування. Згідно з цим розумінням терміна «політичні еліти» від початку його застосування в політичній науці, теоретики елітарних концепцій вважають його на позначення людей, які уособлюють носіїв політичної влади. У сучасній політології еліта завжди трактується як вища, відносно самостійна і привілейована група людей, які займають провідне становище в політичному житті суспільства, зокрема в підготовці, прийняті й реалізації політичних рішень, при цьому багато хто з сучасних політологів справедливо вважає, що не слід ототожнювати політичну еліту з правлячою. Адже окрім правлячої еліти об'єктами вивчення політичної науки є й опозицій на еліта, або контреліта, комунікаційна, ідеологічна та інші активні суб'єкти політичної діяльності. Концепція елітизму, як і лідерства, досить різноманітні. Вони ґрунтуються на соціально-політичних уявленнях, сформованих у глибоку данину. Ще в період розпаду родового устрою з'являються ідеї поділу суспільства на вищих і нижчих, благородних і ницих, аристократів і простий люд. Найбільш системно ці ідеї було розвинуто у вченнях Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Ніцше та інших мислителів. Однак серйозно теоретично обґрунтування і практичного застосування вони ще й досі не набули.

5. Сучасні теорії еліт

Перші сучасні класичні концепції еліт виникли наприкінці 19 ст. - на початку 20 ст. Вони пов'язані з іменами італійських соціологів і політологів В. Парето і Г. Моска. Вільфредо Парето виходив з того, що світом в усі часи правила і повинна правити обрана меншість най здібніших і найпродуктивніших людей - еліта. «подобається це деяким теоретикам чи ні, - писав він у трактаті із загальної соціології, - але людське суспільство неоднорідне, й індивідів різняться фізично, морально та інтелектуально». Сукупність індивідів, які різняться результативністю, діють з високими показниками в певній сфері діяльності і становлять еліту. Парето сформулював оригінальну теорію кругообігу еліт, яка пояснює, на його думку, динаміку соціального розвитку. Суть цієї теорії полягає ось у чому: соціальна система прагне рівноваги і в разі порушення цієї рівноваги згодом намагається знову вернутися до неї; процес коливання систем і поступової «стабілізації» їх утворює соціальний цикл; тривалість циклу залежить від циркуляції еліт. Еліти виникають із нищих верств суспільства і в процесі боротьби піднімаються на вищі щаблі, там розквітають, а згодом вироджуються і зникають. Цей кругообіг еліт Парето вважає «універсальним законом історії». Учений пропонує варіант класифікації еліт. Він поділяє їх на два головні типи, які послідовно змінюють один одного. Перший тип - «леви», яким притаманний крайній консерватизм, грубі «силові» методи правління. Другий тип - це «лисиці», майстри обдурювання й політичних спекуляцій. Кожна з цих еліт має певні переваги на тому чи іншому етапі суспільного розвитку, які з плином часу перестають відповідати потребам суспільства.

А тому збереження рівноваги соціальної системи потребує постійної заміни одного різновиду еліт на інший через зміни повторюваних ситуацій. Суспільство, де переважає еліта «левів», - застійне, водночас еліта «лисиць» є динамічною. За Парето, механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечується пропорційний приплив до еліти людей обох орієнтацій. Призупинення такої циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційного руйнування системи, до появи нової еліти, що складається переважно з «лисиць», які згодом вироджуються в «левів» - прибічників деспотизму. Поділяючи еліту відповідно до теорії циркуляції на правлячу і не правлячу, Парето розглядає революцію лише як боротьбу і заміну правлячої еліти на потенційну, яка лише маскується під захисників інтересів народу, щоб дістати його підтримку, а насправді тільки обдурює його. Маси від зміни еліт здебільшого нічого не виграють. Більше того, нова правляча еліта вдається з часом до ще жорстокішої і витонченішої експлуатації мас, ніж її попередники.

Іншим відомим теоретиком елітизму був співвітчизник Парето - Гаетано Моска. У праці «Основи політичної науки» він обґрунтував ідею поділу всіх існуючих суспільств на два класи - клас правлячих і клас не правлячих, підлеглих. Перший клас завжди відносно мало чисельний, монополізує владу, здійснює всі політичні функції й користується вигодами і привілеями. Виходячи з ідеї про клас «правителів», Моска розробив концепцію формування «правлячих класів», політичної еліти. Він вважає, що найважливішим критерієм входження до політичної еліти є вміння керувати іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальні, моральні та інтелектуальні переваги, які вирізняють певну особу із загальної маси суспільних індивідів.

Відзначаючи згрунтованість цієї групи та її панівне становище, Моска називає її політичним класом. Цей клас не є незмінним. До його складу можуть поступово потрапляти кращі представники інших верств. Учений вважає, що існує дві тенденції його розвитку: аристократична і демократична. Перша являється в прагненні політичного класу бути правлячим через спадковість, якщо не юридично, то фактично. Переважання аристократичної тенденції призводить до кристалізації, а згодом і до виродження класу і, як наслідок, до суспільного застою. Це сприяє активізації боротьби нових соціальних сил, щоб зайняти панівне становище в суспільстві. Друга, демократична, тенденція полягає в оновленні політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління й активних елементів нижчих верств. Таке оновлення захищає еліту від деградації, робить її здатною до ефективного керівництва суспільством. Найбажанішим для суспільства станом є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями розвитку політичного часу, оскільки це забезпечує стабільність і спадковість у керівництві суспільством, сприяє його якісному оновленню.

Тлумаченні Моска поняття «клас» відрізняється від тлумачення марксистського. Як уже зазначалося, для Моска, як і для багатьох інших представників елітизму, визначним чинником соціального розшарування виступає не економіка, а політика. Тому в нього політичний клас прирівнюється до правлячого як зорганізованої при владі меншості.

Перші елітисти були вороже налаштовані щодо демократії. В основу їхніх теорій покладено тезу про одвічну нерівність людей, про нездатність маси здійснювати функції управління суспільством. Маси некомпетентні в політиці, вони інертні, а в стані бунтарства підривають підвали суспільства. Тому правління більшості народу не здійсненне на практиці.

Гаетано Моска стверджував: «демократи є, з одного боку, не що інше як міф, а з іншого - цей міф породжує найгірший тип політичної організації: диктатуру тих, хто переміг на виборах».

Ця антидемократична спрямованість концепцій Парето і Моска набула дальшого розвитку в працях німецького вченого Роберта Міхельса. Р. Міхельс проаналізував соціальні механізми, які породжують елітарність суспільства. Учений доходить висновку, що сама організація суспільства потребує елітарності і неминуче відтворює її завдяки закономірності розвитку організаційних структур. У суспільстві діє «залізний закон олігархічних тенденцій». Його суть полягає в тому, що невідривно від суспільного прогресу виникають і розвиваються великі організації, які обов'язково спричиняють появу олігархізації управління суспільством і сприяють формуванню політичної еліти, оскільки керівництво цими організаціями неможливе вісьма її членами. Ефективність їхньої роботи потребує спеціалізації й раціоналізації, а отже, і керівного ядра та апарату, які поступово, але неминуче виходять з-під контролю рядових членів, відриваються від них, підпорядковують політику своїм власним інтересам, опікуються своїми власними привілеями, тобто перетворюються на олігархію. Залізному законові олігархічних тенденцій підлягає і демократія, оскільки, щоб зберегти себе і досягти певної стабілізації, вона змушена організуватися. А це спричинює виокремлення активної меншості - еліти, якій маси змушені підкоритися через неможливість прямого контролю над великою організацією. Унаслідок цього, вважає Міхельс, демократія неминуче трансформується в олігархію. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке нездатна подолати. По-перше, вона суперечить людській природі, по-друге, неминуче продовжує в собі олігархічне ядро. Із дії закону олігархічних тенденцій Міхельс робив песимістичні висновки стосовно можливостей демократії та соціал-демократичних партій.

Антидемократичну спрямованість мали й елітарні концепції В'ячеслава Липинського і Дмитра Донцова, з якими вони виступили на початку 20 ст.

В. Липинський розробив оригінальну концепцію національної аристократії: нею «повинна бути активна правляча й організуюча меншість і нації». Слідом за італійськими теоретиками Липинський вважав, що «аристократію повинні складати найкращі мужі нації, незважаючи на їхнє походження і майновий стан. Еліта має формування з усіх станів і класів українського суспільства, передусім із продукуючого хліборобського класу і нащадків дворянства і шляхти. Саме із продуцентів повинна формуватися активна, ініціативна, дійова меншість організаторів і керівників нації, які володіють матеріальною силою і моральним авторитетом».

«Без матеріальної сили і морального авторитету, - вважав Липинський, - не може бути національної аристократії. А без національної аристократії, сильних і авторитетних провідників не може бути нації». Розглядаючи основні методи формування національної аристократії - класократію, охлократію і демократію, - найкращим із них Липинський вважав класократію. На його думку «лише поєднання українського селянського ферменту з творчим українським аристократичним елементом в одній надкласовій, загальнонаціональній верстві і дасть життєздатність українській державі. Основою знання й служіння державі національної аристократії є не національний, а територіальний чинник - свідомість своєї території, любов до своєї землі».

Інший український учений Д. Донцов також під політичною елітою розумів національну аристократію, але звузив її рамки, в кінцевому підсумку, до поняття «каста правителів». Виходячи з ідеї «ієрархізованої суспільності», Донцов поділяє суспільство на касти. Панівною з яких повинна бути не маса (демократія), не та чи та «кляса» («класократію»), а каста «лучних людей». Ця каста правителів, - писав Донцов, - повинна бути окремою громадою, забезпеченою, по-перше, з іншої глини, викута з іншого металу, ніж інертна, байдужа, хитлива маса; по-друге, мусить займати окреме становище, власне творити із себе окрему касту; по-третє, мусить ця каста виказувати зовсім окремі прикмети духу й душі, інші ідеї мусять горіти в її головах, аніж це в обмеженої, нездібної народної маси». Засадничими чинниками формування касти «лучних людей» Донцов вважав передусім ірраціональні чинники: дух давнини. Старі інстинкти національної вдачі, воля до панування, ірраціональні догмати віри в національну ідею, щоб «сиділи вони не в книжках і в програмах, а в крові». Самі ці чинники повинні формувати такі основні риси української еліти, як шляхетність, мудрість і мужність. Головним завданням цієї еліти є формування національної ідеї, внесення її у свідомість мас, формування «панської психіки народу-володаря» та мобілізації народу на боротьбу за національну ідею.

Як бачимо, еліти і демократія розглядались у перших елітаристських концепціях як явища, які виключають одне одного. Однак така позиція дедалі більше входила в протиріччя з розвитком західних країн у напрямі демократії. Тому вже в 30-ті - 40-ві роки 20 ст. почали з'являтися різні концепції «демократичного елітаризму», автори прагнуть обґрунтувати сумність цього принципу з принципами демократії і справедливості. Необхідність елітарного правління починає виводитись із уточненої сутності самого поняття «демократія». Західні політологи Дж. Шумпетер, Г. Ласвел та інші переглянули постулати родоначальників елітизму. Вони виступили проти ототожнення демократії з правлінням народу.

Замість формули «правління народу» Шумпетер вводить формулу «правління від імені народу». Він стверджує, що «демократія - це уряд, який схвалюється народом». Саме демократичне правління одержує, таким чином, елітарне тлумачення й елітарну структуру. Правлячи, еліта існує, на думку Шумпетера, у будь-якому суспільстві, в тому числі і демократичному. Демократичне правління допускає конкуренцію серед еліт за владу. У ринковій концепції еліт Шумпетера різні еліти виносять на продаж свої програми, а маси «покупців» під час виборів підтримують або відкривають їх. Учений розуміє демократію як політичну систему, в якій маси, вибираючи між конкуруючими елітами, певною мірою впливають на політику.

На думку Ласвела, демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, а «закритим» або «відкритим», «представницьким» характером еліт. Еліта сучасного західного суспільства відрізняється від еліти минулого, за Ласвелом, тим, що вона відкрита, її члени володіють знаннями, уміннями, відповідальністю, вони приходять до влади на основі справедливої конкуренції.

Надалі конкуренції демократичного елітизму еволюцію вали в напрямі елітарного плюралізму, що ґрунтується на принципі рівноваги еліт. Прибічники елітного «плюралізму» вважають, що в суспільстві висувається і діє багато еліт, які здійснюють лідерство в певній сфері суспільного життя. Французький учений Р. Прон виділяє в сучасному суспільстві такі різновиди еліт: політичну, військову, бізнесову, еліту ватажків мас та адміністративну еліту. Вважається, що між цими елітами існує постійна конкуренція і політика полягає в тому, щоб досягти згоди між групами, що конкурують. А маси здійснюють тиск на еліти, використовуючи механізм виборів чи плебісцитів.

Сучасні соціологи і політологи обґрунтовують поєднанність демократії з елітизмом не тільки на основі принципу рівності, а й на основі принципу справедливості. На основі даного принципу було розвинуто всі цінні теорії еліт. На цій основі американці вчені Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти, «меритократів» (так званої еліти заслуг). «Меритократія» - це еліта знань, компетентності, яка об'єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл, наприклад, вважає, що на зміну елітам «крові» і «багатства», характерним для доіндустріального й індустріального суспільства, прийшла «еліта знань», яка відповідає характерові сучасного після індустріального суспільства. Після індустріальне суспільство - це суспільство справедливості в сучасному розумінні цього поняття. Воно високо цінує і заохочує тих, чий внесок у соціальний прогрес є найбільшим. Саме люди, які законно користуються авторитетом і повагою, мають престиж, по справедливості повинні правити суспільством.

Свого роду антиподом сучасних концепцій демократичного елітизму виступають ліво ліберальні теорії еліт. Найавторитетнішим представником цього напрямку в західній політології вважається Р. Мілс, який ще в 50-ті роки 20 ст. намагався довести, що західними суспільствами, зокрема США, править не багато еліт, а одна. Ліво ліберальні теорії еліт належать до так званої макіавеллівської школи в дослідженні еліт, характерними рисами якої є визначення однієї, зорганізованої і привілейованої володарюючої еліти - правлячого класу (Моска, Парето, Міхельс, Донцов); її закритість, відірваність від мас, групова свідомість тощо. Сучасний ліво ліберальний елітизму значно розширює характеристику правлячої еліти новими специфічними рисами: визнанням демократичних елементів у системі влади правлячої еліти, можливості впливу (хоч і дуже обмеженого) мас на еліту через систему виборів та інші демократичні інститути; доповненням ціннісного підходу до еліти структурно-функціональним, тобто елітизму виводиться не тільки з особливих психологічних і соціальних якостей, а й з того, що окремі особистості займають високі командні позиції в суспільній ієрархії; владна еліта не обмежується політичною елітою, вона розглядається як внутрішньо структурована.

Р. Мілс вважає, що ядро американської правлячої еліти становлять керівники корпорацій, політики, вищі державні службовці і вищі офіцерські чини. Їх підтримують інтелектуали, які добре влаштувалися в рамках існуючої системи. Об'єднувальними чинниками правлячої еліти послідовники ліво ліберальних концепцій вважають не тільки спільну зацікавленість у збереженні свого привілейованого становища і стабільності існуючої системи, а й близькість соціального статусу і духовних цінностей, стилю та ін. Характерним для цих концепцій є заперечення прямого зв'язку економічної еліти з елітою правлячою.

Поряд із ліво ліберальними концепціями значного поширення набули ліворадикальні концепції еліт, яскравим прикладом яких є марксистська партократія. Попри заперечення елітизму в суспільно-політичному розвитку, Ленін. Як відомо, розробив специфічну концепцію політичної еліти як вчення про авангардну роль партії робітничого класу і всіх трудящих. Головне її призначення - керівництво революційною діяльністю в побутові комуністичного безкласового суспільства, що ґрунтується на принципах самоуправління. Партократична теорія еліти набула реального втілення в діяльності комуністичних партій країн тоталітарного соціалізму. Розпад комуністичної системи, крах соціалізму продемонстрував утопізм і неспроможність елітизму, заснованого на його запереченні.

6. Типологія політичних еліт

Теорія і практика суспільного життя з очевидністю підтверджують, що елітизму, у тому числі і політичний, є об'єктивним явищем суспільно-політичного розвитку. Це явище зумовлене внутрішньою природою суспільного розвитку, зокрема такими чинниками: об'єктивною структуризацією та ієрархізацією розвитку суспільства; психологічною і соціальною нерівністю людей; законом поділу праці; необхідністю і високою суспільною значущістю управлінської діяльності для здобуття влади і привілеїв; об'єктивністю лідерства і наступництва, панування та підкорення; практичною неможливістю участі широких мас населення в здійсненні управлінських функції, їхньою пасивністю та іншими чинниками. Безперечно, це стосується не тільки суспільства, а й самої еліти. Еліта загалом і політична еліта зокрема є внутрішньою диференційованою та ієрархізованою, характеризується певною структурою організованістю. Виходячи з внутрішньої диференціації та ієрархізації політичної влади, у політології на основі різних критеріїв виділяють певні типи політичних еліт.

За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта поділяється на правлячу - ту, яка безпосередньо володіє державною владою, і не правлячу (опозиційну) контреліту, тобто ту, яка веде боротьбу за владу.

Правлячу еліту, у свою чергу, поділяють на вищу (вищі ешелони влади, які приймають рішення загальнодержавного рівня), середню еліту, яка бере участь у підготовці і в обговоренні політичних рішень; адміністративну еліту (бюрократію), функцію якої є виконання політичних рішень.

Відповідно до правочинності і законності володіння державою владою еліта поділяється на легітимну і нелегітимну. Слід зауважити, що дана класифікація є досить неоднозначною. Зазвичай легітимною вважається влада, освячена правом і законом. Однак на практиці досить часто на право, закон, конституцію посилаються насильницькі, тиранічні, диктаторсько-поліційні режими, які не мають авторитету серед мас, тобто їхня легітимність є суто формальною.

Щоб вийти з даного протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владою лише тих режимів і, відповідно, лише тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку згоду збоку мас. «Тоді, - писав він, - легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав'язується їм».

Відповідно нелегітимними є така влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, нав'язують їм свою владу, змушують силою підкорятися їхній волі тощо.

Панівним методом реалізації влади легітимних еліт є переконування, компроміс при пропорційно значно меншому примусі, насильстві.

У нелегітимних еліт, навпаки, питома вага переконування, згоди незначна, зате панують насильство, страх і примус.

Цілком зрозуміло, що жодна політична еліта не має монополії на легітимність, що її потрібно виборювати. Але одна справа, коли вона виборюється законним, знову ж таки легітимним, демократичним шляхом, спираючись на довіру й авторитет серед народу, й інша, коли вона встановлюється насильно. Тобто сам характер встановленого політичного режиму визначає легітимність і не легітимність еліт. Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на фрагментовані, нормативно інтегровані та ідеологічно інтегровані.

До першої належать еліти, яким притаманний мінімальний рівень структурної інтеграції, невеликий обсяг нормативного консенсусу, відсутність згоди щодо загальних правил політичної діяльності, поділ на фракції, мало єдності щодо вартостей існуючих політичних інститутів. Це еліти, які ведуть між собою гостру боротьбу, б'ють, як кажуть, «по своїх». У наслідок цього політична система є нестабільною.

До нормативно інтегрованих належать еліти, де панує відповідно високий рівень структурної згуртованості, достатній нормативний консенсус, де діють диференційовані фракції, відносна згода щодо правил діяльності, певна погодженість щодо інституційних вартостей. Методом діяльності таких еліт, здебільшого, є компроміс. Усе це забезпечує стабільність політичної системи та панування демократично-ліберальних цінностей і еліт.

Третій тип у цій класифікації - ідеологічно інтегровані еліти. Характеризуються тісною інтегрованою структур, єдністю системних вартостей, нормативною чіткістю, політичне життя контролюється фракціями і партіями, панує нав'язаний елітою загальний консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних режимів.

У повоєнній Європі крім цих типів досить поширеним став поділ ідеологічний: демократичні, ліберальні еліти і, відповідно, авторитарні. У сучасних плюралістичних концепціях висувається теза, що стабільності ліберально-демократичних політичних режимів вдається досягнути завдяки формуванню множинності еліт у суспільстві, коли поряд з політичною розвивається наукова, економічна, військова, релігійна і художня еліти, які в своїй діяльності врівноважують політичну еліту, і це забезпечує політичну свідомість, запобігає встановленню авторитарних і тоталітарних режимів.

Досить поширеним у науці - від класичних елітарних теорій і до сьогодні - є поділ еліт на відкриту і закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допускають поновлення своїх рядів знизу доверху за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чином внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність. Головне, щоб процес циркуляції еліт був постійним. Окрім перелічених особливостей відкритої еліти слід зазначити й такі:

- Особисті досягнення в певній галузі;

- Професіоналізм і компетентність;

- Конкурентний або загальний спосіб добробуту;

- Чутливість до громадської думки;

- Саморегуляція.

Закриті еліти - це замкненні кастові групи, для яких характерні такі основні ознаки:

- Недопущення представників нижчих верств;

- Відсутність спонтанності у формуванні;

- Особисті досягнення цінуються, але головне - відданість системі, цінностями, лідерові (вождю);

- Ієрархічна підпорядкованість знизу доверху;

- Некритичне ставлення до директив згоди;

- Байдужість до громадської думки;

- Зайняття посад за принципом особистої відданості тощо.

Отже, методологічний аспект проблеми політичного лідерства та елітизму характеризується багатомірністю підходів - філософських (діалектичного, екзистенціалістського, прагматичного), загальнонаукових (системного, структурного, функціонального, діяльного, аналітико-синтетичного, дедуктивно-індуктивного), спеціальних (дисперсного, ситуаційного, конкретно-соціологічного). Комплекс цих підходів має охоплювати всі грані політичного лідерства та елітизму.