Політичне життя в незалежній українській державі

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНЙ УКРАНСЬКЙ ДЕРЖАВІ

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

2. СПРЯМУВАННЯ ПАРТІЙ УКРАЇНИ

2.1 Партії лівого та крайньолівого спрямування

2.2 Створення демократичних, центриських та партій правого спрямування

3. СТВОРЕННЯ ТА ДЯЛЬНІСТЬ ПАРТІЙ ВЛАДИ. ОПОЗИЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ КРАЇНИ

3.1 Створення та діяльність партій влади

3.2 Опозиція ії влив на громадсько-політичне життя України

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Політичні партії є головними інститутами політичної системи громадянського суспільства, без яких демократія не є дієздатною. У правовому розвинутому суспільстві політичні партії є інструментом здійснення цивілізованого процесу формування як законодавчої, так і виконавчої влади. Тому право на створення політичних партій є однією з базових свобод сучасних демократій. Саме поняття існування свободи створення політичних партій є правовою основою багатопартійної політичної системи, навіть якщо про неї ніде в правових актах не йдеться.

Важливим кроком на шляху побудови демократії та багатопартійності в нашій державі стало прийняття у квітні 2001 р. Закону України «Про політичні партії в Україні».

Слід зазначити, що прийняття закону «Про політичні партії в Україні» було одним із зобов'язань України перед Радою Європи. Тому остання схвально поставилася до факту його ухвалення. Водночас Рада Європи наголошує на тому, що головним завданням України тепер є забезпечення повної відповідності існуючої практики вимогам Закону.

Виборчим законодавством України партії визначені як єдині суб'єкти виборчого процесу. У зв'язку з цим необхідно також наголосити на тому, що діяльність політичних партій регламентується і залежить не тільки від закону про політичні партії, а й від норм, що регулюють порядок проведення виборів.

1. ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

З проголошенням у колишньому СРСР, у тому числі в Україні, політики перебудови, почали створюватися політичні структури, які спершу обстоювали послідовну соціалістичну демократію, а відтак - просто демократію, зосереджуючись на культурно-просвітницькій діяльності (Український культурологічний клуб у Києві 1987 p.), товариство Лева та молодіжний дискусійний політклуб у Львові, 1987 p.). Згодом почали формуватися організації політичного спрямування.

У становленні української багатопартійності виділяють три етапи.

1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.).

На цьому етапі виникають політизовані й політичні організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. Розпочався він зі створення в березні 1988 p. Української Гельсінської спілки (УГС), яка першою заявила про необхідність побудови самостійної української держави. У тому ж році виникли Демократичний союз та Народна спілка сприяння перебудові. А в січні 1989 p. відбувся перший з'їзд Українського християнсько-демократичного фронту, через рік - установча конференція Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, дещо пізніше - Українського товариства “Меморіал”. Політичне життя активізувалося після опублікування 16 лютого 1989 р. у газеті “Літературна Україна” проекту програми сприяння перебудові Народного Руху України (НРУ). У вересні 1989 р. в м. Києві відбувся установчий з'їзд НРУ як політизованого громадського об'єднання, у жовтні заявила про себе нечисленна, але надрадикальна Українська національна партія.

2. Етап початкової багатопартійності (кінець 1990 p. - до подій 19-24 серпня 1991р.).

Започаткував його установчий з'їзд Союзу трудящих України за перебудову, що відбувся 24 лютого 1990 p. У квітні того ж року було засновано партію Державна самостійність України (ДСУ), Український християнсько-демократичний фронт реформувався в Українську християнсько-демократичну партію (УХДП), Українська Гельсінська спілка - в Українську республіканську партію (УРП). У травні відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ), а через місяць заявила про себе Українська селянська демократична партія (УСДП) та Українська народно-демократична партія (УНДП).

1 липня 1990 р. в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА), яку заснували партії та об'єднання національно-демократичного спрямування: УМА оголосила реєстрацію громадян Української Народної Республіки (УНР) на основі закону про громадянство УHP 1918 p. і скликання національного конгресу, виступила за створення Національних Збройних сил, Національної Служби Безпеки та Національної поліції.

Восени 1990 p. політичний спектр України розширили Селянський Союз України, Народна партія України, Ліберально-демократична партія України. У грудні 1990 p. члени КПРС, які утворювали демократичну платформу в тодішній КПУ, створили Партію демократичного відродження України (ПДВУ), тоді ж відбувся установчий з'їзд Демократичної партії України (ДПУ).

3. Посткомуністичний етап (від серпневих подій 1991 p. до виборів до Верховної Ради України в березні 1994 p.).

Відзначається принципово новими політичними і соціально-економічними умовами. Після серпневих подій 1991 p. КПРС та її регіональне відділення в Україні КПУ були заборонені. 24 серпня 1991 p. було проголошено незалежність України, що уможливило демократичні перетворення в ній. Процес творення партій отримав нові можливості й стимули. У вересні 1991 p. відбувся установчий з'їзд Ліберальної партії України (ЛПУ), у жовтні - установчий з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ). На основі Української міжпартійної асамблеї було створено Українську Національну Асамблею (УНА).

У 1992 р. в Києві було створено Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ). Внаслідок об'єднання Української національної та Української народно-демократичної партії утворилася Українська національна консервативна партія (УНКП). Активно виникали нові партії в 1993-1994 pp., серед яких Народний Рух України (НРУ), Комуністична партія України (КПУ).

Багатопартійність в Україні стала фактом. "Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії…" - так записано у ст. 36 Конституції України. З формуванням багатопартійності процес творення нових партій не припиняється. Так, якщо на час виборів до Верховної Ради в березні 1998 р. в Україні було 52 політичні партії, то на початку 2001 p. їх уже налічувалося 110, а на початок виборів 2002 р. - 132.

Відбуваються типові для багатопартійності міжпартійна та внутріпартійна боротьба, розколи в партіях, об'єднання партій, утворення міжпартійних блоків. Процес групування партій особливо активізувався у зв'язку з підготовкою виборів до Верховної Ради в березні 2002 p.

Багатопартійність в Україні відтворює весь ідейно-політичний спектр партій, який існує у світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні діють комуністичні, соціал-демократичні, ліберально-демократичні, консервативні, християнські, націоналістичні партії. За політичним спрямуванням - ліві, центристські, праві [12].

2. СПРЯМУВАННЯ ПАРТІЙ УКРАЇНИ

Для характеристики ідейно-політичного спектра партій використовується така система координат, яка позначається термінами: "ліві", "праві", "центристи". Приналежність партії до того чи іншого флангу визначається її ставленням до обсягу державного втручання в економічні процеси, до ринку і соціальних програм. До правих відносять партії, які орієнтовані на досягнення економічної ефективності шляхом стимулювання "вільної гри" суб'єктів ринку при мінімальному втручанні держави в економіку, на більш економну державу, що може бути досягнуто методом упорядкування соціальних виплат і допомоги, обмеженням кількості отримувачів соціальної допомоги (тільки найбільш слабкі і знедолені групи населення). Для правих партій також характерне підозріле ставлення до будь-яких альтернативних форм колективного управління. Ліві партії, навпаки, роблять акцент на "соціальній" ефективності, шлях досягнення якої вони бачать в обмеженні стихійних проявів ринку, в активному державному регулюванні економічних процесів, в зменшенні соціальної нерівності через розширення соціальних програм. У сфері влади ліві притримуються моделей колективного самоуправління на виробництві і демократії участі. До лівого флангу традиційно відносять партії соціал-демократичні і помірних комуністів. До центру належать партії, чиї переваги стосовно ринку і державного регулювання чітко не визначені або носять компромісний характер. У країнах Заходу цей спектр політичного простору частіше за все займають ліберали. Поряд з подібним поділом у політології існує уявлення про крайньо лівий і крайньо правий фланги, до яких відносять партії, які мають особливі радикальні програми. Західноєвропейська традиція відносить до крайньо лівого флангу радикалів, комуністів і анархістів. Під крайньо правими, як правило, розуміють націоналістів і релігійних фундаменталістів

2.1 Партії лівого та крайньолівого спрямування

опозиція партія політичний

Історія сучасного лівого руху в України розпочалася 1991 року, коли 22 липня Міністерство юстиції зареєструвало Комуністичну партію України. Проте досить швидко, 30 серпня 1991 року, після провалу Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), Президія Верховної Ради України заборонила діяльність КПУ. Прийняте тоді рішення не мало резонансу в суспільстві і серйозно не опротестовувалося.

На уламках КПУ виникла Соціалістична партія України (вже у жовтні 1991 року). А пізніше, 14 травня 1993 року, Президія Верховної Ради ухвалила рішення, за яким громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, отримали можливість створювати партійні організації відповідно до чинного законодавства. Відтак 5 жовтня 1993 року знову була зареєстрована Комуністична партія України [11].

Відновлення КПУ не означало ліквідації СПУ. Понад те, протягом кількох наступних років в Україні з'явилася низка інших партій комуністичної орієнтації.

Сьогодні лівий спектр української політики представлений досить широко - від СПУ (яка позиціонує себе лівоцентристською) до ліворадикальних Комуністичної партії робітників та селян (КПРС), Прогресивної соціалістичної партії України (ПСПУ).

Ставлення українських лівих до СРСР досить різне: від схвалення сталінізму КПРС, до категоричного засудження політики Й. Сталіна і примусової колективізації (СПУ).

Постсталінський Радянський Союз сприймається також неоднозначно. Так, СПУ засуджує систему партійно-державного бюрократизму, вважаючи, що справжній марксизм в СРСР було забуто, внаслідок чого країна увійшла в системну кризу, „так і не подолавши стадію перехідного періоду від капіталізму до соціалізму”. Інші (КПУ, КПУ(о), ПСПУ, КПРС) сприймають розпад СРСР як трагедію. Хоча КПРС вважає, що після Й. Сталіна радянське суспільство фактично повністю переорієнтувалося на споживацький тип відносин, тобто на „приховану капіталізацію”.

Всі ліві партії та організації головною своєю метою проголошують побудову соціально справедливого суспільства. Що тут мається на увазі і як таке суспільство функціонуватиме, вони конкретно визначити не змогли.

В усіх програмах йдеться також про народовладдя, яке розуміється як верховенство народу над державою, самоврядування у політичній, економічній, виробничій, територіальній та суспільній сферах. Народовладдя повинно стати внутрішньою політичною та економічною самоорганізацією суспільства. Всі ліві партії та організації одностайно виступають проти розширення НАТО, Європейського Союзу та вступу України до цих організацій, проти втручання МВФ, ЄБРР, ВТО у справи України. Лише СПУ підтримує участь України у створенні багатосторонніх сил з підтримання миру під патронатом ООН і ОБСЄ [10]. Крім всього зазначеного вище, для програм всіх лівих партій та організацій характерне:

поєднання класичної теорії марксизму-ленінізму з рефлексіями на сьогодення (особливо щодо питань приватної власності, релігії);

критика влади та існуючих соціально-економічних проблем, якій присвячено найбільші за обсягом частини програм;

несприйняття конкурентів з лівого табору.

На сьогодні найперспективнішими виглядають СПУ та, поки що, КПУ. Остання, незважаючи на особливе акцентування уваги на роботі з молоддю та розвитку комсомольської організації, поки що не змогла запропонувати у власній програмі нічого нового, що би зробило її життєздатною у майбутньому. Партія й досі сумує за СРСР і не може різко, через специфіку свого виборця та партійного контингенту, відірватися від цього історичного баласту, який не тільки не дає перспектив КПУ, а й робить її відповідальною за помилки минулого [9].

2.2 Створення демократичних,центриських та партій правого спрямування

Центристські партії:

I. Трудовий конгрес України. (ТКУ)

Створений у 1993 році відомим українським політиком А.Матвієнко ТКУ одразу ж запретендував на центристську позицію у політичному спектрі України. Заснований досвідченим партійцем і комсомольцем Конгрес об'єднав багатьох відомих політиків, урядовців, бізнесменів “Саме в цей час, усвідомуючи свій громадянський обов'язок, відповідальність за долю держави, добробут її народу, ми, представники депутатського корпусу, трудових колективів з міст і сіл, вчених, підприємців та орендаторів, профспілкового руху, молодіжних та інших громадських організацій заявляємо про свій намір об'єднатися в громадсько-політичне об'єднання - Трудовий Конгрес України”.

II. Партія демократичного відродження України. (ПДВУ)

З початком перебудови в СРСР і процесами гласності, демократизації суспільства, у лавах КПРС виникає незадоволення, спротив консервативній верхівці партії. Це крило КПРС було основою “Демократичної платформи КПРС”. З часом виявилось, що всі надії на поліпшення ситуації в КПРС марні, тому більшість “Демплатформи в КПУ” вирішили створити свою партію, що мала бути “не комуністичною, але й не антикомуністичною”. 27 депутатів Верховної Ради підписали спільну заяву про вихід з КПРС, а зокрема і майбутні лідери ПДВУ - В.Гриньов, В.Філенко, О.Ємець.

IІІ. Міжрегіональний блок реформ. (МБР)

Ідея створення МБР - партії ліберальної інтелігенції, підприємців, бізнесменів, - тісно пов'язана з невдалими спробами відомого політика В.Гриньова перетворити на подібну партію об'єднання «Нова Україна». Такі намагання висловлювались ним вже у 1993 р., коли «НУ» готувалась до виборів. Спроба Гриньова ініціювати «згори» цілу низку партій цивілізованого типу - соціал-демократичну, ліберально-демократичну, Конституційно-демократичну, - об'єднавши їх з Партією демократичного відродження України у рямках «Нової України», дала поштовх для створення центристського ядра в українському політичному спектрі. Але, з огляду на різні обставини, згадані партії не стали такими. Найбільш слабкою виявилась ліберально-демократична гілка, яка згідно ідеї, повинна була стати душею об'єднання.

IV. Конституційно-демократична партія. (КДП)

Другою партією ліберального напрямку є більш відома завдяки своїй історичній назві Конституційно-Демократична партія (КДП).

Партія створювалась як загальносоюзна. Її установчий з'їзд відбувся у травні 1990 року. В Україні найбільші осередки функціонували в Запоріжжі та Одесі. Партія конституційних демократів, виходячі з примату законності, обстоювала необхідність відновлення втраченої після жовтня 1917 року спадкоємності та лігітимності влади, проголосила, що в своїй діяльності керуватиметься не ідеологіями, а здоровим глуздом та нормами загальнолюдської моралі.

V. Ліберальна партія україни. (ЛПУ)

Лібералізм як ідеологія прогресивно настроєної інтелігенції в Україні сформувався не на голому місці. Це був складний еволюційний процес, який мав свої ідеологічні джерела і грунтувався на реальній ситуації в Україні. Почавши з Кирило-Мефодіївського товариства у 40-х рр. ХIХ ст., український лібералізм поступово перетворився на досить потужну політичну силу. На початку ХХ ст. виникли такі ліберальні формації як Українська Демократична партія (УДП), Українська радикальна партія (УРП) і пізніше - Українська Демократично-Радикальна партія (УДРП), Товариство Українських поступовців і т.д. З проголошенням незалежности виникає і потреба створити партію, яка б об'єднала ліберально налаштованих людей. 12 вересня 1991 р. була створена Ліберальна Партія України, що її очолив відомий підприємець І.Маркулов.

VI. Ліберально-демократична партія України. (ЛДПУ)

Ідея створення ліберально-демократичної партії народилась серед членів Народної спілки сприяння перебудові та асоціації “ Виборець “. У 1990 р. була створена Київська ліберально-демократична спілка (КЛДС). Заявляючи про створення організації, засновники оптимістично дивились на перспективи ліберально-демократичного руху.

VII. Партія зелених України. (ПЗУ)

Ідея створення екологічної партії виникла ще у жовтні 1989 року на Установчому з'їзді Української екологічної асоціації “Зелений світ“. У той час рейтинг зелених був дуже високим, бо на відміну від інших зелені могли робити конкретні справи. Через рік, 28 вересня в Києві відбувся установчий з'їзд Партії зелених України (ПЗУ). До того часу були розроблені основні засади ПЗУ, що були надруковані у газеті “Зелений світ”. У них зазначалося, що зелені в усьому світі не мають “принципових суперечностей із соціалістами, соціал-демократами, лейбористами, комуністами гуманістичного напрямку”. Політична мета зелених визначалася як “екосоціалізм”, але незабаром цей термін було відкинуто.

Праві партії

І. Конгрес Українських Націоналістів. (КУН). Конгрес Українських Націоналістів виник у 1993 році в результаті перенесення на терени України діяльності Організації Українських Націоналістів (С.Бандери), яка тривалий час діяла за кордоном. ОУН(б) з 1950 рр., коли втратила зв'язок з Краєм, робила неодноразові спроби відновити свої структури в Україні. Ця діяльність пожвавилася з початком т.зв. «перебудови» в СРСР.

II. Українська національно-консервативна партія (УНКП). УНКП виникла в результаті об'єднання Української Національної Партії, Республіканської партії України та Української Національно-Демократичної Партії у червні 1992 року. УНКП сповідувала т. зв. «український національний консерватизм» і проголошувала себе послідовниками ідеологів українського консерватизму В.Липинського, С.Томошівського, В.Кучабського та ін.

III. Українська християнсько-демократична партія. (УХДП). В січні 1989 року в Львові виник Український християнсько-демократичний фронт. 13 січня 1989 року у Львові відбулося Установче Віче УХДФ, на якому було схвалено Статут і Програму УХДФ та обрано його керівні органи. До центральної Ради УХДФ увійшли: В.Січко, Т.Картин, С.Єдинороз, М.Торко, І.Штурмак, Л.Чекальська, В.Касіян, Я.Корнилюк, П.Січко та інші. Головою ЦР УХДФ було обрано В.Січка.

Таким чином, підсумовуючи перелік існуючих і вже неіснуючих партій, існування яких мало місце в історії незалежної України, можна сказати, що незважаючи на їх різноманіття та різнонаправленість жодна зних не досягла головної мети політики нашої країни - стабільності і економічного процвітання держави.

3. СТВОРЕННЯ ТА ДЯЛЬНІСТЬ ПАРТІЙ ВЛАДИ. ОПОЗИЦІЯ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ КРАЇНИ

3.1 Створення та діяльність партій влади

Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на 14 січня 2009 року в Україні офіціально зареєстровані 162 політичні партії Законом України «Про політичні партії в Україні» закріплюється юридичне визначення поняття політичної партії, встановлюється порядок створення та припинення діяльності партій, запроваджуються основні принципи їхньої організаційної побудови, форми участі в політичному житті [1].

У будь-якій демократичній державі існує розповсюджена система громадських організацій, які мають значний вплив на всі сторони суспільного життя. Саме громадські організації є ініціаторами та чинником вирішального впливу на формування громадської думки у суспільстві, а політичні партії до того ж є найважливішою формою вияву політичних переконань та поглядів громадян [2].

В Україні порядок створення і засади діяльності громадських організацій, політичних партій регулюється Конституцією України, Законами України “Про об'єднання громадян”, “Про політичні партії в Україні”.

Для реєстрації політичної партії до Міністерства юстиції України подаються:

· заява;

· статут і програма партії;

· протокол установчого з'їзду , конференції, зборів політичної партії із зазначенням дати і місця його проведення, кількості учасників, які проголосували за створення політичної партії;

· підписи громадян ( не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраних не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим), засвідчені підписами осіб, які збирали ці підписи;

· відомості про склад керівних органів політичної партії;

· платіжний документ, що засвідчує сплату реєстраційного збору:

· назва та адреса банківської установи, в якій політична партія відкриватиме рахунки.

Припинити свою діяльність громадська організація чи політична партія можуть за рішенням їх вищих статутних органів, якими є З'їзди, Конференції чи Загальні збори членів відповідного громадського формування. Примусовий розпуск громадської організації чи політичної партії можливий виключно за рішенням суду в разі вчинення правопорушень. Перелік підстав до примусового розпуску громадської організації чи політичної партії є повним та вичерпним (ст.32 Закону України “Про об'єднання громадян” та ст. 21 Закону України “Про політичні партії в Україні”).

3.2 Опозиція ії влив на громадсько-політичне життя України

Існування опозиції є органічним явищем, необхідною характеристикою політичного устрою демократичної країни. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи, опозиція є ефективним засобом цивілізованого розв'язання суперечностей між інтересами різних соціальних груп, висловлених на політичному рівні, невід'ємною складовою механізму стримувань і противаг у структурі владних відносин [3,14].

Досвід розвинутих демократій засвідчує, що надання опозиції повноцінних можливостей для представлення та обстоювання своєї, альтернативної щодо офіційної, точки зору, конкуренції з правлячими політичними силами, стабілізує політичну структуру суспільства, запобігає виникненню гострих політичних конфліктів і кризових ситуацій, слугує засобом пом'якшення надмірної соціальної напруги та зменшення вірогідності помилок при прийнятті важливих державних рішень.

З іншого боку, відсутність дієздатної опозиції або легітимних каналів для реалізації її поглядів спричиняє підвищення рівня соціальної нестабільності, провокує політичну апатію населення, або навпаки - розвиток подій за конфліктним, силовим сценарієм.

Україна, проголосивши курс на європейську інтеграцію та входження до євроатлантичних структур, тим самим взяла зобов'язання щодо приведення своєї політичної системи, характеру відносин у ній, рівня політичної культури у відповідність до демократичних стандартів. Одним із важливих завдань на цьому шляху має стати формування цивілізованих стосунків між владою та опозицією.

Можна сформулювати такі висновки щодо сучасного стану опозиції в Україні та пропозиції, спрямовані на досягнення стратегічної мети - забезпечення цивілізованих, конструктивних стосунків між опозицією і владою, перетворення опозиційних сил на реальний і впливовий інститут політичної системи, який пропонує обгрунтовані альтернативи державної політики України.

ВИСНОВОК

Таким чином, можна зробити такі висновки, що аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних - це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших - антикомуністичні маніфести, третіх - повторення ортодоксальних марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, а то й до відновлення сталінізму, четвертих - це екстремістські, націоналістичні і шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних поглядів не може хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.

Найближче майбутнє партій визначатиметься їхньою спілкою з бізнесом. Такий крок для партій як неминучий, так і небезпечний, бо в такому разі їм доведеться ділити з бізнесом відповідальність за стан справ в економіці. А він поки що породжує зневіру щодо політиків і відчай, на основі якого зростають соціальні катаклізми. Важливим елементом розвитку політичних процесів в Україні має стати завершення правового оформлення багатопартійності. Визначною подією у розвитку демократичних процесів в Україні стало прийняття нової Конституції, що сприятиме розвиткові громадянського суспільства, формуванню професійного парламенту та ефективній реалізації принципу поділу влад. А щоб політичні процеси рухалися саме в такому напрямку, державні інститути повинні цілеспрямовано, активно впливати на розвиток багатопартійності, допомагати становленню партій та суспільно-політичних організацій України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Законом України «Про політичні партії в Україні»

2. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 1997

3. Брегеда А.Ю. - Основи політології- К., КНЕУ 2000р.

4. Гавриленко А. - “Що об'єднує лівих і правих” - Вечірній Київ- березня - 1999р.

5. І.С. Дзюбко, І.Р. Онищенко, К.М. Лемківський, З.І. Тимошенко „Політологія” у схемах, таблицях, визначеннях, К., 1999

6. Квятковський І. Ліва ідея: світовий і український виміри. //http://socinfo.kiev.ua/dumka/s29_11_2001.htm

7. Коментар до Конституції України - К., 1998р.

8. Майборода С.О. - “Політичний простір України” - Вітчизна - №1-2 - 2004 р.

9. Мороз О. Чого хочуть соціалісти України. //http://socinfo.kiev.ua/dumka/vybir/part1.htm

10. Програма Соціалістичної партії України (Нова редкція). Вступ. //http://socinfo.kiev.ua/progr_dok/program.htm

11. Программа Коммунистической партии Украины. //http://www.kpu.kiev.ua/Main/index.htm

12. Пуфлер Е. Партійна система незалежної України//Нова політика. - 1997. - №1.

13. Томенко М. Українська перспектива. - К., 2007.

14. Упорядник М.В. Кучер „Основи політології” Абетка українського політика. - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru