Політична партія: історія, сучасність та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ: ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………… 3

• 1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ 5
• 2. СУЧАСНІ ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ 8
• 3. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ В КРАЇНАХ ЄС 10
• ВИСНОВОК 16
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 17

ВСТУП

Політика - це специфічний спосіб взаємодії держави і суспільства. З'єднуючою ланкою між ними виступають політичні партії і суспільно-політичні рухи. Будучи елементом громадянського суспільства, вони дозволяють йому ефективно впливати на політику держави.

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання [8,9].

Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?

1. Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).

2. Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.

3. Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.

4. Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США - свого роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.

5. Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас.

Ці риси відрізняють реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й від карликових партій, "одноденних" партій, характерних для країн, які здійснюють перехід до демократії.

Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає [10].

1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

партія політика влада

Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі. В Римі вперше виникає і сам термін "партія", що в перекладі з латинської означає "частина" - частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного періоду були характерні такі риси: становий характер, нечисленність, нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи), організаційна неоформленість, слабкий зв'язок з масами (угрупування носили елітарний характер). Аналогічні аморфні угрупування виникали і в період європейського Середньовіччя, наприклад, відома боротьба партій "чорних" (феодалів-нобілей) і "білих" (багатих міщан) у Флоренції в XI ст. Буржуазні революції дали імпульс для появи багатьох партій у формі політичних клубів. Вони відрізнялися від аристократичних угруповань більшою організованою оформленістю й ідеологічними орієнтаціями. Так, французька революція 1789 р. призвела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців[3].

Суттєвий вплив партій на політику став відчуватися лише з першої четверті XIX ст. У цей час формуються перші масові партії в таких країнах, як США (1828 р. - Демократична партія, 1854 р. - Республіканська партія) і Великобританія (1850 р. - ліберальна партія, 1867 р. - Консервативна партія). В інших країнах партії з'являються пізніше. Загальною тенденцією розвитку партій у Європі і США було формування спочатку буржуазних і лише потім робітничих партій [12].

Інша ситуація складалася в Російській імперії. Тут першою виникає робітнича партія (РСДРП). Вона була утворена у 1898 р. Буржуазні партії з'являються лише після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 p., що легалізував громадські організації.

Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:

· формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;

· усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;

· розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.

Взагалі фактори сприяли тому, що партії, набувши абсолютно нових рис (ввівши управлінський апарат, місцеві організації, інститут фіксованого членства, статут і програми), перетворилися з другорядних допоміжних організацій в один із значущих елементів політичних відносин. Вони займають центральне місце в організації виборчих кампаній, в мобілізації електорату на підтримку конкретних лідерів і програм.

Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі:

· артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми;

· політична соціалізація і формування суспільної думки;

· розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;

· рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії;

· мобілізація виборців на виборах;

· участь у боротьбі за державну владу через вибори;

· здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади;

· рекрутування нових членів партії.

Говорячи про значну роль партій у політичному житті суспільства, необхідно зазначити, що частина західних дослідників уже з початку 70-х pp. порушує питання про кризу партій. Під кризою розуміється зниження впливу на суспільство, що проявляється у скороченні їх чисельності і у втраті виборців, які традиційно голосували за ці партії.

Падінню ролі партій сприяє ряд факторів:

· зниження напруги соціальних конфліктів;

· послаблення класового розколу суспільства;

· зростаюча соціальна і географічна мобільність і, як наслідок, фрагментація класів та послаблення групової солідарності;

· конкуренція з боку ЗМІ, які сильно відтиснули у здійсненні таких функцій, як мобілізація електорату у період виборчих кампаній, політична соціалізація і формування суспільної думки;

· падіння цікавості до традиційних ідеологій; люди часто голосують за імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;

· конкуренція з боку нових рухів і корпоративних структур, орієнтованих на вирішення окремих проблем, завдяки яким людина намагається висловити актуальні для неї культурні, естетичні, професійні, вікові, інші інтереси.

Але ставити питання про зникнення партій з політичного простору було б передчасно. Можна сказати, що історія їх буде продовжена, хоча самі партії втратили монопольне становище на цьому просторі.

2. СУЧАСНІ ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

У сучасному світі налічується понад 800 політичних партій, які об`єднують у своїх лавах близько сотні мільйонів членів та, певно, ще більше число прихильників. Партійні системи є механізмом міжпартійної взаємодії, а також партій з державою та іншими складовими частинами політичної системи. Вони надають стабільності цій системі і залежать за своїм характером від історичних і політичних традицій даної країни, особливостей її економічного життя, гостроти соціальних конфліктів, тощо [2].

Демократичним країнам притаманна багатопартійна система. Це така система, де реальну боротьбу за владу ведуть декілька політичних партій. Історично склалися три типи багатопартійної системи: біпартизм - система, в якій визначальну роль відіграють дві основні політичні партії, які, перемагаючи на виборах, по черзі приходять до влади (США, Великобританія, Канада); двопартизм- двох з половиною партій, коли жодна з двох найбільших партій не може отримати більшості в парламенті й одна з них утворює коаліцію з третьою для формування уряду (типова для сучасної Німеччини); поліпартизм - три і більше партій з приблизно однаковим за кількістю електоратом, жодна з яких не здатна на тривалий час отримувати підтримку більшості в парламенті й змушена формувати урядові коаліції (Італія, Бельгія, Франція, Данія та ін. країни). Проте в деяких країнах в умовах багатопартійності вирішальну роль у формуванні органів влади і здійсненні їх політики відіграє одна - дві впливові політичні партії. Наприклад, у Китаї такою партією стала комуністична. В Японії - ліберально - демократична. В політології така багатопартійна система називається партійною системою з укладом домінації. Для тоталітарних, авторитарних політичних режимів характерна однопартійна система. Вона існувала в 20 - 40-х роках в Італії, в 30 - 40-х в Німеччині, 20 - 80-х у Радянському Союзі. Сьогодні ще продовжує існувати на Кубі, в Північній Кореї, Індонезії, а теж в деяких країнах Африки. Основний недолік однопартійної системи в тому, що правляча партія використовує своє монопольне становище в системі влади, самоізолюється від критики і побажань, тим самим позбавляє себе припливу нових ідей, конструктивних пропозицій, що веде до догматизму і прирікає партію на втрату нею політичного впливу. Політична практика свідчить, що в сучасних умовах існує стабільна тенденція до зменшення кількості політичних партій у державах з політичною та економічною стабільністю. А яка ж оптимальна кількість партій в суспільстві ? А. Лінкольн на це питання відповів так: 2-1/2 партії. Одна - при владі, друга в опозиції і третя, що лише народжується [4].

В ствердженні тієї або іншої партійної системи велику роль відіграє тип політичного режиму. Так, у США і деяких інших країнах, влада і вплив інституту президентства має величезне значення і ніяка партія не може досягнути своєї стратегічної мети, якщо вона не матиме контролю над президентською владою. Такий контроль, безумовно, потребує підтримки більшості виборців. Коаліційного президента не існує. На виборах партія одержує все чи нічого. Тому прагнення завоювати посаду президента і об`єднує республіканців і демократів в єдині партії. Політична історія ХХ сторіччя свідчить, що багатопартійність утворює сприятливі умови для демократизації суспільства. В Україні в період боротьби за незалежність на арену політичного життя вийшло чимало різноманітних партій. Партійно - політична палітра сьогодення строката й мінлива [13].

Вважається, що сьогодні вже не можливо користуватися тільки лінійним виміром при намаганні класифікації політичних партій в Україні. Дихотомія “праві - ліві” не може спрацьовувати в умовах, коли в Україні не досягнуто консенсусу з основних принципових питань суспільного буття, коли має місце порозуміння з найважливіших для всього соціуму політичних питаннях [11].

3. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПАРТІЙНИХ СИСТЕМ В КРАЇНАХ ЄС

Сьогодні багато країн, що перебувають в стадії перехідного періоду, зокрема на пострадянському просторі, переживають непростий етап сходження до демократії. Більшість експертів справедливо пов'язують розвиток суспільства з формуванням його партійної системи та реформуванням державного управління. У часи трансформаційних перетворень, які переживає Україна зараз, і у зв'язку з дискусією навколо питання про напрями подальшої розбудови партійної системи, доцільно було б звернутися до досвіду створення схеми взаємодій між гілками влади та зміцнення парламентаризму в інших державах, зокрема країнах Європейського Cоюзу. Тим більше, у недалекому минулому такі держави як Іспанія, Італія, Франція, Португалія, Польща, колишня Німецька Демократична Республіка та Болгарія самі переживали нелегкі роки подолання тоталітарного або авторитарного минулого. Серед названих вище країн Франція та Польща мають схожу з Україною політичну систему. Розділення повноважень між гілками влади у цих країнах майже аналогічне з українським варіантом. Як і Україна це напівпрезидентські республіки. Отже, вивчення партійних систем у цих країнах має додаткову актуальність.

У Німеччині існує кілька десятків різних партій. Однак найпотужнішими є дві політичні сили - християнські демократи та соціал-демократи. Це підтверджується як їх чисельністю, що сягає нині відповідно понад 600 і 750 тис. членів, так і досить широкою підтримкою виборців. Безпосереднім правом політичних партій Німеччини, що перемогли на виборах, є участь у формуванні уряду. Аналіз показує, що перш за все це право стосується партій центристської орієнтації, які прагнуть до проведення зваженої політики з урахуванням інтересів більшості населення ФРН і на основі широкого суспільного консенсусу. Але теоретично, згідно з конституційними положеннями, право брати участь у формуванні уряду мають усі партії, що пройшли до бундестагу та земельних парламентів, що мають свій, дещо скромніший, електорат.

Аналізуючи практику діяльності бундестагу, зазначимо, що вона для країн молодої демократії вельми повчальна. Особливо з огляду потреб структурування й політичної визначеності парламенту країни. У ФРН депутати різних партій об'єднуються в окремі фракції, розподіляються по відповідних парламентських комісіях та профільних комітетах і парламентських групах. Наголосимо, що структурні підрозділи, місця і посади у профільних комітетах, парламентських групах чітко розподіляються відповідно до мандатів, отриманих на федеральних виборах.

В Іспанії вся діяльність Кортесів - основної арени політичної боротьби партій - будується з урахуванням результатів виборів. Склад президії кожної з палат (Сенату і Конгресу) формується за принципом пропорційного представництва. Голова палати, як правило, представник партії, що перемогла. Інші партії беруть участь у роботі Кортесів через парламентські групи (партійні фракції). Існують наступні правила формування парламенту: 1) мінімальний склад фракції - 15 чоловік у Конгресі і 10 у Сенаті; 2) депутат може бути представником тільки однієї фракції; 3) позафракційні депутати складають змішану групу - mixta - причому вони входять до неї автоматично. Партійна дисципліна в Іспанії на дуже високому рівні. Депутати, незгодні з тактикою своєї фракції, можуть голосувати інакше. Але, якщо депутат не одноразово буде голосувати в супереч фракційній більшості, то це призведе до його виключення з лав партії.

Як правило уряд в Іспанії формує одна партія. Кандидатом на посаду голови кабінету міністрів є лідер політичної сили, що перемогла на виборах. Його висування відбувається автоматично, якщо його партія отримала абсолютну більшість у парламенті. Відповідно до Конституції прем'єр направляє діяльність уряду і координує функції інших його членів. Власне кажучи, він формує політичну лінію виконавчої влади держави. Таким чином, правляча партія має прекрасні можливості для реального управління державою в інтересах соціальних груп і прошарків суспільства, що підтримали її. Протягом тривалого часу в Іспанії провідною є партія соціалдемократичного спрямування.

На відміну від Іспанії, у Португалії немає домінуючої партії, хоча провідну роль тут теж відіграють соціал-демократи (лівоцентристи). Різниця між цими країнами полягає у тому, що в Іспанії опозиційною є права партія, а в Португалії - лівий блок. В обох країнах праві відносно слабкі, особливо у Португалії. Це пов'язано з тривалим існуванням у цих державах авторитарних режимів фашистського типу. Незважаючи на традиційно сильні позиції католицької церкви і в Іспанії, і в Португалії відсутні впливові партії християнського спрямування. Слід зазначити, що обидві піренейські країни, як і Україна, належать до тих держав, чиї партійно-політичні системи до кінця не сформувалися. Процес створення нових партій тут все ще триває.

Дестабілізації політичної ситуації в Італії традиційно сприяє високий рівень партійної фрагментації політичного поля (наявність великої кількості політичних партій як у політикумі, так і у парламенті). У таких регіонах, як Сардинія, Сицилія та Балле д'Аоста існують «регіональні» партії. Однак, не зважаючи на постійні урядові хитання «вправо-вліво», до його складу завжди входили політики центристської орієнтації, які відігравали стабілізуючу роль.

В Італії існує дві найпотужніші партійні коаліції - «Дім свобод» (правоцентристи) та «Оливкове дерево» (лівоцентристи). Аналіз кількості італійських партій, що потрапили до парламенту за три останні електоральних цикли свідчить про поступову стабілізацію італійського політикуму шляхом зменшення партійної фрагментації. За останні роки в італійському парламенті було приблизно по шість партій. Середня кількість релевантних партій (партій, що формують коаліцію у парламенті) за той самий період - по три. Для італійської політичної традиції це невелика кількість.

Таким чином, можна констатувати, що Італія, завдяки реформуванню виборчої системи у напрямку змішаної системи та зміні політичної еліти, успішно подолала колишні деструктивні моменти. Виникли, як і планувалось реформаторами, дві великі партійні коаліції, які опинилися на різних ідеологічних «полюсах», що значно покращило урядову стабільність та працездатність.

Звернемо увагу на країни, які за своєю формою правління являють собою напівпрезидентські республіки. Так, у Франції, де тривалий час функціонує політична система схожа на сучасну українську, президент, як правило, представляє одну з двох найпотужніших політичних сил. Крім того, він є центральною фігурою виконавчої влади у взаємовідносинах з урядом. Він головує на засіданнях Ради Міністрів, підписує декрети і ордонанси, приймає участь у розгляді законопроектів кабміну. Саме він підбирає кандидатуру на посаду прем'єра і призначає його. Отже, повноваження президента у Франції доволі широкі. Це стабілізує партійну систему, додає їй рівноваги. Вплив президента на органи законодавчої влади посилює наявність у політичній системі країни такої інституції як Сенат - верхня палата парламенту. Цей орган формується трьохступінчатими виборами. Його члени обираються терміном на дев'ять років у колегіях кожного департаменту. Палата оновлюється на одну третину кожні три роки, що призводить до зменшення впливу виборного складу Сенату. Це не дозволяє сенаторам різко змінювати політичний курс та унеможливлює тривалу перевагу у палаті однієї з партій. За умови, якщо президент не має більшості у законодавчому органі, на передній план виходить прем'єр - лідер найпотужнішої фракції парламенту. Рівноваги політичній системі додає домінування в країні двох партій.

Існуюча в Польщі виборча система загалом сприяла консолідації політичних партій, але цей процес відбувався досить повільно і певною мірою хаотично. Коментуючи відомий вислів письменника Альберто Моравіа, що «сильний уряд керує державою, а сильна опозиція керує урядом», колишній прем'єр-міністр Л. Міллер зауважує, що у Польщі немає ні першого, ні другого. Станом на середину 2007 р. у Польщі виникло відразу два потужних опозиційних середовища - «Platforma obywatelska» і «Liga polskich rodzin». Загалом політична система з двома «опозиціями» та значним впливом дрібніших партій не виглядає стійкою. Формуванню сильного уряду і сильної опозиції перешкоджає фрагментарність політичної системи, яка підтримується двома головними чинниками: ментальністю пересічного виборця та надмірною вагою особистих амбіцій на рівні партійних еліт.

Головною особливістю партійної системи Болгарії є потужні позиції праворадикальних політичних сил в країні. На останніх парламентських виборах, які відбулися 2005 р., коаліція «Атака» отримала 8,93% голосів виборців і відповідно 21 місце у парламенті. Значною підтримкою користуються інші партії подібного характеру такі як ВМРО. Але як і у всіх країнах ЄС найбільш потужними у Болгарії є партії центристського спрямування - правоцентристський національний рух «Сімеон Другий» і лівоцентристський блок «Коаліція за Болгарію». Злет правих політичних сил на останніх парламентських виборах пояснюється не стільки особливостями законодавчого регулювання діяльності партій і виборчого процесу, скільки специфікою національного і релігійного складу населення країни.

Засади успішного функціонування державно-політичної системи в країнах ЄС можуть слугувати гідним прикладом для багатьох країн молодої демократії, зокрема, для України. Українське суспільство в умовах антагоністичного плюралізму політичних сил не спроможне сформувати засади дієвого парламентаризму, сталого і демократичного розвитку.

Сьогодні у більшості західноєвропейських країн склалася партійна система поміркованого плюралізму з яскраво вираженою тенденцією до біполяризації (Німеччина, Франція, Італія). Головною її особливістю є провідна роль партій лівоцентристського і правоцентристського спрямування. Саме ці політичні сили почергово змінюються при владі у Франції, Іспанії, Португалії, Італії, Німеччині, Швеції тощо. До лівоцентристських належать ті партії, ідеологія яких базується головним чином на основах соціалізму і лібералізму (демократичний соціалізм), до правоцентристських - ті, що схиляються до консервативно-ліберальної ідеології.

На відміну від європейських країн, де біполяризація за шкалою «ліві» - «праві» веде до стабілізації політичної системи, в Україні, навпаки, біпартійний формат конкуренції відбувається за геополітичною ознакою, що призводе до зворотного ефекту.

Як свідчить практика західноєвропейських країн, посилення ефективності партійної системи України можна досягти за допомогою наступних механізмів:

- проведення конституційної реформи, зокрема впровадження бікамералізму;

- реформування пропорційної виборчої системи;

- створення інституційних умов для переходу від антагоністичного плюралізму геополітичного типу до поміркованого плюралізму за наявності 5-6 впливових парламентських гравців [1].

ВИСНОВОК

Таким чином, природа політичної партії полягає в тому, що вона об'єднує у своїй структурі громадян певних соціальних верств і груп, а також завдяки цій структурі партія бере участь у процесах здобуття, утримання та впливу на державну владу. З іншого боку, політична партія як організована частина певної соціальної спільноти відображає її політичну ідеологію у прагненні змінити або зберегти існуючі у суспільстві відносини, а також роль, характер і реалізацію державної влади.

Партія чи кілька партій репрезентують відповідний політичний рух, що несе у собі певну ідеологію стосовно розвитку суспільства. У руслі будь-якого руху політичних ідей партія відіграє роль організованої структури цього суспільного руху, реалізатора і втілювача його ідеології в суспільстві через участь у політичному процесі. Тому справедливим є також визначення політичної партії як організації, що прагне досягти політичної влади шляхом обрання своїх членів на державні посади з тим, щоб її політична філософія могла бути відображена у державній політиці 1.

Політична партія у політичній системі суспільства є важливим і необхідним елементом здобуття, впливу та здійснення політичної влади. Вона є тим інститутом політичної системи, що акумулює і виражає політичні інтереси тих чи інших суб'єктів політики, які спрямовані на здобуття або утримання державної влади, крізь призму їхніх ідеологічних засад.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 2003. - 200 с.

2. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К.:КНЕУ, 2005. - 108 с.

3. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. произв. - М., 1990. - с. 644 - 672.

4. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 2002. - 427с.

5. Кирилюк Ф.М. Основи політології. - К.: 1995р.

6. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

7. Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с.

8. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, К.М. Левківського, З.І. Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с.

9. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с.

10. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. - К. - 1996.

11. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М. Кирилюка. - К.: Ватра, 1995. - 328 с.

12. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б. Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с.

13. Шмакова Т.В. Мир политических партий.// Полис, 1992, №1 - 2.

Размещено на Allbest.ru