Групи інтересів та групи тиску існують упродовж всієї історії людство, з тих пір коли почали складатись системи влади. Специфічність конкретної групи інтересів проявляються в тому, що, по-перше, саме конкретний інтерес відрізняє цю групу від інших суб'єктів господарської діяльності, по-друге, що ці інтереси можуть виходити за межі норм, правил, навіть закону, по-третє, що вони повинні мати можливість представити свої прагнення державним структурам. Специфічність інтересу є одним із базових ознак групи. Інша характеристика - можливість реалізувати свій інтерес.

Для того щоб лобізм став повноцінним інститутом, необхідні дві умови. По-перше, різноманіття інтересів в суспільстві, що виникає внаслідок його соціальної диференціації, розшарування. По-друге, розширений доступ до влади на основі політичного плюралізму, характерний передусім для демократичних режимів. З двома умовами лобізму Україні однозначно не пощастило у часи панування адміністративно-командної системи управління. З одного боку, офіційно визнавалося існування лише двох класів (робітників і селян) і прошарку (інтелігенція). Інакше кажучи, орієнтація була не на соціальну диференціацію, а на соціальну уніфікацію.

Традиційно лобіювання інтересів бізнесу в Україні сформувалося як тіньова система взаємовідносин бізнесу і влади. Цивілізований же лобізм характеризується об'єднанням суб'єктів ринку в групи “за інтересами”, щоб вирішувати загальні проблеми. В світовій практиці існують конкретні лобістські ресурси, які використовуються для успішного вирішення завдання. Найважливішими серед них є адміністративно-управлінський, фінансовий та інформаційний. На практиці вони являють собою адміністративно-управлінський ресурс - наявність зв'язків у владних структурах, що дозволяють донести до державних органів свою точку зору і проштовхувати потрібні рішення. Фінансовий ресурс - кошти, які компанії, громадські організації і будь-які зацікавлені групи можуть виділити на проведення і реалізацію потрібних рішень. Це ресурси, що необхідні на якісну експертизу, аналіз, пошук, опрацювання рішень, могутнього PR, а також подальші інвестиції власне в проект. Під інформаційним ресурсом розуміється можливість отримання необхідної для прийняття рішень оперативної і достовірної інформації, володіння технологіями поширення відомостей зметою підтримки власних позицій. Практика лобіювання показує, що для досягнення потрібних владних рішень часто доводиться підключати всі згадані ресурси, і виграє та група, у якої вони повніше залучені. Інформаційний ресурс реалізовується, як правило, під час збору, аналізу інформації, в агітаційних і пропагандистських кампаніях, в тому числі в PR-кампаніях, адміністративний - в апаратних постановах і інших нормативних актах, в рішеннях законодавчої гілки влади.

Сьогодні в Україні продовжують найчастіше використовувати методи прямого лобіювання як такі, що довели свою ефективність. Зв'язок одного з найприбутковіших видів бізнесу - нафтогазового з розстановкою політичних сил та протекціонізмом певних осіб у Кабінеті Міністів створює умови для активної участі груп тиску в оформленні кадрового складу найвищих державних посад, що за умов не легалізованості інституту лобіювання створює небезпеку для поширення корупції. Як і в будь-якій країні перехідного періоду, увага в Україні прикована насамперед до виконавчої, а уже у другу - до законодавчої влади. Цьому сприяє домінування рішень, що приймаються виконавчою владою; переважання законів “посередньої дії”; висока питома вага правових актів, прямо регулюючих діяльність конкретних підприємств. Це - підмурівок для тіньового лобіювання, коли в законі багато посилань на компетенцію відомств, лобіст йде до них.

Для України характерна ситуація: наявність безлічі бізнес-асоціацій і громадських спілок за їх абсолютної формальності. Також у нас розвивається абсолютно нехарактерний для інших країн процес “завоювання” політичних партій національним бізнесом. В цьому можна побачити хоч і не цілком західну, але єдино можливу форму захисту бізнесу в умовах становлення країни.

Специфікою української практики лобіювання, як стверджують аналітики, є переважання методів лобіювання через Кабінет Міністрів та Адміністрацію Президента. Це підтверджує кількість висунутих та прийнятих законодавчих ініціатив від відповідних органів. Причиною подібної практики є складність механізмів проходження законопроектів через Верховну Раду та ефективність способів “внутрішнього” лобіювання у Кабінеті Міністрів.

До форм лобістської діяльності у парламенті варто віднести:

– прийняття законів,

– затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, затвердження переліку об'єктів державної власності, які не підлягають приватизації, проекти законів про внесення поправок у Конституцію,

– проведення парламентських слухань, “круглі столи”, семінари, конференції, інші заходи, пов'язані з законотворчою діяльністю.

Найбільш рентабельним було і залишається в Україні кабінетне лобіювання. Рамадан О. І. Технологія лобіювання // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія, Політологія. - 2002. - Вип. 42 - 45. - С. 88 - 90. Слово “кабінетне” є похідним від скорочення “Кабмін”. Постанова Кабінету Міністрів є більш ефективним засобом, ніж закон. Вона вступає в силу з моменту підписання і не проходить трьох читань у Верховній Раді. Вартість такого документу для замовника значно нижча. Вона дозволяє уникнути зайвої публічності процесу, що за сьогоднішніх умов у певних випадках є дуже важливим. Основним методом лобіювання у Кабінеті Міністрів є “коридорний лобізм”, суть якого полягає насамперед в проштовхуванні потрібного та відмови від прийняття непотрібного рішення. В апаратній ієрархії офіційні посади і реальна ступінь впливу на процес прийняття рішень не співпадають. Кухар І. Коридорний лобізм // День. - 2002. - № 9 (19 червня) // www.day.kiev.ua. Саме тому за розташуванням сил на ключових посадах та ступенем їх впливу на керівництво, включаючи навіть осіб, які не входять до офіційної номенклатури уважно слідкують учасники процесу лобіювання.

Основні механізми “коридорного лобіювання” полягають в необхідності знати реальну систему функціонування апарату, систему прийняття рішень, психологічні особливості того чи іншого керівника, ступінь впливу на нього найближчого оточення. “Внутрішніми лобістами” виступають не лише чиновники різного рівня, але й найвищі посадові особи. Прямим наслідком такої залежності, великої ролі особистого фактору у взаємостосунках державної бюрократії та груп тиску стало значне поширення корупції та прямих способів впливу на прийняття рішень в даній сфері.

Лобістські можливості різних груп інтересів далеко не однакові. Як відомо, ймовірність реалізації інтересів тих або інших груп залежить від комплексу можливостей, якими ця група і члени групи володіють. У число найбільш істотних можливостей входять: близькість до особи або організації, що ухвалює рішення; наявність коштів, достатніх для всього комплексу дій, що забезпечують реалізацію інтересу, можливість впливу на засоби масової інформації. Оцінюючи всі можливості фахівці зазначають, що лобістський потенціал організацій прямо пропорційний економічному значенню галузі або господарської одиниці, яку вони представляють. У шахтарів, машиністів локомотивного депо набагато більше можливостей лобіювати свої інтереси, чим у працівників соціальної сфери, науки. Лобістські можливості громадської організації часто залежать від особистого авторитету лідерів. Соціальні лобісти не становлять більш або менш адекватного протистояння підприємницькому лобі. Вони не володіють великим потенціалом впливу на процес прийняття державних рішень. Українська специфіка в тому, що соціальні інтереси найманих працівників підприємства, групи підприємств, галузі стають на службі лобістів корпорацій, комплексів.

Традиційно найбільш сильними в Україні вважаються металургійне, вугільне, аграрне лобі. Не менш могутні - алкогольне, тютюнове, цукрове, рекламне і зв'язки. Іншими словами, де гроші - там і лобісти, хто платить - той замовляє музику. Експерти не беруться коментувати, що стоїть за ініціативою посилення галузевого лобі, однак зазначають, що передумови для переходу від корпоративного до галузевого протекціонізму існують. Зокрема, економісти стверджують, що укрупнення корпорацій і зростання самосвідомості і бізнесменів, і законодавців вже наближаються до того рівня, коли простіше і дешевше лобіювати проблеми галузі, ніж кожної корпорації і бізнес-структури нарізно. Та все ж для переходу від корпоративного до галузевого лобі чи не головним чинником є стабільна політична влада і її спадкоємність, чого у нас чекати не доводиться. Коли ж галузеве лобі в Україні ще мало розвинене, то регіональне помітно неозброєним оком. Про посилення ролі регіонів в політиці держави говорять всі, маючи при цьому на увазі дніпропетровську та донецьку групи впливу. Титиш Г., Бурковський П. Влада і бізнес - шлях до легального лобізму? // http://www.spa.ukma.kiev.ua/article.php?story=20080229155115420

Існують декілька можливих варіантів розвитку лобізму в Україні. Одним з таких шляхів може стати посилення тиску на адміністрацію та законодавчі органи з боку “третього сектору”, тобто недержаних некомерційних структур. Михальська Н. Правила лобізму в Україні: дійові особи та його парадокси // http://h.ua/story/97295/ Але поки що в Україні “третій сектор” на відміну від державного та бізнеса не володіє достатньою силою та каналами впливу. Інший шлях розвитку - обмеженість ресурсів та політична нестабільність призведе до боротьби груп тиску в тому чи іншому секторі економіки за монопольного представництва певної категорії інтересів. В свою чергу, органи державної влади, враховуючи необхідність подолання державної кризи, будуть надавати таку монополію в обмін на політичну підтримку. Найбільш потужні групи перетворяться в партнерів влади. Можливо, сформована структура отримає юридичне, навіть конституційне оформлення. Корпоративна структура не буде виключати різноманітності інтересів і відповідно груп тиску в “не ключових” сферах економіки. Така система буде представляти собою певне поєднання корпоративної та плюралістичної моделей організації лобізму. Цей варіант є найбільш вірогідним через особливість сьогоднішньої політичної ситуації та існування традиції протекціонізму у стосунках державних органів та певних визначених груп тиску.

Сьогодні діяльність вітчизняних лобістів не регламентується ніякими законодавчими актами. Лише сила закону встановить кордон між лобіюванням і діями, що спрямовані на отримання односторонніх переваг, що вже схоже корупції. В законі повинно бути прописано, хто може займатися лобістською діяльністю, а хто такого права не має. Наприклад, державний службовець або депутат такого права мати не повинен. Вірніше лобіювання не може бути для них джерелом заробітку.

Без легітимітизації неможливий нормальний розвиток інших процесів, а вона, в свою чергу, неможлива без прямого втручання держави. Таке втручання полягає у створенні нормативної бази для лобізму і певних органів взаємодії влади з бізнесом (суспільні і експертні ради, комітети з асоційованими членами від бізнесу та ін.). Все це передбачає певну складність, так як цю нормативну базу і систему органів необхідно створювати практично на пустому місці і в атмосфері нерозуміння з боку як суспільства, так і окремих представників влади, адже з радянських часів ця взаємодія сприймається як корупція. Тому найправильніше буде взяти за основу цієї реформи законодавчий досвід країн з розвиненим інститутом лобізму. В Україні є безліч різних асоціацій, ліг, спілок та інших громадських об'єднань підприємців. Багато з них не виконує належну триєдину функцію самоврядування: лобіювання інтересів в діалозі з органами влади, створення необхідних передумов для виникнення могутніх міждержавних промислово-фінансових груп, корпорацій, концернів, забезпечення прозорості економічних процесів. Держава і самоврядні організації мають забезпечити умови для раціональної організації економічних процесів розвитку ринку. Для цього, як мінімум, потрібні відповідні нормативні акти. Проект Закону про Лобізм потрібно лобіювати / Политика. - 26 февраля 2009. // http://h.ua/story/176292

В Україні процес налагодження співпраці між урядом і громадськими організаціями (професійними або галузевими об'єднаннями, асоціаціями) відбувається фактично з моменту проголошення її незалежності. Такі спроби не набули системного характеру, бо зацікавленість уряду і громадян в такого роду співпраці за часом не співпадає. Більшість громадських організацій, які справляють враження ефективних посередників між державою і суспільством, створені при підтримці і для підтримки окремих урядових чиновників або органів державної влади.

Займаючись лобістською діяльністю громадські об'єднання стикаються з різними перешкодами. Окремі з них можна умовно назвати іміджевими, тобто, пов'язаними зі стереотипами сприйняття опонентами один одного. Багато хто проводить паралель між сьогоднішніми і громадськими організаціями, що існували раніше (профспілки, піонерська організація, комсомол тощо).

Сучасні некомерційні громадські об'єднання досі не сприймаються суспільством як співтовариство, оскільки в суспільній свідомості не укладається, що такі різні некомерційні об'єднання, як профспілки, клуби собаківників, товариства інвалідів і екологічні організації, є частиною єдиного цілого. Можна говорити про нерозуміння мотивів діяльності некомерційних громадських об'єднань, зокрема, пов'язаної з політичними питаннями або власною підприємницькою діяльністю. Представники влади недооцінюють реальної діяльності таких організацій, неуважні до інформації від громадських об'єднань (друкарська продукція, громадські слухання під час роботи експертних груп над поправками до законопроектів) депутати й їх помічники.

Таким чином, лобізм в Україні сьогодні - явище поширене. Але практично всі процеси відбувається в тіні. Тому є необхідність легалізації лобізму. Від цього виграють усі. Лобісти зможуть здійснювати діяльність в рамках закону, а держава отримає податки.

Висновки