МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ

Контрольна робота

з дисципліни "Політологія"

На тему: "Сутність легітимності політичної влади"

Студентки групи УПБ2 - 08з

факультету економіки та управління

за спеціальністю "Управління персоналом

і економіка праці"

Тищенко Антоніни Миколаївни

Перевірив: професор Кучменко Е.М.

Київ

2010

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Сутність легітимності політичної влади

1.1 Поняття політичної влади

1.2 Поняття, ознаки легітимності політичної влади, її різновиди

1.3 Зв'язок легалізації державної влади з легітимністю

1.4 Значення легітимності

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована у результаті вільного демократичного вибору, але може і в результаті військового перевороту чи кривавої революції, яка забирає мільйони людських життів та стає трагедією для суспільства на багато десятиліть. Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації у громадян даного суспільства формується недовіра до такої влади, яка незаконно очолює державу. У цьому випадку ефективність влади дуже обмежена і основним засобом досягнення мети такою владою є насильство страх.

По-іншому до політичної влади громадяни ставляться в тому випадку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними державами. Така влада має потенціальну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі поміж різними класами та верствами населення і досягнути визнання суспільством, народом її права на керівну роль.

Проте, первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією того, що й надалі ця політична влада цілком виправдає довіру своїх громадян. Іншими словами вона може бути законною, але не ефективною, не викликаючи симпатії народу, але, адекватно цьому і реагуючому на будь-які владні накази та директиви. Коли влада законна, але опирається тільки на підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то можливості її вкрай обмежені. Прагнення людини до влади, виконання владних функцій викликає в багатьох людей негативну реакцію також через силові методи й засоби управління та діяльності бюрократичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за піклувальників про загальне благо.

РОЗДІЛ І. Сутність легітимності політичної влади

1.1 Поняття політичної влади

Поняття "влада" в побуті і в науковій літературі розуміють по-різному. Філософи говорять про владу над об'єктивними законами суспільства, соціологи - про владу соціальну, економісти-про владу господарську, психологи - про владу людини над собою.

Політична влада як один з найважливіших виявів, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці.

Основні концепції влади наступні:

§ телеологічна (здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів);

§ реляціоністська (відношення між двома партнерами, коли один із них - суб'єкт - справляє визначальний вплив на іншого - об'єкт);

§ системна (з'єднує всі елементи політичної системи таким чином, щоб це сприяло збалансованому стану як самої системи, так і суспільства в цілому);

§ біхевіористська (владу - особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються, прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини);

§ психологічна (людина вона підсвідоме віддає перевагу рабству перед свободою заради уникнення відповідальності).

Ресурси влади- це потенційні засоби здійснення влади, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади.

Біологічнийпідхід визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварин є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві, а й у тваринному світі. Витоки біологічного підходу до розуміння влади кореняться ще в античній філософії.

Антропологічнийпідхід пов'язує поняття політичної влади з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства.

Політологічнийпідхід до розуміння влади ґрунтується на органічному зв'язку влади й політики і пов'язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави.

На відміну від політичної влади, державна влада не обов'язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу, однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її задуми. Примусовий характер політичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспільною свідомістю породжують проблему легітимності влади.

1.2 Поняття, ознаки легітимності політичної влади, її різновиди

Термін "легітимний" (лат. 1е§іІіти§) означає "законний". Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легітимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпатора Наполеона. "Легітимістами" називали після Французької буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати монархістів, прибічників легітимної (законної) династії монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув також іншого значення -- визнання даної державної влади і певної території держави на міжнародному рівні.

В сучасному цивілізованому світі влада використовують узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й незаконні: обіцянки, підкуп, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Легітимне ставлення до правових норм країни -- одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Згідно з ліберально-демократичною позицією легітимною потрібно визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Влада, встановлена насильницьким шляхом, не визнається легітимною.

Згідно з позицією політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтримувати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто стати легітимною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності, то в сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний,раціонально-цільовий,соціально-евдемонічний і національно-патріотичний.

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обґрунтованість.

Традиційні способи легітимності державної влади пов'язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо прихильників державної релігії.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів - уникнути "косності" і не втратити любові народу; зміна політичного лідера може призвести до зміни політичної системи країни.

На відміну від традиційної влади, носієм якої може бути і колектив, харизматична влада може бути тільки індивідуальною. Віра у надприродного єгипетського фараона, харизма "доброго царя", зміцнювали їх владу.

В сучасних умовах харизматична влада зустрічається значно менше, ніж раніше, але вона можлива і в умовах диктатур, і за умов демократичної влади, буває в розвинутих країнах, проте, в основному зустрічається у відсталих країнах, де існують залишки патріархально-общинних відносин. В демократичних країнах елементи харизматичної влади властиві керівнику держави, а там, де він не має істотних повноважень - прем'єр-міністру. Однак елемент харизми не є головним у владі лідера демократичної країни. Значну роль харизма має в тоталітарних державах.

Іноді харизма пов'язана з тривалістю перебування на чолі держави. Для зміцнення харизматичної влади в багатьох країнах використовуються різноманітні паради, демонстрації та інші заходи.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Цей тип є найбільш поширеними в сучасному світі, особливо в демократичних країнах. Населення підтримує або не підтримує існуючу владу, спираючись на власне оцінювання заходів цієї влади. Не лозунги та обіцянки, а практична робота органів державної влади є основою раціонально-цільової легітимності.

Існує декілька засобів раціональної легітимності. Важливим способом легітимності є референдум - голосування громадян з приводу певного питання. Існує декілька види референдумів, однак для легітимності має значення лише вирішаючий та консультативний референдуми. Щоб бути легітимним, референдум в більшості країн передбачає участь більшості населення. Велике значення також мають вибори уряду чи керівника держави.

На міжнародній арені засобом легітимності може бути міжнародно-правове визнання держави та уряду.

У другій половині ХХ ст. розповсюдження отримала організація "круглих столів", на яких колишнім колоніям надавалась незалежність або при переході тоталітарних держав до нового устрою.

Формою раціонально-цільової легітимності може бути суспільний договір. Він не має юридичної сили, однак за певних умов може стати доброю основою легітимності державної влади.

Існують й інші засоби легітимації державної влади: суспільна незалежна експертиза, конституціональний договір та ін. Усі ці заходи роблять державну владу відкритою для народу. Незалежно від засобу раціонально-цільової легітимності головне значення має змістовна сторона. Легітимність влади, насамперед, залежить від її практичної діяльності та її внутрішньої та зовнішньої політики.

1.3 Зв'язок легалізації державної влади з легітимністю

Легалізація державної влади, нерозривно пов'язана з процедурами наділення владою її носіїв, здійснюється по-різному в умовах різних форм правління державного режиму. В сучасному світі прийнято розрізняти дві основні форми правління: монархію та республіку.

Легалізація монархії як форми правління та монарха як голову держави коріниться не у факті вибору останнього, а в історичних традиціях, харизмі, що затверджено в конституціях, законах про успадкування влади. Монархії мають неоднакові форми правління з різними процедурами легалізації органів державної влади.

В абсолютних монархіях уся влада належить королю. Навіть якщо деякі монархи дарують конституцію, вся влада залишається у нього.

В дуалістичній монархії існує конституція, прийнята з участю представників народу, а іноді парламентом. легалізація спирається на конституцію, походить від народу. Уряд, однак, залежить від короля.

Парламентська монархія є найрозповсюдженішою формою монархії в наш час. Основна влада належить до парламента. Його роль у формуванні уряду підвищує легальність та легітимність державного управління, оскільки склад уряду визначають обрані народом представники. Незважаючи на відсутність в одиничних парламентських монархіях писаних конституцій, ступінь легалізації в умовах цієї влади є високою.

Таким чином, легітимність державної влади в умовах монархічної форми правління пов'язана не тільки з конституцією, але й з неписаними угодами, традиціями, звичаями. Там, де конституції нема, такі угоди є головною основою легалізації, але й там, де вона є роль традиційних норм значна.

Республіканська форма правління, як особлива модель легалізації влади має два основні різновиди: президентська та парламентська республіка.

В президентській республіці президент має широкі повноваження. Легалізація цієї державної влади мало пов'язана з традиціями та звичаями, вона спирається на встановлені конституційні норми, однак легітимність голови держави тісно пов'язана з традиціями.

У парламентській республіці уряд формується парламентом. Уряд має політичні відповідальність перед ним. Легалізація парламентської республіки, як засоба керування мало залежить від звичаїв та традицій. Вона майже повністю пов'язана з конституційними нормами, законами. Положення голови держави не пов'язано з традиціями, харизмом. він не має істотних владних повноважень.

В федерації процес легалізації влади має два рівні, оскільки вважається, що державна влада належить з одного боку федерації, а з іншого, в кожного члена федерації є власна державна влада. Крім того, суб'єкти федерації в тих чи інших формах можуть приймати участь в легалізації федеральної влади. Між суб'єктами федерації можуть укладатися угоди, що легалізують або делегалізують державну владу. Легалізація може відбуватись на основі прийняття федеральної конституції.

1.4 Значення легітимності

Розглянуті форми легалізації влади можуть виступати як засоби легітимності. Однак це можливо тільки в державі, де право розглядається не як засіб диктатури певного класу, а як соціальна власність; право підпорядковано загальнодержавним принципам людства, втілює їх та відповідає їм. Формальна легалізація державної влади в умовах тоталітарних режимів, прийнятими після військових та державних переворотів показує собою лише правове оформлення узурпованої влади, а будь-яка узурпація влади заборонена конституціями усіх країн.

Легітимність державної влади грає більш важливу роль, ніж легалізація, оскільки жодна державна влада не може спиратися лише на існування законів, проголосивших її, або на насильство. Вона повинна мати підтримку суспільства або окремих груп. Елементи легітимності як визнання існуючого порядка управління обгрунтованим, справедливим, існують за значної широти кола учасників процесу легітимності. Справжня легітимність державної влади, яка покликана служити юридичним вираженням суспільства, представником його інтересів, існує тільки тоді, коли владу підтримує більшість населення країни.

Легітимність влади спирається насамперед на зовнішні та юридичні ознаки. Вона створюється в результаті відданності людей певному режиму та прямо пов'язана з інтересами людей. Оскільки інтереси різних прошарків населення неоднакові, оскільки інтереси навіть тих кіл, на які спирається державна влада можуть бути задоволенні лише частково, легітимність державної влади не може мати універсальний, всезагальний характер. Те, що є легітимним для одного кола населення, може бути нелегітимним для іншого. Тому економічні страйки, які визнає держава та робітники, вкрай нелегітимні для підприємців, а мінімальний розмір заробітної платні, легітимний для держави та директорів, нелегітимний для робітників.

Громадяни - це основа демократії, вони живлять її взаємною довірою і повагою до принципу рівності, спільна воля стає виявом особливої якості - вищим законом. З цим варто погодитися . І якщо обраний Гарант ( по суті менеджер, лідер нації) буде працювати не тільки на добробут президента 70% громадян, а й також "його" 30 % , що голосували проти або утримались від вибору то Він і є легітимним суб'єктом влади в цій країні.

Можна одразу себе застерегти сказавши, що цей президент хоч може бути обраним легально і легітимно, але він надалі в разі невиконання стратегії розвитку країни буде звичайно не легітимним і його легальність може бути порушена в разі ініціювання парламентом чи народною ініціативою референдумом про недовіру до цього Гаранта. От тут дуже важлива "індивідуальна" легітимність, тобто легітимність цього президента в свідомості кожного окремо взятого громадянина , який і має і той що не має право голосу також.

В ідеальному стані влада має бути і легітимною, і легальною. Проте, за певних умов, може скластися ситуація, коли політична влада є цілком легальною проте нелегітимною, або ж коли вона є легітимною, однак не є легальною. Подібна невідповідність є ознакою політичної кризи, і в більшості випадків має негативний характер та призводить до поглиблення кризових явищ. Відсутність відповідності між легітимністю та легальністю не може тривати довго і потребує від владних інституцій та суспільства внесення певних змін у суспільно-політичне життя. В залежності від умов та настроїв ці зміни можуть відбуватися за двома головними напрямками: або шляхом демократизації політичної системи, або - посилення адміністративного примусу та пожвавлення діяльності карально - репресивної системи. Обидва напрямки реалізуються на практиці за допомогою певних технологій легітимації, в основі яких лежать джерела легітимності політичної влади . Серед них політологія визначає наступні :

§ легітимізація політичної системи та політичних інститутів у відповідності до традицій державотворення та вимог суспільства;

§ особисті харизматичні риси політичного лідера;

§ дотримання демократичних норм та процедур формування органів влади;

§ приведення у відповідність законодавства та системи державного управління до реалій політичного життя;

§ успішне здійснення державної політики, підтримка законності та політичної стабільності.

За рівнем впливу та частотою використання, заслуговують наступні:

§ виборча легітимація;

§ авторитарна легітимація;

§ адміністративна легітимація;

§ легітимація через громадські інституції;

§ легітимація через настрої у суспільстві;

§ легітимація методами репресій та терору та інші.

Прийнято вважати, що найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, які зазвичай з найбільшою ефективністю і використовують технологію виборчої легітимації політичної влади.

Існує думка, що вільні, справедливі, регулярні вибори є гарантією легітимності влади. Це, дійсно, підтверджується реаліями сучасного політичного життя багатьох країн світу. Проте сам виборчий процес, як такий, не може гарантувати легітимність політичної влади. Справа в тому, що на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку вибори перетворилися із інструменту забезпечення владарювання найбільш досвідчених, шанованих та професійних представників суспільства чи виразників їх інтересів у інструмент ефективної маніпуляції свідомістю громадян та способом нав'язування останнім в різний спосіб лідерів не з реальними, а з удаваними характеристиками та якостями.

Прихід таких лідерів до влади, навіть шляхом демократичного вибору, ставить проблему їх подальшої легітимізації та підтримки легітимності. І ця проблема є набагато складнішою, ніж проблема попередньої легітимізації через виборчі процедури.

До того ж додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається у високому рівні життя населення. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада спиратиметься на силовий примус та використання інструментів технологічної (псевдодемократичної чи адміністративної) легітимації влади.

Недемократичні режими іноді прагнуть створити видимість міцної влади за допомогою завойовних війн, економічних програм або кампаній по боротьбі з корупцією або злочинністю та інших дій, що відволікають увагу суспільства, та мають посилити впевненість у харизмі лідера та, відповідно, легітимності владних інституцій.

Висновок

Легітимність в сучасному суспільстві має дуже важливу роль, без неї існування сучасного цивілізованого суспільства майже неможливе. Легітимність в сучасному суспільстві залежить, насамперед від розумних суджень людей, однак може визначатися й ірраціональними моментами: традиціями, звичаями, почуттями, засобами впливу, психологією людей. Однак які б не були імпульси, що ведуть до легітимності або відмови від неї, в сучасних умовах не харизма та традиції, а раціональні судження людей грають основну роль в легітимності державної влади. Діяльність держави заради демократії, прав людини, соціальної справедливості, суспільного прогресу, матеріального та духовного розвитку країни, її участі в міжнародних справах, проведення політики миру та дружби народів - це ті основні умови, які забезпечують легітимність державної влади в країні та в уявленнях світового суспільства.

Реального та ефективного механізму протидії та запобігання псевдолегітимізації поки не існує, але виходом із даної ситуації може стати створення механізму легітимізації політичної влади, який буде спиратися на демократичні принципи формування владних інституцій за реальної участі та під контролем інститутів громадянського суспільства.

Список використаних джерел

1. Муляр B.I. Політологія. Курс лекцій. - Житомир, 1999

2. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія. Конспект лекцій. -К., 1999

3. Політологія / За ред. О.Бабкіної, В. Горбатенка. - К., 1998; - К., 2001

4. Політологія. Кінець XIX - перша половина ХХст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. -Львів, 1996

5. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, K.M. Левківський, В.П. Андрющенко та ін. - К., 1998

6. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. - К., 1995

7. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посіб. / За ред. І.С. Дзюбка, І.Г. Оніщенко, K.M. Левківський, 3.1. Тимошенко. - К., 1999

8. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.,2001

9. Політологія: Історія та методологія / Андрющенко В.П., Антоненко В.Г., Ануфріїв Л.О. та ін. / За ред. Ф.Д. Кирилюка. - К., 2000

10. Потульницький В. Теорія української політології. - К., 1993

11. Скиба В.Й. Політологія. Теорія і методика навчального курсу. - К., 1992