Механізми застосування розподілу та передачі влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Введення

1. Влада як центральна категорія політології

1.1 Влада, її соціальний зміст

2.2 Влада та її прояви

2.3 Проблеми легітимності влади

2. Механізми здійснення та поділ влади в суспільстві. Способи передачі влади

Висновки

Використана література

Введення

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється в керівництві й управлінні, пануванні і підкоренні, державному примусі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

Історія політичного володарювання залишається однією із найцікавіших сторінок в історії людства. І, незважаючи на постійні спроби проникнути в її таємницю, політична влада донині залишається в центрі наукової й загальнолюдської уваги. У політичній науці влада, її структура, характер і способи реалізації мають ключове значення для розуміння сутності політичної системи суспільства, а також механізмів функціонування політичних явищ і процесів.

1. Влада як центральна категорія політології

1.1 Влада, її соціальний зміст

Центральним пунктом теорії політики є проблема влади. Вона дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів, самої політики.

Очевидно, що за своєю природою влада - явище соціальне, її існування в суспільстві викликане необхідністю регулювання соціальних відносин, узгодження інтересів, потреб індивідів і соціальних груп. Уся історія людської цивілізації доводить, що там, де з'являється необхідність в узгодженні людських дій (це може бути окрема родина, соціальна група, нація або суспільство в цілому), неминуче виникають відносини влади - відносини панування й підкорення.

Таким чином, у самому загальному вигляді «влада» може бути визначена як здатність одних учасників відносин проводити свою волю стосовно інших, впливати на їхню поведінку.

Поняття «влада» відноситься до числа найбільш часто вживаних: говорять про «владу родини», «владу розуму», «владу грошей», «владу ідеології». «владу слів», «владу краси», законодавчу, виконавчу та судову влади. Але всі ці вислови - не більше, ніж метафори, що вказують на певного роду залежності, але в жодному разі не відображають реального змісту влади. Єдине, що стає зрозуміло з такого роду порівнянь, - влада є невід'ємною частиною суспільних відносин, вона пронизує все життя людини і суспільства.

Влада - основа політики. Б. Рассел, визначаючи владу як центральну категорію політичної науки, відзначав, що вона є настільки фундаментальним поняттям будь-якої соціальної науки, наскільки фундаментальним є поняття енергії для фізики. Т. Парсонс, розглядаючи владу як ядро політичних відносин, порівнює її місце з місцем, яке займають гроші в економічній сфері.

Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo - надаю, наділяю) поясняють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі -- інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу -- психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (З. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг; досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської теорій знаходиться біхвіористська концепція влади (англ.. behaviour - поведінка), представники якої (Ч. Меріам, Г. Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю -- прагненням до влади. Біхевіорісти звертають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (англ. reltііоп -- відношення) (Д. Картрайт П. Блау, Д. Ронг) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман), що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

У рамках структурно-функціонального аналізу (Т. Парсонс) влада розглядається як відносини нерівноправних суб'єктів, що відіграють у суспільстві різні соціальні ролі. Суспільство розглядається прихильниками цього підходу як система, у якій кожний елемент виконує певні функції. Влада забезпечує життєдіяльність системи: пропонує суб'єктам виконувати обов'язки, що накладають на них цілями суспільства, і мобілізує його ресурси для досягнення загальних цілей.

Крім названих існують і інші підходи до проникнення в сутність влади. Однак до кінця описати, пояснити це явище соціального життя не вдалося ні однієї науковій школі.

Таким чином, у самому загальному виді політичну владу можна визначити як можливість і здатність суб'єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.

2.2 Влада та її прояви

Суспільство як складна система із самоврядуванням вимагає управління, яке навіть у такому соціально однорідному виді, як первісне суспільство, неможливо без володарювання. На всіх етапах свого розвитку суспільство складав вісь із безлічі елементів, підсистем з різною мірою супідрядності. Влада й породжена нею субординація забезпечували узгодженість елементів, що становили єдине ціле, інтегрувала їх, забезпечувала цілісність суспільства.

У суспільстві влада має безліч проявів - економічна, політична, сімейна і т.д.

Політична влада як один з її видів характеризується здатністю певного класу, групи, соціальної верстви здійснювати свою волю за допомогою політики й правових норм.

Для реалізації політичної влади необхідні:

суспільний поділ між групою (або групами), яка здійснює владу ( правлячі партії й класи) і групою (або групами), стосовно якої влада здійснюється ( усе інше населення даної країни);

організований примус як основа реалізації влади.

У суспільстві влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки суб'єктів у відповідність із нормами й цінностями системи.

Структурно влада містить у собі три елементи:

пануючий інтерес (об'єктивно обумовлений мотив діяльності суб'єкта, спрямований на досягнення певної мети);

механізм, який виражає його волю;

способи забезпечення даного інтересу. Політична влада має різні форми, серед них - державна влада, партійна влада, інформаційна влада і т. д.

У суспільстві, незважаючи на безліч видів і форм влади, які діють у різних його сферах, тільки одна влада може домінувати, надавати йому цілісність в умовах дії різних соціальних сил і груп. Це - державна влада, тому що тільки держава поєднує все населення країни й представляє його інтереси й волю.

Щонайнайважливішими рисами державної влади є:

- публічний характер;

- монополія на наявність спеціального апарата примусу, способів організованого й законодавчо-інституйованого насильства;

- наявність певного територіального простору, на який поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади;

- монополія на правове, юридичне закріплення влади;

- обов'язковість владних розпоряджень для всього населення.

Державна влада виконує в суспільстві різні функції, а саме: встановлює закони, здійснює правосуддя, керує всіма аспектами життєдіяльності, мобілізує населення і т.д. Поставлених цілей вона досягає різними засобами - економічним стимулюванням і примусом, політичним і ідеологічним впливом, правовими, юридичними нормами й санкціями.

До основних функцій влади відносяться, по-перше, функції панування, по-друге, функції керівництва, по-третє, управління й організації, по-четверте, контролю.

Панування - це підпорядкування (повне або часткове, абсолютне або відносне) одних класів, груп, осіб іншим.

Керівництво - це здатність ( відповідно до права на владу) здійснювати пануючу волю, політику держави, партії, класу шляхом впливу різними методами на керовані сфери, об'єкти, колективи, організації, на окремих людей.

Управління здійснюється професійними політиками, що службовцями державного, господарського, партійного й інших апаратів, які діють у рамках установлених норм і правил. У ньому втілюється технічна сторона реалізації управлінської ролі.

У наш непростий час часто можна почути заклики до твердої, сильної влади. Що таке сильна влада? Влада, яка заснована на примусі, на страху підданих? Або на згоді із владою, на налаштованості йти за керівною владою?

Швидше за все, це влада, яка має можливість діяти ефективно. У свою чергу, ефективність влади можна визначити чотирма факторами:

адекватне відображення у своїй діяльності інтересів тих соціальних груп, на які влада спирається, суттєво не обмежуючи при цьому насущних інтересів інших суспільних груп;

оптимальна інституціональна структура системи влади;

оптимізація процесу прийняття й проведення в життя політичних рішень;

рівень політичної й правової культури населення.

Відсутність цих умов приводить до кризи влади, її вакууму, а виходить, до масового невдоволення, стихійних його проявів, а нерідко й до краху системи влади й заміни її іншою.

Отже, політична влада - серцевина політики, спосіб реалізації політичних цілей. Зміст політичних владних відносин у суспільстві, структура, механізм і ефективність влади визначаються рівнем розвитку суспільства. Ефективність політичної влади, а виходить, і стабільність суспільства залежать від багатьох факторів, у тому числі й від відносин народу й влади, особистості й держави. Удосконалювання всієї піраміди влади - від її вищих ешелонів до рівня місцевого самоврядування - важлива умова просування суспільства шляхом прогресу.

2.3 Проблеми легітимності влади

передача влада легітимність панування

Функціонування політичної влади здійснюються на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete - верховна влада) -- державний, народний і національний.

Державний суверенітет -- це політико-правова властивість державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (с постійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування..

Національний суверенітет можна визначити як повновладдя націй, можливість самостійного політичного самовизначення. У демократичній державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

Принцип легітимності політичної, влади (лат. legirimus - законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність -- це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення -- він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності» (лат. legalis -- законний), що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності влади не завжди збігаються -- так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті, незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

Залежно від мотивів підкорення М. Вебер виділив три типи легітимності влади - традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.

Традиційна легітимність (лат. tradition -- звичка) - це такий тип легітимності політичної влади, джерелом якого виступає звичай, звичка підкорятися владі, віра в і рушність існуючих порядків. Традиційне панування характерне, зокрема, для монархічних держав.

Джерелом харизматної легітимності (гр. charisma- божий дар) виступає віра у виняткові (або навіть надприродні) якості лідера. Харизматичному типу панування внутрішньо властива революційність -- він пориває зі звичкою та авторитетом традиційної влади. Саме тому харизматична легітимність виникає, як правило, у смутні часи, епоху революційних змін, і саме тому вона виявляється вкрай ненадійною. Її недовговічна могутність нерідко підкріплюється штучно -- шляхом надмірного піднесення особистості вождя, що призводить до так званого культу особистості (лат. cultus -- поклоніння) -- прижиттєвому звеличуванню, перебільшенню внеску лідера держави або партії в державне й суспільне життя країни (культ особистості Сталіна, Гітлера, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена та ін.).

Раціонально-правова легітимність (лат. rationalis -- розумний) -- третій тип легітимності політичної влади, заснований на вірі в юридично закріплену правильність цілей панування й засобів його здійснення. Основним мотивом для підкорення тут виступає раціональний фактор -- інтерес, визнання влади, сформованої на основі закріплених законодавством правил і процедур. У такій державі підкоряються не традиціям і сталому порядку, не особистості лідера, керівника, а законам, в межах яких обираються та діють представники влади. Дана форма легітимності є характерною, як правило, для політичної влади в державах з демократичними політичними режимами.

Описані М. Вебером традиційний, харизматичний і раціонально-правовий типи легітимності є «ідеальними типами», які в реальному політичному житті в чистому вигляді не зустрічаються. У тій чи іншій політичній системі завжди існує кілька типів панування влади з перевагою певного типу легітимності.

Від ступеня підтримки і схвалення влади залежить її ефективність (результативність). Криза легітимності, тобто втрата довіри широких мас до існуючої влади, неминуче відбивається на її здатності відповідати на вимоги, що постають перед суспільством і державою. Тому навіть самі жорсткі автократичні режими, що здійснюють свою владу за допомогою насильства, прагнуть будь-якими способами переконати своїх громадян у необхідності підкорення. Так, радянська адміністративно-командна система за допомогою комуністичної ідеології нав'язувала громадянам доктрину так званої «загальнонаціональної держави», відповідно до якої радянська політична система нібито являла собою політичну організацію, влада в якій належить винятково народу.

Низький рівень легітимності може призвести до розвалу політичної організації.

2. Механізми здійснення та поділ влади в суспільстві. Способи передачі влади

Для зрозуміння суті влади велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації та практичної реалізації за конкретних умов того чи іншого суспільства або держави. Та політика, яку проводять у суспільстві правлячі класи, групи, визначає характер влади, а водночас і структуру та форми, в яких вона здійснюється.

Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади. Слід зазначити, що політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність стають гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виявляється в різних формах: законодавчій, виконавчій та судовій. Ось чому існує проблема поділу праці державних органів. Зовсім невипадково, що в боротьбі проти свавілля феодальної монархії представники нового буржуазного класу широко використовували ідею поділу влади як засіб подолання свавілля й беззаконня існуючої тоді політичної влади. У політичній теорії така ідея поділу влади отримала назву системи «стримувань» і «противаг», що ставала гарантом законності та правопорядку в суспільстві. Як свідчить політичний досвід, запровадження в державне управління «стримувань» і «противаг» забезпечує стабільність політичної системи і водночас є гарантією проти свавілля та гіперцентралізації влади в суспільстві.

Проблема поділу влади стала нині однією з найважливіших проблем удосконалення структури влади в Україні. Поєднання влади є недопустимим. Так, наприклад, поєднання законодавчої та виконавчої влади підриває верховенство закону. Якщо судді не тільки судитимуть, а й займатимуться законотворчістю, то навіть життя людей може за певних умов опинитися під загрозою.

Певний інтерес становлять міркування американських політологів про механізм організації влади в США після завоювання незалежності. Багато дослідників цього питання зазначають, що основним завданням «отців-засновників» США було впровадження й зміцнення в суспільстві ідеї свободи. Але вже в процесі побудови демократичної держави виникла серйозна проблема: як створити уряд, котрий був би достатньо сильним, щоб задовольнити вимоги американського народу щодо високого рівня життя, свободи і справедливості, але не настільки сильним, щоб позбавити народ цих цінностей.

«Отці» американської нації розуміли, що народному уряду мають бути властиві патріотизм, самовідданість, честь, гідність, працьовитість. Проте люди, на жаль, мають і інші риси: зажерливість, неуцтво, продажність, агресивність, нетерпимість тощо. Ось чому, на думку «засновників» США, недостатньо створити представницьку республіку, бо народ може за допомогою голосування прийняти й помилкові рішення, те саме можуть зробити й можновладці за допомогою своєї влади. Для запобігання цьому необхідно було створити такі умови, які могли б сприяти розвитку позитивних прагнень людей і стали б на заваді негативним. Відтак у США і був запроваджений принцип «поділу влади». У чому полягає його суть?

За конституцією країни законодавча влада належить конгресу, який складається з палати представників та сенату. Виконавча влада -- прерогатива президента США. Обирається він не конгресом, не населенням, а виборщиками. Президент США є главою держави та уряду. Він не підзвітний конгресу. Але палата представників може вчинити процес імпічменту (усунення від влади) проти президента в разі допущення ним правопорушень. Однак рішення про притягнення президента до відповідальності може прийняти тільки сенат. Як відомо, колись американський правлячий клас вирішив принести в жертву президента Ніксона, щоб урятувати престиж американської політичної системи в цілому. Конгрес затверджує держбюджет на подання президента. Президент призначає міністрів, але за згодою сенату. Закони, що приймаються конгресом, підписує президент, він може їх повертати (накладати вето). Конгрес може подолати вето, схваливши закон повторно (2/3 голосів у кожній з палат).

Верховний суд США складається з голови та членів суду, котрі призначаються на все життя. Склад суду погоджується з сенатом. Суд є органом конституційного нагляду.

Як бачимо, законодавчу, виконавчу та судову владу в США дуже ретельно поділено на окремі сфери, щоб уряд не міг діяти без погодження з усіма «гілками влади». А суть поділу влади як ідеї, що стоїть нарівні з ідеями вічних і невідчужуваних прав людини і громадянина, народного суверенітету, гласності та інших загальнолюдських цінностей, полягає у впровадженні в політичне життя суспільства, його політичну систему таких «стримувань» та «противаг», котрі б надійно забезпечували продуманість, єдність цілей, плодотворний консенсус у діяльності всіх ланок державного апарату, гарантуючи цим належну ефективність його роботи.

У колишньому СРСР склалася така система, що в ній було важко виділити не тільки компоненти законодавчої, виконавчої та судової влади, а й самі ці гілки влади, оскільки вони, як такі, фактично не існували окремо. Найбільша концентрація влади була у виконавчій гілці. Законодавча жодної влади не мала. Виконавчо-управлінський апарат на свій розсуд бюрократично перекручував закони, видавав численні протиправні підзаконні акти. У зв'язку з великою залежністю судів від «телефонного права» та невисокої якості їх роботи судова влада не була авторитетною.

Крім того, структура влади, що склалася в колишньому СРСР, мала ще й таку особливість, що всі гілки державної влади «замикалися» на апараті ЦК КПРС. А підміна державної законотворчості партійною призводила до серйозних деформацій усієї правової системи. Основне місце в системі законодавчих актів замість законів займали спільні постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР. Це призвело до розмивання нормативності актів, що ухвалювалися, до підміни чітких законодавчих формул деклараціями, закликами, гаслами, до правового нігілізму. Ця структура поступово стала настільки неефективною, що спричинила кризу системи, а потім і розпад СРСР.

Нині в Україні, як і в інших державах СНД, відбувається радикальне реформування всіх сторін суспільного життя, у тому числі й політичного. У межах державної влади як цілісного організму відбувається внутрішній поділ влади з тим, щоб кожна з гілок була відносно незалежною від інших, а всі вони разом створювали систему «стримувань» та «противаг», яка гарантувала б від зловживання владою. Ось чому не випадково у статті 6 Конституції України підкреслюється: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».

Найвища з трьох гілок влади -- законодавча. Вона є виразником народного суверенітету у формі вищої представницької установи. Своєрідним законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться референдум з якогось важливого питання.

Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує пріоритет, провідну роль законодавчого органу.

своєрідний юридичний контроль законодавчої влади має здійснювати комітет конституційного нагляду (конституційний суд).

Призначення виконавчої влади -- реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада формується представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів.

Призначення судової влади -- бути арбітром, вирішувати юридичні суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може здійснюватися тільки судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні виступати в ролі суду. Система судових органів країни має вирішувати суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й правотворчих, законодавчих процесів. Щоб бути стримуючим фактором у системі влади, суд має бути незалежним і діяти лише на підставі закону.

Коли йдеться про поділ влади, то слід мати на увазі ту обставину, що державна влада єдина і водночас вона складається з різних гілок влади, з різними напрямками державної діяльності. Ось чому влада в суспільстві повинна:

1) забезпечувати законні права громадян, їхні конституційні свободи завжди й у всьому;

2) утверджувати право як непорушну основу суспільних відносин і підкорятися цьому праву;

3) здійснювати економічну, соціальну, ідеологічну та інші функції.

З приводу механізмів передачі влади серед вчених немає значних розходжень. Ще М. Вебер визначав три основних способи передачі влади (безперервності відправлення влади): спадковий (від батька до нащадків чи родичів); за правовими настановами (в т.ч. призначення); за конституцією (через вибори). Очевидно, що в сучасному світі перший спосіб передачі державної влади є певним анахронізмом, другий застосовується для заповнення другорядних посад у бюрократичному апараті, а третій у більшості демократичних країн світу є єдиним механізмом генерації більшості впливових політичних фігур як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях.

Вже у ХХ ст. О. Тоффлер називає три способи доступу до політичної влади за іншими критеріями: силовий (революція, переворот); спадковий (династія); вибори. Як бачимо, і за Тоффлером перші два способи є скоріше винятком, а третій набуває широкого розповсюдження. Адже за твердженням сучасних французьких дослідників теорії демократії В. Меркеля та А. Круасана з посиланнями на підрахунки Будинку Свободи, з 191 країн, що існували в 1998 р., 117, чи 61,3%, провели вільні, таємні і загальні вибори, тобто мали процедурний мінімум демократії. Таким чином, інститути виборів та держави діють в одній площині не тільки як засоби реалізації владних повноважень. Вибори при цьому виступають практично єдиним (для демократичних країн) способом отримання державної влади.

Висновки

Політична влада - серцевина політики, спосіб реалізації політичних цілей. Зміст політичних владних відносин у суспільстві, структура, механізм і ефективність влади визначаються рівнем розвитку суспільства. Ефективність політичної влади, а виходить, і стабільність суспільства залежать від багатьох факторів, у тому числі й від відносин народу й влади, особистості й держави. Удосконалювання всієї піраміди влади - від її вищих ешелонів до рівня місцевого самоврядування - важлива умова просування суспільства шляхом прогресу.

Влада є основою політики. Політологія розглядає владу як можливість і здатність суб'єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.

Для зрозуміння суті влади велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації та практичної реалізації за конкретних умов того чи іншого суспільства або держави. Та політика, яку проводять у суспільстві правлячі класи, групи, визначає характер влади, а водночас і структуру та форми, в яких вона здійснюється.

Важливим принципом правової держави є поділ влади. Цей принцип передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і компетенції між основними органами державної влади -- законодавчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин особистості, держави, суспільства.

У сучасному світі спосіб передачі влади у більшості демократичних країн світу за конституцією (через вибори) є єдиним механізмом генерації більшості впливових політичних фігур як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях.

Використані джерела

1. Бебик В. М. Політологія. Наука і навчальна дисципліна: підручник для вузів/Валерій Бебик .-К.:Каравела,2009 .-496 с

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія:Навч.посібник .-6-те вид., перероб. і доп.-К.:Знання,2007 .-310 с.

3. Горлач М. І., Кремень В. Г. Політологія: наука про політику: підручник для вузів .-К.:Центр учб. літ.,2009 .-838 с.

4. Кирилюк Ф. М.Новітня політологія: навч. посібник для вузів/Мін-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка .-К.: Центр учб. літ.,2009 .-564 с

5. Політологія:Навч.посібник/В.І.Штанько,Н.В.Чорна,Т.Г.Авксентьєва,Л.А.Тіхонова .-2-ге вид., перероб. і доп.-К.:ІНКОС: Центр навч. Літера тури,2007 .-288 с.

6. Політологія: підручник/за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка .-3-тє вид., перероб., доп.-К.: Академія,2008 .-568 с.

7. Юрій М. Ф. Основи політології:навч. посібник для вузів .-К.: Кондор,2009 .-340 с.

Размещено на Allbest.ru