Соціальна структура нації

Ольгерд Іполит Бочковський (1884-1939)

Визначний український вчений, публіцист і політичний діяч народився в с. Долинське на Херсонщині. Від 1905 р. проживав у Чехії. Під час національно-визвольних змагань перебував на дипломатичній роботі як член української дипломатичної місії в столиці Чехословаччини.

У міжвоєнний період працював професором Української господарської академії в Подебрадах (ЧСР). У рік великого голодомору в Україні очолював так званий "Голодовки комітет". Проте сам Бочковський заперечував голод на батьківщині під більшовицькою окупацією, про що написав "Одвсртого листа" на ім'я президента французького сенату Е.Еріо.

Помер в Празі.

Відомий насамперед як націолог. Його наукові праці перекладались різними мовами. Найважливіші серед них: "Поневолені народи царської імперії, їх національне відродження та автономне прямування" (1916), "Націологія і націографія" (1927), "Боротьба народів за національне визволення" (1932), "Вступ до націології" (1934). Зокрема, "Вступ до націології" -- перший в Україні системний виклад науки про націю, засновником якої вважається німецький філософ Йоган Готфрід Гердер. Бочковський обгрунтував місце націонології в системі суспільних наук, звернун увагу на проблеми етнополітики, подав історію розвитку світової націології від її зародження до кінця 20-х років нашого століття.

ВСТУП ДО НАЦІОЛОГІЇ. СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАЦІЇ. ЩО ТАКЕ НАЦІЯ

Існує безліч найрізноманітніших дефініцій націй, але немає досі жодної, яка була б визнана науково загально зобов'язуючою. Не можна цьому дивуватися.{Нація є занадто складним суспільним явищем. І Процес її творення надзвичайно плинний і змінний. І Майже ніде він ще не досяг остаточно закінчених і викристалізуваних форм. Окрім цього, не вдалися спроби визначити націю, як громадський колектив за якимись об'єктивними ознаками. Істота її, як зараз побачимо, лежить поза ними у сфері психологічних переживань її членів. Не слід також забувати, що саме соціологічне нація все ще замало досліджена. А як слушно зазначив Зомари (на II конгресі німецьких соціологів), "дефініція, звичайно, приходить у кінці довгих наукових дослідів, а тут (цебто щодо нації.--О.Б.) -- з них почали." Отже, хай читач не чекає від мене якоїсь універсальної дефініції нації. Це ще передчасно, а головно й не є суттєво важне. Передовсім треба по; змозі докладно з'ясувати істоту нації, як соціологічного явища. Під цим оглядом зроблено вже чимало. Ознайомимось, отже, з головними думками й поглядами на цю річ.

Є наукові дослідники, наприклад» цитований вже тут німецький вчений Ед. Еллінок, що взагалі заперечують можливість об'єктивного визнання нації, бо, мовляв, вона "не уявляє Ь себе нічого об'єктивного в розумінню назовні існуючого", а по суті є чимось суто суб'єктивним, отже, "ознакою певного стану свідомості". Чимало дослідників у нації добачають щось просто містичне. Наприклад, російський економіст Б. Струве уважає її "істотою містичною... надприродною та ірраціональною". Так само російський філософ Бердяев називає націю "містичним організмом". П. Сорокін, як ми бачили; включає її із сфери соціології. Звичайно, багато вчених трактують це питання інакше, приймаючи відому класифікацію Фр. Тенніса, що розрізняє два основні типи соціологічних угрупувань: первісну спільноту (Spracligcmcinschaft) та пізнішу й організаційно вищу "спілку" (Gcmcinschaft). Як нарад, так і націю вони зараховують, річ ясна, до першого типу. Зрештою, кожен з них підкреслює ту або іншу ознаку нації, як головну та найхарактернішу. К. Кавтський розуміє народ, як "мовну спільноту" (Sprachgemeinschaft), літературну самостійну мову уважаючи головною та істотною ознакою модерної нації. За думкою О. Бауера, -- народ є "культурною спільнотою" з одного боку, а з другого -- це "спільнота вдачі, розвинена із спільноти долі" (aus Schicksalge.ncin-schaft erwachende Charaktergemeinschaft) під впливом історичного співжиття. Багато визначень нації підкреслює особливо роллю й вплив минулого та традиції на розвиток нації. Але з другого боку й зокрема в останніх часах, у розумінню істоти нації звертається здебільш увага на сучасність і майбутність. Наприклад, для чеського філософа І. Б. Козака -- "нарід не є щось дане, -- але нарід означає завдання". Цікаво дивиться на цю справу, як про це вже згадувалося у вступних увагах до цієї праці, інший чеський видатний біолог і філософ проф. Ем. Радль. Він уважає, що "національність... не є ознакою людини, але її обов'язком". Зрештою, для нього "вільна нація є обумовлена майбутністю, а не минувшиною".

РУДНИЦЬКИЙ, МАНЧІНІ ТА РЕНАН

Усе спірним з наукового боку лишається питання про те, чи можливо націю визначити за об'єктивними прикметами? Можливість цього припускає т. зв. атомістичне розуміння суспільства, за яким соціологічні угрупування різного типу (стан, каста, кляса, партія, але також і нація) є просто сумою людей, що їх складають. В українській науці визнав (оборонцем цієї теорії є відомий географ проф. С. Рудницький , що виклав її у своїй розвідці "До основ нашого націоналізму"] де навів також свою дефініцію нації. Вона звучить так: Самостійним народом або нацією зовемо більшу чи меншу групу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, які в'яжіть усі індивідууми цієї групи в одну цілість. Ці прикмети є: і) антретологічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла); 2) самостійна серед інших мова (з літературою, наукою й т. д.); 3) питомі історичні традиції й змагання (на політичному, суспільному й т.д. полях); 4) питома культура (як матеріальна, так і духова), спільні культурні прямування; 5) питома суцільно національна територія, її І якій або була, або є, або може бути питома національна держава

Усі ці основи самостійного народу разом дають із своїми підосновами це "спільне загальне почуття, продовжувався з дня на день, що творить націю, велику спілку, яка спирається на свідомості жертв, що були спільно принесені та які постійно готові принести в майбутності; цю спілку, що оперта на згоді та виразно "висловленому бажанні далі продовжувати спільне життя (Ренан)".

Як бачимо, в основу попередньо наведеної дефініції проф. С. Рудницького було покладено це визначення Манчіні. На жаль, в інтерпретації українського вченого вона багато втратила з виразності її італійського оригіналу. Зайво ж також проф. С. Рудницький об'єднав першу частину дефініції Манчіні, що трактує про "елементи нації" з відомою формулою нації Е. (Ренана. Адже ж цей французький націолог рішучо поривав з атомістичним розумінням нації, протиставляючи йому своє психо-волюнтаристичне її трактування/ У своєму не менш славетному викладі "Що таке нація?", виголошеному тридцять років після материнського виступу Манчіні, Ренан категорично відкинув значіння цих об'єктивних "прикмет" нації, шукаючи істоту її у зовсім іншій поза матеріальній сфері. "Людина, -- казав він, -- не є рабом ані раси, ані мови, ані своєї релігії, ані току рік, ані напряму гірських. Велике скупчення людей, здорового духу й гарячого серця, витворює моральну свідомість, яку звемо нацією" А далі він розгортає це стисле визначення, пояснюючи його так: ("нація -- це душа, засада духова. Дві речі, які, правду кажучи, по суті є те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна -- це спільне посідання багатої спадщини спогадів. Друга -- це теперішня згода й бажання жити разом, воля продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого.. А коли виринають сумніви щодо кордонів, тоді запитайте населення, якого це торкається. Воно має, звичайно, право виявити свою думку з цього приводу..." Так, для Ренана плебісцит стає технічним засобом для виявлення національної волі кожного населення, що є під сумнівом; з цього боку й через це нація для нього рівнозначна з повсякденним плебісцитом.

Дуже синтетичну досі, ще все актуальну дефініцію нації дав згаданий на вступу цього курсу (ст. 15) італійський націолог Маміяні, визнаючи націю, як "певну кількість людей, зв'язаних кровним походженням, спільністю психічної вдачі та спільною мовою, як відповідних передумов, сприяючих вужчому суспільному об'єднанню".

Крім згаданих тут критеріїв нації, (останніми часами за най-об'єктивнішу ознаку її уважається змагання кожного народу за політичну та державну самостійність. Під цим оглядом цікавою є цитована вже тут (ст. 37) дефініція нації Ем. Дюркгейма, складена під час світової війни, кінцевий уступ якої звучить так: "серед культурних народів уважається тепер засадою, що ця спільна воля,, коли вона настирливо виявляється, має право бути узгляднена й навіть, що сама вона є єдино тривалою підвалиною держави". Так само видатний німецький вчений Макс Вебер у дебаті про націю на II конгресі німецьких соціологів, визнаючи поняття нації, характеризував її як "свого роду почуттєву спільноту, якої рівнозначним висловом була б власна держава та, яка (цебто нація) нормально прямує до витворення її із себе".

Не підлягає сумніву, що "національна свідомість" та "національна воля" є тією творчою силою, яка формує модерну націю.! Але було неправильним зовсім відкидати роллю деяких із т. зв. об'єктивних ознак нації. В добі етногенези, коли поставав і творився нарід, вони по черзі, або й разом неоднаково у різних часах, -- мали, без сумніву, певне своє народотворче значення. Слід тому, бодай загально, ознайомитися з цими "складниками народа" та їх функціональною роллю в етногенезі, а подекуди й в сучасній націогенез.

ЕЛЕМЕНТИ НАЦІЇ. НАЦІЯ ЯК ПСИХОВОЛЮНТАРИСГИЧНА СПІЛЬНОТА

Як бачимо, всі спроби визначення нації за т. зв. об'єктивними ознаками властиво не справдилися. Зокрема, кожна чи всі разом не вичерпують істоти нації. Бо не можна нації ототожнювати з расою або з кров'ю; вона не є рабська зв'язана з територією чи землею; вона не покривається з мовою і тим менше ще з релігією. Навіть культура не вичерпує абсолютно її істоти, хоча нація, без сумніву, є перед джерелом (передвісником) вселюдських культурних вартостей та інспірує найкращі архітвори світової культури, як про це була вже тут мова.

Через це поки що неможлива точна й вичерпуюча наукова дефініція нації. Тому деякі дослідники скептично задивляються на можливість точного визначення поняття нації. Так, наприклад, А Мепє гадає, що "в дійсності нація уявляє із себе досить неясну річ, зміст і характер якої є залежно від обставин". Але цей самий видатний лінгвініст трохи далі слушно зауважує, що "приналежність до нації є справою почування та волі". Це нагадує теорію П. Манчіні, що серед ознак нації найголовнішою уважав "національну свідомість". Звичайно, що ясна національна свідомість постає з попереднього національного почування та волі, шляхом, мовляв, розумової їх дистиляції. Бо національне почування та воля первісне діють, річ ясна, підсвідоме та стихійно. Через те й молодий націоналізм у своїй політичній практиці часто буває ірраціональним і фанатичним. Іноді цей фанатизм скидається просто в культурне варварство, як, наприклад, в Європі після світової війни.

Американський етнолог Фр. Боас (у своїй праці "Раса й культура") дає гаку історичну схему головних етапів народотворчого розвитку. "Почуття приналежносте до орди, -- каже він, -- поширюється до почування єдності племені, до пізнання однорідносте населення більшої території, а врешті до національної свідомості. Ця остання здається бути межею, до якої дійшов розвиток поняття людської спів приналежності". Також М. Вебер, відомий німецький соціолог, підкреслює чуттєвий характер істоти нації. Визначаючи її, як "емоціонального типу спільноту, рівнозначним відповідником якої є своя держава...". Через це нація "нормально змагає до витворення держави із себе". В свою чергу також розуміння нації наближається до її визначення О. Бавером як спільноти долі та вдачі. Націогенетичне значення волі в процесі утворювання нації зазначив батько німецької соціології Ф. Теніс на II Конгресі німецьких соціологів, де він в дебаті з цього приводу казав: "Істоту модерної нації слід розуміти в той спосіб, що її бодай почасти характеризують вольові змагання, ядро яких полягає в можливо більшому й загальному її поширенню".

Отже, почування й воля відіграють чималу роллю, як чинники етно й націогенези. Натомість зовсім підрядна й обмежена поки що функція припадає під цим оглядом розумові, зрештою все ще малоактивного чинника соціогенези. В політиці та громадському житті панують стихійні пристрасті, а не свідомо критична розумова аналізу. Проте раціоналізація суспільних процесів є неминучою передумовою дальшого людського поступу. Також і модерна нація мусить раціоналізуватися, де стискаючи свою свідомість від намулу стихійного анти соціального атавізму. Це передумова міжнародного замирення та між людського порозуміння. Так розуміють націю віщуни й каменярі історичного завтра, гадають що нації "не є спільнотою крови, але духа; вони об'єднані не фізичним спільним походженням, але духовно спільними учителями. Нації постають,-- на думку цього автора, -- із взаємних між талановитими народами та їх велетнями. Геній без народу не витворить жодної культури; але й нарід без велетнів не є нацією. Народи сплоджують своїх геніальних провідників, поетів і мислителів, які зі свого боку через медіум мови, релігії, мистецтва та політики перетворюють "нарід, до якого вони духом належать". Куденгове Калегрі ілюструє це своє твердження історичними прикладами. Мохамед був батьком арабського народу; Дайте -- італійського; Лютер -- німецького; І ус -- чеського; Корнель, Расін, Вольтер й Русо, Наполеон та Золя перетворили французький нарід у націю. Кант, Гете й Шіллер, Вагнер, Ніцше |та Бісмарк були будівничими німецької нації; Р. Такур і М. Ганді 1е духовними батьками індуської нації, як Т. Г. Мас; рик -- чеської; а Д Аннунціо та Мусоліні мають незаперечний вплив на новітню італійську націогенезу.

Висновок з цих міркувань автора "Паневропи такий: нації є симбіозами спільнот між велетнями та їх народами, що водночас є їх батьками й синами, творцями й творами. Властивою релігією націоналізму є культ герої». Нарід об'єднують спільні герої, яких він наслідує, їх злучають спільні ідеали та ідеальні постаті; спільні провідники, поети й боги".

НАЦІОСОФІЯ. НАЦІОКРАТІЯ

"Народи пани", оборонці історичного "стану посідання", не хочуть жодним способом погодитися та визнати факт національного відродження т.зв. "неісторичних" народів. Спочатку вони нехтували його і загалом відкидали. Відтак почали шукати якихсь чудодійних ліків, щоб спинити або принаймні загальмувати поступ національних рухів. Нарешті, коли все це не помогло, вони зайво намагалися здискредитувати визвольні рухи поневолених народів, обкидаючи їх болотом всіляких наклепів і брехливих обвинувачень. Все це однак зайве й безсиле. Бо історія сприяє тепер емансипації обездолених народів, яких досі вона нехтувала й приспала. Під прапором сучасного пан націоналізму людство простує до націократії, цебто до політичного панування націй у близькій майбутності. В дотеперішній історії людства чергувалися досі церква та держава, як провідні чинники політичного розвитку. Сьогодні на зміну їм приходить нація, що у своїх змаганнях за політичне самовизначення народів виступає проти каратель держави, яка нехтує їх самостійницькі прямування. Народи, що національно прокинулися нещодавно або тепер, борються за своє помітне самовизначення та свободу. Це особливо є характерним для сучасної Європи,

Націократія має витворити новий тип держави, досить гнучкий, щоб у нього вклалися самостійницькі змагання кожного культурного народу. Націократія мусить знайти живу форму для здійснення права народів на їхнє самовизначення. Історично її завдання полягатиме в тому, щоб нині хронічний конфлікт між нацією й державою полагодити й зліквідувати раз на все. Вона мусить синтетично примирити автономіям, зглядно з сепаратизмом національно свідомих народів з централізмом й автократизмом держави. Головне розходиться тут при погодження засад "волі та організації", як слушно це констатує автор "Паневропи". "Це замирення, -- каже він, -- внутрі мусить виявитися в якнайдалі ідучій автономії, а назовні -- в якнайвільнішій федерації". Етнополітично сучасний світ прямує непереможно до цього виходу з сучасного націодержавного напруження. Особливо англійська державно-адміністративна практика є під цим оглядом дуже повчальна своїми практичними досягненнями та успіхами; совєтська система -- своєю теоретичною гнучкістю. Про що в даному разі влучно спостеріг Куденгове-Калегрі, кажучи: "Європа мусить розуміти, що дифференція без інтеграції приводить до занепаду та що її аналітична політика має бути доповнена також політичною синтезію". Звичайно, це правило має силу не лише для Європи, але для всього світу, оскільки він перебуває в стані національної кристалізації та індивідуалізації.

ПЕТРО ПОЛТАВА (ФЕДУН) (1919-1951)

Народився в с. Шнирів Бродівського району на Львівщині в родині селян-середняків. Закінчив Бродівську гімназію, потім навчався у Львівському медичному інституті. Ще в гімназії належав до молодіжного осередку ОУН, був активним учасником національно-визвольних змагань на західноукраїнських землях. В 1940 р. насильно мобілізований в Червону армію. В одному з боїв потрапив у полон, але добре знання німецької мови допомогло йому звільнитися звідти.

Продовжує навчання в медичному інституті. З приходом радянських військ змушений піти в глибоке підпілля. Взимку 1951 р. був членом Проводу ОУН, кооптованим членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР), заступником голови її Генерального Секретаріату, керівником "Бюро інформації УГВР", начальником політвиховного відділу в Головному військовому штабі УПА.

КОНЦЕПЦІЯ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ І ОСНОВНА ТЕНДЕНЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СВІТУ

Ідея нації є лише один із кількох факторів, які впливають на розвиток історичного процесу світу і його формують. Нам тому цікаво буде знати, яка роль, яке становище ідеї нації серед тих багатьох інших факторів, які діють одночасно з нею, часто паралельно, але часто і в протилежному напрямі.

Спочатку відповімо на питання про те, які сили, що діють з ідеєю нації одночасно, діють з нею паралельно.

Силою, що діє паралельно з ідеєю нації, є ідея конституційної, парламентарної держави, ідея демократії. Що більше, ідея нації у великій мірі саме своє виникнення завдячує демократичним ідеям. Без ідеї правної рівності всіх громадян держави не могла б виникнути ідея суверенності народу. А як ми вже про це говорили, лише з ідеї суверенності нації, висуненої французькою революцією, розвинулася ідея національної незалежності народів у власних самостійних національних державах. Боротьба за демократичні перетворення, яка розгорнулася в XIX ст. серед усіх народів Європи, ніколи не була скерована проти ідеї національної незалежності народів. Навпаки, ця боротьба, охоплюючи широкі маси, підносила національну свідомість, оздоровлювала внутрішні відносини й через те скріплювала саму націю. Можна просто сказати, що ідея нації може існувати лише разом з ідеєю політичної демократії.

Чи йдуть у розріз, ударяються з ідеєю нації інтереси буржуазії?

Загально відомо, напр. що в загарбанні Екваторіальної Африки була зацікавлена насамперед французька буржуазія, у загарбанні Камеруну була зацікавлена насамперед німецька буржуазія, в підкоренні бурів -- англійська буржуазія і ніхто інший. Робітничим і селянським масам, дрібній буржуазії, тобто величезній більшості французького, німецького і англійського народів, лише в порядку бенкетних лишків діставалася мізерна частина того, що на територіях здобувала буржуазія названих країн. Завойовувати, одначе, колонії чи потім їх боронити мусили саме ці селянські і робітничі маси. І саме для цих селянських і робітничих мас буржуазія створювала легенди про так звані "національні інтереси", про "культурницькі місії" окремих націй. Відомо також, що загарбання східної і південно-східної Європи було вигідне насамперед гітлерівській правлячій кліці. Загарбання Балканів, Абіссінії було вигідне насамперед фашистській кліці, італійській буржуазії. Щоб замаскувати перед більшістю народу дійсні причини війни, щоб загітувати цю більшість народу для війни, треба було йому вказати якісь більші ідейні цілі, ніж вузькі інтереси правлячих клік, треба було йому створити якісь "патріотичні" легенди. Такою легендою у випадку гітлерівської Німеччини була теорія про те, що, нібито, німецький народ душиться на своїй національній території, та теорія про расову вищість німецького народу, який, нібито, є найбільш творчим народом і що йому на цій основі прислуговує право панувати над іншими народами. Італійські фашисти творили легенду про те, що, нібито, найвищим національним завданням італійського народу є відновлення Римської Імперії. Мілітаристична Японія, прикриваючись гаслом "Азія для азіатів", змагала до підкорення під своє панування багатьох азійських народів. Зрозуміло, що в цей спосіб буржуазія і правлячі кола окремих країн лише надуживали ідеї нації, її вульгаризували. Ідея нації своєю суттю ні в якій мірі ані не зв'язана з жодним імпсіялізмом, ані його не виправдує. Вона вимагає суверенної рівності і всіх народів. Ідея нації -- це право кожного народу на цілковиту суверенність у власній державі. Саме життя, перевернувши догори ногами всі плани і німецьких кайзерів, і гітлерівців, і мусолінівців, найкраще здемаскувало вульгаризацію ідеї нації імперіялістами.

Якщо йдеться про робітничу клясу, то вона в перших десятиріччях XIX ст. щойно складалася. Найчисленніша вона була в цей час в Англії та Франції. Опинившись у незавидному економічному становищі, робітники вже на початку XIX ст. розпочали боротьбу в обороні своїх клясових інтересів. Ця боротьба проходила спочатку неорганізоване і була слаба. Замітніші прояви цієї боротьби -- це в Англії знищування машин робітниками, чартистський рух (боротьба зорганізованих у робітничі асоціації робітників за демократичні форми в Англії), у Франції -- творення таємних організацій, виступ робітників шовкової промисловості в Ліоні, повстання паризького пролетаріату в 1848 р., у Німеччині -- повстання сілезьких ткачів у 1844 р. В основному ця боротьба не виходила поза межі економічної боротьби або велася під гаслами демократичних реформ у державі. Тому й ця боротьба робітничої кляси в цьому періоді не скерована проти ідеї нації.

Робітнича кляса стала серйозним фактором історичного процесу лише після того, як виник соціалістичний рух, тобто лише після того, як вона почала організуватися у політичні партії, які в своїй політиці керувалися теорією соціалізму. Тому ми в дальшому не будемо говорити окремо про робітничу клясу і соціалістичні ідеї, а просто будемо говорити про соціалістичний рух, як силу історичного процесу.

Інакше дещо стояла справа з робітниками поневолених народів, їхні представники були часто проти державного відокремлення від гноблячої їх держави. Так було, наприклад, з робітниками польського народу: частина польського пролетаріату, згуртована в т. зв. СДПІЛ (соціал-демократія Польщі і Литви), виступала проти ідеї відокремлення Польщі від Росії. Такий випадок треба пояснити лише тими жахливими наслідками, які в національній психіці залишає багаторічне поневолення. Такий випадок треба також пояснити політичною неграмотністю керівників тієї частини польського пролетаріату, які за централістичними поглядами російських соціал-демократів не бачили прихованого їхнього прагнення до збереження цілості російської імперії. Треба також пам'ятати, що, як ми вже згадували, переважна частина польського пролетаріату, зорганізована і керована ППС, боролася за незалежність Польщі та її відокремлення від Росії. Таких випадків, як , на терен і колишньої царської Росії було більше. Не хотіли відокремлення від Росії і українські соціалісти. Це також треба пояснити лише тими умовинами, в яких жили маси царської Росії. Придушені чоботом царського самодержав'я, вони не були само учасниками того всього політичного процесу, який проходив у той час у цілій Європі. Адже не можна забувати того, що в той час, коли вже цілі десятиріччя народи Європи користувалися демократією, конституцією -- в царській Росії фактично панував абсолютизм аж до 1917 р. І все таки, не зважаючи на такі жахливі умови, майже всі поневолені Росією народи домагалися спочатку автономії, а вкінці станули на позиціях цілковитої самостійності і відокремились від Росії. Навіть там, де було найбільше до цього об'єктивних перешкод, перемогла ідея нації.

Не були вільні від патріотичних почувань і творці марксизму -- Маркс і Енгельс. Вони були, напр., за об'єднання Німеччини. І хоча вони таке своє становище пояснювали економічними моментами, інтересами пролетаріату, то вистачить прочитати лише деякі Статті Маркса, щоб зрозуміти, в якій мірі ці корифеї соціалізму не були вільні не лише від національних почувань, а й від шовінізму, культивованого правлячими колами. Розглядаючи питання польсько-німецького кордону 1848 р. і стверджуючи, що цей кордон унаслідок німецької колонізації значно пересунувся на схід у користь німців, Маркс писав: "...Невже ж не належало відступити цілі області, населені переважно німцями, і великі міста, цілковито німецькі -- відступити народові, який до цього часу не дав жодного доказу на те, що він спроможний вийти з феодального стану, заснованого на закріпощенні селян" (Маркс Карл. Избранные произведения. М., 1940. Т. 2).

Шовінізм Маркса в цих двох питаннях -- річ цілком очевидна.

На основі сказаного дотепер про соціалістичний рух і робітничу клясу не важко зрозуміти, що положення марксизму щодо нації або невірні (якщо вони прийняті, нібито, на основі аналізу до тогочасної історії), або утопічні (якщо вони є "науковими передбаченнями" майбутнього). Історичний досвід найвиразніше показує, що: а) нація не "відмирає"; б) національний момент відіграє не підрядну, а першорядну роллю в історії людства; в) пролетаріат своєю природою так само національний, як і всі інші суспільні кляси, і він, як і цілий народ, вірить у "національні забобони" і боротьбу за ці "забобони" робить своїм першочерговим завданням; г) не існує жодної солидарности (в марксистському розумінні) міжнародного пролетаріату; д) загальнонаціональні інтереси всіх народів для соціалістів важливіші, ніж справа всесвітньої пролетарської революції і диктатури пролетаріату.

Ні Маркс, ні Енгельс недооцінили ваги національного моменту в житті народів, не передбачили вирішальної ролі ідеї нації у найближчій епосі. Перешкодив їм у цьому їх однобічний класовий підхід до оцінки історичного процесу, перешкодило їм у цьому їхнє незнання прагнень поневолених народів. Перешкодив їм у цьому також їхній шовінізм.

Обговорюючи відношення соціалізму до ідеї нації, ми не можемо повернути того, що соціалісти панівних народів, здобувши владу в державі, стали на позиції імперіалізму. Вони, як і буржуазія, відмовляють багатьом народам права на самостійне державне існування. Такою політикою вони, одначе, ставлять себе, як і буржуазія, у незручне становище: тратять всяку ідейну основу для своєї політики, що згори перерішує про її неуспішність.

На позиції найреакційнішого імперіалізму стали російські більшовики. Зараз-після захоплення влади вони приступили до придушування національно-визвольних рухів поневолених царською Росією народів. Зламавши спротив цих народів, знищивши їхні національні держави, більшовики приступили до одвертої реставрації царської імперії і утворили т. зв. СССР. В СССР усі неросійські народи терплять жорстокий політичний та культурний гніт і піддаються нечуваній економічній експлуатації. Потоптання більшовиками принципу самовизначення народів, нечуване гноблення й експлуатація викликують спротив з боку поневолених народів. У випадку українського народу цей спротив прийняв сьогодні форми повстанської підпільної боротьби. Ідея повалення більшовицької тюрми народів шляхом революційної боротьби, ідея перебудови СССР на принципі самовизначення народів здобуває собі щораз більше ви-знавців. Сьогодні більшовики не можуть упоратися з національно-визвольною боротьбою українського і деяких інших поневолених народів. Коли ж на шлях цієї боротьби стануть усі поневолені народи СССР -- а цей момент прийде як неминучий результат усієї більшовицької політики -- більшовицькій тюрмі народів прийде кінець.

Щоб краще зорієнтуватися, в якому напрямі розвивається історія впродовж останнього півтора сторіччя, ми прослідкуємо, як розвивалися і розвиваються основні протиріччя сучасного світу. Вже в останній чверті XIX ст. з'ясувалося, що основними і найбільш небезпечними протиріччями пануючої суспільно-політичної системи є: а) протиріччя між буржуазією або, ширше беручи справу, між капіталом та інтересами працюючих мас, які становили переважну більшість народу; б) протиріччя між поневоленими і пануючими націями; в) протиріччя між великими конкуруючими імперіалістичними країнами. (Протиріччя між демократичними прагненнями народів і пануючою феодально-абсолютистичною системою, яке існувало ще на початку XIX ст. і було причиною багатьох революцій у перших трьох чвертях цього сторіччя, в Європі під кінець XIX ст., коли не брати до уваги Росії, зникло. Зникла в той час боротьба буржуазії окремих країн за захоплення вільних колоніальних територій, тому що таких територій на початку XX ст. вже не було).

На політичній карті Європи після першої світової війни бачимо на місці російської імперії Совєтський Союз, відсунений від західних і північно-західних кордонів колишньої царської імперії на схід, і поділений на цілий ряд т. зв. союзних республік. Крім цього, на місці колишньої російської імперії бачимо: Фінляндію, Естонію, Латвію, Литву. Всі ці держави постали в порядку реалізації принципу самовизначення народів. На місці австро-угорської імперії бачимо цілий ряд нових держав: Австрію, Угорщину, Чехословаччину, Югославію. Між Карпатами і Балтикою бачимо нову державу -- Польщу, утворену з окраїн колишньої німецької, австрійської та російської імперій, заселених поляками, українцями, білорусами, литовцями. На місці турецької імперії в Європа бачимо: Румунію, Болгарію, Грецію, Югославію. На місці роздрібнених держав Італії та Німеччини бачимо великі об'єднані німецьку та італійську держави. Зникли Великі імперії, утворені в більшості на основі династичного принципу, який через цілі сторіччя був основним принципом впорядкування Європи, і на місці тих імперій, в порядку реалізування національного принципу, постав цілий ряд нових національних держав. Зіставлення політичної карти Європи 1815 р. з політичною картою Європи 1920 р. якнайвиразніше показує, що історія розвивається в напрямі творення самостійних національних держав усіх народів.

Пригадаймо всі наші ствердження щодо ідеї нації, які ми зробили дотепер. Ми ствердили:

1. Ідея нації є сьогодні домінуючою ідеєю в житті всіх суспільних кляс усіх народів.

2. З боротьби, яка виникає між ідеєю нації і силами, скерованими проти неї, ідея нації виходить переможно. Ідея нації є найважливішою силою, яка вирішує про зміст і напрям сьогоднішнього історичного процесу.

3. З кінцем XIX і особливо в XX ст. прийшло до зменшення клясових протиріч, і це причинилося до ще сильнішого згуртування народів довкола ідеї нації.

4. Під натиском усе зростаючої сили ідеї нації її визнано в 1918 р. основним принципом політичної організації світу.

5. Ідея нації вже дотепер докорінно змінила політичне обличчя світу і Європи передусім.

В чому криється таємниця тієї величезної сили, якою є сьогодні ідея нації? Чому взагалі зродилася ця ідея? Як пояснити цю її величезну життєвість, цей вплив на формування і зміст історичного процесу?

Кожна ідея стає історичною силою лише тоді, коли вона відповідає дійсним, глибоким прагненням якнайширших мас. Щойно при цій умові маси йдуть в ім'я ідеї на боротьбу, на смерть. При відсутності цієї умови, тобто тоді, коли ідея не відповідає прагненням якнайширших мас народів, вона залишається лише мертвою теорією і на розвиток історичного процесу не має найменшого впливу. Ідея нації стала вирішальною силою саме тому, що вона відповідає найглибшим природним прагненням усіх народів -- прагненням жити незалежним національним життям.

Прагнення до національної волі. Національну волю в нашу історичну добу може забезпечити лише власна самостійна національна де ржава. Прагнення народу до самостійного державного існування -- це також об'єктивно-існуючий, реальний факт. І саме відображення цієї об'єктивно-існуючої, реальної дійсності і є в нашу епоху ідея нації. Вона зродилася щойно в XIX ст. тому, що власне в цей час нація незвичайно зміцніла як окремий тип людської спільноти. Основним чинником у цьому процесі був зріст національної свідомості. Національна свідомість зросла внаслідок: а) зацікавлення в період романтизму історичним минулим народів, побутом якнайширших народних мас; в історії, як у дзеркалі, народ вперше побачив свою індивідуальність, своє національне "я"; б) посилення господарського життя; розвитку комунікації, зв'язку; люди з різних кінців однієї країни, які дотепер жили у відокремленні, мали змогу далеко частіше з собою зустрічатися, обмінюватися думками, пізнавати себе, поглиблювати свою національну свідомість; в) розвитку демократії, яка включила в активне політичне життя широкі маси; г) розвитку загальної освіти народних мас, введення обов'язкової загальної військової служби; д) посиленого політичного й економічного гноблення поневолених народів панівними народами. І саме тому, що ці всі моменти були зумовлені розвитком капіталізму, можна сказати, очевидно, що капіталізм у великій мірі причинився до складання сучасної нації. Але капіталізм лише скріпив націю як окрему спільноту, а не спричинив її виникнення взагалі, як про це теоретизують більшовики ("нація виникла і склалася тільки в епоху розвитку капіталізму"). Нації складалися далеко раніше, і їх виникнення в жодній мірі не зв'язане з капіталізмом як певною суспільно-економічною формацією. Нації існували і при рабовласницькому, і при феодальному суспільно-економічному ладі. В період капіталізму вони лише незвичайно зміцнилися, і стали в цей час більше, як в яку не будь іншу історичну епоху, основною рушійною сплою історії. Невірне є також твердження про те, що при капіталізмі щораз більше зникають "відокремленість і протиріччя між народами" ("Комуністичний маніфест"). Зникнення протиріч між народами, при пошануванні права кожної нації на самостійне державне існування, з точки зору ідеї нації було б поважаним. Є, одначе, навпаки. Сьогодні більше, як коли-небудь дотепер, зросли протиріччя між націями, основані на пануванні кількох націй над десятками інших. Це з одного боку. З другого ж боку, якщо вірне твердження Маркса про те, що "найбільш передові в економічному відношенні капіталістичні країни сьогодні є прообразом найбільш відсталих у цьому відношенні країн завтра" (цитуємо з пам'яті) -- то логічно, згідно з марксистським розумінням історії, мусить бути вірним твердження і про те, що й "народи, найбільш передові під оглядом найбільшої національної свідомості, сьогодні є лише прообразом найбільш відсталих у цьому

підношенні народів завтра". Якщо закономірне є те, що розвиток капіталізму захоплює щораз нові й нові країни, то так само закономірне є і те, що будуть складатися в сучасні нації щораз нові і нові народи, які дотепер дрімали. Це підтверджується дотеперішньою історією. В парі з упромисловлюванням Східної Європи і Азії йде і національне пробудження народів, які тут живуть. Вже сьогодні за своє національне визволення борються народи Східної Європи і Азії так, як боролися вчора за це саме народи Середньої і Західної Європи. Вже сьогодні національно-визвольна боротьба поневолених більшовиками народів розхитує сталінську імперію далеко сильніше, як учора вона розхитувала Австро-Угорщину і царську Росію. В Австро-Угорщині і деякий час у Росії ця боротьба прибирала форми підпільної і повстанської боротьби. Щораз нові і нові народи заявляють про своє прагнення до повної національної незалежності. І це постійне поширювання національної свідомості, це постійне поширювання ідеї нації є найважливіша закономірність сьогоднішнього історичного процесу, якої не можуть заперечити навіть марксисти, якщо будуть послідовно застосовувати свій марксизм. Твердження Леніна про те, що "капіталізм не обов'язково пробуджує до самостійного життя всі нації", -- невірне. Історичний досвід показує, що розвиток капіталізму пробуджує до самостійного життя саме всі нації. Постійне зміцнювання нації, як людської спільноти, яке відбувається внаслідок розвитку політично-суспільних і економічних відносин у світі, це ще одна, основна причина того, чому ідея нації стала сьогодні найважливішою і основною силою історичного процесу.