Основні шляхи та засоби досягнення національної злагоди в сучасному українському суспільстві

19

Основні шляхи та засоби досягнення національної злагоди в сучасному українському суспільстві

Політологія - наука про політику. Для розуміння предмета потрібно з'ясувати суть поняття «політика». Воно має декілька значень: як державне, регіональне і муніципальне управління; як партійна діяльність у процесі розподілу політичної влади; як діяльність груп тиску, спрямована на відстоювання інтересів соціальних груп на державному рівні; як масова участь у політичних процесах.

Крім політичної, державні органи виконують ще адміністративну функцію, спрямовану на підготовку і виконання політичних рішень; судову - розв'язання соціальних конфліктів, захист прав і свобод громадян; військово-силову - забезпечення правопорядку і національної безпеки. Сучасна правова держава передбачає чітке законодавче розмежування функцій політичних, адміністративних, судових та військово-силових органів.

Політична діяльність на регіональному і місцевому рівнях здійснюється керівниками представницьких і виконавчих органів влади суб'єктів федерації.

Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на різних рівнях інститутів політичної системи.

Політику можна розглядати як вияв інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткнення і протиборство, а також спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началові, значущому й обов'язковому.

Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами, а нерозуміння цих інтересів - об'єктами політики. Суб'єкти політики - це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Об'єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя - елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи, на які спрямована діяльність суб'єктів політики.

Соціальні групи та особи, які не усвідомлюють своїх соціальних інтересів, не здатні виразити їх безпосередньо або через організовані форми тиску, стають об'єктами політичного маніпулювання, жертвами обману і самообману, тому що не розуміють, чиї інтереси виражає та чи інша ідеологічна течія.

Політика як вид суспільної діяльності співвідноситься з іншими її видами - економікою, правом, мораллю, релігією.

Співвідношення між політикою та економікою в історичному вимірі можна виразити так:

1) закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації;

2) політичні інститути залежать від економічного розвитку, особливо у примітивних суспільствах;

3) політика стимулює економічний розвиток або коригує його відповідно до соціальних і національних інтересів, особливостей історичної ситуації;

4) політика, враховуючи закони об» єктивного економічного розвитку, забезпечує спокійний перехід від одного економічного укладу до іншого;

5) політика має вирішальний вплив на економіку в перехідних суспільствах, оскільки може стабілізувати або дестабілізувати фінансову систему, стримувати інфляцію або розкручувати інфляційну спіраль, створювати нову економічну модель.

Політика та мораль як сукупність цінностей і норм не правового характеру пов'язані між собою. Громадськість оцінює політику і політиків категоріями справедливості, честі.

Відсутність жорсткої політичної конкуренції та правових механізмів цивілізованого усунення конкурентів з арени, наявність договірних «нічиїх» між політичними угрупуваннями не дає змоги громадськості адекватно оцінити моральні якості політиків.

Співвідношення між політикою і мораллю зводиться до таких принципів:

1) політика завжди аморальна;

2) для досягнення високоморальної мети (здобуття незалежності, утвердження слави і величі держави тощо) всі засоби (в тому числі і насильницької) морально виправдані;

3) жодна мета не може виправдати аморальні засоби (насильство, брехню, підступність).

Політика та право. Ефективність правового регулювання залежить від рівно дії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни.

Врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним жити за рахунок інших, тобто безжалісно відкидають паразитичні способи мислення і діяльності.

Право - це результат погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого - умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили.

Політика та релігія. Домінування як Церкви над державою, так і держави над Церквою, мало негативні наслідки. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини і безпеки, а Церква - умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу.

Політика як суспільна діяльність має такі ознаки:

1) мета політики - забезпечити панування одних соціальних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільних волі та інтересу;

2) соціальна функція політики - управління соціальними процесами;

3) суб'єкти політики - держава, партії, соціальні групи, особи, які усвідомлюють свої інтереси, спроможні їх виразити і захистити на державному рівні;

4) політика передбачає поєднання практичної діяльності, науки і мистецтва;

5) засобами політики є сила, право і мораль.

Сила як сукупність матеріальних та організаційних засобів примусу й насильства домінувала в політиці впродовж усієї історії людства. Якщо нема розумного співвідношення цих засобів, політика втрачає здатність виразити інтегрований суспільний інтерес. Співвідношення між правом і силою в політиці здебільшого залежить від морального стану суспільства. Низький рівень його морального стану потребує збільшення сили влади, а високий - правового регулювання.

Політичні закономірності - це стійкі й необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події.

Існує три групи законів політичного життя: закони структури, функціонування, розвитку. Закони структури виявляють сталість, визначеність зв'язків певної політичної структури. Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часовому вимірі. Закони розвитку характеризують сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої.

Політологія - це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.

У політології виділяються два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів, та кратологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

Політологія тісно переплітається з політичною філософією. Вона також, як будь-яка гуманітарна наука, виконує такі функції:

а) описову, суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність;

б) пояснювальну, що дає змогу зрозуміти суть політичних явищ, причини їх виникнення, закономірності функціонування. Пояснювальна функція дає відповідь на запитання: чому саме ці, а не інші факти мають місце в політичній реальності;

в) прогностичну, яка зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому;

г) інструментальну, яка полягає в розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату;

д) ідеологічну, що орієнтує на вибір певної системи ідеологічних цінностей. Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих ціннісних орієнтацій.

Політологія як наукова теорія ґрунтується на певній методології. Методологічна основа політичної науки - це загальнотеоретичні дослідження політики на рівні філософського обґрунтування її природи.

Серед загальнотеоретичних методів дослідження можна виділити структурно-функціональний, конфліктології, символічного інтеракціонізму, біхевіоризму й обміну, структуралізму, постмодернізму.

Структурно-функціональний метод базується на розумінні суспільства як системи інтегрованих елементів, що прагне до стабільності на основі вибору певної системи цінностей. Криза цінностей породжує соціальні дисфункції. Стан функціонування політичної системи, а також тенденції її розвитку можна визначити, виходячи з аналізу цінностей.

Суть сучасних конфліктологічних теорій зводиться до розуміння конфлікту як необхідної умови природного розвитку суспільства на основі зіткнення інтересів різних соціальних груп і окремих осіб навколо розподілу влади, матеріальних ресурсів, а також психологічних відмінностей.

Символічний інтеракціонізм розкриває зміст та інтенсивність можливостей взаємодії як необхідної умови становлення і трансформації соціальних інститутів. Нині в Україні політичні діячі ще не звикли мислити ринковими категоріями взаємодії, що є однією з причин сповільнення процесу утворення сучасних партій.

Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів

політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, зумовлена не певними цінностями, нормами, а ситуацією.

Теорія обміну пояснює зміст політичної діяльності співвідношенням таких стимулів, як винагорода і покарання. Згідно з цією теорією, людина здатна повторювати ті дії і в тих обставинах, за які вона отримує винагороду.

Структуралізм розглядає соціально-політичні явища в дусі старого позитивізму, як незалежні від різних духовно-ментальних настанов та орієнтацій людей, і як такі, що визначають поведінку останніх. До них структуралісти відносять об'єктивні суспільні структури, які розвиваються за законами, аналогічними природним. Цей метод дає змогу простежити, як руйнування старих політичних, економічних та ідеологічних структур впливає на свідомість еліти і мас.

Постмодернізм намагається наблизити об'єктивістський і суб'єктивістський підходи до політичної реальності. Цей метод дає змогу розкрити зміст політичної діяльності виходячи з аналізу політичної ситуації і способу мислення, вибору тих стратегій, які можуть загальмувати чи прискорити суспільний процес.

До емпіричних методів належать методи вибіркового та польового досліджень, прихованого спостереження, експерименту.

Суть методу вибіркового дослідження полягає в тому, що вчений вивчає не весь об'єкт дослідження (генеральну сукупність), а лише його частину - вибіркову сукупність.

Метод польового дослідження ґрунтується на вивченні людей у реальних життєвих ситуаціях. Він має перевагу над методом вибіркового дослідження, оскільки дає змогу спостерігати об'єкти дії.

Дослідження, при якому люди, поведінка яких вивчається, не знають про це, називається прихованим спостереженням.

Істотна риса експерименту - створення контрольованої ситуації у процесі дослідження. В експерименті часто використовують дві групи - експериментальну, котра залежить від впливу стимулу, і контрольну, що не залежить від нього.

Отже використання загальнотеоретичних та емпіричних методів зарубіжної соціології у політологічних дослідженнях забезпечує зміщення акцентів української політології з описових на інструментальні.

Отже можна зробити такий висновок, що політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи.

«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей.

Функціонування політики розмежовують за різними критеріями:

- за сферами суспільного життя;

- за орієнтацією (внутрішня, зовнішня);

- за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна);

- за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи);

- за терміном дії (коротко-, середньо-, довгострокова).

Політика має складну структуру. Найчастіше виокремлюють у ній три головні елементи:

1. Політичні відносини та політична діяльність.

2. Політична свідомість.

3. Політична організація.

Політична організація охоплює такі елементи: Сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути; групи тиску; громадські організації та рухи.

У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) такі функції політики:

- задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства;

- раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави;

- примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом;

- інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;

- соціалізація особистості;

- забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини.

Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією.

У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії ХХ ст. Свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових, корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За сталінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів, зневажання людської гідності. Політика є специфічним доповненням до суспільної моралі, яка з огляду на різні чинники неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію.

Взаємозв'язок політики та релігії простежується в діяльності громадських об'єднань, політичних партій, програми яких містять релігійні ідеї або віровчення. Останнім часом зближення політичних і релігійних позицій, особливо в полі конфесійних суспільствах, до яких належить і Україна, відбувається довкола ідеї екуменізму - єднання зусиль усіх конфесій для досягнення соціальних, суспільних і політичних цілей, спрямованих на консолідацію й забезпечення добробуту суспільства.

Поширення політичних цінностей у суспільстві пов'язане з утвердженням демократичних стандартів політичної культури як невід'ємної частини загальної культури суспільства. Вона формується і виявляє себе в процесі політичного життя, охоплюючи культуру політичної поведінки індивідів та соціальних спільнот, функціонування політичних інститутів і всього політичного життя в суспільстві.

Всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об'єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів.

Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов'язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств.

На рубежі ХХ-ХХІ ст. українська держава й українське суспільство переживають стадію внутрішньої боротьби застарілого з новим.

Загалом соціально-політичне становище в Україні характеризують як відносно спокійне, зі збереженням значного рівня соціальної та політичної напруженості. Серед політичних причин такого становища - нерозвинутість політичних та організаційних структур, відсутність впливових, авторитетних політичних партій; низький рівень політичної культури суб'єктів політики; довготривале нежиттєздатне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади; невизначеність принципів відносин між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; низький рівень концептуального обґрунтування ідеї державності України та вкорінення її у свідомості населення.

На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних цивілізованих змін, які охоплюють два суттєвих процесі:

1. Процес демократизації - впровадження демократичних начал та відповідна перебудова держави й суспільства. Демократизація в політичному сенсі розглядається як поетапний процес подолання авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.

2. Процес набуття Україною ознак постіндустріального (інформаційного) суспільства, якому властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення.

У процес демократизації Україна включилася на початку 90-х років ХХ ст., коли демократизація в загально цивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в глобальну систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів реалізувати свої можливості в боротьбі за гідність людини.

В останні роки ХХ ст., за висновками вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації.

Характерні ознаки функціонування демократії в суспільствах, які переходять від тоталітаризму до суспільної та індивідуальної свободи:

1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним політичним режимом.

2. Утвердження демократичних інститутів і форм політичної самоорганізації суспільства в державі більшою мірою залежить від свідомості народу, його готовності реалізувати основні принципи ринку, політичної демократії, ніж від перенесення західних стандартів і цінностей демократичного розвитку.

3. Українська ментальність відторгує як однобічно індивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним співіснування їх там, де кожна з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному без кризовому розвитку.

4. В осмисленні демократичного реформування суспільства демократія постає тотожною лібералізму.

5. Перехід українського суспільства від фази експансії до фази консолідації демократії.

На зламі ХХ-ХХІ ст. політична консолідація демократії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспільства до нового політичного механізму; забезпечення взаємної лояльної влади й опозиції; легітимація правлячого режиму масовою свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функціонування державного управління.

Суспільство - надзвичайно складний організм. Його характеризують різноманітні внутрішні зв'язки, взаємодія, взаємовплив, взаємозалежність багатьох соціальних спільностей, а також особистостей.

Політична сфера є порівняно самостійною сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви і реалії функціонування політичного життя.

Змістом політичної сфери є насамперед політико-владні відносини народів, націй, соціальних груп, особистостей щодо завоювання, утримання, використання влади і впливу на владу.

Обсяг політичної сфери визначається наявністю всіх політичних форм життєдіяльності суспільства, що виникають і функціонують навколо політико-владних відносин як виразу політичних інтересів і політичних потреб у суспільстві.

Розвиненість політичної сфери зумовлюється розвитком організаційних структур, активністю всіх форм політичної діяльності в суспільстві, її насиченістю подіями, широтою функціонування, організованістю політичних сил, впливом на інші сфери.

Політичне життя - частина суспільного життя, пов'язана з конкретно-історичною, свідомою та цілеспрямованою політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у процесі формування й здійснення політичної влади в суспільстві.

Зміст політичного життя становлять політичні відносини з приводу встановлення влади і процесу владарювання; ставлення до держави, здійснення нею притаманних їй функцій, до системи державних органів, їхньої діяльності; відносини між партіями та громадськими об'єднаннями, між масами й політичними лідерами та ін.

Внутрішньополітичне життя включає так звані об'єктивно-інституційні елементи, їх функціонування. Це життєдіяльність політичної системи суспільства з її основними структурами - політичною владою, політичними відносинами, політичною організацією суспільства, політичною культурою, найважливішими політичними процесами, напрямками й формами політичної діяльності та ін.

Зовнішньополітичне життя є системою взаємовідносин держав, партій, їхніх блоків і союзів з питань власних інтересів, а також інтересів світового співтовариства і має своїм змістом контакти між державними та іншими політичними лідерами з метою укладення або здійснення існуючих домовленостей договірних сторін із зовнішньополітичних питань.

Розвиток суспільства ХХ ст. Продемонстрував можливість існування двох варіантів організації економічного життя, які суттєво відрізняються один від одного: ринкова економіка і командна економіка.

Політичне життя суспільства зумовлене також його соціальним станом, тобто діяльністю соціальних спільнот - народів, націй, соціальних груп, активною діяльністю особи.

У ХХ столітті зміни у співвідношенні економіки і політики певною мірою позначались і на соціальних формах життя. З» ясувалося, що політичними засобами можна регулювати динаміку економічного розвитку, уникати криз, переорієнтовувати економіку на вирішення здебільшого соціальних завдань або на максимум ефективності. Економіка і політика вступили у якісно нове співвідношення. У цьому столітті, на відміну від попередніх, широкого розвитку в західних країнах набула демократія.

Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства.

Широкого розвитку набувають масові рухи як чинник зближення людей різного соціального походження. Майже до середини ХХ ст. майнове становище мас, а отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному детермінантою політичної діяльності.

Політичне життя світового співтовариства не зводиться до необхідності соціальної революції.

Глобалізація бачення політичного життя. Воно стає для людства новою реальністю, спрямованою на виживання. Це передбачає пошук домовленостей, встановлення консенсусу, взаємодії.

Зростання міжнародної інформації щодо політичного життя робить його надбанням широких мас, які активно включаються у політичне життя.

Всі ці особливості розвитку політики і політичного життя у ХХ ст. позначилися і на його іманентних характерних особливостях. Політичне життя виконує функцію стабілізатора суспільного життя. Стабільність і нестабільність політичного життя - сторони, моменти політичного розвитку.

Політична стабільність суспільства - такий стан рівноваги політичного життя, для якого є характерним в основному сталість і збереження функціонування політичних інституцій, порівняно рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій на якісні зміни у політичний сфері.

Часто в політичних методах забезпечення стабільності вбачають ледь не панацею від усіх бід. При цьому акцентується увага на тому, що метою розвитку є порядок. Справді, проблема порядку надзвичайно важлива.

При оцінці стабільності як умови суспільного прогресу вирішальне значення мають характер і природа існуючої влади, форми, засоби і методи її здійснення, цілі і завдання, які вона ставить і проводить у життя через державний механізм.

Стабільне політичне життя - це не аморфне й тихе, а надзвичайно складне життя, активне, рухоме, наповнене безперервним процесом змін у політичній сфері. Воно потребує постійної уваги до підтримки рівноваги через політичне керівництво, управління, організацію, ідеологічний вплив та інші стабілізуючі заходи. Якщо стабілізаційні механізми якісних політичних трансформацій перестають діяти, політична стабільність вступає в смугу стагнації.

Політична стагнація життя суспільства - це застій, згортання змін, закостеніння форм, розпад структур політичного життя, що призводить до припинення політичного розвитку, краху політичної системи суспільства або ж політичного регресу в цілому.

Політична нестабільність (дестабілізація) суспільства - це стан політичного життя, який перебуває під постійним впливом різного роду соціальних і політичних катаклізмів (криз, конфліктів тощо), що ведуть до докорінних якісних змін, до розвалу політичної стабільності.

Нестабільність політичного життя суспільства характеризується наявністю періодичних криз, потрясінь, політичних та інших конфліктів; відсутністю автоматично діючого механізму усунення диспропорцій, які виникають досить природно, що спричиняє хаос; порушенням управлінських відносин у зв'язку з розвалом економічних відносин; безвладдям або надзвичайною слабкістю структур законодавчої, виконавчої та судової влади; повним розпадом традиційних політичних інституцій.

Нестабільність політичного життя призводить до політичних потрясінь. Політичне життя розвивається стабільно в умовах громадянської згоди, злагоди.

Громадянська злагода - це діяльність громадян, що заснована на єдності поглядів, схожості орієнтацій і спрямована на становлення громадянського суспільства.

Вивченням і осмисленням консенсусу у світовій політології займається консенсулогія. Консенсулогія - напрям політології, спрямований на з'ясування змісту, форм, характеру вироблюваних угод, вивчення загальної думки сторін, принципів, процедури досягнення єдності, одностайності у вирішенні питань спільної життєдіяльності їх, напрям, спрямований на подолання конфліктів, розв'язання суперечностей, досягнення миру, узгодження позицій, взаємної згоди.

Цілісність політичного життя досягається багатьма шляхами: узгодженням різноманітних інтересів, інтеграцією різних форм політичної діяльності, врахуванням усього багатства суспільно-політичних зв'язків та залежностей, досягнення співвідношення політичних інтересів окремого політичного суб'єкта з об'єктивними потребами, інтересами політичного суспільства взагалі.

Єдність політичного життя досягається в результаті інтеграції, погодження політичних і всіх інших інтересів. Незалежність, самостійність будь-якого суб'єкта політичного життя в реалізації власних політичних інтересів за умов єдиного інтегрованого суспільства є відносною.

Соціальна впорядкованість є основою утвердження організації політичного життя. Якщо ступіть соціальної впорядкованості істотно знижується, люди починають сприймати політику і все, що з нею пов'язане, як дуже небезпечний хаос. Це супроводжується розчаруванням у вибраному політичному курсі, наростанням тривоги, готовності прийняти будь-які (але, на їх думку, ефективні) засоби впорядкування соціальних зв'язків.

Плюралізм політичного життя наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття дедалі більше набуває конструктивного характеру, сприяє консолідації соціальної системи. Він передбачає консенсус усіх членів суспільства з фундаментальних питань його існування. В основі консенсусу лежить пошук ключових для будь-якої політичної системи цінностей - образ суспільства, до якого тяжіє більшість громадян.

Політичне життя суспільства - це те, що існує об'єктивно, є в дійсності й становить незаперечний факт. Для політики реальне політичне життя має значення лише в історичному контексті. А це означає, що певна політична реальність історично виникла і має перспективи у своєму розвитку.

Політичний простір виступає у трьох вимірах: як передумова політичного життя; мета політичних процесів життєдіяльності (геополітика); як середовище здійснення найрізноманітніших форм політичного життя.

Політичний простір як передумова політичного життя визначає його даність, а саме - територіальні розміри, межі й форми організації, координати цивілізації.

Політичний простір як мета політичного життя, тобто «геополітика», розкриває динаміку політичного життя. Історично здійснення геополітичних інтересів проходило у воєнних, імперських формах.

Політичний простір як середовище політичного життя є, по суті, питанням про його приведення в політичну систему, визначення й оформлення її елементів, зв'язку між ними, характеру цих зв'язків. Він діє в межах певної країни, а також у межах світового регіону, світового співтовариства. На кінець ХХ століття політичний простір середовища характеризується конвергенцією політичного життя різних країн світового співтовариства, добором найкращих його форм, переглядом попередніх, пошуками виходу з конфронтаційних і переходом до узгоджених форм політичного життя.

Політичний час політичного життя розкриває як поступовість його прогресивного розвитку, так і повернення (повністю або в якихось аспектах) до того політичного (економічного, соціального, духовного) життя, яке минає. В Україні нині відроджується те, що було досягнуто в попередньому політичному часі з усіма його недоліками і здобутками.

Під культурою політичного часу ми розуміємо підхід до нього як до невід'ємної політичної цінності, турботу про раціональне його використання, про збереження часу, додержання часових пропорцій, спрямованість у майбутнє. Чинник політичного часу дає політичний орієнтир. Уміння враховувати час - один з основних показників раціональної організації політичного життя.

У ХХ столітті людство надзвичайно активізувало політичне життя, віддаючи належне активній ролі політики. Активність політичного життя стало його рисою. Вона залежить від багатьох чинників: місця особи в суспільстві; політичного режиму (тоталітарного, авторитарного, демократичного); політичної, правової і моральної культури народу; досконалості структури і функціонування політичної системи суспільства; економічного життя і реально функціонуючої економічної системи суспільства; складності соціальної структури суспільства; наявності інтелектуального потенціалу в політичній сфері, тобто кола людей, політично освічених, щирих патріотів, громадян честі й відповідальності, вольових, організаційно обдарованих, далекоглядних, які, крім великого політичного впливу на суспільство, мають і моральний авторитет. Кожен з цих чинників по-своєму важливий.

Активність політичного життя відбивається у різних формах і методах політичної діяльності. Політична діяльність посідає особливе місце в системі суспільної життєдіяльності. Суспільство, як ціле, є організм, який виконує свої основні життєві функції. Сама діяльність є основою встановлення зв'язків - відносин між соціумами.

Політична діяльність - вид суспільної діяльності суб'єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.

Політична діяльність завжди тісно пов'язана з типом суспільних відносин. Зміцнення і підтримка його або руйнування й заміна іншою системою суспільних відносин - два протилежні напрями політичної діяльності, за якими розрізняються суб'єкти політично.

Аналіз політичної діяльності суб'єкта політики потребує з'ясування його політичних інтересів, політичних потреб, політичної свідомості, здатності до мобілізації політичної волі і визначення політичних цілей.

Політичний інтерес - першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криються за безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп, особистостей, створених ними організацій, які беруть участь у політиці.

Політичні потреби виявляються і реалізуються в процесі діяльнісного й активного освоєння політики. Такий процес створює умови для політичної соціалізації, тобто входження особистості у світ політики.

Жодна з теоретичних концепцій української державності, вироблена теоретиками ХХ століття, не отримала свого реального втілення. Українська держава розвивалася немовби в руслі грандіозних геополітичних катаклізмів, внаслідок розпаду великих імперій, останньою з яких був Радянський Союз. Однак трапилося так, що найбільше число праці, що з'явилися після 1991 року в Україні, було присвячено головним чином реконструкції теоретичних концептів.

Дві фундаментальних історичних передумови зумовили долю і форми української державності в другій половині ХХ століття. Перш за все - це міф про державу або, як модним стало говорити, національна ідея. Йдеться про існування держави у певному віртуальному просторі, відокремленому від різноманітних форм людської активності, від реально існуючої інституціональної мережі.

Складність формування незалежної української держави після невдалого путчу 1991 року виявлялась перш за все в тому, що суспільство здебільшого зберегло інституційну матрицю радянської імперії. Її головними прикметними ознаками виступали авторитарна управлінська вертикаль, другорядна роль правових механізмів, непідконтрольна суспільству наглядова інстанція, якою була «внутрішня» партія за образним визначенням Джорджа Орвела. Саме в межах цієї інституційної матриці переважно утверджувались і продовжують утверджуватися цінності пострадянського українського соціуму.

Сучасний український режим, незважаючи на прагнення зміцнити управлінську вертикаль, попри нарощування функцій контролю, продовжує залишатися вкрай слабким у галузі фіскальної політики, він з трудом вибудовує баланс між різноманітними політико-економічними угрупованнями, головним чином так званими олігархіями. І причини тому - генеза великого посткомуністичного капіталу. Річ у тому, що так звана олігархія виступає у вигляді своєрідного епіфеномена економічної емансипації радянських регіональних еліт, що боролися з «імперським центром» за право монопольного контролю регіональних ресурсів. Звідси і своєрідний бізнес-патріотизм великих українських власників, не зацікавлених в лобовому зіткненні із світовими ринками і пануючими на них фінансово-промисловими групами. Їхні ділові пріоритети часто заходять у суперечність з економічною стратегією держави.