Сучасна українська революція: з демократичним націоналізмом поступ в ХХІ століття

Сучасна українська революція: з демократичним націоналізмом поступ в ХХІ століття

Василь Шепетюк

Історія кожної нації поруч із періодами стагнації, розчарувань, тривалих очікувань має певні переломні періоди - своєрідні прориви, що ставлять її перед проблемою можливої реалізації свого історичного шансу в плані власного самоствердження. Не виняткова в даному контексті й історія української нації. Віддаючи належну шану доленосним, героїчним сторінкам минулого, тим не менше маємо констатувати той факт, що прожиті Україною останні роки стали своєрідними рубежами, історичним апогеєм в усій українській історії.

Є всі підстави вважати події останніх років XX століття однорідними з такими епохально-історичними віхами, як Перша та Друга українські революції. Йдеться про Хмельниччину та про боротьбу за українську державність у 1917 - 1921 роках. Сучасна сторінка визвольних змагань української нації не менший науковий інтерес, ніж аналогічні змагання попередніх історичних епох.

З даної точки зору для загальної характеристики сучасного переломного моменту в українській історії варто послуговуватися терміном «Третя українська революція» [4: 4]. З одного боку, такий підхід дає можливість генетично зв`язати в один ланцюжок усю революційну історію України, а з іншого - розкрити унікальність та доленосність власне її сучасного етапу.

Українська історія рубежу XX - XXI століть постає як своєрідний переломний момент, коли відбувається складний, часто драматичний перехід від однієї системи суспільних цінностей до іншої. Такий перехід можна назвати революційним, хоча буденні життєві турботи викликають сумніви щодо доленосності тих подій і процесів, які визначили загальну канву розвитку України в останні роки. Минулі десять років тому й можна вважати революційними, оскільки вони круто повернули плин української історії в бік утвердження власної національної державності. Правда, постає цілком природне питання про доцільність і справедливість даного повороту. Чимало людей, будучи незадоволеними своїм теперішнім матеріальним і духовним, соціально-економічним і політичним становищем проклинають той день, коли Україна проголосила свою незалежність, бачать в цьому корінь негараздів. І нині, в умовах боротьби за президентську чи депутатську посади, значна частина їх, легко піддаючись демагогічно примаскованій риториці претендентів-антидержавників починає вірити новоспеченим пророкам, котрі хочуть повернути Україну в радянське минуле. Тим більше, що недіяльна державна влада в особі як окремих інституцій, так і посадовців сама провокує песимістичні настрої. На жаль, ці настрої, як іржа, стали роз`їдати свідомість не лише тих верств українського суспільства, які створюють матеріальні блага, а й творців духовних цінностей, тобто інтелегенції.

Як і будь-яка інша, сучасну українську революцію оцінюють і, зрозуміло, будуть оцінювати неоднозначно. Вона має своїх як прихильників, так і противників. Очевидно, тільки історія на тлі певного відрізку часу дасть можливість краще усвідомити її історичну роль. Кожне нове покоління українців у майбутньому, по-своєму, з висоти підвладного йому часу буде глибше оцінювати революційні процеси дев`яностих років ХХ століття, поправляючи тим самим попередників. Цей висновок випливає з одвічного закону зміни поколінь, коли кожне нове покоління, переймаючи досвід минулого, вносить у нього щось нове. Звідси сенс поступу. Якби кожне нове покоління не пред`являло б попередникам претензій щодо їх дій, то й не було б руху вперед. Тому й останню українську революцію варто сприймати в часі через призму єдності її минулого, сьогодення, а також майбутнього. Нині стає все зрозумілішим, що революційний поворот України від попередньої командно-тоталітарної системи до нової, національно-демократичної моделі розвитку не можна сприймати як короткотривалий акт. Процес розтягнеться на роки. В тому то й суть проблеми, що неможливо одним махом позбутися комуністичного минулого і зразу увійти в лоно розвинутої ліберальної демократії. Чи усвідомлює це пересічний український обиватель? Очевидно, що ні.

Сучасна українська революція - це переплетення політичних, правових, соціально-економічних, зовнішньополітичних і навіть ідейно-світоглядних перетворень. Особлива роль у ній належить певним духовно-світоглядним змінам. Суть світоглядної проблеми сучасної української революції полягає в тому, що старі ідейні стереотипи вже не задовольняють насущних потреб сьогодення, а нові ідейні цінності ще належним чином не сформувалися. Звідси, рецидиви тоталітарного мислення вивітрюються важко навіть із свідомості тих людей, які вважають себе прихильниками української національної ідеї. Комунізм вкоренився в свідомість багатьох людей настільки міцно, що його деструктивний вплив відчуватиме ще не одне покоління наших співвітчизників. Комунізм - це не тільки певний суспільний лад, певні погляди, а й певний стан культури суспільства, культури, якщо так можна виразитись, налаштованої на рабську покору й безініціативність, культури, позбавленої почуття господаря, що відводить особистості роль гвинтика системи, культури, яка вбиває в ній етно-національні корені, збуджує примітивні матеріальні інстинкти.

Дуже важливою проблемою є проблема співвідношення національних і демократичних завдань сучасної української революції. Ми врешті-решт маємо усвідомити ту важливу обставину, що процес переходу від тоталітаризму до демократії має бути тривалим. У розвиткові українського суспільства, як і природи, є свої об`єктивні етапи, які перестрибнути неможливо. Демократія без належного рівня політичної культури часто перетворюється на свою протилежність, тобто - анархію. Мистецтво демократії досягається нелегко. Тому нам потрібна не формальна, не віртуальна, а реальна демократична держава. В умовах, що склались в Україні, задля подальшого успіху необхідно поєднати реалізацію соціально-економічних та політико-владних завдань з утвердженням національної ідеї, спрямованої на перетворення кожної людини в справжнього господаря рідної землі.

Сучасна українська нація зіткнулась із складною світоглядною проблемою, коли застарілі ідейні норми вже не відповідають насущним потребам сьогодення, а нові ідейні цінності ще належним чином не прижилися в усіх сферах суспільного життя, коли рецидиви тоталітарного мислення вивітрюються повільно із свідомості навіть тих людей, котрі вважають себе палкими прихильниками української національної ідеї, коли буденні життєві ситуації все більше спонукають суспільну свідомість звільнитись від ілюзії політичного романтизму і все більше покладатись на інтереси політичного реалізму. У зв`язку з цим особливої ваги набуває питання про вироблення певних ідеологічних орієнтирів, які б, будучи спрямованими на поглиблену розбудову української державності, враховували особливості сучасного перехідного етапу [1: 297].

Ідеологічна революція - це не просто складова частина національної революції. Як процес формування принципово нових ідейних цінностей, вона, по суті, виступає як стержневий компонента сучасної української національно-визвольної революції. Адже здійснення такої революції без чітко сформульованої, опертої на існуючі реалії національно-державної ідеології, як засвідчує історичний досвід, може наштовхнутися на певні труднощі. Без належного рівня національної свідомості, без свідомого включення в будівництво теперішньої української держави поруч з нечисленною національно свідомою елітою широких верств народу це будівництво може розтянутись на досить тривалий відрізок часу. Але динаміка сучасного світового розвитку така, що Україна як молода самостійна держава не має права зійти на обочину стрімкого плину сучасної світової історії. Якщо це станеться, то нас можуть очікувати драматичні події, котрі не йдуть ні в яке порівняння з тими труднощами, що нині переживає українська нація. Якщо вчасно не призупинити негативних тенденцій у соціально-економічній, політичній та духовно-культурній сферах, то безумовно, що зневірившись у благих обіцянках правлячої державної влади, значна частина громадян може довірити свою долю тим політичним силам, які прагнуть реваншу, тобто повернення до старої адміністративно-командної системи розподілу й управління, а також реставрації фактично Радянського Союзу в рамках так званої «слов`янської єдності». Звісно, що знайдеться й така частина українських громадян, яка такого повороту історії не забажає, що врешті-решт може підвести Україну до порога глибокого внутрішнього конфлікту - чергової Руїни, стимульованої не лише зсередини, а й спровокованої ззовні. В геополітичному плані такий можливий розвиток подій міг би привести до дисбалансу сил впливу в Європі і викликати небажані потрясіння, зумовлені не лише соціально-економічними чи політичними, а й етно-національними і конфесійними факторами. В багатьох країнах прояви соціально-економічного спаду нівелювались за рахунок стійкого, масового національно-патріотичного руху народу, що ставив ідею державної незалежності на перше місце і заради якої готовий був на деякий час терпіти певні труднощі матеріального характеру. Про це свідчать приклади з історії Ізраїлю та Литви. Але національно-патріотичний рух може охопити широкі верстви народу, коли опирається на певні загальновизнані й загальноприйняті ідейні цінності, які випливають із загальнонаціональних інтересів. Ці цінності можуть бути сформульовані і викладені системно лише у вигляді національно-державницької ідеології. Цим і пояснюється важливість вироблення ідеології нового українського націоналізму.

Необхідність новації ідеології українського націоналізму зумовлена неспроможністю традиційних ідеологічних моделей, що в той чи інший спосіб претендували в минулому й продовжують по інерції претендувати зараз на роль ідейних провідників української нації, вживитись у живу тканину сучасної української національно-визвольної революції.

Так, зокрема ідеологічна модель донцовського, інтегрального націоналізму з її ідеями націонакритичної диктатури, орденського способу політичної структуризації, егоцентризму щодо своїх теоретичних постулатів і практичних дій, культу провідника надлюдини, вольового, насильницького прилучення несвідомої маси до національного руху, незважаючи на благородні національно-державницькі наміри її творців, у сучасних умовах не могла стати ідеологічною основою української революції дев`яностих років. Треба віддати належне ідеології націоналізму в протидії тоталітаризму в середині століття. Але нині суспільно-історична ситуація не та, що була раніше. Мусимо враховувати як рівень, так і характер становлення свідомості насамперед молодого покоління української нації, що може привернутись до участі в розбудові української державності винятково демократичним шляхом. Окрім даної обставини, не варто забувати про стереотипи у ставленні до українського націоналізму, які десятиліттями насаджували на Сході України.

Щодо комуністичної, марксистсько-ленінської ідеології, то остання, як свідчить попередня історія, взагалі не в`яжеться з духом української державності, а тому не може претендувати на роль ідейного орієнтира сучасної української держави. Відкидаючи український націоналізм, чіпляючи на нього буржуазний ярлик, ототожнюючи його з фашизмом, культивована в Україні комуністична ідеологія пропонує українському обивателеві пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм, в якому не важко розгледіти особливу форму російського месіанського націоналізму. Наслідувати в усьому «старшого брата», бути вірним йому - цю ідею постійно нав`язують українському суспільству. Стереотипи класової ненависті, пошуку як внутрішніх, так і зовнішніх ворогів, ностальгія за радянським минулим, утопічні комуністичні проекти майбутнього при відсутності реалістичних програм вирішення проблем сьогодення, і що найголовніше, несприйняття ідеї української державності аж ніяк не можуть бути ідеологічною платформою для розбудови нової України.

Правда, останнім часом спостерігається певна трансформація ідеології культивованого в Україні соціалістичного інтернаціоналізму в бік ідеології так званої «слов`янської єдності». По суті, має місце спроба певних проімперських сил як у Росії, так і в Білорусії та Україні створити своєрідний ідеологічний фон для формування «союзу трьох», використовуючи досвід інтеграції Росії з Білорусією. Основоположники даної ідеологічної доктрини, прагнучи розширити політичну базу своїх прихильників, вдаються до поєднання комуністичного інтернаціоналізму з русофільським панславізмом, що пройшов у своєму розвиткові шлях від ідеї «Москви - Третього Риму» до консервативних поглядів слов`янофілів дев`ятнадцятого століття, від них до нового слов`янського союзу під російською зверхністю, що мав би протистояти Західній Європі. Русофільський панславізм намагаються начинити православно-церковним духом. Таким способом через ідеологію слов`янської єдності певні політичні сили прагнуть поєднати ідеї комуністично-партійної і православно-церковної солідарності з ідеями про спільне історичне минуле і загрозу в майбутньому Заходу, про рятувальну в зв`язку з цим місію Росії. Ідеологія «слов`янської єдності» не стикується із засадами української державності. По-перше, вона ставить у нерівноправне становище чисельні національні меншини, які проживають в Україні, в тому числі слов`янські - болгар, поляків, словаків, сербів, хорватів, чехів, не кажучи вже про інших. По-друге, й у Росії етно-національна ситуація досить складна. Тут панславізм може спричинити потужний вияв ісламського радикалізму, про що переконливо нагадують нам останні події на Північному Кавказі.

Нарешті, ідеологічною моделлю, яка не підходить для послугування новітній українській державі, є безлика космополітична ідеологія так званих неолібералів. Останні, орієнтуючись на загальнолюдські, демократичні цінності щодо розбудови держави, часто забувають про ту істину, що держава без чітко окресленої національної ідеї виступає як мертве тіло без душі.

Необхідність формування нової ідеології українського націоналізму диктується не лише певними ідеологічними проблемами, вона зумовлена й певними факторами соціального, політичного, етнічного, регіонального й конфесійного характеру. В соціальному плані слід зважати на наслідки руйнівної маргіналізації українського суспільства, яке при наявності слабкої національно свідомої еліти потребує виваженої системи патріотичного впливу. В політичному плані привертає до себе увагу проблема політичної культури багатьох людей, які в умовах переходу від тоталітаризму до демократії ще не навчились робити для себе правильний ідейний вибір. Не можна забувати й про інтереси чисельних національно-етнічних менших, регіональні особливості і конфесійні розбіжності, що ускладнюють і без того складне життя сучасної України.

Ідеологію українського націоналізму, як і будь-якого іншого націоналізму, не слід розглядати як застигле, незмінне явище. При поясненні її феномену доцільно відмовитись від догматичного трактування проблеми, оскільки зміни в змісті української національної ідеї завжди відображали певні етапи історії України. Так, на початках становлення державності Київської Русі ідейним стержнем державного єднання виступала ідея династичних витоків цієї державності, пізніше цю функцію виконувала ідея конфесійно-християнського єднання. В часи козацько-гетьманського правління об`єднавчу, консолідуючу роль стала виконувати ідея спільної належності до козацької спільноти як особливого лицарського стану. В добу бездержав`я були прагнення згуртувати українську націю навколо мовного і культурно-просвітницького патріотизму. В двадцятому столітті, в умовах тоталітарного наступу на український національно-визвольний рух, вольовий націоналізм став основним чинником збереження національно-патріотичного духу українців.

Сучасний, перехідний до ХХІ століття етап українського державницького руху потребує внесення суттєвих коректив у доктрину українського націоналізму. Які ж вузлові елементи модерної націоналістично-державної ідеології, що могли би консолідувати переважну більшість нині розрізненого українського суспільства, з нашої точки зору варто виділити?

Головним, визначальним елементом ідеології нового українського націоналізму має стати визнання новітньої української незалежної держави як реального, закономірного, позаальтернативного факту історії. Державну незалежність як спосіб збереження самобутності українців, одного з поважних європейських народів, не можна піддавати сумніву. Тому ставлення до неї має бути як до найважливішої національної цінності.

Другим важливим елементом ідеології нового українського націоналізму виступає ідея вірності нині чинній Конституції України як правовій основі сучасної української державності [2: 4-9]. Задекларувавши вірність національно-демократичним традиціям, Конституція 28 червня 1996 року стала основою формування в Україні національно-правової держави [3: 726-738].

Третім елементом ідеології нового українського націоналізму міг би стати своєрідний соціально-економічний патріотизм. Суть його можна сформулювати так: «Через Зелену революцію в сільському господарстві, тобто надання пріоритетного значення наповненню вітчизняного ринку недорогими власними харчами; через захист вітчизняного промислового товаровиробника з лозунгом «Купуймо все вітчизняне»; через посилення сировинно-енергетичної незалежності; через передові технології до загальнонаціонального добробуту і соціальної держави». Цей соціально-економічний патріотизм (націоналізм) міг би консолідувати українську націю незалежно від політичних та конфесійних уподобань.

Як четвертий елемент ідеології нового українського націоналізму варто виділити усвідомлення необхідності спільної протидії організованій злочинності, яка не знає регіональних кордонів.

П`ятим елементом ідеології нового українського націоналізму можна було б бачити дотримання єдиної християнської моралі, незалежно від конфесійної приналежності, адже десять Заповідей Божих однакові для всіх. Окрім цього, християнська мораль може прислужитись надійною опорою для нейтралізації негативного впливу різноманітних нетрадиційних сект, а також для протидії наркоманії, пияцтву, розпусті, іншим хибним проявам чужої українському середовищу моралі.

Шостий елемент ідеології нового українського націоналізму полягає в толерантному ставленні до національних меншин, які волею історії інкорпоруються в українську політичну націю. Звісно, що національні меншини з розумінням мали б поставитись до мовних проблем українців як титульної нації, в зв`язку з чим варто укласти відповідну суспільну угоду.

Нарешті, сьомий елемент ідеології нового українського націоналзму міг би бути сприйнятий як усвідомлення Європейського вибору України - основоположного принципу її взаємин з довколишнім світом. Україна - європейська держава як в історичному, культурно-цивілізаційному, так і в геополітичному контекстах.

Усі ці елементи могли би скласти контури ідеології нового українського націоналізму, який би відіграв важливу роль в єднанні сучасної української нації. Хоча будемо відвертими, абсолютно всіх дана доктрина не задовольнить. Але тих, хто підтримує українську державність, вона могла би в якійсь мірі консолідувати. А національна консолідація в Україні, як державі на нинішньому крутому повороті її історії, вкрай потрібна.

Список використаних джерел

1.Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму: Монографія. - К., 1999. - 352 с.

2.Конституція України: Прийнята на п`ятій Сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К., 1997. - 40 с.

3.Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). - К., 1996. - 793 с.

4.Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. - К., 1999. - 976 с.