Український партогенез: особливості, специфіка та метаморфози сьогодення

Ярослав Гладкий

Уже сьогодні політологічна наука визначила низку просто аксіоматичних положень щодо становлення партійної системи України, котрі не викликають сумнівів. Насамперед це, що всі сучасні українські партії формувались одразу як масові, минувши класичний варіант партогенезу (аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія) [4: 676, 687; 5: 5З]; що лише близько третини з них могли б мати ідейно-політичних попередників (на поч. XX ст. більше 30 -- за станом на січень 2000 р. понад 90 ) [5: 53]; що криза багатопартійної системи чи, доречніше, «надмірної багатопартійності» надто тривала і потребує радикальних дій з боку законодавчої та виконавчої влади та ін. [1: 39;6: 70]. У ряді монографій пропонують можливі періодизації та класифікації партійної системи за певними етапами її еволюції [3: 42; 9: 287]. Обґрунтовані головні тенденції розвитку сучасних українських партій [2: 147; 8: 352].

Проте як і давнішня історія становлення української багатопартійності, так і її сьогодення переповнені особливостями, специфікою та метаморфозами далеко не кращого гатунку. За сучасних умов специфічне забарвлення має навіть сам статус політичних партій, адже через відсутність окремого закону «Про політичні партії» вони й досі не стали повноцінними суб`єктами політичної системи. Політологічний енциклопедичний словник теж визначає політичні партії в Україні як «сукупність організованих політичних об`єднань на основі спільних інтересів та політичних переконань, які разом з державою, за її допомогою, прагнуть брати участь у політичному житті, керівництві суспільними справами» [7: 242], а не як парламентські партії сучасного взірця, інститути, без яких неможливе функціонування представницької демократії.

Властивими для українських партій, як і раніше, залишаються надмірне прагнення до опанування владних структур, теоретична бідність, розмитість і аморфність їх програм та політичних платформ, розбрат і конфліктність у розв`язанні як внутрішніх партійних, так і парламентських проблем. Через ці та інші причини процес «партрозмноження» сягнув критичних меж. Нині в Україні нараховується вже більше 90 політичних партій.

Характерним політичним результатом минулих виборів до Верховної Ради, що проходили за змішаною (мажоритарно-пропорційною системою), було проникнення згідно з партійними списками в український парламент 225 обранців (за вдалим образним визначенням В.Піховшека - «котів у мішках»), фактично не відомих своєму електоратові. Як наслідок, так важлива сьогодні робота у виборчих округах повністю перекладена на плечі депутатів від мажоритарних округів. Отже, можна констатувати, що при відсутності спеціального законодавства про політичні партії, низькому 4-х відсотковому бар`єрі проходження партій до парламенту, тим більше при співвідношенні 50 на 50, перехід до змішаної системи був передчасним. Дану ситуацію, водночас і зростання недовіри народу до партій можна докорінно змінити через підвищення бар`єру проходження партій щонайменше до 5-ти відсотків (як у багатьох країнах континентальної Європи, зокрема в Німеччині) [9: 235], при принципово новому співвідношенні відповідно до кількості виборців, які підтримують політичні партії, або ж при ініційованому вже Верховною Радою випадку переходу до пропорційної системи, за умови знову ж попереднього створення ефективних законів «Про політичні партії» та «Про вибори народних депутатів України».

У цій площині принципове значення матиме і проблема правової інституціоналізації партій та їх систем. Оскільки Україна входить до групи країн, де в правових актах передбачена обов`язкова реєстрація партій у різних державних органах (в Іспанії, Італії, Франції - міністерства внутрішніх справ; у Бельгії, Нідерландах, Україні - міністерства юстиції; у ряді штатів США - державні секретарі відповідних штатів) [5: 58], то для переходу до бажаної «поміркованої багатопартійності» при реєстрації чи перереєстрації необхідно встановити цифру хоча б 15 тис. членів (нині 1, 5 тис. членів), або ж для участі в виборах - не менш як 25 тис. підписів виборців.

Одним з найпроблемніших, яке ще довго дискутуватиметься в українському парламенті, є питання державного фінансування партій. У більшості цивілізованих країн воно здійснюється двома шляхами: державні кошти розподіляються залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Італія, Австрія, США), та від кількості мандатів у парламенті (Данія, Швеція, Фінляндія, Франція, Бразилія) [5: 59]. Практикуєть і змішану систему (Великобританія, Іспанія) [5: 59). Пожертви бізнесу, особливо великих концернів, господарська діяльність, що є нині основними джерелами фінансування українських політичних партій, призводять, по-перше, до переключення уваги народних депутатів-«партійців» на лоббіювання при проходженні законопроектів передусім інтересів великого капіталу, часто нехтуючи загальнодержавними. По-друге, до зростання масштабів корупції, інтеграції, організованої злочинності, утворення унікального взаємозв`язку злодійства і влади на кшталт Італії 60-80-х рр., де мафіозна система досягла таких масштабів і рівня організації, що стала реальною загрозою національній безпеці всієї держави. По-третє, цей спосіб добування коштів може серйозно дискредитувати не лише ті чи інші партії в очах громадськості, а й ті перші паростки демократії, що й так нелегко пробивають собі дорогу в суспільстві. Нашим партіям, вочевидь, належало б уважно вивчити досвід фінансування на Заході, а законодавцям аж ніяк не упустити відповідні статті при прийнятті законів «Про політичні партії» та «Про вибори народних депутатів України».

З огляду на висвітлені штрихи українського партогенезу 90-х років, враховуючи сучасний стан суспільно-політичної ситуації в Україні, можна зробити висновок, що українські політичні партії ще далеко не відповідають критеріям партії парламентського типу в сучасному контексті. Але якщо ми намагатимемося знову складати «свій велосипед» і їхати на ньому осторонь від світового досвіду, то стане зрозумілим - альтернативи багатопартійності, як однієї з необхідних умов становлення правової Української держави, насправді нема, як нема альтернативи ґрунтовному політологічному аналізу, прогнозуванню тенденцій і перспектив розвитку партійної системи України. А реалізація вироблених наукою принципів партійної політики дала б змогу реально перетворити українські партії на парламентські партії сучасного типу, які виконували б функції важливих інституцій політичної системи, та закласти підвалини дієвої моделі політичного плюралізму як основи демократичного громадянського суспільства.

Список використаних джерел