ПОЛІТИЧНІ АМБІЦІЇ І ГОЛОС НАРОДУ

Ігор Пасько,

Vox populi - vox dei, голос народу є голос божий - ця максима відома всім політикам. Від однієї каденції до наступної вони постійно виголошують дифірамби абстрактному народові. Він обов'язково є і мудрий, й розумний і далекоглядний. Чи насправді вони думають так? Напевно ні, але то інша справа.

Питання в тім, як почути голос народу, як розкодувати імперативи його волі? Зазвичай народ німотствує або лепече… Для того ніби й створена демократія, аби високі державні мужі артикулювали і вербалізовували той божий голос. Це теж усім політикам зрозуміло. Тому зазвичай вони тим і переймаються. Але наприкінці кожної каденції, в демократичному суспільстві настає неповторний час - час виборів, час, коли народ власним перстом обирає тих, кому він делегує свою волю. Ось тут задоволення власним народом у державних мужів дуже часто зникає. Не той народ - не виправдовує надій.

Ще з парламентських виборів 2002 року стала очевидною хибність панівної опінії нашого ідеологічного істеблішменту визначитися з українською ідеєю виключно в межах політичної царини. Саме там слід вбачати витоки досить популярної колись концепції української політичної нації як політичного об'єднання громадян незалежно від їх етнічного походження, традицій, світогляду та культури. А інтегруючою силою держави мало постати відчуття єдності, державний патріотизм, спільна система вартостей. Така концепція безумовно приваблива і мала право на існування в якості гіпотези, бо мала історичні прецеденти. В європейській історії як нації витворювали держави, так і навпаки, держави формували нації. Але не припустимо забувати, що спрацьовувала політична ідея нації тільки в певних соціальних реаліях. По-перше, в умовах усталення міцної, непорушної держави і коли переважна більшість громадянства сприймає цей процес позитивно, як свою власну історично-необхідну долю. Тобто, коли нова держава є кращою і сильнішою, ніж попередня, до якої вони належали. В такій ситуації була Франція доби Наполеона. Це певно що не про нас. Російська і значна частина російськомовного населення продовжує сприймати Українську державу як прикре, тимчасове явище, що виникло попри історичну необхідність, зі свавільних амбіцій місцевих політиків. Комплекс тавра бездержавності тяжіє над малоросійською ментальністю.

По-друге, ідея політичної нації спрацьовувала в умовах, коли нова держава надавала своїм громадянам політичний статус, права і повноваження більш повні, широкі і привабливі, ніж у попередній державі. Так було в Сполучених Штатах. Не викличе заперечення думка, що нашому люду набридло тоталітарне буття, але ще менше він був здатний вважати за найвищу вартість так звану українську демократію доби Кучми, радше орієнтуючись на деформовану ідеалізацію історично минулих державних форм: гетьманщини, імперії чи союзу. Політична культура значної частини населення й досі знаходиться на маргінесі, тобто поза межами стандартів сучасної європейської культури. Нарешті, по-третє, політична ідея єднання спрацьовує в умовах, коли держава вабить заможністю. Цього теж не маємо.

Кожен з шляхів до нації від етносу, чи від держави, має свої недоліки і переваги. Нація-етнос іноді повністю розчиняє особистості у своїй неформальній, позачуттєвій тотальній структурі. Тут все сплітається воєдино: свідоме та підсвідоме, раціональне та ірраціональне, афективне і контрольоване, логічне та інтуїтивне. Нація-етнос сама нагадує особистість, тільки особистість надіндивідуальну, де всі постають як один. “Душа народу, - зазначає Карл Юнг, - є лише дещо складніша структура, ніж душа індивіда”. Нація-етнос відтворює особистості лише у тому разі, коли вона у своєму розвитку досягає межі становлення високої культури, з цієї фази вона найчастіше є незламною, незбореною, але ірраціонально-невиваженою, керованою колективним підсвідомим” [1].

Натомість в націях-державах особистість від початку відносно відокремлена від нації. Понад те такий стан є передумовою формування цих націй. Тому індивідуальне і національне тут ніколи повністю не збігаються, а національне має свідомий, раціонально упорядкований, політично скерований і виважений характер.

Український націотворчий процес, як то не прикро, являє собою найгірший варіант: гібридизацію від'ємних моментів першого і другого. Маємо державу, але не маємо відповідної національної культури, яка б детермінувала демократизацію суспільства і процес формування особистостей. Не маємо єдиного етносу, але маємо вирування ірраціонального колективного підсвідомого в громадському і політичному житті. Три етнічно-соціальні складові нашого суспільства - українська, російська та “совєтського народу” зовсім не толерують одна до одної і усі разом до держави. Всі вони функціонують на підсвідомому рівні, ґенеруючи агресивну нетолерантність відповідних архетипів.

Аналізуючи національні катаклізми, Карл Юнг писав: “Архетипи як русла річок, що іноді пересихають, але навіть у цьому стані можуть бути виявленими в будь-який момент. Архетип є подібним до старого русла, вздовж котрого протягом багатьох сторіч тече вода життя, пробиваючи собі окремий глибокий канал, чим довше тече вода по цьому каналу, тим більше ймовірності, що рано чи пізно вона повернеться у старе русло... Життя націй - це величезний стрімкий потік, що зовсім не контролюється людиною і знаходиться в руках Того, Хто завжди сильніший за людей...” [1].

Архетипи колективного несвідомого завжди утаємничені, вони викарбовуються у свідомості народу у вигляді символів і являють собою знаки пам'яті народу, його виживання і адаптації. Підставою суперечності нашої діяльності є протиріччя між колективним несвідомим усіх трьох складових націотворчого процесу і важливішою ланкою цивілізації - державою. Розв'язання цієї суперечності гармонізації зовнішнього і внутрішнього, архетипів і цивілізації покладається на духовну культуру. З одного боку, культура є ніщо інше як процес постійного перекодування ірраціональних імпульсів колективного підсвідомого у раціональні формули, процес “випарування” енергії підсвідомих ваблень у вартості культури і демократії, процес перетворення ірраціональних синкретичних етносів і псевдоетносів у націю як культурну спільноту, як сукупність окремих особистостей. З іншого боку, саме культура є продуктивною силою відтворення адекватної підсвідомому цивілізації, тобто держави. Саме за рецептами культури мусять утворюватись і функціонувати ненормативні структури соціуму. Асимілятивна ефективність культури щодо вируючих архетипів несвідомого, адекватність культури щодо породжених нею соціально-нормативних структур - ідеал, мета і норма суспільного життя народу. Поки що маємо радше патологію.

Останні роки поширюється піар-концепт «двох Україн» - Західної та Східної, що теж не сприяє розумінню наших реалій та колізій. Як відомо, Україна лежить в геополітичному просторі між Європою та Росією, на кордоні европейсько-атлантичної та евразійської цивілізацій. До якого з цих культурно-історичних типів належить власне Україна? З точки зору російських політиків, такого питання не існує. Українці, безумовно, належать до єдиного російського суперетносу і в його межах протистоять українській цивілізації.

Ця спекулятивна філософема не тільки покладена у ґрунт російської політики та ідеології, але й впродовж десяти років настирливо прищеплюється українським політикам у вигляді власне української публічної опінії.

Дякуючи історії, сталося так, що виборча компанія 2002 року в Україні була перетворена на суперграндіозне дослідження української громадської думки та верифікації “сакральної” історіософської ідеї. Всі сили горезвісної євразійщини об'єднались у шляхетному цькуванні фантому “націоналістичного ізоляціонізму” та “лизоблюдського европеїзму та атлантизму”: речники обох президентів і московського патріарха, російські інтелектуали і патріоти, майстри чорного піару і зацвілої контрпропаганди, вітчизняні мас-медіа і відомий адміністративний ресурс.

Були залучені найновіші російські виборчі технології і елементарний позадипломатичний тиск. Все було російське - ідеї, питання, відповіді на них. Тільки кошти були українські. Такого свята “демократії” незалежна Україна ще не знала. Марно. Український народ не виправдав сподівань ані власної, ані російської влади.

Вперше в новітніх умовах чітко виявилось, що більшість українського електорату тяжіє до європейських вартостей, а не до євразійських, воліє радше атлантичної моделі демократії, ніж тоталітаризму північного штибу. Національно-демократична домінанта і раніше була присутня в Україні, але вона була чітко локалізована в межах Галичини. Знаючи це, певні кола жахали нас майбутнім розколом України саме по цих кордонах. Вийшло зовсім інакше. Українська цивілізаційна ідея легітимізувалася в значно ширшому і чітко детермінованому ареалі - на всіх автохтонних українських етнічних землях - від Закарпаття до Гетьманщини, від Полісся до Поділля, де вона отримала абсолютну підтримку населення. Євразійська і комуністична ідеї знайшли відгук електорату лише на колонізованих землях України, де переважають великі промислові центри з російським та російськомовним населенням. Тільки там спрацювали віртуально-семантичні проекти російських піар-технологів.

Такий стан речей, здається пояснюється саме тим, що впродовж останніх років спостерігається повернення “води життя” українського етносу у старе русло українського архетипу, намуляного останніми десятиріччями для одних, сторіччями для других українців. Маємо повільний анамнез, актуалізацію певних українських архетипів, що докорінно не збігаються з російськими, а навпаки, є суголосними європейським вартостям. В зв'язку з цим знову постає досить серйозне питання про евентуальну належність українського етносу до європейської цивілізації. Наскільки може бути коректною і доказовою така версія?

Президентські вибори 2005 року ще раз підтвердили, що в ґрунті особистих амбіцій претендентів лежать не тільки економічні чи політичні аспірації кланів, а, перш за все, зіткнення двох різних цивілізаційних парадигм. Але аналіз буде малопродуктивним, якщо не врахувати найважливішого. Події Майдану-2004/2005 віддзеркалили контроверзійний і спотворений характер співіснування двох соціокультурних систем в Україні. Вони довели, що український народ вже відродився на своїх питомих архетипових та соціокультурних підвалинах, тому і надалі долатиме спротив відновленню всієї повноти свого питомого цивілізаційного буття та перетворенню євразійської держави під назвою Україна на українську державу. Вони засвідчили, що справжній, дійсний цивілізаційний розлам в Україні пролягає не по берегах Збруча, і навіть не по берегах Дніпра, а розтинає країну від Дністра на Заході до Сейму і Сіверського Дінця на Сході, відділяючи українську Північ від Півдня, ім'я якому сьогодні «регіон». Парламентські вибори 2006 року в цьому відношенні майже нічого нового не додали. Політологічна мудрість про те, що недостатньо популярна і авторитетна влада завжди втрачає голоси на користь опозиції, не могла спрацювати. Голос того народу, що голосував за Ющенка, належав не персонально йому, а передусім ідеї українського способу життя і світобачення. Тому він принципово не міг бути делегований Партії регіонів, а лише якійсь іншій партії української ідеї. Що й сталося. Тому дивною виглядає образа депутатів Верховної Ради на голос народу, що набрала форми закону про довічне райське утримання депутатів народом. Маємо дивний парадокс: народ в цілому глибше відчуває сенс буття, ніж парламент разом з політичними партіями. Мабуть тому, що за історію відповідає народ, а не політичний бомонд.

Цьогорічні вибори знову підкреслили, що українсько-європейські принципи домінують в 16 областях, а євразійські - в 9. Разом з тим необхідно зауважити, що відмінність між Україною (Північчю) і регіоном України (Півднем) носить іноді м'який характер. Так, ті п'ять партій та блоків, що потрапили до Верховної Ради, отримали прохідний бал і на так званій «чужій» території (ПР - 10%, КПУ - 3% на півночі, БЮТ - 10,5%, НУ -5,1%, СПУ -3,2% на півдні). Найбільш «всеукраїнською» партією, як не дивно, стала КПУ. Вона отримала 32% своїх голосів в «чужій» зоні. Це говорить про те, що КПУ поступово перетворилась на маргінальну партію, втративши позиції навіть на Півдні. У решти партій такі показники є приблизно рівними: БЮТ - 18,5%, ПР - 17%, СПУ - 17%, НУ - 13%. Тому можна стверджувати, що претендувати на всеукраїнську популярність може хіба що БЮТ.

Разом з тим, по-іншому виглядає ця проблема крізь призму коефіцієнту дисперсії довіри (недовіри). Регіони мають такий коефіцієнт - 37, блок Вітренко - 31, СПУ - 14, НУ - 14, БЮТ - 12. Стає очевидним, що Партія регіонів була і є лише партією Півдня України.

Таким чином, сьогодні маємо в єдиній державі дві України - першу, орієнтовану на європейські вартості, свободу, людину та приватний простір її екзистенції, другу - базовану на вартостях іншої цивілізації, примату держави і порядку замість свободи, справедливості замість права. Маємо два принципово контроверзійні дискурси, дві соціокультурні парадигми, два ментальних коди. Конвергенція їх малоймовірна, співіснування проблематичне. Це і є виклик історії, що висловлений голосом народу на виборах, а vox populi - vox dei.

І допоки не вирішується проблема гармонійного, толерантного культурологічного і морального збалансування цих двох складових нашого суспільства, наше майбутнє буде невизначеним. Воно було приреченим на тріумф популізму, непрогнозовані конфлікти, котрі будуть детермінувати невизначеність нашого економічного, соціального і політичного поступу. Таким сьогодні є наше квазігромадянське суспільство.

ЛІТЕРАТУРА